Солдат Секунда

Земля здригалася від вибухів. Здавалось, що світ зараз завалиться, небо впаде, а земля розпадеться на дрібненькі шматочки. Бійці наскільки могли втискувались в окопи. Там, охопивши голову руками, ввіткнувшись лицем у землю - молилися. Кажуть: „на війні нема атеїстів”, тож молилися всі: від рядового до маршала. Фонтани землі раз у раз злітали у повітря. Разом із землею злітали і уламки дерев’яного перекриття бліндажів, знешкоджена зброя, люди. Вірніше те, що від них залишилось. Тепер це були знівечені, покремсані тіла, а то й окремі його частини у вигляді відірваних рук і ніг, тулубів і голів. Снаряди лягали густо, як зерно під час посіву, але це був смертоносний посів. Здавалось, що з цього пекла вже ніхто не вийде живим. Німці, як завжди, педантично робили свою справу: спочатку авіа наліт, потім артобстріл, потім танкова атака, а під їх прикриттям піхота.
Лежав на дні окопу і Степан. Він також молився. Проте він молився завжди, а не тільки в таких ось випадках. Поряд, обхопивши голову руками, лежав комбат. Здавалося що артобстрілу не буде кінця. Та раптом зриви стали рідшати. Не вірячи, що це вже все дехто з бійців підняв голову прислухаючись, дехто виглянув із окопу. Чекали атаки. Підвелися і Степан з майором. Стали обтрушувати з себе пилюку і грудочки землі. Офіцер взяв бінокль і став розглядати ворожі позиції. Над землею стояли стовпи диму . Де-не-де ще лунали вибухи. Степан, роздивившись навколо, хотів перейти в інше місце окопу, як раптом почув збоку:
- Рядовой Секунда стоять. Ти куда?
- Товариш майор, я хочу зайняти оборону праворуч.
Степан виструнчився, а потім став показуючи куди він направляється.
- Отставить рядовой ! Сіді со мной! - приказав комбат
- А чому? - запитав здивовано солдат.
- Тебя не убет. Я знаю. Тебя Бог хранит, - відповів йому на те майор.
- Слухаюсь, - тільки зміг відповісти Степан, згадуючи як комбат насміхався не раз з його дивного прізвища і його віри в Бога.
Раптом неподалік розірвався снаряд. Почувся зойк. Коли осіла пилюка і розвіявся дим від вибуху, показався солдат. Він повз до них тримаючись за поранений бік. Степан кинувся до нього. Та окрик за спиною його зупинив.
- Сіді! - гаркнув майор.
- Йому ж потрібна допомога. Можливо ми його ще врятуємо, - вигукнув Степан і знову рвонувся до пораненого.
Майор вхопив його за рукав.
- Я тебе говорю сіді, - витріщився на нього офіцер.
- Але ж там людина може померти, - відповів Степан і вирвався з рук офіцера.
Вже за декілька секунд Степан підхопив раненого на руки. Дійсно прізвище Степана відповідало його енергійному характеру. Затягнув в безпечне місце.
„Зараз надійдуть санітари і заберуть його”, - подумав Степан намагаючись надати першу допомогу.
Майор позаду щось кричав до Степана, як раптом його крик заглушив ще один зрив. Степан рвучко обернувся. На стінці окопу, там де стримував майор Степана виднівся глибокий слід від осколка, поруч стогнучи лежав майор затискаючи рану крізь яку вже просочувалась кров.
„Боже, а я ж там щойно стояв. Ти, Господи, мене покликав, вирвав з рук майора якраз перед зривом. Як це було не раз, Ти Господи, знову врятував мені життя. Дійсно Ти моя охорона, моя башта, в якій ти мене заховуєш від ворогів. Слава Тобі мій Отче Небесний! Слава Тобі!” - линула до Бога вдячна молитва солдата.
Потім він підбіг до майора.
- Я ж тебе говоріл сіді возлє мєня, - стогнучи, цідив крізь зуби майор. – Тєпер вот я ранєн, а с тєбя всє как с гуся вода, ні царапіни.
- Через це Господь і відкликав мене з цього місця. Він мене надійно оберігає, - усміхнувся Степан, допомагаючи підвестись офіцеру. – А ви хіба б не хотіли мати таку охорону? - запитав посмілішавши він комбата.
- Конєшно я би хотєл, чтоб фріц мєня нє подстрєліл, но єслі я комбат стану вєрующім, то Сталін мєня не помілуєт, - щиро зізнався майор.
- Крім пекла війни є ще інше пекло - вічне, яке набагато страшніше. Від першого ви можливо ще врятуєтесь та від другого ні. Проте Бог, на відміну від Гітлера, чи Сталіна хоче щоб усі люди спаслися. Він милостивий Бог і чекає на кожну заблудшу душу, - відповів йому солдат.
- Зараз вас смерть обминула, можливо Господь дає вам ще час подумати, та вона може повернутись і тоді вас не врятує ніхто. Йде війна, дивіться, щоб не запізнитись, - додав Степан, передаючи майора санітарам.
Ті повели комбата в санчастину. Пройшовши кілька кроків, майор зупинив їх. Повернувся до Степана:
- Ти слишіш Секунда. Молісь за мєня, - сказав він. - А я подумаю об том, что ти сказал.
- Я це роблю кожен день. Можливо через це ви і досі живі залишились, - відповів йому солдат. - Пам’ятайте - Бог близько. Він дуже близько, - додав він проводжаючи поглядом майора, який вже рушив далі.
Майор, підтримуваний з двох боків санітарами, повільно пробирався окопами. Він думав:
„Гітлер зі Сталіним далеко, а кулі тут свистять над головою кожен день. Смерть ходить зовсім поруч. Та говорив солдат Секунда, що Бог ближче всіх. Як же то мені просити Його, щоб заступився за мене? Я і слів таких навіть не знаю.”
Раптом знову залунали постріли, здійнялись хмари диму від вибухів снарядів. Засвистіли осколки і кулі. Роздався рев потужних моторів. Німці йшли в атаку. Степан молився в окопі. Молився й майор. Він хотів, щоб Господь почув його, так як чув завжди Степана. Комбат сам не знав де в нього знайшлися потрібні слова, може кулі підказали, а може серце, а може ще Хтось? Хто зна?

24.05.05.

Солдат СекундаПроза

Солдат Секунда
Проза