Я не люблю писати на такі теми, не люблю про це говорити. Мені здається, що ця тема більше відштовхує людину від Церкви та від Бога, аніж наближує. Так і Ісус сказав багатому, що якби хтось воскрес і прийшов розповідати про те, що є вічні муки, то йому навряд чи б повірили. Моя думка є такою, що головна перепона для віри і життя в Церкві це моральні приписи, які людина не хоче виконувати. Набагато легше пити, гуляти, тішитися життям, аніж жити справді вірою та любов’ю. Я зовсім не говорю про те явище, коли релігія стає мертвою і неживою.
Але все одно говорячи про Вічність не можна заперечувати, що існує і альтернативна реальність. Не щастя, не любов, не блаженство, а що навпаки інше. Пекло, муки, страждання: вічні! І про таку альтернативу однозначно говорить Ісус у Святом Писанні, цього навчає Церква. І хоча в Катехизмі Католицької Церкви є безліч сторінок, але лише два про пекло і Вічність. Саме цим стверджую, що Любов Божа більша, Він кличе нас до життя, і нема царства пекла на землі. Я теж волів би сподіватися на те, що всі спасуться за святим Григорієм Ниським. Але Церква засудила вчення Орігена про те, що всі спасуться. Отже, можливість загинути залишається. І хоча Церква ніколи не стверджувала, що в пеклі хтось є — Юда чи інший. Але все одно свідчення Слова Божа і вчення Церкви говорять нам несумнівно про таку реальність.
Окремою темою є вічне засудження Сатани і злих духів, яке ніби суперечить Богові Любові. Були навіть деякі пустельники, які молилися про спасіння диявола, але вчення Церкви є безперечно інакшим. Ми говоримо про те, що відкинуті ангели мають іншу природу, і ми до кінця не можемо зрозуміти їх стан і їхнє рішення щодо Вічності. Євангеліє є ж для спасіння мене самого. Це не є якась програма політичного преображення чи суспільних змін. Євангеліє це Слово Боже до мене. Бог хоче жити в мені, хоче, щоб я був з Ним у Вічності. Тому якісь намагання зрозуміти якусь велику несправедливість і погодити її з Богом Любові є десь поза нашими можливостями нашого розуму. Дещо ми маємо прийняти вірою, дещо признати, як факт, якій вже відбувався і шукати шляхи вирішення: молитися за померлих, покутувати і прагнути Божої Любові. Такою великою проблемою є вічна доля самогубців, яких Церква довіряє Божому Милосердю, сподіваючись на їх спасіння.
Сама перспектива пекла випливає з особливого дару Божої Любові — вільної волі. Тому якісь протестанські штучки, що Бог не дасть мені загинути, хоч щоби я не робив, перекреслює саме поняття вільної волі. Я думаю, що саме тут корениться розуміння Вічності. Я обираю. Це залежить від мене. У отця Андрія Ткачева (хай Господь його благословить і помилує!) є така книга під назвою “Ми вічні, навіть, якщо ми цього не хочемо”. І це є самою головною проблемою людини. Ми живемо у світі, якій ми не створювали. Ми живемо у світі, з правилами, які ми не створювали. Ми є лише творінням. І чогось ми ще дивуємо, коли наші плани не здійснюють і ми не отримуємо того, чого ми хочемо. Цей світ не наш. Але він і не диявола. Бог є Творцем і Володарем усього. Він використовує навіть зло у Своїх планах. Хіба ганебна смерть Христа не принесла нам спасіння?! Так, що те, що ми вважаємо прокляттям, може стати і Вічним благословенням.
Саме в такому ключі я хтів би говорити про пекло. У всіх у нас є дірка, розміром з Бога. Це дірка у нас в душі. Але живучи у цьому світі, ми можемо занедбувати свою душу, забувати про неї і компенсувати цей біль, цей брак Любові якимись земними речами: сексом, алкоголем, наркотиками, роботою, владою, дітьми. Так, ось на мою думку, у Вічності, коли все це зникне, людина залишиться сама, геть одна, без спроможності втамувати свій голод. Ми не зможеш подзвонити другу. Не можеш щось поїсти чи попити. Не можеш отримати якісь статеві задоволення. Пекло, для мене, це тотальна самотність без Бога, без Любові. Не спроможність наповнити себе. От звідки там плач і скрегіт зубів. Що ти так і не зміг знайти любов. Ти так і не зрозумів у чому сенс життя. І вже не можеш цього змінити. Це є НЕЗМІННИМ. Вічність ніколи закінчиться.
