Я так насправді не знаю до чого це все дійде. І я думаю, що я не скажу нічого нового, коли напишу, що ніхто не знає цим все це закінчиться. Так, як ті, які стояли на Майдані не мали 100% того, що вони переможуть, що Янукович втече і все буде саме так, так і ми тепер не має ніяких фактів того, що все буде добре. Якісь сподівання на те, що війна скоро закінчиться, давно втратили свою реальність. Зміни на краще в самій Україні так і не наступили. І хоча я все життя волів триматися здалека від політики і буде самому по собі, та сьогодні мені чогось хочеться подумати саме над людськими долями. Врешті-решт, усе одно ще жити тим, кого я люблю; бо я-то люблю говорити про те, що мене не буде у цьому всьому, підкреслюючи, що я не хочу брати у цьому участь.
Я не підтримую Савченко і ніяким чином до неї себе не відношу: ані негативно, ані позитивно. І тут я справді ігнорант і хай хтось мене звинувачує, що через мене йде війна і гинуть хлопці. Але це моє право, право психічнохворого не прив’язуватися до чогось, бо це мені несе біль і страждання. Але навіть, якщо мені самому до цьому байдуже, то це не значить, що мені байдуже до долі моїх ближніх. Але питання справді стоїть, що саме чекає Україну. На що ми сподівалися? На те, що війна закінчиться, ми переможемо — і?
Я пам’ятаю, як на одній проповіді священик говорив про те, що Папа подарував Порошенко ручку для того, щоб він підписав мир. Ми усі були обурені. Ми були усі проти. Як так?! Підписувати мир з ворогами. З крадіями, з брехунами, з пройдисвітами, з злочинцями. Ми апелювали до правди. Що ми праві. Це наша земля. Ми маємо перемогти, бо правда на нашій стороні.
Але цього не стало. Досі не сталося. Ні, я зовсім не підтримую ані ЛНР, ані ДНР і не вважаю, що є якесь право на існування цих республік. Але треба визнати правду: так нічого не і сталося. Може ми і зірвали великі плани Путіна на пів-України, але все одно не про це ми мріяли! Після Революції і смертей ми мріяли про краще. І усі прогнози про те, що ось скоро санкції затиснуть Росію і ми переможемо — нічого не сталося.
Я пам’ятаю той “історичний” ефір у Савіка, коли він урочисто проголошував, що тепер така сама ситуація, як з Німеччиною, коли вона приєднала Австрію чи Судети. я вже не пам’ятаю яку історичну аналогію він тоді приводив. Чогось у мене було враження, що такого просто не може бути. Що ми живемо у інші часи. Так, як ти увіходиш у доросле життя. Ти звик до того, щоб жити якимись казками і зло не є справжнім. Це завжди якісь фантазії, а ось ти тепер, як у пісні Висоцького, зрозумів і пізнав, що зло реальне, воно існує. І це не лише якісь погані думки чи просте недбальство. Хтось справді тебе ненавидить. Хтось не хоче, щоб ти існував. Не поділяє твоїх думок настільки, що хоче, щоб і згадок про тебе не було, щоб зникло “твоє ім’я”. І ти не можеш це прийняти. Ні, такого не може бути! Ти озираєшся навколо для того, щоб знайти допомогу і виправити цю несправедливість, і нікого не має, ти один. Починаються питання про віру, про сенс, про зло.
Я не поділяю думок Савченко — я просто їх не знаю, але в одному я з нею згоден: Україна не хоче домовлятися з ЛНР, ДНР. Але ось якого миру ми тоді хочемо? Про якій мир ми молимося? Про повну перемогу України? Про те, що усі заговорять на українській мові. Що зникнуть злоба і насильство. Що на Україні настане рай? Чи не є ці мрії утопією? Просто і нездійсненою, і коли я молюся про зцілення і то повне для паралізованого, чи не я більшим реалістом? Бо Бог може таке зробити, Він таке робив у Євангелії. Але ніколи і ніде Бог не перетворював жодну країну в те, чого хочемо ми.
І усі ці речі про те, що Бог втручався в історію і посилав Своїх святих, що свята Жанна д'Арк спасла Францію, про те, що Він обрав євреїв, зовсім не свідчать про те, що вони змогли побудувати ідеальне суспільство. Та і могутнє царство Давида дуже швидко зникло. Найбільші і найсильніші імперії не мали нічого спільного з Богом, це було грабування і насильство. І взагалі політичні питання у світлі Євангелія є досить важкими. Євангеліє це звернення Христа до окремої людини: йти за Мною! Воно не має в Собі якоїсь моделі будування Держави. І читаючи Євангеліє я можу зрозуміти, що я маю любити, але як це виразити у світовому просторі.
