В проповіді Ісуса Христа Царство Боже займало центральне місце. Багато людей хотіли прийти і почути з Його проповідей про зцілення. Але зцілення було лише наслідком проповідей про Царство Боже. Інші хотіли прийти і отримати у Нього вирішення якихось сімейних проблем. Та, знову ж таки, не це стояло на першому місці – ті проблеми вирішувались через проповідь про Царство Боже. Ісус все повторював: «Царство Боже, Царство Боже…». Багато хто не міг збагнути, чому Він так говорив. А зміст був у тому, що Царство Боже несло в собі певну атмосферу, певний дух. Це можна порівняти з теплицею – ми її будуємо, щоб створити там певну атмосферу і певні умови, аби ті насадження, які ми туди саджаємо, краще росли. Адже не всім деревам, плодоовочевим чи декоративним рослинам підходить один і той же клімат: кожна рослина зростає у своєму кліматі. І у Царства Божого теж є свій клімат. Якщо ми хочемо, щоб у нашому житті щось запрацювало, відбулося, стало нашим, згідно з Писанням, то цього можна очікувати лише після того, як створиться відповідний клімат, атмосфера. Без цієї атмосфери не станеться нашого чуда, не прийдуть ні зцілення, ні фінансова розв’язка, ані примирення – хоч би скільки ми докладали зусиль, хоч би скільки працювали, молилися, десятки, а то й сотні разів проповідували або проголошували місця з Писання! Годі і чекати чогось, бо немає потрібної атмосфери і цього клімату. І навпаки: ми можемо навіть не до кінця володіти вивченими напам’ять місцями з Писання, можемо бути не до кінця впевненими, як молитися і як себе повести, та, коли буде ця атмосфера Царства Божого, то достатньо буде нашого маленького слова, чи якоїсь дії, щоб породити значний ефект, і щоб почали проростати плоди Царства Божого.
Я б хотів зачитати вам кілька місць із Писання, у яких йдеться про Царство Боже: «І з того часу Ісус почав проповідувати і промовляти: покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!» (Матвія 4:17).
«Цих дванадцятьох Ісус вислав і наказав їм: проповідуйте і говоріть, що наблизилось Царство Небесне» (Матвія 10:5,8).
«Шукайте отож Царства, а все вам додасться» (Луки 12:31).
«Закон і пророки були до Івана, а відтоді благовіститься Боже Царство і кожен, хто його здобуває, то здобуває його силою» (Луки 16:16).
«Щиру правду кажу вам: хто не прийме Божого Царства, як дитина, той не ввійде в нього!» (Луки 18:17).
«І це Євангеліє Царства буде проповідано по всьому світу на свідчення усім народам, і тоді настане кінець» (Матвія 24:14).
І можна було б наводити десятки і десятки таких місць, які свідчать про надзвичайну важливість Божого Царства для нашої християнської віри. І взагалі християнська віра без ідеї Царства – порожня. Якщо взяти інші релігії світу, приміром, індуїзм, іслам , іудаїзм – то вони настільки глибокі і мають таку давню історію! Що ж до християнської релігії (і я кажу саме за релігію, а не за віру), то вона не може похвалитись давньою історією, оскільки має максимум дві тисячі років, з часу приходу Христа на цю землю. А взагалі, віра слов’янського народу є поганською. У будь-якому народі його культура формувалася саме завдяки релігії, яка панувала в тому народі. Наприклад, культура індуїстів формувалася на основі індуїстської релігії, якій більше 5 тисяч років. Культура ісламського світу, мусульманського світу вся побудована на ісламі. А якщо ж взяти культуру нашого слов’янського народу – то в мене є великі сумніви щодо того, чи вона є до кінця сформованою. Ми кажемо, що у нас є своя культура, своя ідентичність, своя мова – звісно, дещо своє таки є. Та про культуру я не можу сказати, що вона в нас до кінця є сформована. Взяти, наприклад, руських, білорусів і українців, або болгар і словаків – ну, слов’янські народи. Наскільки ж ми є різними! Та взяти хоча б саму Україну – що схід, що захід, що центр – це майже різні нації. Адже, коли ми вже говоримо про культуру народу, то вона повинна бути одна – вималювана. І у нашого українського народу немає своєї глибокої культури. І оце, чого в нас немає, дуже сильно впливає на нашу ментальність, навіть коли ми вже стаємо християнами. Враховуючи те, що християнська культура є дуже міленькою і порівняно недовго існує, це нам заважає, після приходу до Бога, бути в Нього заглибленими. Ми і в християнстві, і у вірі в Бога стаємо такими поверхневими, такими пустушками. І це є проблема нашої нації.
