Бог дав для Церкви особливе доручення, і цим дорученням є впливати на оточуючий світ. Я думаю, ви знаєте, що цього року виповнюється 500 років з Дня Реформації, звершеної Мартіном Лютером. Вже цілих 500 років! Немаленький період часу. 25 грудня у місті Нетішин на базі Острозької академії має відбутися конференція, присвячена цій темі. І от один пастор дзвонить мені і питає: «Чи хотів би ти виступити?» Цікавлюсь: «А яка тема?» Він каже: «Потрібно знайти такі моменти, які свідчили б, що Церква пройшла ці 500 років і не вмерла, не згасла, а все-таки у кожному поколінні виконувала своє покликання». І, ви знаєте, Церква насправді вистояла всі ці 500 років, пройшовши катакомби, підпілля, знущання, Сухобезводні, і ще багато чого… А ще вона витримала славу і піднесення. І я вам скажу: які б історичні події не вирували навколо неї, Церква Христова завжди залишалася Церквою, яку Бог готує для Свого Сина Ісуса Христа. Звичайно, що у різні часи вона була різною. Приміром, у Посланні до Єфесян ми читаємо, що Христос полюбив Церкву, коли вона ще такою і не була. І Він докладав максимум зусиль для того, аби її Собі виховати і навчити.
Роль Церкви на землі – продовжувати проповідувати те, що проповідував Ісус, а саме звістку про Царство Боже. Ми говоримо: «Нехай прийде Царство Твоє, як на небі, так і на землі!» А ще: «І буде проповідане Євангеліє Царства на свідоцтво всім народам, і тоді прийде кінець». Ви знаєте, Царство Боже займало центральне місце в проповіді і в науці Ісуса Христа. І Євангелія якраз і є словом про Царство. Я вам скажу, церкво: ми насамперед є громадянами Божого Царства. Хтось називає нас «штундами», хтось кличе таким, знаєте, милим словом «християни». Але і саме слово «штунди» було прізвиськом, яке німці дали християнам, бо ті збиралися в часи війни на одну годину молитви – німецькою «die Stunde», і «християни» - це теж прізвисько, яке язичники дали християнам в Антіохії. Вони збиралися разом, а люди питали: «Хто це?» - «Ну, це ті, ну, послідовники Христа, ну, християни…» І розійшлось те прізвисько «християни» по всьому світу. Та є щось більше, ніж називати себе штундою (можливо, зараз це гонорово так. Один мій знайомий співак - Женя Годухін, якщо знаєте, - записав альбом: «Я штунда»), чи християнином.
Ми сьогодні вже взагалі намагаємось уникати всяких міжконфесійних назв, хто ми там – баптисти, чи п’ятидесятники; а кажемо просто «християни». Та є щось більше за ці назви. А саме те, що ми можемо називатись дітьми Божими. Це понад усе! Ви знаєте, я люблю історію, багато досліджував, і можу сказати, що дуже багато крові проллялося там, де панувала релігія. І християнство теж є однією з релігій. І навіть у країнах, де панувала ця християнська релігія, кровопролить було не менше. Та я вам скажу, ЩО ТАМ, ДЕ Є ДІТИ БОЖІ, ТАМ ЛЮБОВ ВСЕ ПОКРИВАЄ І ВОНА Є ПОНАД УСЕ! І завданням Церкви якраз і є принести цю любов Божу, цей мир для всіх людей. Одного разу я міркував: «А як от Бог ставиться до тих людей на базарі (справа в тому, що наша церква знаходиться на базарі, і вже 21 рік ми відкриваємо вікна і Євангеліє проповідується на вулицю), як ці люди можуть пізнати Христа?» І я собі думав: чи назвати їх безбожниками, чи від них відмежуватися?.. Та одного разу Бог так ніжно-ніжно сказав у моє серце: «Ці люди – теж Мої діти, тільки вони наразі є у вигляді блудних синів і дочок. І Я їх чекаю, як в отій притчі про блудного сина, що одного дня вони навернуться!» І ми - всі люди, які є в церкві, - як отой старший брат із притчі, повинні бути готовими з обіймами їх прийняти. Амінь?
Отже, є кілька моментів, які стосуються знаходження свого місця в Тілі Христа. Перше, на що я хотів би звернути вашу увагу, - це ПОСВЯТА. Що таке посвята? От у Діях Апостолів у 4-му розділі розповідається історія, як Апостолів побили, заточили до в’язниці, і взагалі вони тоді перебували в дуже критичній ситуації, та, коли їх зрештою відпустили, Писання каже у 23-му вірші: «Вони прийшли до своїх». Мені це місце так до вподоби! А хто такі були «свої» для Апостолів, як ви гадаєте? Хто була ця група людей, яку вони називали «своїми»? Звісно, це була церква, це була громада людей, які зібралися, молилися за них, і підтримували! І по всіх Посланнях Апостолів можна це прослідкувати: коли вони йшли в місіонерську подорож, а потім поверталися, то куди вони поверталися? – до своїх! Вони приходили до своєї сім’ї, розповідали там про свої перемоги, про свої страждання, вони тішилися, вони розділяли свою радість. І, ви знаєте, як сильно є прийти до своїх, присвятити себе сім’ї… Кожен із нас має присвятити себе сім’ї, яка називається Церквою.
