Давайте, ми відкриємо Євангеліє від Матвія 22-й розділ і почнемо читати з 1-го вірша: «А Ісус, відповідаючи, знову почав говорити їм притчами, кажучи: «Царство Небесне подібне одному цареві, що весілля справляв був для сина свого. І послав він своїх рабів покликати тих, хто був на весілля запрошений, та ті не хотіли прийти. Знову послав він інших рабів, наказуючи: «Скажіть запрошеним: ось я приготував обід свій, закололи бики і відгодоване, і все готове – ідіть на весілля». Та вони злегковажили та порозходились – той на своє поле, а той – на свій торг, а останні, похапавши рабів його, знущалися та й повбивали їх. І розгнівався цар і послав своє військо, і вигубив тих убійників, а їхнє місто спалив. Тоді каже своїм рабам: «Весілля готове, але недостойні були ті покликані. Тож підіть на роздоріжжя і, кого тільки спіткаєте, кличте їх на весілля. І, вийшовши раби ті на роздоріжжя, зібрали всіх, кого тільки спіткали – злих і добрих, і весільна кімната гістьми переповнилась. Як прийшов же той цар на гостей подивитись, побачив там чоловіка, в одежу весільну не вбраного. Та й каже йому: «Як ти сюди прийшов, не мавши одежі весільної?» А той мовчав. Тоді цар сказав своїм слугам: «Зв’яжіть йому ноги та руки і киньте до зовнішньої темряви, де буде плач там і скрегіт зубів, бо багато покликаних, та вибраних мало»» (Від Матвія 22:1-14).
Зразу ж прочитаємо інше місце – Євангеліє від Луки 14-й розділ, починаючи з 16-го вірша: «Ісус Христос промовив до книжника: «Один чоловік спорядив був велику вечерю і запросив багатьох. І послав він свого раба часу вечері сказати запрошеним: «Ідіть, бо вже все наготовано». І зараз усі почали відмовлятися. Перший сказав йому: «Поле купив я і маю потребу піти і оглянути його. Прошу тебе, вибач мені». А другий сказав: «Я купив собі п’ять пар волів і йду спробувати їх. Прошу тебе, вибач мені». І знов інший сказав: «Одружився я, і через те не можу прибути». І вернувся той раб, і панові своєму про все розповів. І розгнівавсь господар тоді і сказав до свого раба: «Піди швидко на вулиці та на завулки міські, і приведи сюди вбогих, і калік, і сліпих, і кривих». І згодом раб повідомив: «Пане, сталося так, як звелів ти, та місця ще є». І сказав пан рабові: «Піди на дороги і на загороди, та й зсилуй прийти, щоб наповнився дім мій. Кажу бо я вам, що жоден із запрошених мужів тих не покуштує моєї вечері, бо багато покликаних, а вибраних мало»» (Від Луки 14:16-24).
Дві подібні історії. Хоч вони трішки різні, та доповнюють одна одну, і загалом виходить ніби одна цілісна історія, у якій йдеться про те, що певній категорії людей було вручене запрошення на весілля, або просто на бенкет з приводу чогось. От я собі міркував: ці ж запрошення вручались не просто якимось пересічним людям. Це були люди, з якими були певні партнерські взаємини, можливо, це були друзі, або ж знатні люди, або представники еліти, чи якісь відомі люди. Взяти хоча б нас – адже ми також не запрошуємо на якусь урочисту для нас подію всіх підряд, правда? Ми запрошуємо близьких, друзів, родину, приятелів, може, когось із сусідів, загалом – людей із близького оточення. І в одній, і в другій історії розповідається про те, що господар приготувався, витратився, а ним знехтували.
Знаєте, це виглядає так, якби ви сьогодні розіслали запрошення, люди пообіцяли, що прийдуть, ви пішли, замовили ресторан, на кожне місце заплатили від 400 до тисячі гривень за чоловіка, а половина із тих людей до початку бенкета починають шукати відмовки: «Ми от з таких причин не прийдемо, бо в нас там якісь інші справи є». І це виглядає вельми зневажливо, образливо, ніби над тобою посміялися і мають тебе за ніщо. Тож ображений господар велить своїм слугам: «Підіть і запросіть тих, які раніше не були запрошені. Всіх запрошуйте, кого побачите на вулиці, кого зустрінете, - всіх запрошуйте». А насамкінець він каже один такий коронний вислів – бо багато покликаних, та вибраних мало.