І, якби ми не вірили у Бога Любові, якби ми не молилися за всіх, така можливість цілком відкрита і вона починається, коли вже тепер я сам замикаюся у своїй самотності. Коли використовую інших для свого статевого задоволення. Коли думаю лише про себе самого. Коли вже реально не бачу свого брата, якій страждає. Це втрата слуху, зору, смаку. Це розрив з усім. Я закриваюся, живу лише собою. І ось тут виявляється, що в мені так насправді нічого нема, що я лише порожнеча, яку міг би наповнити Бог, міг би хтось розрадити, але я вже нікому не довіряю, я нікого не люблю, мені ніхто не потрібен. Усі є погані, нема нікого доброго. Це тотальне замикання на собі. Це добре показане у фільмі “Куди приводять мрії”.
І я роблю перший крок у сторону пекла, коли роблю собі групу інвалідності для того, щоб нічого не робити. Коли здаю свою матір чи дитину до якогось закладу, аби не глядіти за нею. Коли відмовляюся допомогти ближньому, якій просить мене про поміч. Коли беру хабар з хворого, щоб дати йому групу інвалідності. Я роблю цей крок. Не Бог мене штовхає. Не Церква. Це моє життя і я несу відповідальність за це. Я відкидаю Церкву, я відкидаю свого ближнього, я відкидаю Бога. І ось саме такою альтернативою не-любові є пекло. Не хочеш бути з ближніми, можеш бути сам. Не хочеш любити і бути щасливим, ніхто тебе не примушує. Пекло є вільним вибором людина, яка не захтіла любити, яка жила лише для себе.
Ось чому такою довгою є часто дорога до Бога. Бо вчитися любити важко. Важко відірвати від себе гроші, на які ти покладаєш усе своє життя, і дати потребуючому. Важко перемогти свою лінь і почати виконувати свої обов’язки. Важко прийняти свою долю, якщо це хвороба і терпіти. Важко. Але саме такою є дорога до Царства Небесного, до Любові. Нема якогось магічного жесту — і я навчився любити. Нема дива — і я Там! Є довга дорога, боротьби і терпіння. Єдине про що свідчить Церква, що те, що Там є варте, а те, що тут ні. І ніколи тебе не наповнить родина, діти, гроші, задоволення, робота. Усе це все одно мине. І ми всі ці добре знаємо. Ненависть руйнує людину, а щастям є любов. А любов є десь відкиненням самого себе, щоб зустріти іншого, щоб побачити, що щастя є не в тому, щоб мати чи кимось бути, а щастя є у любові, у цьому зв’язку, якій єднає мене з іншим, якій відкриває мене назовні, якій несе мені радість від добра, яке в мене і у іншому.
На останок хтів би сказати, що нічого таким страшним не було у мене в житті, як ці приступи, коли ти розумів, що ти втрачаєш зв’язок з реальність. Що ось навколо тебе люди веселять і радіють. Діти бігають, а ти втрачаєш це все. Є гарні дівчата, а ти позбавлений можливості любити. Ось саме такою мені бачить пекло, що я усе своє життя обираючи не те, що варте, гарне, справжнє, в кінці опиняюся у порожнечі, яка розтягнеться на Вічність, бо я лише думав про себе, про свої плани, про те, щоб мені було добре і їздити на гарній машині. Але я сподіваюся, що нікого з тих, кого я люблю не торкнеться ця доля. І яка радість, коли тобі хтось дзвонить і розповідає про те, що ось він там допоміг і це зробив. Не має більшої радості, аніж любов! І не має більшого нещастя, аніж зневіра, розпач, самотність з болю. Хай Господь нас береже від цього і дарує нам сили любити, а особливо тих, кого мусимо!
|