У принципі, на землі взагалі є всього дві установи, в яких людина може почуватися безпечно і в затишку: це сім’я і Церква. Церква також є свого роду сім’єю. Вона є прототипом сім’ї, тому що взаємини в сім’ї аналогічні взаєминам, які складаються в церкві: коли сильні сім’ї – то і церква сильна. І посвячення тут є невід’ємним процесом. Наприклад, коли хлопець бере собі за наречену дівчину, і вона входить до чужої родини, - у цьому теж є певний момент посвячення, або ж коли хлопець іде в сім’ю дружини – теж має місце момент посвячення до цієї родини. Як це відбувається? У всі часи були різні ритуали, різні форми посвячення, але при цьому завжди є присутньою якась невидима, ніби захована форма. Це подібно до того, як, благословляючи на шлюб, пастор кладе руки на двох молодих людей – це є видимою формою, а от того, що Бог при цьому робить у невидимому світі, ніхто із нас не знає. Бог їх шлюбує, Бог їх єднає, і цей процес посвячення є справжнім таїнством. Щось відбувається у духовному світі, коли ти входиш, посвячуєш себе – а хтось тебе приймає. І ти відчуваєш, що потрапив у своє середовище, у свою сім’ю. Нам потрібно ототожнити себе з Церквою, потрібно жити Церквою.
Поділюся одним моментом: я у нас в помісній церкві давав людям науку, і, в результаті, ми прийняли певне рішення. Розповім по порядку. Я навчав людей: «Ми, як християни і діти Божі, часто робимо людям добро, наприклад: благословляємо когось фінансами, чи даємо гроші на лікування, чи ділимося з кимось одягом, продуктами, або йдемо комусь допомогти на городі викопати картоплю, чи посадити, і таке інше. І, давайте, ми приймемо таке рішення: впродовж цілого місяця (а було б добре, якби ми це робили і впродовж всього життя), коли ми робитимемо якісь певні речі, чи фінансові пожертвування, чи фізичну роботу – давайте, ми будемо декларувати, що ми це робимо не від себе, а від церкви». І ми навіть пішли ще далі: зробили таку відомість, поклали на робочому столику при вході до церкви і сказали: «Якщо хто-небудь із вас зробив якесь добро кому б то не було, то прийдіть, будь ласка, і запишіть, що ви зробили». Знаєте, за місяць часу там не залишилось вільних аркушів, так старанно люди позиціонували свої вчинки. Звичайно, коли ти хочеш комусь дати велику суму фінансів або зробити якусь помітну допомогу, з’являється велика спокуса сказати, що це робиш ти, засвітити себе, як особистість. І момент посвяти є саме в тому, що ти не засвічуєш себе, як особистість, а говориш: «Це благословіння від церкви». КОЛИ ТИ ПРОСТО ВІДХОДИШ У ТІНЬ, ПІДНІМАЮЧИ НАТОМІСТЬ АВТОРИТЕТ ЦЕРКВИ – ЦЕ Є ПОСВЯТА. Є ці певні речі, які демонструють посвяту. Це так, як із повагою і пошаною. Поважати можна заочно, а от що таке пошана? А пошана – це повага, виражена в дії, коли я не просто кажу, що я тебе поважаю, а я щось роблю для того, аби виявити свою повагу.
Писання стверджує, що із ребра чоловіка Бог створив для нього дружину, і, ви знаєте, не буде помилкою сказати наступне: що із ребра Христа Бог створив Церкву. І в Церкві, як і в сім’ї, є різні люди. Я одного разу читав про родину Ноя і звернув увагу, що та Ноєва сім’я взагалі є ніби прообразом будь-якої сім’ї. Є в сім’ї ті, які помиляються; у нашому випадку це був Ной. Ну, він помилився! На той час ще не було Закону Мойсея, який би регламентував, що те, що Ной зробив, а саме: напився і став п’яний, – що то було гріхом. То був період совісті, і Ноєві чогось десь забракло, в результаті чого він помилився і напився! В сім’ї також не без людей, які інколи люблять плітки пускати – у даному випадку це був його син Хам, який пішов і усім розпатякав, що от мій батько лежить отам п’яний! Та в сім’ях є і мудрі Сіми, які це покривають, покривають помилки і все інше своєю любов’ю… І Бог сказав: «Сіме, ти будеш благословенним, а ти, Хаме, - будеш рабом!» І образ цього благословенного сина Сіма для нас є прикладом, як ми повинні дарувати свою любов, покривати один одного, тому що на цій землі не знайти абсолютно досконалої помісної церкви! А, знаєте, чому її не знайти? Бо там є ми з вами! А хто із нас досконалий? Зрозуміло, що ніхто! Ми всі ходимо по цій землі, доторкаємося до нечистих речей, інколи взагалі зриваємось...