Отже, ми бачимо, що, навіть якщо хтось був запрошеним з самого початку, це ще не означало, що він був вибраний. Ті люди були запрошені, ну, по бажанню, по поклику серця, через симпатію. Але діло завершує кінець. Саме кінець показав, хто є насправді близькими, друзями. Цю притчу Ісус Христос навів, як ілюстрацію Царства Божого, і тема моєї проповіді сьогодні називається: «Наслідники Царства Божого».
Апостол Павло в Посланні до Колоссян в 3-му розділі в 2-му вірші закликає: «Думайте про те, що вгорі». Він звертається до Колосської церкви. Та це слово є актуальним і для нас сьогодні. Друзі мої, чим більше ми думатимемо про те, що вгорі, тим краще ми розумітимемо те, що є на землі. Без роздумів про те, що вгорі, нам нізащо не збагнути того, що є на землі. Тим більше, нам не збагнути якихось небесних речей. Бо те, що вгорі, на небі, завжди керувало земним. Тому що те, що вгорі, на висоті – це є первинна категорія, а те, що на землі – це є вторинна категорія. І завжди первинне управляло вторинним. Небеса, як первинна категорія, завжди управляли землею – вторинною категорією. Відкриваючи Євангеліє від Матвія 6-й розділ 33-й вірш, можна знайти натхненні слова Ісуса Христа: «Шукайте, ШУКАЙТЕ перш за все Царства Божого, а все інше вам додасться». ШУКАЙТЕ ТОГО, ЩО Є ВГОРІ. ШУКАЙТЕ ТОГО, ЩО Є ПЕРВИННЕ, а вторинне – одяг, їжа, освіта, сімейний побут, робота і таке інше – воно додасться.
Я вже не раз розповідав вам, що люблю час від часу читати деякі місця з Біблії ззаду наперед, аби краще їх зрозуміти. То, коли читати вищезгадане місце Писання ззаду наперед, то ось, на які думки воно нас наштовхує: «Якщо в мене немає роботи, немає щасливого життя і немає забезпечення - це означає, що я не думаю про Царство Боже. Я його не шукаю». Тому що Слово Боже – правдиве. Якщо вже там обіцяно, що, шукаючи у першу чергу Царства Божого, ти автоматично отримаєш все інше, то значить, так і буде. Якщо так не стається, значить – немає пошуку, Слово на тебе не працює. Є пошук, шукаєш Царства Божого – отримуєш забезпечення. Ось так просто. Зрозумій ми хоча б одну цю істину, це вже б вирішило якусь четверту, якщо не більшу частину всіх проблем нашого життя. Я хотів би зараз закцентувати нашу увагу на Царстві Божому. Писання каже, що всі, хто вірять в Бога, і всі, хто є Божими послідовниками, є наслідниками Божого Царства.
Знаєте, на цій землі є дві крайності. Можливо, їх і більше є, та ми зупинимося на цих двох.
Одна крайність – це коли люди «вдаряються» в духовний світ. Думки їх починають кружляти навколо якихось таких духовних речей, і вони зовсім забувають про те, що людина має і фізичну природу. Я зараз не принижую ченців та монахів, які присвятили своє життя пошуку Бога саме у такий спосіб – відречення від світу. Та є люди, які, через свій аскетичний спосіб життя, абсолютно байдужі до того, де і як вони живуть. Якщо у них вже є діти, то вони про них не дбають, а натомість настроюють їх, що це не так і важливо. Діти у них роблять домашні завдання десь за обіднім столом на кухні, де всі їдять, а спати можуть десь разом із собаками чи котами. Може, для когось це є нормально – коли діти сплять уперемíш із собаками, та я сам цього, принаймні, не розумію. У хаті може бути не прибрано, господарство занедбане, а людина знай своє торочить: «Я шукаю Божого Царства». Її питаєш: «У який ти спосіб того Царства шукаєш?» «Ну-у, знаєте, Бог мене веде різними шляхами. Я маю і тим людям допомагати, і там проповідувати, і там маю служити, а туди гроші жертвувати». І людина їде проповідувати, допомагати, жертвує гроші – а вдома сидять голодні діти, вдома в сім’ї безлад, незгода, і, кінець кінцем, самої сім’ї вже немає. Знаєте, це зветься духоманія, це перша крайність. І Бог засуджує такий спосіб життя.