Тому, на мою думку, проповідь про Царство Боже повинна бути така наполеглива, її повинно бути завжди замало. Недостатньо сказати її раз, чи два, чи три – і ось ми вже щось знаємо про Царство Боже. Натомість, ми повинні пройнятися тим, укорінитися в тому, інакше, який сенс у нашій вірі? Виходить так, що ми маємо знання, як воно має бути, знаємо, що ранами Ісуса ми маємо бути зцілені, знаємо, що нам належить бути головою, а не хвостом, що, по Писанню, це ми мали б давати в борг, а не весь час жити в позичках. І про те знаємо, що в наших оселях має бути радість, що радість Господа – то є наша сила, ми знаємо напам’ять десятки місць із Писання, які є обітницями. Та часто буває так, що те все не є частиною нашого життя, його просто немає всередині нас – і виходить така, знаєте, духовна шизофренія. Сильні люди, які ухопилися за Бога, докладають максимум зусиль, заявляючи: «Господи, якщо я навіть цього не маю, то я все одно вірю, що це може бути!» А слабкі люди розбиваються, припиняють вірити, і, як застерігає Писання, тим користуються такі пророки і вчителі, які прийдуть, байок нарозповідають, і відведуть від істини навіть тих, які думали, що вони в істині. Тому Апостол Павло наголошує: «Діточки мої, я звертаюся до вас – бережіться, щоб ніхто вас не відірвав від істини. Навіть ті, які стоїте і думаєте, що ви в істині, пильнуйте, тому що хтось може прийти, сказати вам переконливіший аргумент про щось і посіяти в ваше серце сумнів».
І тому ми повинні робити все можливе, щоб наситити себе Богом. Як це можна зробити? От у нас є така своєрідна пісня – «Благослови, душа моя, Господа». Коли я співаю цю пісню, мені завжди хочеться тримати кулака стиснутим. Знаєте, чому? Бо мені хочеться з позиції духа своє тіло і розум взяти за комір і занурити в Бога. Благослови, душа моя, Господа! Давид ніби бере свою душу, своє єство, і змушує його благословити Бога. Тому що ми по природі противимося, коробимося, нам незручно те робити, ми стидаємося. Зовсім, як оті малі діти – коли вони виходять до людей в світ, і їм кажеш: «Скажи «дякую» або скажи «до побачення»», вони давай стидатися. Подібне трапляється і з нами, коли ми приходимо до Бога, – когось починає коробити, а хтось починає стидатися навіть руку підняти.
