Чи може християнство бути бездіяльним? Чи може людина, яка вважає себе християнином, нічого не робити у цьому світі? Чи можна розділяти світ Церкви від реального світу? Чи може бути віра лише моєю особистою справою, моїми відносинами з Господом Богом? Чи можна жити, молитися, вірити, сподіваючись на Царство, закривши своє серце перед своїми братами?
І ці питання здаються мені настільки безглуздими, що я навіть не хочу писати на них відповіді. Є безліч текстів зі Святого Письма, які говорять щось зовсім інше. Які свідчать про те, що любов не може мати до Бога ніякого іншого прояву як любові до людини. І навіть найбільший відлюдник, якій перебуває у постійній молитві і праці, якщо не має любові до братів, як увійде в Царство Небесне? Якщо можна не любити когось, якщо Сам Бог є Джерелом Любові?!
Мені здається, це якимось безглуздям. Це все одно, що увібрати у себе вогонь і не почати горіти? У всі часи святі тим і відрізнялися, що горівши цим вогнем Божої Любові, любити своїх ближніх і нести цю любов до всіх, починаючи від найближчих до найдальших.
Сьогодні у Церкві східнього обряду в Україні є день усіх святих українського народу. Ми святкуємо тих, які своїм життям принесли рясний плід. Ми не вибираємо на якій землі нам народити. Ми не обираємо наших сусідів. Не можемо обрати співпрацівників. Ми віримо в те, що Бог нас поставив тут для того, щоб ми любили. Наше завдання стати святими. І як це вчинили святий Володимир, свята Ольга та безліч людей, імена яких ми може і не знаємо — така саме доля чекає і нас. Це наше призначення — бути святими, стати святими. Це єдина дорога на Небо, взяти участь у святості Бога.
Ми ніколи не потрапимо на Небо нашими зусиллями, нашими добрими справа. Єдина дорога Туди це виконання Божої Волі, а вона часто може різнитися з тим, що нам так насправді хочеться і що ми хочемо вибрати для самих себе. Комусь може здається, що його призначення бути відомим проповідником, керувати Церквою, навертати людей, а він прикований до одного місця, не може вийти з хати, руки його зв’язані.
Слідування за Богом це завжди певне зречення себе, своїх прагнень, свого бачення щастя. Це служіння. Це відповідь на поклик Того, Хто тобі дає якесь завдання. Це не мій вибір. Це не моє прагнення. Це Його вибір. Це Його прагнення. І я усього на всього можу або обрати те, що Він пропонує, або відкинути це. Я є лише творінням. Я не є богом. Так, у мене є якась частина від Його Божества, я вільний, у мене є здібності. Але ми знаємо, що це життя закінчується. Ми знаємо, що прийде час і я не просто буду давати відповідь за свої вчинки: мене будуть судити. Спитають мене за кожну справу, за кожне слово, за кожну думку.
І питати будуть не з того, що я зробив, що я досяг. Питати будуть з того, що я мав зробити, за що я ніс відповідальність. Ніякої реалізації, ніякого мене самого. Питання буде про те, що Бог мені дав. З цього Він буде питати. Чи буде Його цікавити що я купив нову машину? Він спитає мене, як я її використовував. І якщо я все життя збирав гроші, то що відповім Йому? Що для Нього буде моя влада, моя слава? Що Йому з того, що я зробив для себе? Не про це Він буде мене питати. Судить нас будуть з любові. Що я зробив для іншого. Чим я жив. Для кого я жив.
Ось тому ми і прославляємо святих, бо вони змогли. Вони любили. Чинили добро. Думали про інших. І завдяки їм ми тепер живемо. Святий Володимир охрестив Русь і ми тепер християни. Мученики і святі пронесли цю віру крізь століття, випробування, муки — і тепер ми можемо ходити до храму, молитися. Насліддя святих не є лише у минулому. І ми не лише можемо молитися до них тепер, щоб вони допомогли нам, зцілили, підтримали. Їх добрі вчинки сяють до сьогодні. Може ми не знаємо їх імен, може наше добро є ніби наше, а так так насправді це хтось його нам передав, хтось за нього страждав, хтось за нього жив. І те, що я тепер маю, так насправді не моє — а їх. А я усього на всього увійшов у їхню спадщину. Я лише отримав те, що вони зберегли. А я думаю, що це я такій особливий, що це мене Бог обрав, а так насправді за цим добром стоять мої брати і сестри, які любили, які жили Богом і через це передали мені і життя і віру.
Тому цей день для мене є днем подяки. Днем того, що якби Володимир не охрестив Русь, то може б і не було віри тут на нашій землі. І якби не було цих святих і мучеників, то може я і б тепер жив зовсім інакше. Моє життя є даром тих, які пішли за Богом. Так, як свого часу моя бабця привела мене до Церкви, так як я зустрів Там любов, яку передали мені ті, які вірили у Христа.
Церква не є лише добрим місцем для молитов з запахом ладана і гарними іконами. Церква є місцем для мене. Щоб я Там любив. Щоб я Там допомагав іншим. Щоб я був тим, хто любить, хто свідчить про Христа.
Так само і мої відносини з Богом, молитви, пости, якщо вони не переливаються в те, що я допомагаю іншим, не турбуюся про нужденних, не підтримую слабких, свідчать про те, що це все так насправді не є справжнім. Що я живу у своєму світі. Сховався від реального життя. Зачинив своє серце для інших. Живу для себе самого. Бога нема в мені. А молюся я певно для свого доброго психічного стану. І пощу, бо мені так вигідно. І Служба Божа для мене є не місцем зустрічі з Богом, а чимось іншим.
Якщо любов не проливається від мене, то Бог далеко від мене. Хоч скільки б ікон не було у моїй кімнаті, скільки молитовників я не мав, скільки б церковних історій не знав. Якщо я не люблю — я ніщо.
А любити треба ось цих. Ніяких. Тих, з якими не хочеш бути. Тих, які цього не варті. Будь-які, аби не ці. Любити сусідів. Любити друзів. Любити жінку. Дітей. Любити усіх. Не закривати на своєму світі: телевізор, моя програма. Любити тих, які зрадили. Любити тих, які цього не варті. Які ніколи не віддадуть. Які нічого не значать. Любити, нічого не отримуючи від цього. Любити так, як лише Бог вміє любити.
Ось ради цього все це. Пости, молитви. Ладан і Ікони. Матір Божа і Ангели. Навіть Син Божий став людиною лише для того, щоб я міг любити. Ради цього зіслав Святого Духа. Бог хоче жити в мені і Він хоче любити. Через мене. Моїми руками. Моїм серцем. Любити тих, хто поруч. Любити тих, кого я не люблю. Бог хоче любити в мені.
|
