Де ви, мої батьки?

Навкруги роздавалося зітхання сусідів, хлипання родичів, голосіння дочки. В кімнату заходили люди: хрестились, клали вінки і через певний час тихо виходили. Він же стояв, опустивши голову,
і мовчки плакав. Сльози невпинним потоком текли по обличчю і скапували на стоптану підлогу.
„Всі ці люди тепер тобі не допоможуть. Як не допоможу і я, хоча міг. Міг розповісти про Того, Хто неодмінно допоміг, - Ісуса Христа. Зрештою, я розповідав, та, мабуть не так... Не так,” - думав син.
Йому було боляче й гірко. Сьогодні він став круглим сиротою. Хоча і до цього почувався ним у цьому світі. Молодий чоловік не був пристосований до нього. Та тепер, на похороні своєї мами, він це ще більше усвідомив.
Короткий телефонний дзвінок на роботу і коротенька фраза, яку ледве могла вимовити дружина:
- Не лякайся, рідний. Погані новини... Кріпись... Нам зателефонували - мама померла.
Серце болісно стиснулось. Гіркий клубок підкотив до горла.
- Щось трапилось? - перепитали друзі.
- Так, - майже не чутно відповів він.
Потім, трохи оговтавшись, ледве стримуючи сльози, додав здавленим голосом:
- Мама померла...
Він знав, що вона може померти у будь-яку хвилину, оскільки вже довгих сім років була прикута до ліжка. Жінка щодня просила в Бога смерті. Син думав, що приготувався до такого дня, однак виявилось, що ні. В останні хвилини її життя його не було поруч. Не було, зрештою, нікого з великої родини. Та ось тепер всі вони знаходилися біля неї. Та вже пізно.
Димлять свічки, співає церковний хор, щось говорить священик, всі цілують Євангеліє, з якого, можливо, дехто навіть не прочитав жодного слова. Такий звичай, тож цілують. Та тепер це вже не допоможе, бо воно говорить тільки до живих. Мама теж його не чує. Про це потрібно було сказати раніше. Тоді, коли ще вона була ще живою. Та не сказали, бо не знали. Він знав, але не знайшов потрібних слів. Тепер вже пізно...
Він стояв і каявся: „ Прости мені, мамо. Я не знаю чи ти відійшла в мирі з Господом. Не знаю твоїх останніх хвилин. Упродовж усіх цих років я так і не зумів доступно донести до твого серця вістку Євангелії. Ти завжди вірила в Бога, але мала власні погляди стосовно Нього. Вважала, що тобі немає в чому каятись. Говорила: „Є й гірші люди.” Ти просила смерті, та Господь її не давав. Навпаки, продовжував час, аби ти змінила свою думку. Я мав бути тим, хто вказав би тобі на шлях, який приведе до пізнання живого Бога, Його істин... Та не зумів. Прости мені, мамо. Прости, Боже... Чотирнадцять років тому помер мій батько - твій чоловік, мамо. Тоді я ще не знав Бога. Тепер же знаю. Зараз мене залишила і ти. Я поганий син і поганий християнин. Від цього мені ще більше боляче..”

Старе сільське кладовище з перекошеними хрестами на могилах байдуже зустріло похоронну процесію. „Ось тут закінчилась твоя земна дорога. Болі цього світу залишились позаду. А що на тебе, мамо, чекає попереду?” - думав син.
Стоячи із заплаканим лицем у натовпі проводжаючих в останню путь його матір, він докоряв себе, у тому, що не може дізнатися, чи прийняла вона Христа у своє серце і чи зараз із Господом. Це дуже гнітило його і пробуджувало нові хвилі жалю, ридань.
Грудки чорного ґрунту глухо стукали по домовині. Яма повільно заповнювалась землею. Він і собі кинув жменю свіжої землі, після чого стояв, не наважуючись обтрусити руку. Йому здавалося, що він кинув не жменю землі, а покинув свою маму. То не вона, померши, залишила його, а він - її. Молодик так і не зумів передати їй Євангеліє спасіння.

* * *

Через певний час син знову приїхав до батьків, та вже не до живих, а на їхні могили. Він постояв над купкою ще свіжої землі - могилою матері - і над іншою, - вкритою сухою травою, - могилою батька. Серце защеміло від досі незнаного болю, а на очі навернулася сльоза. „ Шкода, що я не був в останні хвилини вашого життя з вами. Жаль, що не знаю, чи ви тепер з Господом. Може, ви задумувалися над тим, що я вам говорив про спасіння? Можливо, так, а, можливо, - ні, ”- думав він.
Сумним повертався син з кладовища, де були похованні батьки. Він думав про них...
Перед затуманеними смутком очима пропливали картини дитинства... Пропливали випадки, в яких він засмучував їх своєю поведінкою. Син дуже шкодував, що інколи їх кривдив. Йому було соромно за свою поведінку, за ті образи яких їм завдав. Молодий чоловік жалкував, що за життя так і не сказав, як їх любив. Однак найбільше він шкодував про те, що не знав, чи, примирившись з Богом, вони відійшли з цього світу.

Повільно обходячи могили, він вийшов на дорогу... На мить зупинившись, озирнувся назад... Там, за потрісканими дерев’яними хрестами, рідкими кущами і засохлими осінніми квітами, залишились два горбики землі, біля яких він розпрощався можливо, навіки зі своїми батьками... Чи ні? Мозок свердлила настирлива думка, яка не давала спокою: „Де ви тепер, мої батьки? Де?...”

10.06.04.

Де ви, мої батьки?Проза

Де ви, мої батьки?
Проза