Я відчуваю у Дусі Святому, що тема цієї проповіді: «Нехай прийде Царство Твоє, як на небі, так і на землі» є дуже важливою. Давайте, разом прочитаємо молитву «Отче наш» в Євангелії від Луки в 11-му розділі. Знаєте, вчора, коли я читав цю молитву, Дух Святий ніби перевів мене до іншого формату і дав по-новому побачити її зміст. «Отче наш, що живеш на небесах!» Всі люди, до якої б церкви вони не належали, всі говорять молитву «Отче наш». І от я її читаю і думаю: дивіться, всі звертаються до Одного Бога і всі Його називають своїм Батьком. Як же це сильно! Всі кажуть: «Батьку наш!» Далі, люди з різних церков, промовляючи цю молитву, святять ім’я Господнє: «Нехай святиться Твоє ім’я!» Всі просять у Нього вибачення: «Прости нам провини наші». І додають: «І ми прощаємо». Всі, хто говорять цю молитву, просять у Нього хліба насущного. Він всім дає один хліб – що нам тут, що людям в іншому храмі, чи в домах молитви. Хліб є тільки один, у Нього немає різного хліба для різних людей. Всі просять хліба, і Він його дає. Ще всі просять, щоби Бог вів нас стежками, які б не привели нас до спокуси. Хіба це є погано? І наприкінці всі просять, щоби Бог визволив їх від лукавого. Дивіться, скільки всього нас єднає, попри те, що ми такі різні. І богослужіння проводимо по-різному, і погляди у нас різняться. Але всі ми говоримо молитву «Отче наш». Нам властиво якось дуже реагувати на те, коли люди кажуть якесь прокляття або якісь негативні слова, ми тоді зазвичай кажемо: «Слова мають силу». Але і позитивні слова теж мають силу. І це вже є достатньою причиною поважати і шанувати тих християн, які, хай навіть вони й інші церкви відвідують, та все-таки моляться, проголошують і просять того ж хліба, що й ми. Це так, як з тими арабами і євреями, які ворогують, проте у них же один батько – Авраам. Просто він свого часу зробив дурницю, через що так все сталося.
Для того, аби просити у Бога, щоб Його Царство прийшло на землю, нам потрібно кілька речей: нам потрібно щось про нього знати і усвідомлювати, що то таке. Тут буде доцільним запитати: так навіщо ми тоді просимо того Царства на землю, якщо самі не до кінця знаємо, що то таке, і не усвідомлюємо, що воно собою несе? Адже це все дуже серйозно, бо слова мають силу. Тому Христос і проповідував про Царство Боже, аби люди були обізнаними. Він наставляв учнів: «Моліться: «Нехай прийде Твоє Царство»».
Ми всі повинні знати про Царство Боже. От, приміром, у Його Царстві на небі є такі речі, яких ніколи не буде на цій землі. Наприклад, на небі відсутня смерть, там немає гріха, а на землі він панує. На небі, в Божому Царстві, не знайти хвороб. А на землі їх повно. На небі, в Божому Царстві, вічна молодість, а на землі ми ще старіємо. На небі всі розмовляють однією мовою, а на землі багато різних мов. І так можна, через кому, перерахувати ще десятки речей, які є на небі, та яким не бувати на землі. Та є щось, що ще може статися на цій землі. І ми маємо заплатити всю необхідну ціну, докласти всіх зусиль, аби те, що ще може статись небесного на землі, таки на неї спустилося. І це потрібно з двох причин:
Перше, це потрібно особисто для нас. Від того, наскільки Царство Боже спуститься на цю землю з тим, з чим воно може спуститись, залежить наше благополуччя.
І друге: від того буде залежати, наскільки грішники будуть спасатися. Бо спасіння грішників залежить напряму від Царства Божого.
