Скрипки

«Будьте ж виконавцями Слова,
а не тільки слухачами»
(Якова1:22)

Жив на світі талановитий Майстер, який мав хист до виготовлення музичних інструментів. Одного дня в його майстерні народилися дві скрипки.
Вони були дуже схожі одна на одну. Зроблені з чудового дерева, вони мали витончену форму й елегантно натягнені струни. Майстер довго трудився над своїми скрипками. Він старанно витесував із дерева всі деталі, припасовував, лакував… Під час роботи Майстер співав, вкладаючи у скрипки частинку свого серця. А коли струни міцно напнулися на кілочках, він подарував своїм скрипкам ніжні голоси. Майстер лагідно торкався смичком до кожної струни — і скрипки вчилися виливати у звуки мелодій мову серця, мову радості та страждань, мову печалі й сподівань…
Так, зовні скрипки були дуже схожі одна на одну. Але мріяли вони про різне. Перша бажала слави й шанування. Друга жадала дарувати людям музику щастя й любові, ніжності й підбадьорення...
Майстер любив свої скрипки, а скрипки любили свого Майстра. Але прийшов день, коли їм треба було розлучатися. Першу Скрипку Майстер продав знаменитому скрипалю. Другу подарував сліпому музикантові.
Перша Скрипка була дуже задоволена своєю долею. Спочатку вона трохи сумувала за Майстром і награвала мелодії його серця, але невдовзі нове життя повністю заполонило її — концерти, блискучі зали, бурхливі овації!.. Перша Скрипка кілька разів змінювала своїх власників, і зрештою опинилась у всесвітньо відомого колекціонера. В нього Скрипці ще більше сподобалось, бо вже не треба було трудитися і вигравати мелодії, а лиш переїжджати з виставки на виставку. О! Перша Скрипка стала Дуже Поважною Скрипкою!!! А згодом її життя продовжилося в музеї музичних інструментів. Найбільше Перша Скрипка пишалася табличкою, що була на її футлярі: «Не чіпати руками!»
А що ж Друга Скрипка? Як склалася її доля?
Сліпий музикант дуже полюбив свою старанну помічницю. А вона почувалася щасливою, граючи в його руках мелодії Майстра. Вона бачила, як смутні очі наповнювалися радістю, як загрубілі серця вчилися плакати, як стомлені працею люди поспішали у веселий танок… Скрипка раділа,що її Господар ніколи не був голодним і завжди мав прихисток для відпочинку. А він турбувався про неї, захищаючи від вологи і холоду, купуючи для неї самі найкращі струни.
Друга Скрипка ніколи не забувала свого Майстра. Іноді їй здавалося, ніби вона відчуває його добрі руки і доторк його смичка…
Довго мандрувала вона разом зі сліпим музикантом. Але якось сталося щось незрозуміле: її Господар чомусь не відкрив, як зазвичай, футляр, не взяв її в руки, не торкався смичком її струн… Після того ще довго-довго Друга Скрипка самотньо лежала в футлярі. Але вона вірила, що мелодія її серця жива, і терпляче чекала.
І одного чудового дня маленькі дитячі руки лагідно обняли її. Хлопчик із трепетом розглядав Скрипку, легенько притуляв її до плеча, невміло торкався до струн і шепотів: «Скрипочко, ти така гарна!!! Я так хочу навчитися грати!»
Почалося нове життя. Звичайно ж, спочатку Скрипці було важко, адже звуки, видобуті невмілим доторком, не завжди були схожі не музику. Але вона полюбила свого Маленького Господаря за старанність і наполегливість. Він годинами грав гами та музичні вправи, іноді навіть плакав через біль у натруджених рученятах, але наступного дня знову брався за працю. Хлопчик ніколи не кидав Скрипку, ніколи не ображав її. Увечері він клав свою улюбленицю на столик біля ліжка й тихесенько розмовляв із нею. Скрипка знала, що мрії її Маленького Господаря особливі:він хотів дарувати людям музику щастя і любові, зціляючи нею серця…
Йшли дні за днями. Хлопчик виріс. Його талантом захоплювалися повсюди. І лише одна скрипка знала, скільки зусиль і старань докладав музикант до свого таланту! Коли він виходив на підвищення і брав у руки скрипку, то людям здавалося, що вони були одним живим серцем, яке лилося то мелодією невимовної туги, то піснею жагучого кохання, то симфонією світлої радості, то ритмом безупинного танцю… Скрипка була щасливою, бо її Господар грав музику її любого Майстра!!!
Минали дні, роки… «Тисяча років, як один день, а один день, як тисяча років». І от настав чудовий час, коли Майстер побажав побачити свої скрипки. Вони були принесені в його майстерню. Він із трепетом відкрив футляр Першої Скрипки. Вона лежала, як нова, так ніби й не минуло стільки багато часу. Майстер взяв у руки Першу Скрипку і відчув холодний дотик. Він злегка провів смичком по струнах… І жах! Скрипка заскреготала й розпалася на шматки. Майстер із болем глянув на шматки деревини і сказав: «Це придатне лиш для того, щоб кинути у вогонь.»
Він з нетерпінням відкрив футляр Другої Скрипки. Вона виглядала старенькою та змученою, але дихала живим теплом. Майстер притулив Скрипку до свого серця й вони заграли мелодію вічної любові. Слухали земля і небеса, слухали квіти й птахи, слухали гори і зорі…Ніхто і ніколи не чув раніше такої мелодії…

СкрипкиПроза

Скрипки
Проза