Місяченько
Що ти світиш місяченьку,
Біля самої води?
Спливли думи, підуть й роки –
Залишишся ти самий!
Хоч і сріблом вистеляєш
Ти доріженьки нічні,
Та чи буду я ходити
До стрімкої плин-води?
Скільки буду зневірятись
На цій згрішеній землі?
Бог зна…Може дуже скоро
Залишу все назавжди…
Може бути ще й зустрінемсь,
Як що Бог, життя продлить,
Та поки є дні минулі,
Будеш й ти в ночі світить.
…………………………………………………………………………………………
Перші промені весни
Світла тінь
Від хмарок прокрадає,
Набіжить, побуде і втече.
Поміж ними
Сонце проглядає,
Ще не гріє,
Та тепло вже є.
Провесінь.
Зійшли сніги глибокі,
Талої водиці
Вже нема,
Перші журавлі
Летять ключами,
Отже незабаром і весна.
Як утішно
Все це споглядати,
Як природа дивно ожива.
В серці щем,
Але не від утрати,
Воно знов
З землею ожива.
………………………………………………………………………………………….
Ніченька-дівонька
Ніченька, як дівонька
Коси розпустила,
Та яка краса дівоча
На люди явила.
Мов в волоссі діаманти
Зорі розсипала,
Як вінця на голову
Місяця поклала.
Не надивляться на неї
Всі, хто поруч буде –
Така в неї, як в лілеї
Та й красная врода!
Нічка темна, як дівчина,
Зваблює собою,
Ніжним поглядом зорею,
Та туман-косою.
Ніжно вітерець повіє,
Квітів аромат розвіє,
Затуманить нігой розум,
І на ранок піде!
…………………………………………………………………………………………
Вечір в діброві
Шепоче вітер по діброві,
Мов би співає колискову
Вечірній зірці, що спала
В люлі-колисці небесах.
Згасають промені довкола.
Ніч свою свитку довгополу,
Розкинула по всій землі…
Шепоче – ляж, засни, засни.
І літня ніга наступає
На все живе, що у цім краї,
За цілий день трудів своїх,
Та й відпочило від усіх.
…………………………………………………………………………………………
Чорний ліс
Сивиною вкрився чорний ліс
На світанні тишею покривсь
Солодко в тумані у густім
Дріма річка,мов спинила плин.
Навіть пташки солодко ще сплять,
І дерева ще не гомонять,
Та вже скоро, тільки-но зоря
Перші промені розсипле в небокрай
Літню пісню заспіває ліс,
Гучну, звучну і на розголіс!
………………………………………………………………………………………….
Ясний друже місяченьку,
Світи яскравіше!
Щоб ти темряву розвіяв,
І печаль у душах!
Оксамитом срібним вистелив
Місячну дорогу,
Залий небо в срібні промені
До самого дому!
Світи, світи місяченьку,
Та все яскравіше,
Та на тую доріженьку,
Де ходити ліпше!
……………………………………………………………………………………….....
Лебедина вірність
Лебідонька білая
Край озера сіла.
Жде милого-любого,
Гніздечко сповила.
У танку любові
Скружляють довкола
Так разом і будуть
До самого скону.
Це знає вона,
Лебединою піснею
Полинуть в життя
І згаснуть, мов зіроньки.
………………………………………………………………………………………….
Ранок
Ще не зоря.
Та сутінь відступа
У вранішнім густім,
Як молоко тумані.
Ранкова тиша наступа,
І чути як бринить
Струмка струна
Десь з під гори далеко…
І зачаровує
Та дивна благодать,
Що землю сповиває
Божою красою.
І тиха думка
В душу прокрада –
Ти є частина
Того вічного спокою.
………………………………………………………………………………………….
Сон
Біжу в небесах,
Де хмар є краса,
Як вільно тут дихати, Боже!
Ні втома, ні біль
(Тут я повний сил),
Мені серед вас
Не знайомі!
Біжу в небесах,
І щастя в грудях,
Пульсує, і б’ється
Крізь серце!
