Метою цієї проповіді буде допомогти нам підготуватися до перемін. Переміни – це є нормально, це є принцип існування. Переміни є компонентом часу. Якщо є час – значить, прийдуть і переміни. Якщо ж їх немає – це вже щось ненормальне. Я розумію, що слово «переміни» для багатьох людей є занадто важкою їжею і не викликає у них нічого, окрім відчуття дискомфорту, невпевненості і страху. Тому що людям властиво звикати до чогось і хотіти жити без перемін. Та, хочемо ми цього чи ні, як би ми себе не почували в двадцять років, у п’ятдесят ми вже так не почуватимемось. Розум тільки може бути молодим, як мій батько каже у свої 84 роки: «Я розумом молодий». Коли я був ще молодшим, то інколи міркував, чи може людина в 50 років думати так само, як тоді, коли вона була молода, чи в 50 років змінюється і все її мислення? Так, в 50 років ти стаєш вже трішки зріло мислити, але душею ти відчуваєш, як молодий. Знаєте, чому? Бо душа молода. І коли людина думає, мріє, має надію – це все є компонентами душі. Тіло наше старіє, обставини змінюються, але душею ми молоді. В книзі пророка Екклезіаста в 3-му розділі в 1-му вірші написано, що «для всього є свій час і година своя кожній справі під небом». Якщо ти не встиг зробити чогось в 20 років, то вже в 30, та навіть не в 30 – в 21 рік вже будуть іншими і обставини, і ситуація, і люди. Ти можеш захотіти все ж таки зробити те, що не встиг, але вже все буде не так, як було на той час.
І, ви знаєте, коли Бог дає якісь цілі в житті, в служінні, в роботі, то вони даються для певного часу. Приміром, от можна підготувати чудову проповідь, я взагалі сам люблю читати проповіді різних проповідників, бо там є багато мудрості, і от, здавалося б, – класна проповідь, можна її законспектувати і коли-небудь в церкві сказати, та відчуваєш, що вона не на часі. Для цього слова був час колись раніше. А зараз відчуття тобі підказують, що на часі мусить бути інше слово, і ти починаєш шукати. Можуть бути написані вже 5 проповідей, які хоч зараз можна проповідувати, і готові конспекти – але всі вони не на часі. Їх, звісно, можна сказати – ви послухаєте, головами покиваєте, поконспектуєте, скажете, що все класно, – але воно не на часі. Є щось, що дається для часу, і так само, коли Бог дає якесь бачення, якесь розуміння, Він дає саме для цього часу. Якщо Бог каже в твоє серце прямо зараз встати і піти, засвідчити якійсь людині, або ж зробити якусь добру справу, то ти маєш встати і зробити це без зволікань. Як розповідається у тій історії в Діях Святих Апостолів, пам’ятаєте, коли в Іудиному домі перебував оцей осліплий Савл, який пережив зустріч із Богом по дорозі в Дамаск, коли їхав туди гнати церкву, і тут Ананія молиться, а Бог йому й каже: «Піди в дім Іуди, там зараз є Савл – поклади на нього руки і він зцілиться». Що за боротьбу мав пережити цей учень! Адже він знав, хто такий Савл, але це був вирішальний момент. Ананія міг би почати щось на кшталт: «Я відкладу час, я помолюся, наразі у мене є якісь інші справи…» Але це був час, коли треба було йти і робити це! І як же багато ми втрачаємо в своєму житті, ігноруючи такі моменти!