Другий момент після посвячення, про який я хотів би говорити, це є вірність. Вірною називають людину, яка має нашу довіру, і, по замовчуванню, очікується, що ця людина ніколи нашої довіри не зрадить. Наведемо кілька місць із Писання про вірність:
Повторення Закону, у 7-му розділі і 9-му вірші написано: «І пізнаєш ти, що Господь Бог твій – Він Той Бог, Який є вірний». Амінь? «Він стереже заповіта та милість для тих, хто любить Його і додержує Його заповіді до тисячі поколінь»;
а в Євангелії від Луки в 16-му розділі в 10-му вірші наведені слова Ісуса: «Вірний у малому, він і у великому вірний»;
від Луки 16:11 написано: «Отже, якщо ви в неправедному багатстві були невірні, то хто довірить вам правдиве?»;
у псалмі 30-му, 24-му вірші написано: «Господь береже вірних»;
а в псалмі 100, у 6-му вірші говориться, що «Очі Господа направлені на вірних землі».
І у Писанні є ще десятки інших місць, які говорять про вірність. Зокрема, у пророка Єремії у 8-му розділі і 7-му вірші знаходимо такі цікаві слова: «І відає лелека у повітрі умовлений час свій, а народ Мій не знає Господнього права». Я от думав, чому пророк Єремія використав саме образ лелеки? Та, достатньо трохи прочитати про лелек, і ви дізнаєтесь, що вони живуть подружжям – все життя живуть вірними удвох. Ви могли вже не раз чути історію про те, як колись прилетіли лелеки, та один із них якимось чином загинув. Тоді інший з тієї пари, який був живий, просто злетів із свого гнізда, склав крила, впав на землю і розбився! Це вірність один одному… І такі приклади не поодинокі. Тому пророк Єремія згадує лелеку; звертаючись до ізраїльського народу, він каже, що лелека у повітрі знає свій час і свій напрямок, а ви не знаєте свого Господа, ви відступаєте і зраджуєте у вірності… Бог залишається вірним, а ви кожного разу лише зраджуєте! Як же важливо не забувати про цю істину! У Притчах у 28-му розділі 20-му вірші є такі слова: «Вірна людина багата на благословення». Мається на увазі, що вірні люди мають, чим благословляти. І, якщо нам немає, чим благословляти, саме час подумати про те, чи вистачає нам вірності. Бо Писання вказує тут на прямий взаємозв’язок: «Вірна людина – вона багата на благословення», тобто, її комори повні! І за вірність обов’язково буде винагорода. Наприклад, у книзі Відкриття Бог обіцяє: «Будь вірний аж до смерті, і дам тобі вінець життя!» І вірність ми маємо зберігати і один одному, і церкві… Є люди, яким змінити помісну церкву так само легко, як і якийсь одяг, чи рукавиці – то до однієї церкви пішов, то до іншої… Мігрують, так би мовити.
Та мені б хотілось схилити голову перед тими людьми, які 21 рік тому назад були при започаткуванні нашої церкви і досі є з нами. Моє вам шанування: вами був пройдений складний шлях, та ви залишились вірними, і це так сильно! Та інша справа, коли ви народилися у якійсь церкві, де не бачили ніякого духовного зростання. Я думав навести наступний приклад: у нашій церкві є одна жіночка, яка прийшла з православної церкви. Я поважаю православних і католицьких священиків і служу в тому, щоб між усіма були мир і єднання. У нас дуже тісні дружні взаємини, вони приходять до мене в офіс, ми там п’ємо каву, молимося, сміємося – ми є хорошими друзями. Та якось тій жінці наснився сон (вона сама вчителька, і ходила до однієї церкви, в якій хотіла служити і розвиватися, та не було змоги, бо священнослужитель їй прямо сказав: «Ну, немає у нас тих служінь, як же я можу тобі їх дати!» І вона молилась: «Господи, я хочу служити!»). І от вона бачить у своєму сні, що ніби якась темна хмара суне на неї, вона давай бігти, відчуваючи небезпеку, і раптом чує голос: «Втікай до церкви!» Жінка кинулась до тієї церкви, яку відвідувала. Та, прибігши до неї, все одно відчувала, що хмара й далі суне за нею. І тут вона чує інший голос: «Не до тієї церкви! До церкви «Небеса!»» Далі жінка розповідала: «Я прокинулася, вся мокра від поту, та й думаю: «Як же мені вчинити?»». І наступного ранку вона пішла до свого священнослужителя і каже: «Отче, мені такий сон приснився – що я маю з ним робити?» А священик їй відповідає: «Ми всі перед Богом є рівні. І та церква – теж Божа церква. Якщо ти відчуваєш, що ти там зможеш послужити більше для Бога, то можеш іти вільно».