Я – вільний, мов птах,
І в моїх думках
Пульсує: «Я вільний, я вільний!»
Я – вільний!!!
………………………………………………………………………………………….
Надія є!
Є надія,
Певно таки є!
Бо без неї
Не звершиться літо,
Та й буття саме
Без неї де?
Будеш нидіти,
Бо в серці нема іскри.
Без надії
В краще майбуття,
Не можливі
Чистоти пориви,
Та й людина
Духом помира,
Якщо втратить
Віру і надію!
Тож надіймося
У нашому житті,
Щоб і хто б
Нам не повстав у спротив,
Бо якщо
Надія є в житті,
Будем жити!
Всім вітрам на спротив!!!
………………………………………………………………………………………….
Сповідь душі
Там по долині стелиться туман,
Мов та журба, що сивиною стала,
І туга моє серце огорта,
Спокою вічного воно собі бажало…
Нема в житті нічому вороття,
Як не хотів би роки повернути…
Тому так плаче стомлена душа,
Спокою хоче вона і до нині.
Коли ж то серце смуток огорта,
Як той туман, що стелиться в долині,
Тихенько плаче стомлена душа
Спокою хоче вона, то до нього й лине.
Колиб то міг, все виправити я,
Й назад всі оті роки повернути!..
Та тихо плаче стомлена душа,
Бажаючи із себе зняти пути!
………………………………………………………………………………………….
Бажаю спокою
От дав би Бог пожить без бою!
Пожити трохи той порою,
Де би спокій в житті побув,
І вихор труднощів не дув!
Хоча би трохи мати часу,
Та й відпочити від утрясу,
І, заспокоївшись – заснуть.
По глибше, щоб без зайвих дум!
Та і нема ж того спокою!
Й життя летить саме собою,
Тече в суї останніх діб…
А вже ж мені немало й літ…
І що тут скажеш, скільки часу,
То скільки Бог тобі відкаже,
Снуватимеш ти по землі…
І бігатимеш в суєті…
Аж доки шлях твій не скінчиться
То заспокоївшись на вічно,
Твій тлін у тлін поверне гнити,
А дух – до Бога на уклін.
На відповідь
Про те, й за тим,
Що ти зробив, і як ходив,
А що робив, те й заробив…
………………………………………………………………………………………….
Мрія
Полетіти би птахом
Понад сивії гори
Й на всі груди вдихати
Вітер вольної волі!
Полетіти би птахом
Над лісами, морями,
Де немає кордонів,
Де душа не в полоні…
Полетіти би птахом
Над просторами землі
Де є в зорях весь всесвіт,
Й де він світить до тебе.
Полетіти би птахом
У свободі ширяти,
Й де, душа, твої крила
Буде воля тримати!
………………………………………………………………………………………….
Навіть якщо можливо
В полон забрати тіло,
Хто може полонити
Думки мої, та мрії…
Хто зможе полонити
Мій розум, мою волю?
Що звикла до свободи,
А не до пут неволі!
Не перестану мріять
Я навіть у кайданах
Про вольнії простори,
Про вітер в чистім полі!
Й не зігнеш мої думи,
Щоб стали як в Їдома:
Продати свою совість,
Й за юшку всю честь роду!!!
………………………………………………………………………………………….
Благодать
Є дивна благодать
Перебувати в тому місці,
Де Бог тобі дав пробувать,
Де є твоє, людське коріння.
Повинен бути ти лиш там,
Де совість, де твоє,
Людське сумління
Велітиме життєву ниву жать.
Сприйнявши долю свою нині.
Є в цьому дивна благодать,
Коли людина пробуває,
На цій землі не так як тать,
Але звитягою зростає,
Життя людське не зневажає,
А чине в совісті своїй,
Щоб жити краще було їй,
З тими людьми,
Котрі навколо.
Що розриває злеє коло
І всіх, хто з нею поруч є,
У царство радості веде.
Бо в цьому сенс людині є.
І основне, що Бог дає
На цій життєвій,
Довгій ниві.