А є друга крайність – люди, які зовсім не духомани, а вони, радше, є матеріалістами. Їм все хочеться порахувати, підбити докупи, щоб побачити, що то буде виходити, чи вдасться їм те чи інше. Вони все хочуть спрогнозувати з точки зору свого мислення, розуму, виходячи із якихось там певних теорій, законів, філософії, або ж навіть якихось афоризмів, вичитаних в інтернеті. І, ви знаєте, це є друга крайність, коли людина, що зве себе віруючою, у своєму спрогнозованому житті абсолютно не дає місця ні для Божого дива, ні для самого Бога.
І тому, Євангеліє вчить нас, що ми маємо жити збалансованим життям. Щоб ми були водночас і духовними людьми, і такими, які вміли б прогнозувати і облаштовувати своє життя в матеріальному світі. Має бути баланс. Знаєте, людина – це такий космос в мініатюрі, ніби маленький всесвіт. Але ж, коли ми вже говоримо про всесвіт, то у ньому все збалансовано, все працює. Всі планети обертаються навколо своєї орбіти з певною швидкістю, з певною частотою. Завдяки балансу у всесвіті змінюються пори року, а у добі є час для відпочинку і для праці, у році є свій час для сіяння, жатви, і для того, щоб земля відпочивала – у всьому є свій баланс. І Бог хоче, щоб ми, як Його діти і наслідники, жили у тому балансі. Оцей баланс – це є Боже Царство. Тому що в Божому Царстві все впорядковано. І наслідники мають жити у цьому Царстві, мають вміти опановувати його, але, передусім, вони мають увійти до нього. От є люди, які зробили вибір бути християнами, вирішили слідувати за Богом, та дивишся – людина ніби й називає себе християнином, але в її житті не працює те, що би мало би працювати з Божого Царства, з Божих законів. От не працює, і все тут!
І я знайшов одну історію, яка зможе добре пояснити цю ситуацію. Поглянемо на ізраїльський народ. Він жив свого часу у єгипетському рабстві і дуже тяжко там працював. І Бог дав їм розуміння, що десь існує Обіцяна земля, до якої вони можуть прийти, і більше вже так не працювати… Ні, не зовсім так – працювати вони будуть, але вже більше не будуть рабами, а будуть вільними. Їх мислення зміниться, вони вже не на когось працюватимуть, а самі будуть господарями. І дивіться, що сталося: ізраїльський народ з Єгипту вийшов, але до Обіцяної землі не ввійшов. Майже все покоління, яке вийшло з Єгипту, так і не ввійшло до Обіцяної землі. Лише тільки те, яке народилося вже в пустелі, змогло це зробити. А з якої ж причини? Бо у них не було відкриття про цю Обіцяну землю. Вони не отримали В СВОЄМУ СЕРЦІ відкриття, що то за земля, на якій вони мають жити. Людина, яка не отримує відкриття про Царство Боже, подібна до людини, яка, хоч і є законним наслідником, та, не маючи відкриття про це наслідство, має всі шанси його втратити. Вона ніколи ним не опанує. Знаєте, для євреїв Обіцяною землею був Ізраїль. Для нас Обіцяна земля – то є Царство Боже. Кожен із нас, на якомусь етапі свого життя, жив у Єгипті. Єгипет уособлює наше грішне життя. Ну, можливо, комусь пощастило народитись у християнській родині і він не жив у Єгипті. Та все одно, в житті кожного була якась певна форма залежності від чогось, якісь пристрасті, амбіції, щось, що заважало: якісь кайдани, або знаєте, щось таке, що пленталося за людиною і було для неї тягарем. А дехто взагалі був весь поневолений гріхом, жив у його рабстві, закутим у його кайдани. І тут хтось прийшов і сказав, що ви можете вийти із цього гріха, із цієї залежності, і увійти до Обіцяної землі, почати жити по-іншому. Ви вийшли з Єгипту – з гріха, але до Обіцяної землі увійшли далеко не всі, багато хто ще не живе в Царстві Божому. Мова йде не про те Царство Боже, яке буде після нашої смерті, а про те, яке вже тепер діє і має силу. Бо, якщо людина не живе у Божому Царстві вже зараз, немає ніякої гарантії, що вона туди потрапить, коли її життя перейде межу.