Знаєте, в продовження цієї теми про знаходження свого місця в Тілі Христа, давайте, трохи поговоримо про приналежність, про прийняття. Про те, щоб бути прийнятим до церковної сім’ї, або відкрити себе для того, щоб прийняти інших… Будучи в служінні пастора, я не раз стикався з певними моментами, от, приміром, до церкви прийшло молоде подружжя, а їхні батьки (у нашому випадку, батьки жінки) наразі туди не ходили. 8 років тому назад вони ще були в церкві, а потім у них сталися якісь проблеми і вони звідти пішли. А це молоде подружжя ходить до церкви. І от вони заходилися молитися про своїх батьків, а потім трапилося те, що часто буває – ми молимося, Бог дає вирішення, а ми потім не знаємо, що з тим робити. І от ті батьки знову починають ходити до церкви, а це молоде подружжя стало на роздоріжжі: чи їм самим продовжувати ходити до цієї церкви, чи залишити її. Бо кілька останніх років вони просто виключали і не сприймали один одного. І я теж став перед дилемою і шукав мудрості від Бога: як же їх уже в церкві примирити? Те молоде подружжя ходило до церкви, та коли ті, за кого вони молилися, теж прийшли до церкви, не було прийняття. І з нами так часто буває: ми можемо молитися за людей, за оточуючий світ, та потім приходить хтось із тих, кому ми, приміром, не можемо пробачити, або він нам колись дорогу перейшов, або тяжкі взаємини складалися, і от у такі моменти МИ ПОВИННІ ПРИЙНЯТИ. Людина, яка приходить до церкви, найбільше повинна відчути те, що її прийняли! Вона повинна відчути повагу!
Пам’ятаю, як багато років тому назад поїхав я якось до одного міста, вже заставав вечір, і я не мав уявлення, що нам ще з одним братом робити, куди нам подітися; надворі вже було так холодно, брали приморозки… І пішли ми до однієї помісної церкви (не буду називати, якої), там якраз було вечірнє богослужіння. І ми сподівалися, що в церкві хто-небудь підійде до нас і запитає, як справи, а ми тоді скажемо, що приїхали здалеку і потребуємо допомоги… Та от вже й богослужіння пройшло, а ніхто з людей так і не підійшов і не запитав, як справи. Довелося йти на вулицю, ще пам’ятаю, біля залізничного вокзалу знайшли ми таке зручне місце… Було холодно, ми півночі молились, півночі ходили, і там і провели весь час. І я тоді подумав: «Господи, якщо коли-небудь я служитиму в церкві, то, наскільки зможу, вчитиму людей, щоб більше ніколи ні з ким так не вчинили!» Тож недарма Апостол Павло каже: «Будьте гостинні і про гостинність не забувайте!» (До Римлян 12:13; до Євреїв 13:2). Гостинність часто є дуже важливою для тих людей, які вперше приходять до церкви, і вони, як отой лакмусовий папірець, мають відчути: прийняті вони, чи не прийняті. В Єфесянам 4-му розділі в 16-му вірші Апостол стверджує: «Усе Тіло залежить від Нього (від Христа), Його владою усі частини Тіла з’єднані докупи, і все воно тримається разом завдяки Христу. І, коли кожна людина, окрема частина, виконує те, що вона мусить, все Тіло росте і міцніє завдяки любові». Це відбувається тоді, коли ми прийняті! 1-ше Коринтян 12:13: «Всі ми хрещені одним Духом, і всі ми з’єднані в одне Тіло». А в Діях Апостолів у 2-му розділі 41-му вірші зазначено: «Приєдналося в той день біля трьох тисяч!» Куди приєдналося? До церкви! Є Тіло, до якого можна приєднатися! Так і ви одного дня приєдналися до своєї церкви; ви прийшли туди і відчули прийняття. Потім ви якийсь час зростали у Христі Ісусі, а тепер приходить такий момент, коли ви самі повинні приймати інших.
Слідом за прийняттям йде відповідальність. Ви знаєте, покликання мають не лише служителі церкви. Писання багато перераховує, яким повинен бути відповідальний служитель церкви, але і для членів церкви теж є покликання! Проблемою Церкви останніх днів якраз буде розділення, відокремлення, неприйняття, відсутність відповідальності, бездіяльність, просто така апатія. Це коли людина ніби й приходить до церкви, але веде себе незалежно від неї. І така незалежність від церкви, будучи в церкві, неодмінно призведе до загибелі. У такої людини просто немає шансів вижити. Бо ж Христос сказав: «Я є Лоза, а ви гілля» (Від Івана 15:5)! Ну, чи може гілля, не привите до лози, плодоносити? Де там! Потрібно бути привитим, бути в Тілі Христа! Одного разу читав цікавий матеріал, у якому один автор порівнював Церкву із автомобілем. І він пише: «В церкві завжди є людина, яка береться за кермо і каже: «Я тут головний, бо я кермую!», хтось інший узяв гальмо, і, що б церква не хотіла робити, він все гальмує. Хтось узяв амортизатор, і, хоч які приходять Божі благословіння, він все амортизує. Хтось ухопився за дзеркала заднього виду і знай повторює: «А колись було не так!»» Знаєте, фрагменти машини ніби є, і створюється ілюзія руху, та автомобіль не їде… Коли ми не будемо так поводитись, а будемо всі заодно, тоді ми матимемо не ілюзію руху, а й насправді будемо рухатись, як церква. Є взаємна відповідальність: пастор служить своїм вівцям у церкві, а ті, у свою чергу, повинні коритися і шанувати своїх наставників. У Євреям 13-му розділі 17-му вірші написано: «Слухайтеся наставників своїх, тому що вони відповідальні за ваше духовне зростання. Коріться їм, щоби вони могли виконувати свою справу з радістю, без зітхань, бо це не корисно для вас». Бачите, Апостол чомусь наголосив, що, коли у пастора немає радості, вам це буде некорисно, і навпаки - коли наставники в радості, коли вони відчувають підтримку і молитву, вам це буде на користь.