………………………………………………………………………………………
Колись здавалося мені,
Що моя юність безкінечна.
Й не буде спину тій весні,
Але стрімка вона і скоротечна.
Давно вже сплинули роки,
Котрі туманом сивим стали.
Вже й осінь стукає в двори,
Де літо сонце проливало…
Течуть роки, мов ті струмки,
Ось тільки спогади лишили,
Про юності щасливі, милі дні,
Що побули, але з водою сплили.
………………………………………………………………………………………….
Позиція
Краще вмерти Людиною
З головою, високо піднятою,
А ніж з доброї волі
Жити просто скотиною.
Втратиш честь,
Втратиш совість –
То уже й не людина ти,
Бо навіть у раба
Є безцінним коріння їх.
………………………………………………………………………………………….
Куди йдеш?
А чи знаєш ти шлях,
По котрому йдеш безупинно,
А чи певен –
На нім не зустрінеться крах,
Усім мріям їх сподіванням?
Подивись куди йдеш,
І подумай про те,
Коли стрінеш ти обрані цілі,
Чи це дійсно все те,
Що так прагнув знайти,
Бо як прийдеш,
Назад не повернеш…
.......................................
Спогади
Розлогі пагорби Дінця
І гучні пісні солов’я…
Дні мої юні, молоді,
Не зачекали –
Знялись і пішли…
Але на кручі,що біля Дінця,
Я що весни прихожу,
І під співи солов’я
Зітхаю-згадую я
Роки молоді,
Коли приходив
З милою сюди
І зачаровані
Тим співом солов’я
Єднали ми на березі серця…
Пройшли ті дні…
Вже й діти поросли,
Та залишаються що року, що весни
Ті кручі побіля Дінця
Й така солодка пісня солов’я.
………………………………………………………………………………………….
Каяття
Думки мої…думки мої…
Нема від них
Ніякого спокою…
Бо замість сну,
У глибині ночі
Про усі вчинки
Я себе питаю…
Чи був я тим,
Ким справді хотів буть?
Чи може як ті,
Стрічні, пересічні –
Ні тим, ні сим,і по життю бреду,
Мов та примара,
Що не знайде вічність…
Думки мої, думки мої…
Нема від них
Ніякого спокою…
Чи був я тим,
Чи шов я по життю
Шляхом отим,
Дорогою прямою?
Думки мої…думки мої…
Нема мені
Ніякого спокою…
Бо грішен я…
І се… я визнаю…
У каятті, Боже,
Схиляючись перед Тобою!
………………………………………………………………………………………….
Зима
Сніг за вікном,
І тиша, що бринить
Сріблястим дзвоном
Вранішнього неба,
Вона як струни в небо зазвучить,
Холодного зимового світання.
Мороз під ранок
Ніч заполонить,
Промінь світанок
Кине у віконце
І сніг на вулиці
Яскраво заблищить
Й повстане сонце,
Мов вагаючись
На мить,
Чи не сховатись йому
Знов назад,
В затоці.
Дерева вкриті інеєм стоять
Немов би нареченні на виданні,
Повітря світиться,
Неначе діамант
У сяйві сонця
Пізнього світання.
На вінах хат,
Що стали в рівний ряд
Митця рука мозаїки лишила
І коли око все те спогляда
Утішиться моя душа,
Які ж то дивні є Всевишнього картини!
………………………………………………………………………………………….
Весна знов пришла
Знов настає весна,
Сходять сніги струмками,
Й веселе сонце зазира
До вікон хати
Всими цими днями.
Усе навкруги ожива,
Немов від сну,
Прокинулась природа,
Ще холод,
Та барвінок розкида
Яскраве листя срібними долами.
Пташки малі
У світлі ясних днів
Все пурхають, радіючи нагоді,
Купаються у променях рясних,
Заливши щебетом
Всю землю, що довкола.
Весна все повертає з небуття,
Наповнюючи землю
Новим змістом.
Дарує сили, й свіжі відчуття,
Й спалахує у серці
Знову іскра!
………………………………………………………………………………………….