Як я вже сказав: створення часу стало причиною появи перемін. А що таке ці переміни? Це коли все змінюється, наприклад, змінюються люди, змінюється влада, змінюються товари в магазині, мода, стиль; йдуть роки, все навколо нас вирує, ніби у водоверті. І тут є дуже важливим встигати за цим темпом перемін. Приміром, візьмемо якусь церкву: у неї вже виробився певний стиль молитви, пісні, музики, проведення домашніх груп, вечорів, спілкування, і ти вже знаєш, що та церква рухається от у такому певному стилі. Та якщо ті переміни, що відбуваються за межами церкви – в місті, в суспільстві – будуть більшими за ті, що стаються в церкві, то така церква, чи організація, чи фірма дуже скоро припинить своє існування. Вона буде викинута на узбіччя, абсолютно втративши при тому свій сенс, силу впливати і своє призначення. Це не означає, що ми повинні гнатися за кимось, аби виглядати гарніше, бути у формі, чи щоб дотримуватись іміджу. Тут не йдеться про форму, стиль, чи імідж, хоча це також є важливо але не повинно бути на першому місці. Я говорю про те, щоб можна було жити і впливати, йдеться про вплив. В покликанні Церкви є Богом дане призначення впливати на оточуючий світ і приносити в нього Царство Боже. І, якщо Церква втрачає силу, нехтує принципами, умовами, часом, обставинами, то ступінь її впливу на цей світ буде ніяким. І вона тоді взагалі існуватиме не як Церква, а як якась організація. Кожна організація, церква, яка має ціль впливати на те середовище, в якому вона знаходиться, повинна замислитися над перспективою перемін і своєю здатністю на них реагувати. Без такого підходу вона просто не буде виконувати своєї місії.
Та тут важливо не забувати і про наступне: наприклад, у книзі пророка Малахії в 3-му розділі в 6-му вірші написано, що «Бог не змінюється, у Бозі немає тіні перемін». І слово Його не змінюється – якщо Бог сказав слово, то воно вже на вікѝ, то є стандарт. Те, що ніколи не міняється, ми називаємо принципами. І, якщо говорити про біблійні принципи, – то вони завжди залишаються незмінними, змінюються завжди методи. І тому ми не змінюємо Писання, ми не змінюємо свого ставлення до Бога, ми залишаємося по відношенню до Нього в повазі, в святості, в честі, в пошані. Та сама Церква, як така, повинна завжди самовдосконалюватись. Існує три види перемін і три види людей, які живуть у цих перемінах:
Переміни, які стаються з нами– ми стаємо зрілішими, старіємо, набираємося розуму, мудрішаємо, або ж навпаки – залежить від того, наскільки ми здатні вчитися, ми стаємо проворними, або ж законсервованими – багато різних перемін можуть нас зачепити.
Переміни, які відбуваються навколо нас. Хочемо ми того, чи не хочемо, але ті люди, які нас оточують, також змінюються. Часто-густо саме це і є причиною розходження з друзями – тому що ми, змінюючись, бажаємо бачити ці зміни і в наших друзях. А вони не змінюються. Проходять роки, ми з ними зустрічаємося – а там все те саме: одна й та ж мова, ті ж самі балачки, ставлення… Терпіти того всього вже несила, тож і доводиться приймати рішення змінювати оточення. Або ж навпаки – зміни торкаються нашого оточення і це воно нас вже не сприймає. Все навколо нас перебуває під владою перемін: змінюється і суспільство, і люди, і влада, і робота, і закони в країні.
Переміни, які створюємо ми самі. Ми самі їх ініціюємо і генеруємо. Церкві і нам, як її членам, не під силу змінити ментальність всієї нації. Але ми таки можемо щось змінити на тому рівні, до якого маємо стосунок. Наприклад, у своїй сім’ї, особисто в своєму житті, в робочому колективі, у нашому ойкосі, у колі нашого спілкування. Ми можемо принести туди вплив та ініціювати зміни.
Також є три категорії людей: перша – це ті, які творять події і переміни (вони беруть і вирішують щось змінити). Наприклад, моя дружина любить часто змінювати в хаті обстановку. Можливо, і ви така людина, що вам до вподоби, приміром, дивана пересунути – місяць постояв в одному кутку, треба пересунути до іншого, або ще щось змінити. Натомість є такі, яким зміни геть не до душі, їм конче необхідно, щоб те крісло завжди стояло в тому куточку і воно там має стояти. І хай тільки ваша дитина спробує взяти і пересунути це крісло, це буде скандал на всю хату, бо ж, бачте, дитина крісло пересунула. О.К., я не про це.
Друга категорія людей – ті, які спостерігають за ходом подій. Які дивляться і кажуть: «О-о, був один президент, став другий президент – цікаво, що зміниться? Ну подивимося, що станеться». Чули такий вислів? Можливо, і самі так казали. Так говорити притаманно людям, які спостерігають за ходом перемін.
