Лицар Світла

Світлій пам’яті Миколи Місіонера присвячується

Як усе починалось…

Чи ви літали коли-небудь у сні, чи хоч би у мріях? А чи бачили ви, як високо в небі літають птахи, непросто літають, парять над землею?
«Вони, напевне, з висоти польоту підстерігають собі здобич», - сказав би багато хто з вас і був би правий. Але я подумав: «А може то вони любуються нашою землею? Те, що ми бачимо стоячи тут, внизу, це тільки деякі картинки - пейзажі, а це все одно що розглядати поодинокі фрагменти великого мозаїчного полотна. А ось коли зібрати все докупи і поглянути, то нашим очам відкриється неповторний шедевр Божого творіння в усій його неземній красі і величі. Ну, що цікаво? То, що поглянемо? Ви згодні? Коли так, то полетіли…»
Летимо… І ось, за нашими плечима залишається задимлене гуркотливе місто і ми наче попадаємо в інший вимір.
З висоти пташиного польоту нашим очам відкривається чудесний край, поділений сіткою малих дзюркотливих річечок і повноводних швидкоплинних рік. Їх, в свою чергу, час від часу перетинає ще одна сітка з асфальтних, шосейних і просто польових доріг. А між ними… А між ними темно-зелені ліси, гаї солов’їні і звичайно садки кучеряві. А ще озера і стави, в голубизні яких, верби вічно купають свої довгі коси-віти. І звичайно поля з золотими пшеницями, ячменями, з чорнобривими соняшниками і пахучими сіножатями. Усе це навіть не псують розкидані між ними невеличкі села і поодинокі хутірці, навпаки, вони мов коштовні діаманти вправлені умілою рукою, кожен на своєму місці. Одним словом краса невимовна…
Ось в одному з таких сіл, на межі синьоокої Во Лині і чорноокої Гал Ичини, вдалині від шумних автомагістралей, серед лісів і озер, в маленькій хатинці, що майже ховалась під віттям могутніх ясенів народився білявенький, кучерявенький хлопчик - Ми Кола.
Ріс він мов на дріжджах. А коли вже зіп’явся на ноги, то такий непосидючий, жвавий був, що ні хвилини не міг всидіти на місці, чи помовчати. Запитання в нього з уст вилітали безперебійно, тільки й встигай що відповідати.
Тож, одного сонячного дня, першими словами, які він сказав ледве звісивши ноги з ліжка, були:
- Мамо, а чому у хаті так темно?
Ясені, що на різні голоси шуміли за вікном, наче прислухаючись до їх розмови, раптом притихли…
- Та тому синочку, - сказала мама, - що гілля ясенів заступило світло, що падає у наші віконечка.
- А чому вони так роблять?
- Не знаю сину. Їх ніхто не садовив. Самі засіялись і ростуть тут здавна. Скільки я пам’ятаю, вони були під нашими вікнами, - мама розвела руками. - Ясени дерева, тож ростуть собі як хочуть, - продовжила вона, не знайшовши іншої відповіді.
- Он їх скільки. Село зусібіч оточили. Якщо з ними не боротися, то так ніхто світла й не побачить.
- Та так сину. Вони й нашим яблунькам не то що плодоносити, рости не дають. Світло від них ховають, води більше всіх п’ють. А ті ж беззахисні без світла й води засихають, гинуть.
- А тато що ж нічого їм не може зробити?
