Але ж я ...

Вони йшли, тримаючи напоготові зброю і сторожко оглядаючи все навколо, - кожен виступ скелі, кожен камінчик... Здавалося, що десь там, за тим мовчазним камінням, cховалися зі зброєю моджахеди, що вони тільки й чекають, коли ввесь взвод увійде в ущелину, й тоді, каміння обізветься автоматними чергами, пролунають вибухи гранат, зойки ранених. Але гори мовчали, ніщо не порушувало тишу, і тільки орли кружляли високо в небі..
Не широка дорога, петляючи поміж камінням, вже виводила загін з ущелини. Ті солдати, що йшли в авангарді взводу, нарешті побачили між скелями просвіток. Там закінчувалась ущелина, і можна було трішечки розслабитись. Деякі бійці вже почали опускати приготовані до бою автомати, дехто вже й закинув їх за спину. Усім набридла ця безглузда війна, але потрібно було вижити і в цьому пеклі.
Петро вже не перший рік в Афганістані, і за звичкою, не може розслабитись аж до тих пір, поки не повернеться в свою частину, хоча й там потрібно бути напоготові, - війна йде скрізь, і не відомо, де й на кого може очікувати куля. Солдат, побачивши як хтось з “молодих” безпечно опустив автомат, хотів йому сказати ”не роби цього”, та не встиг, - раптом все навколо вкрилось вибухами й стріляниною. “Засідка”, - промайнуло в голові.
Взвод як ішов, так і впав на землю одразу ж - хто живий, а хто вже й мертвий. Уцілілі бійці, відстрілюючись, переповзали з місця на місце, ховаючись за камінням, та, проте, на дні ущелини, вони були як на долоні...
Петро, обережно підвівши голову, глянув навколо, з його взводу, вже після першого удару, залишилося не менше третини солдат. Про це можна було судити, по ріденьких пострілах у відповідь. Відстрілюючись і собі, солдат подумав: “Це мабуть, мій останній бій.” Обстріл з боку моджахедів все посилювався й посилювався, а опір усе слабшав і слабшав, напевно вони вирішили не випустити живими нікого. І ось вороги, побачивши, що опір майже зламаний, пішли в атаку.
Моджахеди, вискакуючи, неначе з-за кожного камінчика, своїм диким криком, приголомшували більше, ніж звуки пострілів. Пройшло лише декілька хвилин, а вони були вже поруч. Дехто із солдатів, піднялися їм назустріч, почався рукопашний бій, все завирувало в смертельному поєдинку.
Петро, прикріпивши багнета до автомата, вистрибнув і собі із свого укриття. Він майже впритул вистрілив у височезного моджахеда, що підбіг до нього, як звідкілясь із боку налетів інший. Боєць, ухилившись від удару прикладом як на тренуванні, підсік його ногою. Той гепнувся на землю, та в цей час, підбіг ще один ворог, збив Петра з ніг і навалився на нього зверху, стискаючи в піднятій руці величезний кинджал. Солдат не встиг підставити для захисту руку - кинджал, холодно блиснувши, ввійшов йому в груди...
- А-а-а !... - жахливо закричав Петро. - І прокинувся, весь у холодному поті. Серце вискакувало з грудей. “Доки ж це буде тривати?! - з розпачем подумав Петро. - Вже стільки років пройшло, а ці афганські кошмари не дають мені спати”. Він намагався це забути, але, все одно, вони знову й знову поверталась до нього у снах. “ Проклята війна! Мало того, що скалічила мені тіло і душу, так ще й досі не залишає мене.”
Він і тепер ділив усіх на своїх і ворогів. Хлопець наче і до сих пір перебував на війні. Йому не раз доводилось дивитись смерті у вічі: бачити страшні рани, кров і муки товаришів. Петрове серце вже зачерствіло, збайдужіло до людського болю й страждання. На війні він навчився по-справжньому плакати, але вона й відучила від сліз. З тих пір сльоза ніколи більше не стікала по його обличчю. Сльози висохли, як і висохло серце.
Петро глянув на годинник, подумав :” Ранувато. Можна було б ще поспати, та не буду, не хочу: щоб часом той сон ще не повернувся.” Він закурив. “Ще сьогодні піду на роботу, а завтра - вихідний. Не подобається мені ця робота, та що поробиш - іншої не має. Багато хто з таких як я, пішли працювати в охорону, та хто візьме мене - інваліда, кому я потрібен, окрім себе самого, мушу залишатися тут - на ринку. Раніше я й гадки не мав про те, що колись буду торгувати на ринку, але зараз нічого не вдієш, - жити ж якось треба...”