Літо
Не чутно більше
Пісні солов’я,
Спекотне сонце
Котить небокраєм,
Гарячий вітер
Степом повіва
Постиглі колоски,
Тугі, та золотаві.
Повітря марево
Над полем мерехтить,
Й стихає, десь отам,
За небокраєм,
А знизу поля
Річенька блищить,
Саме цю землю
Я вважаю раєм!
………………………………………………………………………………………….
Осінь
Журавлинні ключі
полетіли у вирій,
І осінні дощі
Заросили ліси.
Листя жовкне повсюд,
Скоро вітром їх зірве
І устеле навкруг
Жовтим килимом землю.
Уже рідко коли
Визира промінь сонця
Сіро, сумно кругом,
В хатах плачуть віконця.
Сплять уже дерева,
Бо зима на порозі,
Та з надією в те,
Що прокинуться знову.
………………………………………………………………………………………….
Схилилася калинонька червона
До самої
Сріблястої роси,
А на порозі
Золотава осінь
Розкида коси
Чистої струмка води.
Вже осипає листя із тополі,
Підхопить вітерець
І закружля в собі,
Летять, летять, кружляють
Над водою
Та скоро стихнуть
Вічно, на завжди…
……………………………………………………………………………………….....
Люблю в моїм житті
Спокійні, тихі, та легкі
Хвилини безкінечні тиші…
В них мої мрії,
Як води потік,
Проллються з серця на папір…
І потечуть собі,
Де вже і зір
Не зможе те все осягнути.
Ні силу їхню, а ні глибину
В якій і твір,
Лише як тої долі вир
Несе ті мрії
В далі недосяжні…
В яких торкнуть вони
Струну ції душі,
І та полине
В тихі співи!
……………………………………………………………………………………………………
Мрії про рідне
Куди полину в мріях я своїх?
Де в цей раз в думках
Я, мов по водиці плину?
Хоч і в цей час
Закутий в справах я пустих,
Та подумки
Я на простори лину!
Я там, де є
Небесна височінь,
Де поруч з яструбом
Душа моя ширяє,
Там де Дінця
Прозора глибочінь
Бистринами під кручами спливає.
Хоч і закутий в справах я своїх,
Та подумки я – вільная людина,
Крокую по полях,лісах рясних
Я знову й знову
Серце полишаю в них,
Бо в них є все,
Чого я так бажаю!
………………………………………………………………………………………….
Краса
Яка ж то навкруги краса!
О Боже ж мій, яка краса!
Якщо зійдеш на кручі,
На високі!..Коло Дінця,
Вже посивілого в віках,
Але все ж дужого,
Щоби нести життя,
Всьому, що тільки є навколо!
У променях ранкової зорі
Виблискує повітря чисте-чисте,
А в ньому, як дівчата навкруги,
Стоять деревця тишею сповиті.
О, Боже ж мій, яка ж ото краса,
Дивитися на води Шарукані,
Що ллються із прадавніх тих віків,
Які стекли у вічність невблаганно.
Що ж залишилося у водах назавжди?
А залишаються ці кручі навкруги,
Оті дерева цвітом оповиті,
Повітря з сяйвом променю в собі
Те сонце, що на землю радо світить,
Веселий, бистрий ластівки політ
І все, це надає
Наснагу жити!
………………………………………………………………………………………
Дорога в городище
Серед вічних лісів,
Між кремезних дубів
Простяглася дорога стара,
Що веде в далечінь,
Де віків пил і тінь
Зчарували усе навкруги.
Так було тут завжди,
І ріка, і ліси,
І дорога ота, між горбів,
Що до русичів йшла,
В городище вела,
За прадавніх часів між лісів…
Все навкруг завмира,
Навіть довгі літа
Перестали невпинно текти,
На дорозі старій,
Що лягла, мов сувій,
На часи, на літа, на віки.
Скільки тут не ходи,
Скільки зим не води,
Ти не вийдеш з полону її.
Бо дорога ота
Через серце лягла,
Зчарувавши мене назавжди!
………………………………………………………………………………………….