Для кожного є дуже важливим визнати над собою владу Церкви. Бо є такі люди, незалежні по собі у своєму характері, яким, що не кажи, до них не доходить. Та вони можуть мати одну людину, яка є для них авторитетом і від якої вони можуть почути. А інших вони ніби слухають, але ще слухом не можуть почути і зробити те, що їм кажуть. Отже, ВЗЯТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – ЦЕ, ПЕРШ ЗА ВСЕ, ВИЗНАТИ, ЩО НАДІ МНОЮ Є ЦЕРКВА, ЯК АВТОРИТЕТ. Якщо так сказав служитель, якщо церква так рухається, якщо в ній є таке вчення, і я у тій церкві живу, то, навіть якщо я десь чогось і не розумію, я все одно підкоряюся. Я не бунтую, я визнаю владу церкви. Бо є порядок. До того ж, кожен член церкви повинен відповідати її моральному та духовному статусу. Ми не просто прийшли до церкви, прийняли водне хрещення, вступили в завіт з Господом – і живемо собі, як жили до того! Ні! Віднині тобі вже незмога жити, як раніше, тому що тепер у тебе вже є статус, ти є членом церкви! Коли люди дивляться на тебе, то вважають, що й всі інші в церкві такі ж. Адже ми є письмом Христовим, яке люди читають і по нас оцінюють авторитет церкви і саму церкву. Ми повинні приймати участь у служіннях, взяти відповідальність у якомусь конкретному служінні, ми повинні брати участь у матеріальному служінні, повинні свідчити людям про Христа, проповідувати Євангеліє Царства, і про молитву не забувати!
Давайте, хай кожен себе запитає: якою є моя відповідальність у помісній церкві? Бо багато хто не проти користуватися всім, що є в церкві, і при цьому ні за що не відповідати. Це несправедливо і нечесно! Ми всі є відповідальними перед кимось. Наприклад, якщо взяти ту ж сім’ю – у ній існує сімейна відповідальність. Якщо ви є чоловіком, то ви берете відповідальність, як чоловік, якщо у вас вже є діти, то ви берете відповідальність, як батько. Якщо ж ви є дружиною, то на вас є відповідальність, як мами, як жінки. Ви повинні дбати про своє здоров’я, тому що у вас є дітки, дбати про свою мудрість, виховуватися. Розповім вам історію про себе і про моїх старших дітей, які вже виросли. Ну, ми розуміємо, що стиль і мода також з часом змінюються, але, чим старшими ми стаємо з роками, тим скептичніше можемо до всього того ставитися. Та якось мій старший син каже мені так: «Тату, я хочу, щоб, коли ми йтимемо разом до церкви, ти одягався так, як я тобі буду казати!» І в мене все так, знаєте, аж скрипіло, бо я не звик, що мій старший син вже став дорослим! Тоді я підійшов до гардеробу і питаю: «Сину, оце я можу одягнути?» - «Так, це можеш». «А оце я можу скомбінувати з оцим?» «Ні, це не комбінується! Отак скомбінуй!» Я одягнувся і вжахнувся: «На що я схожий?! Це так має бути?» Розумієте, коли ми говоримо про сім’ю, є якась сімейна відповідальність. Якщо я хочу бути відповідальним, і хочу, щоб мій син поважав мене, як батька, я повинен до нього прислуховуватись (звісно, в розумних межах). Я не кажу про крайнощі! В іншому випадку, коли ми йдемо з синами до церкви, я кажу їм (а в нашій помісній церкві ми вчимо так: коли ми йдемо до Божого Дому, ми повинні бути одягнутими святочно): «Ти можеш у своїх подертих джинсах піти на групу, піти на молодіжку, і це є сучасно, але, коли ми приходимо у неділю в Дім Божий, давай, тепер ти будеш одягатися так, як би мені хотілось. Одягнися в костюм!» Є якийсь певний дрес-код, це не є обрядом, чи традицією, але одяг має бути святочним!