День був сонячний, тож на ринку все вирувало: сновигали туди-сюди вантажники візками, заваленими товаром, тиснулись то в одну, то в другу сторону покупці, вислуховуючи, як і лайку, так і запрошення щось купити. Вони, мов очманілі, потрапивши в могутній людський потік, часто проносились в ньому, навіть не встигнувши роздивитись на товари.
Та раптом в цей гармидер, наче якийсь свіжий струмінь, влилась група людей, і багато-хто із зацікавленням почали поглядати у той бік, звідкіля вони наближались, і за тим, що вони роблять.
Петро й собі з цікавості, повернув у той бік голову. Ці люди, ходили між рядами і щось говорили до тих, хто продавав, і тих, хто купував.
На деякий час Петро відволікався, бо мусив обслуговувати покупців, а група незнайомих йому людей вже була зовсім поруч з його лотком.
Петро почав придивлятись до них. Це були зрілого віку люди, поважні, сивочолі, акуратно одягнені, їхня мова була без звичного на ринку жаргону, в руках вони тримали, як здогадався Петро, Євангелії. Зацікавившись ними, колишній фронтовик або, як його називали - Петро-афганець, почав прислухатися про що вони говорять.
А вони, серед цього базарного гармидеру, проповідували: говорили про спасіння, про любов Божу і просили прийняти в подарунок безцінний дар, простягаючи людям Євангеліє.
У Петровій голові завертілись картини з війни в Афганістані, згадались розтерзані, розкидані поміж камінням тіла друзів та ворогів. Слухаючи, як поряд говорилось про спасіння, про майбутнє щасливе життя, в грудях афганця-ветерана підіймалась чи-то хвиля відчаю, чи злоби. Для нього, що переніс такі страждання, змученого життям, це важко було уявити й в це повірити...
“А хіба б ви не хотіли мати мир із Богом, прийняти Ісуса Христа у своє серце!” - раптом промовив сивий чоловік, повернувши голову до Петра, який незчувся, як, слухаючи незнайомців, підійшов ближче, наче ноги самі привели його до них.
Хлопець від несподіванки аж розгубився.
- Але ж я..., - він на мить зупинився, - вбивав!? - простогнав словами відчаю і болю.
- Ви колишній солдат? - незнайомець уважно глянув на його камуфляжну куртку, на суворе із шрамом лице.
- Так, я - афганець - відповів, трохи заспокоївшись, Петро.
- А ви читали коли-небудь Біблію? - запитав незнайомий чоловік.
- Так, пробував, та мало, що зрозумів, та я й так знаю, що Бог мене не простить, - видавив із себе хлопець. - Я, навіть, після цього і не одружувався, - не хочу комусь псувати життя. Мені й досі сняться кошмари війни і стоять перед очима вбиті. Для мене життя скінчилось, я неначе помер.
- Давай, спочатку, познайомимось, мене звуть Дмитро - чоловік простягнув до хлопця руку.
- Петро-афганець, Петро, - зніяковіло виправив себе хлопець, простягнувши й собі руку.
- Ну, що ж, Петре, мені дуже приємно, - усміхнувшись продовжив Дмитро, - якщо ти читав коли-небудь Біблію, то можливо пам’ятаєш, що поряд з Ісусом, на хресті Голгофськім був розіп’ятий розбійник. Та коли він повірив, що Ісус є Господь, то покаявся. Згадай, що йому відповів Ісус?
Петро напружив пам’ять, та ніяк не міг зосередитись.
- Зачекай, ми зараз знайдемо це місце у Біблії, і я тобі зачитаю, - Дмитро швиденько почав листати Євангелію.
- Ага... Ось воно, записане в Євангелії від Луки. Слухай, що сказав до Ісуса розбійник, і що відповів йому Ісус Христос:“ І сказав до Ісуса :” Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!” І промовив до нього Ісус: “Поправді кажу тобі: ти будеш сьогодні зі Мною в раю!”
- Ти віриш у те, що тут написано? - запитав Дмитро.
- Так вірую! - відповів Петро.
- Ти щойно почув, як Ісус простив розбійнику . Чи ти віриш тепер, що Ісус простить і солдату? - запитав трохи по-іншому Дмитро.
- Тепер вірю, - щиро зізнався Петро.
- Ти згоден прийняти Ісуса у своє серце, щоб Він став Твоїм Спасителем і Господом?
- Так, я дуже хочу попросити у Нього прощення, і бути прощеним.
- Ну, що ж, тоді давай помолимось, - запропонував Дмитро.
- Я не вмію, - знову засоромився Петро.
- Ну, тоді давай я буду молитись, і якщо ти будеш згоден з тим, що я скажу, то в кінці скажеш: “Амінь!” Так буде добре? - запитливо глянув в очі Петра, чоловік.
- Так.
- Тоді давай візьмемось за руки і будемо молитись, - запропонував Дмитро і кивнув на своїх друзів.