Ми повинні запам’ятати ці дві речі. А ще треба зрозуміти, що на цій землі Царство Боже ніколи не запанує цілком! Але воно може бути локальним. Я глибоко переконаний, що там, де є помісна церква, там і згущується атмосфера Божого Царства. А якщо в якомусь населеному пункті немає Божої церкви, то і атмосфери Божого Царства там не знайдеш. Тому що Боже Царство прив’язане до людини, воно просто не може кудись прийти без її участі. Куди приходять люди, туди й воно приходить. Я думаю, ви розумієте, що це за люди – ті, хто є дітьми Божого Царства, Божими дітьми, ті, хто є спасенними в Божому Царстві. Ми і Царство Боже нерозривно зв’язані між собою. І чим більше тих Божих дітей в місті, в селі, чи в якомусь населеному пункті, тим густіша атмосфера Божого Царства. А там, де вона відсутня, там натомість згущена атмосфера царства сатани. І коли на територію, де панує царство сатани, приходить зі своєю атмосферою Боже Царство, це подібно до того, як світло проганяє темряву. Ти вмикаєш світло, і в кімнаті стає видно. І в цій благословенній атмосфері люди каються, смиряються, а в атмосфері царства сатани вони озлобляються. Знаєте, що в першу чергу необхідно, щоб прийшло покаяння, прийшли зміни, щоб ті люди, за яких ми молимося, могли навернутися до Бога? Їм треба опинитися в атмосфері Божого Царства. Інакше їм суджено жити в атмосфері диявола. А в його атмосфері немає нічого, окрім злоби, ненависті, заздрості, залежності, жорстокості, зажерливості, невдячності – всього того, про що пише Біблія, і що ми кожного дня спостерігаємо. Людям у такій атмосфері просто нереально покаятися! Скільки б ти їм не проповідував! Скільки б Слова ти їм не пихнув! Хоч би як ти за них молився, і просив, щоб Бог чудо з неба сотворив! Не покаються вони, і все тут! І, знаєте, чому? Тому що дерево, яке росте на Близькому Сході, не ростиме на Півночі. Не буде атмосфери Царства Божого – не буде і покаяння, розкаяння, прощення, примирення, любові… Туди ж, куди приходить Царство Боже, приходять і примирення, і усвідомлення, і розкаяння.
Я раніше сказав, що Царство Боже – це як те світло, яке проганяє темряву. То є дійсно так, тому що світло символізує знання, обізнаність. Від неуцтва народ страждає. І дияволові конче необхідно, щоб ті, хто живуть під покровом і в атмосфері його царства, були накриті пеленою, щоб вони нічого й не знали, не усвідомлювали, не відчували, і істини не знали. Та приходить Боже Царство – приходить і прозріння: хто я є? У житті цього блудного сина із притчі був момент, коли він пішов від свого батька і жив у атмосфері диявола – і був він тоді наповнений грубістю, жорстокістю, ненавистю і непримиренністю до свого батька. Та потім якоїсь миті до нього прийшло усвідомлення – можливо, він потрапив до потрібної атмосфери, можливо, хтось там був у його оточенні, хто створив цю атмосферу, у будь-якому випадку, я вірю, що це сталося не просто так! І це спонукало його міркувати: «Чому я ось так живу? Навіщо я так вчиняю, коли у мого батька в домі є достатньо їжі, одягу, та всього?» До нього прийшло прозріння, і він заявив: «Я встану, піду, і покаюся, я примирюся зі своїм батьком». Це ж не просто так сталося! Він потрапив до зони, потрапив до відповідної атмосфери, яка почала змінювати його життя. Господи, нехай прийде Царство Твоє!
Я вже згадував, що ми є прив’язаними до Царства Божого. Де з’являємось ми, там з’являється і Боже Царство з його атмосферою. Ми можемо ще навіть нічого не проповідувати, і не мати на собі ніяких християнських атрибутів, та й взагалі – до чого показувати з себе, які ми… Як то в деяких церквах кажуть: того не носи, того не пов’язуй, те познімай, того не чіпляй, так розчешися, так, ніби то є страх, як важливо, як ми повинні виглядати. Те все нікому не потрібне, це просто диявол хоче ще раз обдурити людей, і змусити їх думати, що християни мають бути саме такими. То не проблема, можна і всю фарбу з себе змити, все золото з себе познімати, можна постригтися або не постригтися, можна одягнутися, як завгодно, але коли ти не є носієм атмосфери Божого Царства, нікому це не потрібне.