- Тато пробував обрізати ясенове гілля. Внизу обрізав, а на висоті не може. Він вже не молодий, не видряпається на ті височезні ясені.
- Нічого, в нього є син, - розважливо промовив малий Ми Кола, - щось придумаємо.
Мама лиш усміхнулась до нього і, потріпавши непокірний чубчик, промовила:
- Ти ще мало каші з’їв. Тож поки що, борцю за світло, рости і набирайся сил, бо противник в тебе дуже сильний і небезпечний…
Ясени під вікном, тільки зневажливо посміхнулись на ту мову і, похитуючи головами, повернулись до своєї, дерев’яної розмови…
А Ми Кола з мамою до своєї розмови більше не поверталися. Та одного дня мама пораючись по господарству, почула:
- Ж-ж, ж- ж, - наче хтось дрова пиляє, подумала вона. – Чоловіка вдома немає. Він у полі. Хто б це міг бути?
Жінка завернула за ріг хати. Там її Ми Кола, скинувши з себе курточку, ставши на коліна, пиляв стовбур товстелезного ясена.
- Ти що це робиш? – ставши над сином запитала вона.
Ми Кола тільки відмахнувся від неї рукою, мов не мішай, і ще заповзятіше став пиляти. В цей час появився з роботи і тато.
- А що це в нас тут діється? - запитав весело він.
Ми Кола підвівся з колін. Відступив два кроки від ясеня і нахилившись підійняв з землі невелику сокиру. Так же мовчки знову підійшов до стовбура і вдарив по ньому сокирою.
- Цюк! - І гостре лезо впилось в ясеневу кору. Хлопчик знову розмахнувся для другого удару…
- Ні! Стривай. Хтось мені скаже, що тут відбувається? – запитав тато ще раз, поглядаючи то на сина, то на дружину.
- Я їм об’явив війну, - промовив захеканий хлопчик.
І знову сокирою:
- Цюк!
- Кому, мій хоробрий воїне? - набравши серйозного вигляду, запитав тато Ми Колу.
- Темним силам.
- І які ж темні сили напали на наш край? Дозвольте дізнатись, - стурбованим голосом запитав тато.
- Це незліченні полчища злих ясенів.
- Гм…Он воно як, - здивувався тато. - І хто ж верховодить ними?
- Сам темно вельможний Ясен Злючий, - відповів хоробрий хлопчина.
-О! Навіть так? – тато почухав потилицю. - Це небезпечний і дужий противник.
- Тоді посвяти мене в лицарі, - попросив Ми Кола.
- Ну що ж. Боротися зі злом, із темрявою – це свята справа, - цілком серйозно промовив тато.
Він поглянув на сина. Підійняв з землі ножівку і приказав владним голосом:
- На коліна!
Ми Кола, як стояв, так і бухнувся серед подвір’я на коліна.
Тепер вже мама переводила здивований погляд з чоловіка на сина.
Тим часом тато, урочисто доторкнувся ножівкою до лівого плеча Ми Коли і суворим голосом промовив:
- Встань Лицарю Світла!
Мама тільки головою похитала:
- Може б наші воїни мили руки і йшли вже обідати?
- Мамо, немає часу, - відповів Ми Кола. - Тепер перемога або смерть!
Жінка подивилась на чоловіка. Він кивнув їй головою і підійшов до сина:
- Воїн має бути ситий, тим більше лицар. А то в голодного скоро сили не стане, а битва передбачається довга і страшна. Так, що Лицарю Світла, війна війною, а обід за розкладом. А я, як твій зброєносець за той час і зброю тобі загострю.
Тато підібрав з землі сокиру:
- Ну що лади?
- Лади, - нехотя погодився Ми Кола і пішов за мамою до хати.

