Не повтори мою долю...

- Мені там нудно, - з притиском відповіла дочка, - краще я піду на дискотеку.
- Доню! - почала було Марта, та Гануся, задерши догори голову, попрямувала до дверей.
- Мені вже шістнадцять. Я недавно паспорт отримала, хіба ти забула? Отже, я вже доросла і можу сама вирішувати, що мені робити і куди йти, - додала вона через плече, відкриваючи замок.
- Доню... - знову хотіла щось сказати Марта, та Гануся, як і раніше, недослухавши, зачинила двері перед материним носом.
Вниз, по сходах, застукотіли каблуки... Марта розгублено дивилась на двері...
- Пішла, - скрушно захитавши головою, промовила сама до себе жінка і, підійшовши до вікна, виглянула у двір.
Гануся вже збігла по сходах, вийшла з під’їзду. Дівчина, так само гордо тримаючи голову, прямувала через засмічений двір: струнка, підтягнута, з розпущеним темно-русим волоссям. Подібна красуні-манекенниці, що пливе на подіумі.
- Так, моя Гануся красуня, - сумно зітхнула Марта, - та не слухається мене, думає, що вона вже доросла. В зібрання йти не хоче, разів п’ять тільки й була. Каже, що їй там нудно.
„Доню, доню, - дивлячись їй услід, думала Марта, і дві кришталеві сльозинки затремтіли у неї на повіках, - я теж такою була молодою й гарною, і теж так думала. Мене тоді мама також не пускала гуляти. ” Ти ще зовсім дитина", - казала мені, та я не послухала - пішла..."
Марта стала на коліна і почала гаряче молитись за свою дитину: „Боже Святий і Праведний, прошу Тебе, відкрий їй очі на цей світ. Я боюся, щоб він її не забрав від мене, не зламав. Спаси мою дитину, Господи, благаю Тебе в ім’я Христа. Спаси... Не дай моїй дитині повторити мою долю, мої помилки, прошу Тебе...”
Марта не хотіла згадувати минуле, та тепер, воно настирливо поверталось, не давало їй спокою. І хоч як жінка стримувала спогади, вони зусебіч наринали на неї.
- Не повтори мою долю, - шепотіла вона... Не повтори...
* * *
...Того дня, десь років сімнадцять тому, вони з подругами надумались відзначити своє повноліття. Нещодавно їм вручили паспорти - отже, вони вже дорослі. Мама її теж тоді застерігала, та вона не послухалась. Думала, що може вже сама відповідати за свої вчинки. Відмахнувшись від материних застережень, Марта, сповнена рожевих мрій, як метелик на вогонь, не поспішила, а полетіла на зустріч з подругами. Тоді все було прекрасно, ні, просто чудово. Вони трохи посиділи в барі, трохи випили, повеселились і галасливою зграйкою полетіли на дискотеку.
Там було ще веселіше, ще більш чудово: гриміла музика, кружляли в танці пари. Молодь розважалася, не було батьків, не було вчителів - воля. А ще там вона зустріла його - першого... і останнього. Він їй одразу ж сподобався. Можливо, Валентин і не був вродливішим за інших, проте вмів так гарно говорити. Він тоді їй сказав:
- Я тебе все життя чекав...
Таких слів їй ще ніхто ніколи не говорив. Вона була просто у захопленні від нього. Він був, як прекрасний принц із казки, що визволив її з такого нудного життя. А ще в розмові з ним вона нарешті відчула себе дорослою. Весь вечір він був тільки з нею, інших для нього наче не існувало. Саме такої уваги вона прагнула, саме про такого хлопця вона мріяла. Марта й не пам’ятає, як опинилась в його квартирі. Можливо, тоді причиною було вино, а, може, й таке раптове кохання. Раніше вона такого ніколи б не зробила. Всі вважали її розумною і скромною дівчиною. Але того вечора Марта бачила тільки його очі і пішла за ними туди, куди вони її кликали. Вона мліла від щастя, від кохання, якого раніше не знала...
Вже світало, коли він провів її додому.
Впавши на ліжко, обійнявши подушку, вона солодко заснула...
Десь під обід Марта проснулась і згадала вчорашній вечір... і ніч. Вона, так само солодко потягуючись, полинула думками до нього - до Валентина. Навіть буркотіння матері цього дня її не дратувало. Дівчина була на сьомому небі від щастя і знову з нетерпінням чекала вечора. День тягнувся повільно, хоч Марта весь час крутилась біля дзеркала.
І ось настав довгоочікуваний вечір...
Вона, мов на крилах, помчала на дискотеку, адже там мав бути він...
Та його чомусь довго не було, і їй аж стало лячно - раптом не прийде... Та Валентин прийшов... Але не сам - з іншою...
У Марти аж мову відняло. Слова застрягли в горлі, до якого підступно підкочувався гіркий клубок...