Пригадую, минулого року служив я якось у Київській церкві «Найсвятіша святиня». Вже почалося служіння, зібралося більше тисячі чоловік, весь зал Дому художника був битком забитий. А у них було так заведено, що ашери були одягнуті у вишиванки, і от, пам’ятаю, два ашери, поки бігали з апаратурою, не встигли переодягнутися, а служіння вже почалося. Тоді пастор вийшов на сцену і каже: «Я не зрозумів, оці два чоловіки, які служать в ашерах, - ви не по формі одягнуті. Даю вам одну хвилину, щоб ви прийшли сюди перевдягнутими!» Можливо, це було трохи жорстко, але церква є також і нашою сім’єю, де ми виховуємося, амінь? І на роботі ми маємо відповідальність, і, зрештою, у нас є громадянська відповідальність, і моральна відповідальність, у нас є дуже багато відповідальностей! А чому ж, за такої різноманітності відповідальностей, люди не хочуть брати її в церкві?
Відповідальність – це ціна, яку ми платимо. Можна інколи фінанси жертвувати, а можна і працювати. В Євангелії від Івана, у 12-му розділі 26-му вірші Ісус Христос проголошує: «Хто Мені служить, той буде там, де Я», і додає: «І того пошанує Отець Мій». Церкво, ми всі хочемо бути десь і кимось пошанованими! Інколи ми можемо самі себе смиряти, поводитись так, ніби нам того зовсім і не треба, але В ГЛИБИНІ СЕРЦЯ КОЖЕН ІЗ НАС ХОЧЕ БУТИ ПОШАНОВАНИМ. Батько прагне бути пошанованим своєю сім’єю, мама хоче бути пошанованою своїми дітьми і чоловіком, як мама і дружина. І на роботі, навіть, якщо ми там підлеглі, ми не проти, щоб наш бос нас коли-небудь пошанував. Тож Христос каже: «Хто Мені служить, того пошанує Мій Отець». Це велика честь – бути пошанованим Богом! А що це значить? А це, як написано у 22-му псалмі, що «Господь накриє стіл, трапезу в виду ворогів ваших»! Скажімо, є така категорія людей, які на вас злі, принижують вас, пам’ятаєте, як того Мардохея? Часто нам доводиться бути у такому середовищі; а ви, до того ж, ще й служите Богові: за це вас принижують, висміюють, ображають: «Ви такі і сякі…». Та в один момент складається якась родинна ситуація, чи ще щось, і тому приниженому Бог бере і накриває стіл! Хтось вам якийсь сюрприз робить, чи щось дарує, або ж Бог вам дає нареченого такого класного! Вау! Всі диву даються: де вона його знайшла?! Всі тільки й робили, що тикали: «Ти ніколи заміж не вийдеш!» А тут Бог накриває стіл і дає принца! «Я даю їй чоловіка за те, що вона Мені служить! Я шаную її!» Хочете бути пошанованими Богом? Тоді служіть Йому!
Тут є ще один важливий момент: служити Богові можна в статусі сина і в статусі раба. Люди, які служать з невдоволенням, без радості, лише тому, що мусять це робити, йдуть на роботу знехотя, виконують її нещиро – ЦЕ Є РАБИ. У РАБА НЕМАЄ ІДЕЇ. У РАБА НЕМАЄ ПОТЕНЦІАЛУ РОЗВИТКУ МИСЛЕННЯ. Він просто робить те, що йому сказали. Це люди, які живуть по принципу: що вб’єш – то в’їдеш. Скажеш їм щось зробити – зроблять, не скажеш – не зроблять. А власних ідей, пропозицій чи думок від них не дочекаєшся. Бо це є раби, і Бог не хоче, щоб ми служили в Його церкві, як оті раби, тому що Бог звільнив нас від рабства. Натомість Бог хоче, щоб ми служили, як сини і дочки. А ХТО ТАКІ СИНИ І ДОЧКИ? ЦЕ ТІ, ЯКІ СЛУЖАТЬ З РАДІСТЮ. Ми всі служимо і поклоняємося Богові не тому, що Він нам щось дає, а, передусім, тому, що Він є Бог. Ми робимо це безкорисливо, як сини, у яких народжуються ідеї. І взагалі, церква – це є кузня, де народжуються таланти. Якщо взяти статистику багатьох країн, ту ж таки Америку чи Україну – де багато артистів вчилися співати? У церквах! Де люди розвивали свої таланти, якщо, звісно, церква давала можливість розвиватися? У церквах, у недільних школах! Вони там малювали, грали, співали, реалізовувались, робили флеш-моби…
Церква є тим місцем, де людям приходять ідеї, де люди служать з радістю. Вони міркують наступним чином: може, Бог коли-небудь мене і пошанує, та я служу Богові не задля пошанування, а тому, що це дуже корисно, я працюю для Нього тому, що я Його син, мені подобається це робити, я люблю мого Батька! Я що завгодно буду робити для того, щоб моєму Батькові було приємно! Бог бажає мати Своїми служителями не рабів, а синів і дочок, амінь?