Ластівка, людина і воля
Висока далечінь,
Така безкрая і глибока…
В ній ластівонька
Крильцем тріпотить,
Так високо!!!!
Що ледь помітно оком!
Зринає у небесну далечінь,
То падає, до самої землі,
Щебече голосно,
Радіючи в душі,
Що волю має
У безкрайому просторі.
То дивлячись на диво отаке,
Не міг я відвести
Від неї погляд –
Яке ж то пташеня мале,
Та жить без волі
Зовсім же не може.
І думка моє серце огорта –
Чи може особистість
Жить в неволі?
І серце зважать
Терези життя,
Щоб зрозуміть –
Яку чекати долю?
Чи бути сильним
І літати в небесах,
Чи залишивши
Глузд у закромах,
Безсило повзати,
Навік забувши волю?
Та мабуть ні…
Як ластівка мала
Душа людськая
Потребує волі,
А якщо ні – відразу ж помира,
Бо і надія помира в неволі.
………………………………………………………………………………………….
Сповіді рядки
Рядки, рядки…
Ви невблаганні.
Бурхливі, бистрі.
Мов потік.
В ночі за вами
Ніяк спати
Й у день не маю
Я спокій!
Думки як вихор,
Що злітає,
Й неначе пил
На шлях лягають
В рядки… Та ось,
Як норовливий кінь,
Несуться далі за ті хмари,
Щоб знову в ці рядки лягти…
Одне, що є
У цьому грішне –
В рядках всі виливи душі,
Чи є у цім мені прокляття?..
Навряд…
Бо мушу те сказати,
Так я знаходжу
Свій Спокій
………………………………………………………………………………………….
Чому пишу?
Чому-то пишеш?
Бо душа болить…
І про те, ба…
Ні з ким і поговорить!
Але якщо то
Й було б із ким,
Хто то вислуха?..
Про, що тобі болить…
Хто здатен,
Вислухавши все оте,
Не засудити, зрозуміть тебе!..
Тому в рядки
Складу слова –
Папір все стерпить,
Переболить же і душа…
………………………………………………………………………………………………
Що для мене вірші
Вірші. Вони мені
Як друзі вірні.
Із ними можу розмовлять
Про все, що є
Для мене цінним,
Про все, що маю я сказать,
Але мовчу, не ймучи віри,
Що хтось захоче чути міру
Мого буденного життя…
Вірші єдині
З ким я можу
Відверто говорить про все.
Не маючи в душі тривоги,
Що говорю я
Без перестороги,
Таке, що навіть би і другу
Не зміг сказать,
Що в серці є.
………………………………………………………………………………………………….
Солов’їна пісня
Останні промені на дерево лягли,
В тумані сплять дерева та кущі.
Так мляво по Дінцю тече вода
І вся природа тихо засина…
Перші зірки засяяли в горі,
Мов ті ліхтарики хтось вивісив малі.
Все спить…та серед літньої ночі,
Спів солов’я – лиш він один не спить.
То забавляє співом він своїм
Кохану милу, що одна в гнізді сидить.
Майбутніх діток ніжно береже,
Усе тепло своє їм віддає.
Й співає соловейко їй чим дуж,
Про темну ніч,і про красу окруж.
Бо знає він,хоч птаха і мала,
Вже скоро дітки полетять з гнізда.
І тоді кожен
З солов’ят малих
Співатиме для милих,
Для своїх…
………………………………………………………………………………………….
Зорі
Зорі, мерехтливі зорі,
Як ви сяєте
В небесному просторі!..
Маните, зовете
Ви до себе,
Як хотів би я
До вас,
У темне небо!!!
Позалишивши тривоги,
Всі печалі,
Знятися, й летіти
Далі, далі!..
Щоб у вас,
У вічному просторі,
Відчувати лише –
Волю, Волю, ВОЛЮ!!!
Сяють зорі,
Мовчазні, мінливі,
Мерехтять, то ясно,
То поволі…
Та притягують
До себе душі,
Мов би визволить
З неволі прагнуть дуже!
………………………………………………………………………………………….