Гордість тоді не дозволила їй підійти до нього. А він спочатку уникав її погляду, а потім десь і зовсім зник разом із новою подружкою. Після того вона його більше й не бачила. Згодом, правда, почула від когось, що він кудись переїхав. Та вона його не шукала. Знову гордість не дозволила, та й тепер Марта мала інший клопіт - носила в собі його дитину... Що робилось після того, як мати про це дізналась, вона і зараз не може без здригання згадувати, та виручили жіночі сльози і серце материнське. Марта народила... Скільки їй ще довелось зазнати людських поговорів і зневаги - Один Бог знає. Та вона витерпіла все і виростила свою доню...
Тоді їй було важко, неймовірно важко. Нею всі нехтували. Вона залишилась тільки з мамою і крихітною донечкою. Та коли не стало й мами, Марта зрозуміла, що тепер вона дійсно самотня. Допомоги було чекати нізвідкіль, мама родичів не мала - вона була дитдомівська, на розмови про батька вдома було накладено заборону. Тоді Марта стала шукати Бога, та Він їй ніяк не траплявся. Їй здалось, що це марна справа - вона скрізь наштовхувалась на людей: цікавих і байдужих, добрих і злих. Вони жили своїми проблемами й наче хотіли їй допомогти, але чомусь це здавалось на милостиню, за яку потрібно було по-жебрацьки цілувати їм руку, а вона не вміла. Тоді їй здалось, що це казка, вигадка, ніякого Бога не існувало і не існує. Вона не бачила Його в розкішних храмах, в яких намагалась Його знайти, не бачила Його і в священиках з якими вела мову. Скрізь бачила лише людей і чула їх мову, та людям більше не вірила...
Йшли роки... Гануся тим часом росла... Одного разу до неї долетіла фраза: „Шукайте Бога в своєму серці, бо так говорить Біблія» - і вона чомусь повірила... Стала шукати в Святому Письмі та в серці і... знайшла...
Довгими ночами, лежачи в ліжку, чи стоячи над сплячою, вже майже дорослою дочкою, жінка говорила з Богом і Він став відкриватись їй. Вона зрозуміла, що Бог дійсно є і що Він - Живий . Згодом вона стала шукати і Його Церкву. І знайшла... Марта всією своєю стомленою душею горнулась до людей, що її оточували, та люди знову ж виявились людьми, трохи іншими, та, все ж таки людьми... Це розчарування було чи не найболючим, можливо більшим, як те, перше, в юності. Їй захотілось піти в світ за очі, аби нікого не бачити і не чути. Та Бог відкрив їй одну Істину в Своєму Слові, і вона зрозуміла, що не заради них, людей, вона приходить кожної неділі в зібрання, а заради Нього - Свого Господа, що не на них вона повинна дивитись, а на Нього, а Він - не людина, Він не підведе, не обмане, не осудить і не залишить напризволяще. В цьому вона переконалась на своєму гіркому досвіді, у Ньому вона була впевнена... Цього вона бажала й своїй дитині, щоб та повірила не їй, а Йому... Та її Ганусі було нудно...
Зі спогадів Марту вивів дзвін годинника. Пробило за пополуночі. Ганусі ще не було...
Жінка виглянула у вікно. Лише в поодиноких будинках де-не-де світились вікна. Ніч заповзла і в їхній двір... Марта знову стала молитись... Йшов час...
- Не повтори мою долю, - шепотіла Марта, поглядаючи на двері...
Ганусі не було...
Жінка прислухалась до кожного шурхоту у дворі, до кожних кроків по сходах, до кожного голосу з вулиці... Ганусі не було... Чекання ставало нестерпним... А, може, з нею щось трапилось? Марта навіть боялась подумати, що саме могло статись. Жінка врешті-решт не витримала, і похапцем одягнувшись, кинулась до дверей, щоб іти на пошуки доньки. Вона тремтячими руками відімкнула замок і вже хотіла вийти на вулицю, коли потойбіч залунали чиїсь кроки і зупинились перед дверима. Хтось крутнув ручку. Двері відчинилися... На порозі стояла її Гануся. Вона була бліда і якась тиха. Серце в Марти зі страху тенькнуло і ніби впало в п’яти.
- Що трапилось? - затинаючись запитала Марта.
- Нічого, - здивовано відповіла Гануся. Я просто відчула себе чомусь не в собі і пішла звідти. Ти мені пробач, мамо, що я інколи не слухаюсь тебе, та так більше не буде. Ти мені не все розповіла про себе, та я дізналась від чужих людей про твою долю і постараюсь уникнути тих помилок, що ти допустила. Тому, хоч я була в Церкві лише кілька раз, та думаю, що зрозуміла сенс життя з Богом і без Нього. Так, що не побивайся за мною, - підбадьорила дочка маму. - А зараз я йду спати, в мене очі злипаються, проте вранці завтра мене розбуди і я піду з тобою на богослужіння...
Марта, приголомшена відповіддю дочки, ще трохи потупцювала на місці і рушила було до своєї кімнати, та одвічна жіноча цікавість завернула її на півдорозі, вона пішла вслід за Ганусею, щоб глянути, чи та вже спить. Легенько прочинивши двері в доньчину кімнату, жінка зазирнула всередину і хотіла ще щось запитати, та слова завмерли на язиці. Гануся склавши руки молилась...

28.07.04.

Не повтори мою долю...Проза

Не повтори мою долю...
Проза