І, наостанок, я б хотів поговорити про ЗНАЧИМІСТЬ ЧЛЕНСТВА У ПОМІСНІЙ ЦЕРКВІ. Є люди, які не проти жити і користуватися усіма привілеями помісної церкви, та при цьому вони хочуть бути незалежними від неї. Звісно, у кожній церкві свої порядки, та, наприклад, у нашій церкві є членство. Тобто, є люди, які є членами церкви, а є парафіяни. Оскільки є люди, яким зовсім не до душі приймати яку б то не було участь у житті церкви, та при цьому їм хочеться користуватися всіма її привілеями, нам здалося незайвим зробити таке невеличке розмежування. Якоїсь різкої межі на кшталт: «Все, як так – то ти член церкви, а не так – то не член церкви!» ми не маємо, та все одно присутнє розмежування: ті люди, які є членами церкви, заповнюють у нас таку анкету, в якій пишуть: «Я беру відповідальність приймати участь у такому-то служінні, я хочу жити життям церкви, я буду жертвувати, я буду вкладати себе!» Бо є люди, які вже 15 років відвідують церкву, і все ніяк не визначаться: «А я не знаю, у якому служінні я маю брати участь!» Таким я відповідаю: «Ти просто не хочеш служити!» Якщо ти за 15 років не зміг цього зрозуміти, скоріше за все, ти просто не хочеш нічого робити!
Завдяки членству в церкві ми отримуємо, перше: ДУХОВНУ ВЛАДУ. Пам’ятаєте цю історію про синів Скеви, які побачили одержимого чоловіка і спробували вчинити, як Апостоли, а саме - вигнати того нечистого духа в ім’я Ісуса? А нечистий дух їм у відповідь: «Я знаю Апостола Павла, знаю Церкву, а ви хто?» І вони, голі і обірвані, ледве втекли звідти! Добряче ж їм дісталося! Бо вони не були прирощеними до Тіла Церкви і не мали її влади і авторитету в духовному світі! Та я вірю, що люди, які прив’язані до церкви, живуть у церкві, вони мають цей авторитет церкви і її духовну владу, і користуються ними. Бог сказав до Церкви: «І дам тобі ключі, і все, що зв’яжеш, буде зв’язано, і все, що розв’яжеш – буде розв’язано» (Від Матвія 18:18). Тобто, Бог дав цю владу Церкві. А Церквою є ми!
Далі, люди, які є в церкві, отримують НЕБЕСНЕ ГРОМАДЯНСТВО. В Єфесянам 2:19 Писання навчає нас, що ми маємо небесне громадянство, стаємо учасниками Божого насліддя і провідниками Божої мудрості!
І, нарешті, у церкві МИ ЗДОБУВАЄМО ДУХОВНИЙ ЗАХИСТ. Наше майбутнє – в церкві. Знаєте, у церкви є своя культура, природа, характер і погляди. А це значить, що люди, які приходять до церкви, виховуються там у певному світогляді. І ті, які виховалися в церкві, і мають сформований нею світогляд – це взагалі найкращі люди, які тільки можуть бути на землі. І, якщо говорити про значимість церкви, треба сказати наступне: колись настане час, коли Євангеліє Царства буде проповідане на свідоцтво всім народам. Коли це буде, навіть Син Божий зараз цього не знає, та Отець дасть тоді веління Сину, і Він буде посланий для того, аби забрати Церкву. Так сказано у Писанні. Та коли Христос прийде за Церквою, то відбудеться схоплення Церкви, а не одиночок, і це є дуже сильним аргументом. Є люди, які хочуть бути одиночками в Церкві, і для таких людей схоплення не буде. Христос буде схоплювати Церкву. А частиною Церкви я гарантовано буду лише тоді, коли я буду привитий, прирощений до тіла Церкви, коли я живитимусь цим соком кореня і житиму життям Церкви! Тоді не треба буде боятися – а візьме мене Христос, чи не візьме? А оце вже начертання звіра, чи це ще не начертання звіра? Чи я, бува, вже випадково не прийняв його? А оцей ідентифікаційний код – це вже число звіра, чи ні? Знаєте, нерідко в церквах можна зустріти людей, які ходять налякані, чи будуть вони спасенні, чи ні? Чи будуть вони схоплені, чи ні? Чи правильно вони живуть, чи ні? Я вам скажу так, Церкво: якщо ви живете в тілі Христа, живете в Церкві і прирощені до її тіла – не переживайте: ХРИСТОС ВАС ЗАБЕРЕ! Одного разу до нас в церкву приїжджала одна сім’я з іншого міста. Діло було взимку, снігом позамітало всі дороги... До них тоді прийшли ще одні їхні друзі, і от вони стукають – немає нікого. Вони приходять до свого батька (нині вже покійного), дивляться: є батько! Вони йому: «Тату, ми вже думали, що то вже схоплення церкви!» А він каже: «Дітки, не переживайте! Якщо вже мене не буде, то тоді і Церкви вже не буде!» Тобто, привиті ви до тіла Церкви – обов’язково будете схопленим. Не переймайтеся цим, Бог для вас гарантував вічне життя.