Історія лицаря

«…З того часу, наш невгамовний Лицар Світла, що день вирушав на битву з ворогами. І була в нього нехитра зброя: ножівка й сокира, якою він тренувався поміж боями, рубаючи, чи пиляючи мамі на дрова негрубі ясеневі гілячки. Основним же його ворогом був товстелезний, височезний сам Ясен Злий. Його темновельможність скептично ставилась до слабеньких ударів Лицаря Світла, та з часом ці удари посильнішали. На його панциру з кори появилась спочатку не велика щілинка, яка з кожним днем все ширшала і ширшала і ось одного дня гостре лезо сокири впилось в ясеневу плоть пустивши першу ворожу кров - сік.
Тепер вже Ясен Злий не кепкував зі свого противника, а сипав на нього листям, зламаними гілочками, штовхав його гіллям, насилав хмари чорних воронів. Проте наш лицар був наполегливим і хоробрим, тож не відступав ні на крок. І його темновельможність злякався. Почав сохнути. Його придворні стурбувались, зашуміли… Згодом скликали таємну нараду. «Як нам погубити молодого лицаря? Як?» - чувся звідусіль зловісний шепіт...
… А Лицар Світла все ріс і ріс, набирався сил і вміння, навчався різним наукам в при місцевій школі мудрості, а згодом і в другому краю. В вивченні наук він досяг не малих успіхів і коли підійшов час випробувань на власних дорогах, він був достатньо підготовленим.
Слава про Лицаря Світла, як невтомного і незламного борця проти тьми, крокувала попереду нього краєм. Про його безвідмовну допомогу ходили легенди. Не було такої людини і сім’ї в краї, якій би він не допоміг в боротьбі з ясеновими полчищами. Його вправність, вміння володіти ножівкою і сокирою багатьом постраждалим приносили світло в оселю.
Та одного незабутнього дня Лицар Світла зустрівся з Принцем Світлим, Який відкрив йому дорогу Правди. Виявилось, що Його дорога набагато тернистіша, ніж та якою йшов наш лицар. Від Принца він почув, яких Йому мук довелося зазнати. За те що він хотів звільнити людей від тьми, Він навіть був розіп’ятим на дереві і сходив кров’ю. Та Всемогутній Отець Світла воскресив Його для дальшої боротьби. І ось зараз Він шукає лицарів для своєї Армії Спасіння. Звичайно і наш Лицар Світла не міг не стати в її ряди. Він, після цієї зустрічі зрозумів, що ворог є набагато підступніший, що той з яким він боровся до сих пір є лише одним із прихильників справжніх темних сил, сил які не просто затіняють людям вікна, а все життя роблять чорним. Та для боротьби з таким потужнім ворогом тої зброї, що він мав, було не достатньо. Тоді й вручив йому Принц Світла нову зброю, святу - Своє Слово. Наш герой не одразу навчився володіти нею. Отримавши її він побачив, що в цій боротьбі він не один. Поруч з ним не раз билося багато лицарів, які теж не хотіли впустити темні сили в свої оселі.
Завдяки своєму невгамовному характеру, завдяки жадобі до правди і до світла, Лицар Світла не раз сам вирушав на битву. З собою він завжди брав великий набір святої зброї, щоб роздавати для боротьби тим хто хоче приєднатись до світлих лав борців за Правду. Згодом наш Лицар Світла придбав собі стального Авто-Коня, який допомагав йому швиденько переміщатись по зайнятій ворогом території і вносити розлад в його ряди. Разом з тим з’явилась можливість в перевозці більшої кількості Світлого Слова і все більше і більше добровольців поповнювало ряди святого воїнства. Не одного змученого перехожого він підвіз на своєму Авто-Коні, по-дорозі пропонуючи приєднатись до сил Принца Світла. Разом з тим він навчав своїх супутників, таємниць Світлого Слова. Тепер він отримав ще й інше прізвище - Мі Сіонер, тобто той хто посвячує своє життя поширенню Світлого Слова, поширенню Вістки Спасіння від темряви.
Одного дня, виїхавши з родового гнізда і мандруючи краєм, наш герой зустрів свою земну Мрію Прекрасну, ту без якої кожна розповідь про лицарів була би не повною. Дівчина мовби чекала того часу, коли він з’явиться до неї на своєму стальному Авто-Коні. І він з’явився. Вони справили чудове весілля, на яке з’їхалось багато знатних лицарів. Жити стали в батьків нареченої. І тут, як і вдома, чутки про появу Лицаря Світла вмить ока поширились навкруги. Зі всіх кінців і цього краю до нього по допомогу йшов різний люд. І в залежності від того, яка мала б бути битва, чи то з земними ясеневими, чи зі скритими полчищами темряви, він брав відповідну зброю і поспішав на допомогу. На той час, в боротьбі із першими він вже користувався новітньою зброєю - бензо-пилою, що дозволяла йому швидше перемагати ворогів. А ось в іншій боротьбі, безвідмовною була стара перевірена в боях свята зброя Світлого Слова.