Коли ми кажемо: «Господи, нехай прийде Царство Твоє» – це означає: «Господи, нехай прийдуть принципи Твого Царства, і запрацюють певні закони і заповіді». Наприклад, є один із законів Божого Царства, який є на небі, і який може запрацювати на землі. Це добре нам відомий закон сіяння і жнив. Він абсолютно протилежний закону царства диявола. У нього там все навпаки, а в законі Божого Царства сказано: «Відпускай хліб твій по водах, і він повернеться до тебе з достатком» (Екклезіяст 11:1). Та запрацює цей закон лише тоді, коли ми його задіємо своїми руками. Скажімо, ніяк не зможе прорости насіння, яке ми придбали в пакетику, якщо ми його не візьмемо і не посадимо в землю. І ніякого чуда не станеться, якщо ми для того нічого не зробимо. Пригадую проповідь одного проповідника, який свого часу казав: «Ви хочете змінити в місті атмосферу в питанні бідності? Тоді візьміть за правило – почніть благословляти людей. Благословляючи їх їжею, одягом, всім необхідним, ви позбавите їх можливості бути бідними. Тоді не треба буде й молитися, щоб дух бідності забрався. Ви самі своїми діями принесете туди Царство Боже і зміните атмосферу». Є ще й інші закони, наприклад, закон відповідальності – наша відповідальність визначає рівень, і густоту, і концентрацію Божого Царства. Церква має взяти на себе відповідальність принаймні у двох речах, і ми, зі свого боку, це зробили:
• Перше, церква повинна проголосити слово для того міста, у якому вона знаходиться. Те, що ми зробили, проголосивши Декларацію;
• І друге – церква повинна взяти на себе духовну відповідальність. Ми це також зробили і не раз опубліковували: ми заявляємо, ми відповідаємо, ми беремо на себе відповідальність, ми пропонуємо, ми організовуємо це. Ось це і є відповідальність! Навіщо це було зроблено? Щоб люди, які живуть в цьому світі, могли прочитати це і зрозуміти, що ми собою являємо, і до кого вони можуть звернутися у разі потреби.
Багато церков не проголошують Слова і не заявляють ніякої відповідальності. Виникає питання: а що ж вони тоді роблять? У тому то й проблема: церков наче й багато, а густоти Царства Божого мало. І диявол те прекрасно усвідомлює і ще хоче прийти, всіх пересварити і налаштувати один проти одного. Навіщо ж йому іти туди, де його царство, там і так всі йому належать. А він іде туди, куди ще може прийти Царство Боже, і прагне посіяти там оце неуцтво, незнання.
Коли ми кажемо: «Господи, нехай прийде Царство Твоє», це означає: «Господи, нехай запрацює дія Твоєї надприродної сили!» А що є цією надприродною силою? Це влада в імені Ісуса Христа і духовні дари. Адже ми вже тепер починаємо усвідомлювати, що Бог наділив Церкву певним знаряддям, яке вона може використовувати для того, аби Царство Боже працювало на цій землі. Звісно, багато з того, що Бог дав для Церкви на землі, на небі вже буде непотрібним, наприклад, на небі будуть непотрібні інші мови. Ніхто там ними не молитиметься, вони на землі потрібні. І влада в імені Ісуса на небі вже буде ні до чого – проти кого її там застосовувати? І молитися на небі не буде потреби – ми там просто будемо хвалити Бога. Та, поки ми ще на землі, Господи, нехай прийде Царство Твоє, нехай проявиться Твоя надприродна сила! Та це не означає, що ми просто будемо молитися і дивитися, як з неба грім впаде! Він і так падає. Та до Божого Царства це не має ніякого стосунку. А як тоді може проявитися та сила? А Христос сказав: «Ідіть, кладіть руки на хворих, моліться за них – і вони будуть здорові». Він так сказав, тому що ми є прив’язаними до Царства Божого! Тому ідіть, кладіть руки на хворих, наказуйте в ім’я Ісуса Христа демонам, всякій нечистій силі – і вона буде втікати! Атмосфера ж Божого Царства тим часом буде наповнюватись.