А є третя категорія людей, які кажуть: «Що? Га? Де?», «Що сталося?» Таких людей ніби зовсім і не цікавлять якісь зміни, вони в те й не входять, живуть собі у своєму світі, аж раптом – раз! – і все помінялося, і вони кажуть: « Що сталося?» Це найнебезпечніше – належати до такої категорії людей, тому що ми всі поміщені в час, а він несе переміни.
Я вам скажу, що у кожної людини є потенціал стати тією особистістю, яка може щось змінювати в цьому світі. Коли Бог говорив у Писанні: «Ідіть проповідуйте Євангеліє всьому творінню, Дух Божий на мені – Він помазав мене щось змінювати», Він мав на увазі, що «Я тобі дав силу, здатність, Я поклав на тебе відповідальність, дав тобі забезпечення – ти можеш міняти, можеш приносити зміни, можеш щось генерувати». Ви думаєте, це приходить у вигляді якогось такого особливого осяяння з неба, от щось прийде на тебе і ти так сильно це переживеш? Я вам скажу, це все буває дуже елементарно просто. Приміром, події, які відбувалися особисто в моєму житті, відбувалися дуже просто. Не пам’ятаю, який це був рік, та тоді сильно лляв дощ. Саме жнива збирали, а дощ все лив і лив… І в мене якраз була якась поїздка – я їхав додому, дивився просто на дорогу, думаючи про якісь певні речі, і десь посеред дороги мені прийшла така думка, таке прозріння – потрібно написати Звернення про те, щоб цю неділю оголосити Днем молитви за погоду, і прочитати його максимально в усіх засобах масової інформації. Поки я дібрався додому, у мене в розумі вже повністю прокрутилося це Звернення. Я прийшов, написав його і наступного ж дня дав його до газети, а потім поїхав до Тернополя, знайшов свого знайомого і кажу йому: «Я б хотів записати це Звернення на радіо». І він із радістю записав його в студії на радіо. Якраз сталося так, що Тернопільське обласне радіо мало ефір в українському радіо, українське радіо мало ефір в міжнародному радіо – і це Звернення чули і в Америці, і в далекій Австралії… І, ви знаєте, так багато християн молилося про погоду, що прийшла ця наступна неділя – і Бог дав сонце. В одному селі голова сільської ради взяв газету, вийшов до жінок на поле і каже: «Ви бачите, що Бог робить? Він чує наші молитви!» Він прочитав це Звернення і каже: «Всі християни молилися». Я не приписую це собі і не надаю цьому ніякого значення, просто у той час я, як і завжди, молився: «Господи, я стою на сторожі моїй і хочу почути, що Ти скажеш мені», – і от Бог дав слово, і це слово згенерувало, принесло зміни, люди почали молитися, щось робити, і в духовному світі відбулися переміни. І не було ніяких мурашок по тілу, і навіть посту і молитви не було! Я в жодному разі не відкидаю посту і молитви, чи глибоких взаємин з Богом, але скажу вам, що Бог хоче кожного із нас використовувати в таких ситуаціях.
Скажу наступне: ці переміни, які відбуваються з нами і навколо нас, – це речі, які найменше піддаються управлінню і контролю з нашого боку. Ми часто стаємо просто вже учасниками певних ситуацій. От уявіть собі: пливете ви, наприклад, на кораблі, а він раптом потрапляє у шторм – і що ви тоді, будучи на кораблі, можете змінити? І раптом ще виявляється, що ви страждаєте на морську хворобу. І що вам у такій халепі під силу змінити? Ніхто із нас не знає до кінця самих себе. Ми вже не раз з вами говорили, що є моменти, коли просто диву даєшся, як ти міг щось таке зробити, чи видати, чи щось таке сказати… Ми не знаємо своїх меж, скільки ми можемо винести або наскільки ми сильні. Є межа людської особистості. Та межа, до якої ми почуваємось абсолютно впевненими і все-то ми знаємо: і як все має бути, і як треба людей вчити, і як діяти, і як жити. Ще й якісь афоризми приходять, ми намагаємось щось згадати, видати таку мудру фразу, щоб засвітитися, та ще й в інстаграмі її потім написати… І в той час, коли ми такі впевнені і все йде добре, ми частенько не проти дозволити собі сказати критику на чиюсь адресу, або ж засудити когось: «І як ця людина могла так вчинити? Певно, вона вже давно ні Біблії не читала, ні молилася…».