Існує відкриття про Царство Боже. А чи є у нас з вами відкриття про те, що знаходиться за межею життя і смерті? Подібне запитання Апостол Павло поставив Єфесянській церкві, коли писав до них: от, ви прийняли рішення, ви жертвуєте, несете на собі тягар насмішок, приниження, вас не розуміють, вам створюють різні неприємні ситуації. Ви добровільно прийняли рішення жити в цьому світі, але не бути його синами. А чи є у вас відкриття про це життя, яке ви хочете мати? Бо, без відкриття, ти не знатимеш, як жити в тому статусі, і тобі його не опанувати. А наприкінці земного життя у вас ще й не буде впевненості щодо того, що ви потрапите до Божого Царства. І тому він сказав у Посланні до Єфесян у 1-му розділі 18-му вірші: «Я молю Бога, щоб Він просвітив очі серця вашого, щоб ви зрозуміли, до якої надії Він вас закликає, і який багатий славний спадок, яке велике багате насліддя є у наслідників».
Більше того, ви будете належати до таких людей, які мали б продемонструвати грішникам, що це означає – бути дитям Божим, а насправді ті грішники живуть краще за вас. І от він тоді й каже: «Який сенс мені змінювати свій спосіб життя, коли я живу краще? У мене більше радості, більше причин веселитися. Я живу комфортніше, у мене все упорядковано. А для чого мені такий спосіб життя, як у цієї віруючої людини, яка постійно сумна, не вилазить із суперечок, живе у постійних злиднях, у безладі, у якомусь постійному дискомфорті? Для чого мені приймати рішення жити так?»
На жаль, саме це сьогодні перешкоджає багатьом людям прийняти правильне рішення, бо вони хочуть бачити щось інше, і не бачать того. Апостол Павло одного разу сказав: «Для мене життя є Христос, а смерть – то є надбання» (До Филип\\\'ян 1:21). Ці його слова спонукають мене молитися так: «Господи, я хочу так навчитися жити, щоб для мене життям був Ти». А хто такий Ти? В Євангелії від Івана в 10-му розділі 10-му вірші Ісус каже про Себе: «Я прийшов дати вам життя, і життя з достатком». В одному з перекладів говориться: «Я прийшов вам дати життя, яке відкриває в вас фонтан можливостей». Тобто, це слово «життя» тут перекладається як «фонтан можливостей». Життя з достатком, фонтан, який ніколи не вичерпується, завжди вируюче джерело, повне свіжої води – от що нам дає Ісус. «Я прийшов дати вам життя», «для мене життя – Христос», «але, коли моє земне життя закінчиться, то те, що є за межею життя і смерті, для мене є надбанням». Бачите, Апостол Павло сміливо і впевнено сказав, що це є надбанням для нього, отже, він його уже бачив, він його зрозумів, прощупав, він був просякнутий ним.