Група людей створила коло, взявшись за руки.
Дмитро молився: “ Боже наш, ми дякуємо Тобі за цей благодатний час, який Ти даєш для поширення Благої вістки. І зараз Ти, Господи, бачиш цього солдата-афганця, який кається в своїх гріхах і хоче прийняти в своє серце Ісуса Христа як свого Господа й Спасителя. Господи вилікуй його душевні рани нанесені війною, очисти його зболене серце і посели в ньому мир і спокій. Прийми Боже його в сім’ю Своїх, Божих дітей. Просимо Тебе про це в ім’я Сина Твого Улюбленого, а Нашого Спасителя - Ісуса Христа. А Тобі, Нашому живому Богові, хай буде вічна слава і наше поклоніння на віки вічні. Амінь!”
-Амінь! - прозвучали дружні голоси.
Тільки Петро мовчав...Наступила пауза...
Петро мовчав - бо не міг говорити. В голові усе перевернулося, до горла підступив тугий клубок і не давав вимовити ані слова. Все наболіле за роки, накипіле товстим шаром на серці, десь зникло, йому стало легко й хороше, наче той душевний вантаж, який гнув його до цього часу, хтось зняв могутньою рукою з його плечей. Наче хтось за нього перехопив ту руку з його нічних кошмарів, що за допомогою страшного кинджала, хотіла позбавити його життя, та не вийшло. Життя знову, по-новому, посміхнулось йому, і тепер Петрові здалося, що він літав десь високо-високо разом із словами молитви.
Та молитва скінчилась і по затяжній паузі, хлопець, здогадався, що всі чекають на його рішення.
-Амінь! - видихнувши на повні груди, із полегшенням зітхнув Петро.
- Ну що ж, вітаємо, тебе брате! Тепер ти будеш жити! - промовив Дмитро й обійняв Петра.
Друзі Дмитра і собі підходили й вітали хлопця.
- Ось тобі безцінний дарунок від нашого Господа, - промовив на прощання Дмитро, простягаючи йому Євангеліє. - А ось адреса нашої церкви. Заходь брате, ми завжди будемо чекати на тебе .
Петро і не думав, що у когось для нього є подарунок, а тим більше безцінний, виявляється - є, і він прийняв його, це - вічність з Богом.

Дмитро з друзями пішов далі, поміж рядів, а та фраза, яку він сказав: ” Тепер будеш жити”, - ще довго бриніла в Петровій голові. Він стояв, притискаючи до грудей Євангелію, і дивився їм у слід, щасливими очима, на які чомусь набігла сльоза, перша після війни...

29.03.03. Тернопіль

Але ж я ...Проза

Але ж я ...
Проза