Отже, давайте, зробимо маленький підсумок: роль і покликання Церкви на цій землі – проповідувати і демонстративно заявляти про Царство Небесне. А наша роль, покликання і відповідальність є у тому, щоб присвятити себе Церкві, бути вірними в ній, тому що хтось нам щось довіряє, а згодом і ми самі починаємо комусь щось довіряти. Ми повинні належати до Церкви, і повинні навчитися приймати в ній інших людей. А ще необхідно взяти на себе відповідальність за певні служіння, як сказав Ісус: «Хто Мені служить, той Мені і послідує» (Від Івана 12:26). І не забуваймо, що за служіння є винагорода. І останнє: є велика значимість у тому, щоб бути членом Церкви Христової, бути в тілі Христа. То є дуже велика честь і великий авторитет. Що ж до поняття «деномінації», я думаю, пройде ще небагато часу і воно взагалі розвалиться. Мені подобається це видіння Ріка Джойнера про два міста, коли одне місто піднялося над іншим, і це нижнє місто через всілякі війни і землетруси все розвалилося. Аж раптом він побачив, що на якихось стовпах стояло ще одне місто, яке було прекрасним, і на нього зовсім не впливало те, що вирувало внизу – ні війни, ні кровопролиття, ні землетруси, ні стихійні лиха. І я вам скажу: людина, християнин, дитина Божа, яка привита до тіла Христа, до Церкви, - вона піднімається вище того, що є на цій землі. У 88-му році, коли я потрапив до армії і служив на Уралі, я вирішив не приймати військової присяги, бо таким було моє переконання. На півроку мене відіслали до іншої частини – виконувати там якусь роботу. Коли ж я повернувся, командир частини каже мені з такою зневагою: «Там один чоловік хоче з тобою поспілкуватися – представник служби безпеки». По лабіринтах я добираюсь до такого таємного кабінету, там сидить майор і звертається до мене: «Я тобі хочу сказати дуже важливі слова: я поважаю віруючих хлопців». Питаю: «Чому?» А він у відповідь: «Я нікому цього не казав. Я вас всіх поважаю за те, що ви живете таким самим життям, як всі інші, але у вас є пріоритети і цінності, і ви є на голову вище – ви знаєте ще щось про духовне. Ви є люди, вищі за всіх інших». Серйозна заявка!
Людина, яка привита до тіла Церкви, має провидіння, бачення, вона має очі, якими вона може бачити далі, ніж фізичними очима, а ще у неї є чуття. Розповім вам одну історію: вчора мій син (він навчається у Німеччині) поїхав на наступний семестр на навчання. У нас вже там була заброньована квартира, він вчора мав прилетіти до Мюнхена, взяти ключі від тієї квартири і жити там. Та, коли ми вже були на дорозі до Київського аеропорту, дзвонить ріелтор і каже: «Хазяїн різко змінив плани в контракті. Він хоче, щоб ти зразу заплатив всі гроші готівкою». І, ви знаєте, зразу такий «йок» в серці і пропав мир. Ми давай зідзвонюватися з Німеччиною: «Як це?! Він вже вилітає з аеропорту, він не має, куди їхати, і тут раптом такі зміни!» І Бог дає мені в серце розуміння: «Це підстава! Відмовся!» По прильоті до Німеччини він зв’язався там з юристом, який служив в одній із церков, і той каже: «Це типова підстава, і є дуже добре, що ти відмовився». Найперше, що я зробив у тій ситуації, коли син вже поїхав, а я повернувся до дружини додому, це сказав їй: «Давай, ми будемо молитись у молитві єднання, щоб відчути, чи є мир, чи є Господь, щоб ми були водимими, і не втрапили, не прогоріли, і не попали». Може бути й так, що не ти сам отримаєш відкриття, а Бог комусь в церкві скаже. І той хтось зателефонує і скаже: «Бог побудив мене о такій-то годині молитися за тебе, і прийшло слово – «Зроби так-то і так-то» або «Прийми таке-то рішення»». Коли ти живеш в тілі Христа, воно тобі служить. Інколи бувають ситуації, коли ми можемо бути закритими, накотилась депресія, якийсь сум, якісь переживання, оповила нас якась завіса, і от ми вже не чуємо того, що Бог говорить. І тут раптом хтось приходить і нам служить… Як же це є сильно – бути в тілі Христа! Якщо ви будете дотримуватися того проголошеного слова, Господь буде вас зрощувати, укріплювати, вести, буде давати Своє направлення, і, зрештою, ви дійдете до фінішу!
Сайт : http://heavens.com.ua/
Автор проповіді: Володимир Андрощук
Редактор: Наталія Тітко
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