Мені подобається читати про одного мужа Божого, якого звали Енохом. Написано, що Енох, ще живучи на цій землі, вже отримав знання і відкриття того, що він догодив Богові. Тому я теж кажу: «Господи, я б хотів так жити на цій землі, щоб, ще живучи в тілі, я вже мав переконання у своєму серці, що догодив Тобі». А біблійний приклад доводить, що це є можливо, адже ми є наслідниками Царства Божого. Знаєте, Небеса – це не просто космос. Коли ми дивимося на небо, то ми дивимось на нього не як на космос із сонцем, місяцем, мільярдами зірок, планет, різними видами атмосфери, - ні. Коли ми піднімаємо очі свої до неба, як колись сказав Давид, то ми дивимося на небеса, як на свій дім. Бо це і є наш дім, Небеса – це наше насліддя, це та Обіцяна земля, до якої ми прагнемо. Небеса – це місце, куди ми йдемо. І тому, піднімаючи очі свої до гір, до висот, ми милуємося небом, тому що воно – для нас. Є одна історія в Старому Заповіті, у якій розповідається про Божого пророка Єлисея і його слугу Гієзія. Знову ж таки, у цій історії йдеться про певне прозріння, яке є дуже важливим для нашого життя. «А слуга Божого чоловіка Гієзій встав рано вранці і вийшов, і дивиться, аж ось військо оточує місто, і коні, і колісниці. Вороже військо. І сказав слуга до Єлисея: «Ох, пане, що ми будемо робити?!» Ви знаєте, він злякався. Він побачив – ворог оточує. Все! Що ми будемо робити?! А той відказав: «Не бійся, бо ті, що з нами, численніші від тих, що з ними». Та все, що Єлисей казав своєму слузі, так його до кінця і не переконувало; тоді пророк почав молитися. І в 17-му вірші: «І молився Єлисей і говорив: «Господи, розкрий йому очі і нехай він побачить». І відкрив Господь очі того слуги, і він побачив - аж ось та гора повна коней та вогняних колісниць навколо Єлисея» (2 Царів 6:15-17).
Ситуація одна й та сама, та у двох людей на неї два різних погляди. Ось вам різниця між наслідником і не наслідником. Ми можемо жити в одних обставинах, в одному місті, в одній країні, де є одна Конституція, одні закони, одна влада. Багато чого в нас є спільного. Один дивиться – і бачить це все по-одному, а той дивиться – і бачить все геть по-іншому. Один дивиться – і взагалі не знає, як жити, від страху впадає у паніку, у відчай, у відчаї приймає різні немудрі рішення, які ускладнюють ситуацію до краю. Люди залазять в кредити, в борги, а потім сидять і думають, як з усього того вибратись. А інші люди дивляться на все і кажуть: «Господи, відкрий мені очі. Я хочу зрозуміти, що діється. Перш, ніж прийняти якесь рішення, я хочу отримати від Тебе відкриття. Можливо, те, що я вже маю і чим володію, і там, де я знаходжуся, є набагато кращим для мене, ніж те, за чим я подамся, що шукатиму, і що мені пропонують». Церкво, знаєте, що я скажу? Час прозріти. Коли ми отримаємо відкриття про вічне життя, тоді дуже радикально зміниться вся суть нашого християнства, зміниться наше ставлення взагалі до життя, до служіння, і до всього. Відкриття про Царство Боже радикально змінить геть усе – і ставлення до людей, і ставлення до роботи, і нас самих. В Книзі пророка Єремії в 33-му розділі в 3-му вірші написано: «Він каже: поклич до Мене – і Я відповім тобі». Не маємо відкриття – бо не кличемо. А Бог каже: поклич – і Я відповім. Як все просто – ПОКЛИЧ, «і Я відповім тобі, покажу тобі велике і неосяжне». «Я покажу тобі те, що не осягнути фізичним оком, бо воно знаходиться за межами матеріального, фізичного світу. Я дам тобі відкриття, розуміння того». У Біблії є історія про сліпого Вартимея, і нам всім не завадить бути в його ролі і казати, як він: «Ісус, Син Давидів!» Навіть не так, ми повинні не просто казати, ми повинні кричати: «Ісус, Син Давидів, помилуй мене! Я хочу бачити! Ісусе, Син Давидів, я не можу так далі жити, я не можу так далі будувати своє життя – рік за роком проходить, я старію, і нічого не міняється. Я хочу змін у своєму житті!» Та вже інша справа, чи хочеш ти тих змін? Бо деяким людям зміни не до вподоби, вони їх бояться. Їм добре так, як є. Та переміни все одно не забаряться. Рано чи пізно роки візьмуть своє, і тобі вже буде не 20 років, а 30, а потім вже буде навіть не 30, а цілих 50, а ще пізніше вже не 50, а взагалі 80! Рано чи пізно і сама смерть прийде. Що ти тоді станеш робити?