Скажу ще раз: у кожного з нас, і у вас, і у мене, є ця межа людської особистості, та нам ніколи не хочеться в тому зізнаватися. Мені сподобалось, як один чоловік колись сказав: «Коли ви будете мене дратувати, я здатен це переносити, та не намагайтесь розбудити в мені звіра, тому що ви не знаєте, коли ця межа терпіння скінчиться, і що я можу видати». До того моменту, поки все в нашому житті гаразд і все нормально, ми здорові, сильні, впевнені, ми приймаємо якісь рішення, рухаємося, розвиваємося, – ми ще намагаємось бути на плаву. Та настає момент, коли відчуваєш, що ти розвалюєшся на запчастини, у тебе здоров’я не стає, все йде з рук, на тебе зривається шквал критики, ще й друзі зраджують, і гроші десь поділися, і в сім’ї скандали, непорозуміння, і ти відчуваєш, що взагалі все обвалилося, от тоді ти починаєш молитися, як молився Давид у 123-му псалмі: «Господи, якби не Ти, то давно води пройшли б над моєю головою; якби не Ти, то вороги мої пожерли б мене давно». Практика свідчить, що найефективнішими служителями в церкві є люди, які на якомусь етапі свого життя пережили переломний момент. Ті ж, хто його не пережив, не знають, що таке поспівчувати і що таке страждати, і не знають, як служити. Бо перелом змінює взагалі ставлення до життя.
Коли я говорив про це, мені згадався Петро, один із учнів Ісуса. То був такий дуже завзятий учень, який завжди був на передовій і весь час намагався щось довести… Навіть тоді, у Гетсиманському саду, коли прийшли воїни і хотіли арештувати Ісуса, Петрові заманулося проявити свою силу – він дістав меча і відтяв вухо одному зі слуг – Малхові. Петро свого часу запевняв Ісуса: «Господи, куди Ти – туди й я. Я ніколи Тебе не зречуся». Так у Петра і насправді не було бажання зрікатися Ісуса, він навпаки завжди хотів рухатися за Ним. Та він ще не пережив на той час переломного моменту. Він намагався до життя пристосуватися. Знаєте, яким було його життя? Він був занадто близько до Ісуса, щоб Його бачити, але занадто далеко від Нього, щоб визнати себе серед ворогів Його учнем. Коли Ісуса повели на територію дому священика і почали над Ним знущатися, Петро вмостився біля служниць, погрітися коло багаття, яке там розклали. І коли питали його: «Чи не ти один із учнів Ісуса?» – він зрікався: «Ні!» Ви знаєте, оцей момент і був насправді переломним у його житті! Мені здається, зрікаючись Ісуса, він це робив навіть несвідомо, був, ніби дві різні особистості. Цілком може бути, що десь в душі він у цей час думав: «Навіщо я це роблю?! Хіба це схоже на мене, що я таке можу робити?» Він не контролював себе, діяв, ніби на автоматі.
Знаєте, це такий процес життя. Приміром, ніхто не бачить, скільки хто із нас читає Біблію, ніхто того не знає, чи ми по розділу в день читаємо, чи цілу годину на день проводимо з Біблією. І, коли прославлення в церкві йде, ніхто навіть не здогадається, про що ми в той час можемо думати. І на молитовному служінні ви можете зовні виглядати, наче ви поклоняєтеся, молитеся, і нікому зі сторонніх людей і на думку не спаде, що ви в той час взагалі навіть не присутні на тому служінні. Ви прийшли, бо вас змусили обставини. Можливо, ви маєте в цей час співати в прославленні, або ж грати за інструментом, чи бути ашером, і ви всіляко намагаєтеся зробити вигляд, що у вас все класно. І людям не побачити, що серцем ви далеко звідси. Ніхто зі сторонніх не помітить, що, коли хтось тут проповідує, – пастор, чи хтось інший, – вас це насправді вже дратує і ви все поглядаєте на годинника, коли ж це вже закінчиться. У той час як раніше ви любили слухати. І вже не тільки проповідь вас дратує, а й довга черга в крамниці вже здатна вивести вас із себе. Доходить до того, що вас дратує вже геть усе. І приходить такий момент, коли ти ходиш-ходиш у такому стані, а тоді ти просто – раз! – і зломився. І оці переломні моменти грають вирішальну роль у нашому житті. Чи зломимося ми так, що вже потім ніколи не зростемося? І ці різні ситуації і обставини життя здатні зігнути і зламати всіх, кого ми бачимо навколо.