Смерть лицаря

Один день був нічим не інакший від інших, та в цей день Лицар Світла мав особливо довгу і палку розмову з Принцем Світла. Після неї він вийшов в повному озброєнні на вулицю. Одні люди попросили його звільнити від тиранії напасних ясеневих полчищ. Прибувши на місце битви, наш лицар із запалом кинувся в бій. Хитромудро обладнаний новий кінь - Авто Вишка, здіймаючись на передні ноги, підіймав його на врівень з багатоголовими ясенами. Вправні помахи бензо-пили, одна за одною обрубували хижі ворожі голови, відтинали чіпкі гілки-руки, що намагались зіштовхнути його з Авто Вишки, або принаймні хоча б розірвати на ньому одяг. В якусь мить нашому герою здалося, що під його умілим натиском, ворог почав здаватися. Він трохи розслабився і ось необережний порух і Лицар Світла падає з Авто Вишки на землю. Але між ними постали списи залізного чорного частоколу, які наче переманив на свою сторону місцевий темник старого Ясеня Злого.
Все сталось в одну мить. Націлені в голубе небо вістря частоколу, немовби чекали тої миті. Для Лицаря Світла вона була така коротка і така довга, як життя. Вона зупинилась…
Залізо вп’ялось в людське тіло, розірвало його плоть, прошивши її навиліт…
Зверху, на кучеряву голову, з грюкотом упала бензо-пила…
Кров, ніби чекаючи свого часу, фонтаном бризнула крізь рани. Він не встиг відчути нестерпного болю, який пронизував його з усієї сили в різних місцях, - і дійшов до серця. Ось і все… „Йду до Тебе, Принце Світла! Пробач провини мої, і те, що так мало зробив для Тебе. Прийми мене в Царство Твоє …”
Його душа ще говорила, а тіло, здригнувшись в останній із болісних конвульсій, висячи за метр над землею, завмерло.
Все…Тільки німий крик відчаю на обличчях присутніх і ледве-чутний стукіт капель крові на сірий асфальт.
Через якийсь час люди вийшли з оціпеніння і над вулицею залунали слова співчуттів, зойку, крику, жаху, жіноче голосіння. Люди заметушились... Всі кинулись рятувати, та він вже не потребував допомоги… Все, що він зміг зробити для людей, і для Принца, він зробив, і Той покликав його в невидиме Царство Своє.
Він вже не чув, як обережно його знімали з залізного закривавленого частоколу, він вже не бачив заплаканих людських облич. Його земна дорога закінчилась.
- Скільки ж йому літ? Такий ще молодий, - запитав хтось.
- Тридцять три… - почулось у відповідь.
- Як Принцу, якого він так любив, - зронив інший.
Замовкли людські голоси, та ще довго шуміли ясени, дивлячись, як сік-кров після не давньої битви ще скапує з їх гілок-рук на закривавлену тирсу і змішуючись з кров’ю входить у землю.
Битва закінчилась. Хмара чорних воронів злетіла над поселенням і закрила сонце. Наступила цілковита темінь…
Хоч ясени були знекровлені, та ще не переможені.
В той час, сумні вістки полинули краєм. Почувши про смерть улюбленого лицаря, в багатьох оселях гірко ридали люди. Тільки ясеневі сили темряви раділи тій звістці. Старий темно вельможний Ясен Злий хижо усміхався, покручуючи вус:
«Тепер ми задавимо вас, люди».
Він замахав старезними гілляками і випустив з під своєї крони хмару дрібних насінинок, які розвіялись з вітром по краю, падаючи біля людських осель, серед плодових дерев і попід хатинами.
Через якийсь, все нові і нові ясеневі полчища почали появлялись на тім місті і ховати все живе в темряву. Здавалось, що настав кінець світлим дням… Ясени торжествували. Вони шуміли, похитуючи головами:
«Ми росли і будемо рости, і що той Лицар сам один міг нам вдіяти? Ми завжди будемо стримувати світло і ніхто нам не стане на заваді…»
Та не знали ясени, що їх скоро вирубають під корінь, бо через них загинув Ми Кола - Лицар Світла. А ще не знали ясени, що зроблять це його сини…
А ще одного дня поміж людьми почали поширюватись листівки із закликом до бою:
«Темні злі сили знову оточують наші оселі, наші сім’ї, не пропускаючи в них Світло. Ворог і далі наступає. Не стало нашого Лицаря, та пам'ять про нього і досі волає до нас:
- Встаньте Лицарі Світла!!!»
* * *
З тих пір пройшло немало часу...
Неподалік від цього місця, де трагічно помер Ми Кола, виросли два кущі троянд, які переплелись гіллями між собою і обвили цей страшний від тоді, залізний частокіл. Один з кущів був з білими, світлими квітами, як і життя Лицаря Світла; а другий уквітчався червоними, як пломінь трояндами, як його кров, як кров його Принца…

15.02.08. Тернопіль

Лицар СвітлаПроза

Лицар Світла
Проза