Пригадую Якова, який, переживаючи складну ситуацію у своєму житті, шукав у тій скруті Бога. Якось йому довелося проходити пустелею і, стомившись, він ліг відпочити. Поклавши голову на простого камінця, Яків заснув. Аж раптом він бачить видіння, як прямо біля нього стоїть драбина, і по цій драбині підіймаються і спускаються Ангели. Знаєте, до того, як заснути на тому камінці, Якову і до цього камінця і до цього місця було абсолютно байдуже. Та після того, як він побачив, що тут стоїть драбина, і Ангели по ній сходять, то написано, що він, прокинувшись, збудував на цьому місці жертовника, та ще й дав назву самому місцю. Те місце стало для нього ніби святим, і вся ситуація абсолютно змінилася. Знаєте, чим наше життя схоже на цю історію? Кожного дня ми можемо переживати певні будні, таку собі пустелю, в якій ми йдемо, стомлюємося, працюємо, пітніємо, викладаємось, страждаємо, боремося, зовсім, як отой Яків у своїй пустелі. Але в нього була потреба – він обдурив брата Ісава і знав, що той вже йде на нього з війною. І рано чи пізно, ця сутичка таки відбудеться. Та він хотів жити, у нього вже було надбання, були жінки, діти, був якийсь статок. Він хотів це все зберегти, щоб в один день все не втратити. І він шукав Бога: «Боже, спаси мене. Врятуй мене! Я не можу так далі жити! Я підійшов до межі, за якою має вирішитись – жити мені, чи помирати». Він шукав Бога. Ми теж можемо опинитись у подібних обставинах. І, якщо ми в цей час шукаємо Бога, то серед буднів життя, серед буднів наших повсякденних клопотів, ми одного дня можемо просто прихилити голову з наміром відпочити, а Бог раптом візьме і покаже нам відкриття, що наша ситуація виглядає зовсім інакше, ніж ми думали, покаже, що Ангели нам служать. Коли ж ми отримаємо відкриття, що нам служать Ангели, що ми є дітьми Божими (бо у Писанні сказано, що Ангели – це службові духи, які послані Богом служити Його дітям), то у нас зміниться ставлення до дому, в якому ми живемо, і ми почнемо про нього піклуватися, почнемо облаштовувати його, у нас зміниться ставлення до роботи, на яку ми вже роками нарікаємо. У нас зміниться ставлення до міста, в якому ми живемо і яке звикли проклинати. У нас зміниться ставлення до ВСЬОГО! І, ви знаєте, нам захочеться збудувати жертовника, коли ми побачимо над собою відкриті Небеса – гарантію безпеки нашого життя, і Ангелів, які нам служать. Коли Небеса можуть бути відкритими? Є всього кілька вимог, які ми можемо для цього виконати.
Небеса відкриваються тоді, коли люди поклоняються Богові, моляться Йому, і коли вони смиряються перед Богом. Не так і багато – поклонятися Богові, молитися і смирятися.
А знаєте, що таке «будувати жертовник»? Будувати жертовник, як будував Яків? Це поклонятися Богові, возносити Йому жертви, фіміам поклоніння, а також молитися, - і все це разом і є смирення. «Ти, Господь, возвеличений! Хто я є? Ти врятував моє життя. Ти, у той час, як я Тобі поклоняюся, будую Тобі жертовника, молюся Тобі, Ти міняєш серце мого ворога. Ти поміняв серце брата Ісава». І, коли вони зустрілися між собою, Писання каже, що вони обійнялися, вони примирилися. Наскільки ж кожен із нас також потребує цього примирення, Боже!
Сайт : http://heavens.com.ua/
Автор проповіді: Володимир Андрощук
Редактор: Наталія Тітко
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