Пам’ятаєте історію з Нового Заповіту, коли Петро прийшов до одного міста і зустрів там чоловіка, який був ворожбитом при храмі? Спочатку той давай обурюватися на Апостола, та, відчувши атмосферу Божого Царства, яка прийшла з Петром (а вона ж сильніша за атмосферу царства диявола), ворожбит збагнув, хто перед ним. Тоді він прийшов до Петра і питає: «Скільки я можу заплатити грошей? Я теж цього хочу! Я розумію, що те, чим я користувався раніше, це все дурниці. Я хочу отримати цю силу і владу!» (Дії Апостолів 8:18,19). А нам Бог дав її. Він прив’язав її до нас, амінь? Тут є ще один важливий момент: коли ми молимося: «Господи, нехай прийде Царство Твоє на цю землю, як на небі, так і на землі», це означає, що церква на цій землі є як осередок Божого Царства, як дипломатичне представництво. Це так заведено по всьому світу, щоб кожна країна мала своє дипломатичне представництво в інших країнах. Скажімо, країна Сполучених Штатів Америки чи інші мають своє дипломатичне представництво в Києві, і, можливо, ви вже і знаєте про це, що варто перейти за браму на територію подвір’я цього дипломатичного представництва, як там вже будуть діяти закони Америки чи іншої країни. А закони України там вже не мають сили. На подвір’ї і в будинку дипломатичного представництва вже діють закони країни, від якої воно представлено. Подібним чином і Церква на цій землі є дипломатичним представництвом Божого Царства – від неба на землі. І тут, в Церкві, діють закони Божого Царства. І в Церкві Бог дав певні засоби, наприклад, таїнства. Ви ж розумієте, що ми не просто збираємось, щоб поспівати, помолитись і розійтися – ні! В Церкві прописані таїнства. І ці таїнства схожі на корінці; от є стовбур, а у стовбура є коріння, і ті корінці розходяться. Для чого вони слугують? Вони дають можливість краще черпати силу для цього дерева з різних місць. Ці корінці тримають весь стовбур, укоріняючись в землю. І таїнства, наприклад, хлібопричастя, шлюб, водне хрещення, сповідь, благословіння дітей, рукопокладення – є ніби корінням Церкви. І по мірі можливості ми входимо в це – хто по вікові своєму, хто по служінню своєму, а кого було рукопокладено на служіння.
Свого часу Бог сказав ізраїльському народові: «Я вам вже дав цю Обіцяну землю, але ви знаєте, що там ще живуть різні народи – вам потрібно буде їх звідти вигнати». А для того їм були потрібні зброя і ресурси. Так от, церкво, влада в імені Ісуса, духовні дари, таїнства церковні, Божі заповіді, Його світло – це все є нашими ресурсами. Ми не порожні, не роззброєні, якщо треба, ми можемо застосувати владу в імені Ісуса Христа, при потребі можемо проголосити Слово, задіяти духовні закони, піти, куди Бог скаже, покласти руки – бо ми є носіями Божого Царства. Нас ніхто не залякає, ніхто не принизить, тому що ми маємо ресурс, забезпечення, врешті-решт ми маємо територію, на яку ми можемо втекти. Ви, певно, читали в Старому Заповіті, що існували такі особливі «міста на сховища». Я вважаю, що Церква є тією територією, куди ми всі можемо час від часу втекти для того, щоб відпочити і набратися сили. Ось ще чим цінна Церква. Ми тут можемо просто побути в Господі, ми тут хвалимо Його, поклоняємося Йому. З цієї позиції Бог мені навіть трошки по-іншому відкрив значення Церкви. Тому що моя проповідь в служінні Церкви є на другому місці, взагалі, проповідь пастора в Церкві є другорядною, а на першому місці є хвала і поклоніння. Я б так хотів, щоб якнайбільше людей, які називають себе дітьми Божими в цьому місті, могли це усвідомити. Тоді атмосфера Божого Царства тут стане ще густішою.
Сайт:http://heavens.com.ua
Автор проповіді: Володимир Андрощук
Редактор: Наталія Тітко
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