А ось саме це мене цікавить. Можна дистанціюватися від політики. Можна знаходити сенс християнського життя у будь-якому стані і в будь-якій позиції. Ти стоїш в АТО — захищаєш країну. Ти лежиш на дивані — теж виконуєш Божу Волю. Так само можна настільки викривити Євангеліє, що помінявши добро і зло, казати, що війна — це Божа справа і я захищаю “руській мір”. Бо і Євангелієм можна прикривати своє зло і свою ненависть, користь і страх. Але яким саме чином Україна має вийти з цієї ситуації. І Папа допоміг нам грошима, ми усі молимося чи вже і не молимося про мир, але які конкретні кроки мають далі слідувати. Чекати доки Росія завалиться? Чекати, коли прийде Ісус Христос?
Але всі ці мої роздуми звичайно є лише передмовою до того, що мене тепер не покоїть найбільше. На якійсь основі ми бачимо нашу Україну у майбутньому. Чи зможемо ми примиритися з тими, хто виступав проти “київської хунти”? Чи зможемо ми пробачити тим, хто вбивав наших хлопців на Майдані, під Дебальцево та у всіх інших гарячих точках. Ми зможемо ми зрозуміти, що говорив Христос про ворогів, прощення і любов. Чи цей революційний запал боротьби зі злом зможе зупинитися на тому, щоб не знищувати ворогів? Бо врешті-решт мир не є результатом якихось домовленостей, він є даром Божим. І мені здається і Німеччина змогла повернутися до життя після усіх звірств, бо змогла покаятися. Вони змогли пережити свою поразку і почати жити по новому. І хоча це був важкий час, ми бачимо тепер, що є.
Так само і тепер мене цікавить чи знайдеться в серцях любов для того, щоб ми могли з посмішкою та надію дивитися у майбутнє. Чи можемо ми вірити і сподіватися на те, що колись ми знову станемо друзями з росіянами? Що колись спокійно і вільно заговоримо на українській мові на териконах Донбасу? Бо те, що сталося це не лише якась політична проблема чи суспільний розрив, як на мене це одне з самих головних викликів для нашої духовності, що нас насправді живить? І якщо для мене саме головне Україна і “це святе”, то звичайно я ніколи не погоджуся на поразку і не зможу пробачити без зверхності переможця. І якщо в нас не буде в серцях миру Божого, то як принесемо його на політичну карту? І, якщо жінка не може побачити в чоловікові нічого доброго, то як вони будуть жити разом?!
Пригадується мені одна історія про те, що колись святий Франциск проповідував мир, а люди відверталися, глузували з нього. І лише, коли полилося полум’я війни, коли почали гинути діти, тоді люди згадали про те, що говорив Франциск. Почали просити про цей мир. Просити в Того, Якій Єдиний, може його дати. Бо я думаю, що для Бога не є проблема навернення України. Він може все, але чи можу я пробачити? Чи можу я змінити своє життя? Чи можу я не нарікати? Чи можу я полюбити? Чи можу я віддати щось своє, наприклад дитині-інваліду? Чи можу я стати перед Ним на коліна? Чи можу я визнати, що я чогось не можу? І врешті-решт чи можу я прийняти Хрест з Його рук? Чи вірю я в Небо, що усі страждання цього світу лише тимчасові?!
І це не казка. Мир не прийде якось сам собою. Навіть, якщо ми відвоюємо Донбас і Крим. Навіть, якщо паде Путін. Навіть, якщо Росія стане іншою, люблячою, коханою. Це все нічого нам не дасть. Якщо в мене у серці зневіра. Якщо в мені живе ненависть. Якщо Бога у моєму житті нема. Інші люди будуть щасливі, а я так і залишуся зі “своїм добром”.
На кінець ще раз підкреслю, що я не поділяю думок Надії (хоча це і моє любиме ім’я) і я радію з того, що вона на свободі. Але не тому, що я маю якісь інші думки. Як казав колись один святий в Італії: моя політика — воля Папи, то я сказав би що моя політика — це добро для інвалідів. Хоча знову таки я люблю Папу, щодня за нього молюся і в усьому його підтримую скільки мого куцого розуму вистачає.
Коли почалися ці події, я зблизився зі своїми друзями, які є в певній мірі ігнорантами, але дуже люблячими батьками. І саме ця близькість з ними дала мені змогу не забувати про саме головне — про Небо. Дякуючи їм, я хочу сказати, що єдине чого я хочу проповідувати Христа і то Розп’ятого, що для мене особисто є у всіх хворих братах і сестрах моїх, які страждають. А усе інше мене не цікавить. Не цікавить влада чи слава, не цікавить авторитет чи визнання. Мене цікавить добро тих, кого я люблю. І мене справді лякає, коли виходячи вечором у місто ти нічого доброго, окрім п’яних і молоді, яка бавиться життям, не побачиш.
|