Але, ви знаєте, що зробив Ісус вже після Свого воскресіння? Він сказав одному зі Своїх учнів: «Я хочу вас зустріти на березі Галілейського озера. Обов’язково передайте Петрові, що Я його там чекаю». Петро прийшов туди і від сорому не міг дивитися в очі Ісуса. Та Ісус питає: «Петре, ти любиш Мене?» Він хотів з ним відновити діалог, бо розумів, що Петрові ще чогось бракувало в житті, його ще чомусь треба було навчити, аби з нього вийшов справжній служитель, людина, яка справді могла б піти у вогонь і в воду… І Він добре знав, що Петро мав пройти такий момент. Я вам скажу, що і декого із вас буде кинуто в таку водоверть. Я й себе не виключаю. Всі ми люди. І нам суджено буде пройти такий перелом у житті. Але я собі записав такий вислів: «Коли на тебе йде давка, коли на тебе йде такий пресинг, то будь уважний, куди ти в той час ідеш погрітися». Згадайте Петра. Будь уважним, до кого ти притулишся, яких потішителів ти собі знайдеш, щоб вони тобі говорили. До кого ти будеш дослуховуватися? Де ти шукатимеш підтримку?
Ви знаєте, Бог по-іншому оцінює наше життя. Ми оцінюємо його часом, а Бог оцінює наше життя тим, наскільки ми виконуємо Його місію або завдання. От дає Він нам якесь доручення і дивиться, чи виконуємо ми його тоді, коли Він нам дає? От, приміром, людина виконала це заплановане Богом доручення у 20 років, і Бог цю людину забрав. А ми тоді бідкаємось: «О-о, така молода людина, і пішла з цього життя». А ви знаєте, чому вона пішла з цього життя? Звісно, не можна скидати з рахунків і диявола, бо інколи це саме він забирає. Та, коли ми говоримо про Божий план, – ця людина пішла, бо виконала те, заради чого вона приходила на цю землю. У неї була ось така місія – і вона її виконала. І все! І в Бога для цієї людини вже не було іншого плану. А є люди, яким Бог дав два завдання, і три завдання, і чотири, і п’ять, і шість завдань. І ця людина житиме до тих пір, поки не виконає всіх своїх завдань і не завершить своєї місії. Бог вимірює життя людини тим, наскільки ми виконуємо ці Його місії, або цілі, які Він поставив перед нами. Людина не була створена жити у тілі вічно. І тому для нас є дуже важливим запитати себе: «Господи, чи виконав я все, що Ти поставив переді мною?» Хорошим прикладом є молитва одного із Апостолів: «Господи, течію я звершив, віру зберіг і місію виконав. Я знаю, що тепер готується мені вінець життя. Все. Я готовий перейти з цього життя» (2-е Тимофію 4:6-8). А це показує, що Бог може нам відкривати, показувати ті моменти, які ми маємо в житті зробити. І я завжди це називаю далекоглядністю, або прозорливістю – Бог дає здатність побачити духовними очима. Авакум 2:1: «Стою я і буду спостерігати, що Ти скажеш мені. Я буду стояти на сторожі». Господи, яку місію мені ще треба виконати, що я ще маю зробити в цьому місті, у цій країні, у своїй родині, у церкві?
Сайт:http://heavens.com.ua
Автор проповіді: Володимир Андрощук
Редактор: Наталія Тітко
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Знал, уважал, любил но убил - Роман РАУД Если Вы хотите пожертвовать средства и поддержать моё служение можете послать перевод на карту сбербанка 4276877026524975
Мы будем рады любой помощи.
С уважением, Роман Рауд