Небеса
Небеса.
Як манить ваша висота!
Як хочу, іноді злетіти,
Та й там, у небі,
Плити, плити!!!!
Як сокіл, що ширяє
Поміж хмар!..
Як хочеться,з жагою пити,
Вашу прозору, як кришталь
Небесну височіні даль!!!
Та ось лягла від хмар вуаль
Нагадуванням, що побачу
Тільки з низу вашу висоту,
Доки під вами
Я живу…
Коли ж у вічність перейду,
Тоді я в вас і попливу,
На зустріч радості яскравій,
Що серце полоняє жваво,
Даючи ціль і сенс життю.
………………………………………………………………………………………….
Білі берізки
Понад схилом
Аж до землі
Прокинуть лист,
Чому сховали мені милу
Під оксамитом вашим
В мить?
Шепоче листя
Ваше мило,
Та й навіває
Спогад літ,
Коли ховалася цнотливо
Дівчина поміж
Ваших віт…
Тоді здавалося
Не буде
Кінця і краю
Юних діб,
Та все минулося, так скоро…
Неначе сон – побув і зник…
………………………………………………………………………………………….
Чекання
Біля похилої верби,
Що в воду
Гілля опускає,
Стоїть хлопчина в самоті,
Стоїть на дівчину чекає.
В його очах
Туман від мрій,
А серце в грудях
Мов той голуб б’ється –
Коли ж коли прилине та,
Коли ж коли вона озветься?
Для нього мить –
Неначе вік
Хвилина –
В вічність обернеться,
Коли ж коли вона прийде,
Коли ж коли вона озветься!
Ти не барись юна краса,
Ти не застав
Чекати довго,
Щоб серцем того юнака
Не зсумувало
За тобою.
………………………………………………………………………………………….
Місяченько
Що ти світиш місяченьку,
Біля самої води?
Спливли думи, підуть й роки –
Залишишся ти самий!
Хоч і сріблом вистеляєш
Ти доріженьки нічні,
Та чи буду я ходити
До стрімкої плин-води?
Скільки буду зневірятись
На цій згрішеній землі?
Бог зна…Може дуже скоро
Залишу все назавжди…
Може бути ще й зустрінемсь,
Як що Бог, життя продлить,
Та поки є дні минулі,
Будеш й ти в ночі світить.
…………………………………………………………………………………………
Перші промені весни
Світла тінь
Від хмарок прокрадає,
Набіжить, побуде і втече.
Поміж ними
Сонце проглядає,
Ще не гріє,
Та тепло вже є.
Провесінь.
Зійшли сніги глибокі,
Талої водиці
Вже нема,
Перші журавлі
Летять ключами,
Отже незабаром і весна.
Як утішно
Все це споглядати,
Як природа дивно ожива.
В серці щем,
Але не від утрати,
Воно знов
З землею ожива.
………………………………………………………………………………………….
Ніченька-дівонька
Ніченька, як дівонька
Коси розпустила,
Та яка краса дівоча
На люди явила.
Мов в волоссі діаманти
Зорі розсипала,
Як вінця на голову
Місяця поклала.
Не надивляться на неї
Всі, хто поруч буде –
Така в неї, як в лілеї
Та й красная врода!
Нічка темна, як дівчина,
Зваблює собою,
Ніжним поглядом зорею,
Та туман-косою.
Ніжно вітерець повіє,
Квітів аромат розвіє,
Затуманить нігой розум,
І на ранок піде!
…………………………………………………………………………………………
Вечір в діброві
Шепоче вітер по діброві,
Мов би співає колискову
Вечірній зірці, що спала
В люлі-колисці небесах.
Згасають промені довкола.
Ніч свою свитку довгополу,
Розкинула по всій землі…
Шепоче – ляж, засни, засни.
І літня ніга наступає
На все живе, що у цім краї,
За цілий день трудів своїх,
Та й відпочило від усіх.
…………………………………………………………………………………………
Чорний ліс
Сивиною вкрився чорний ліс
На світанні тишею покривсь
Солодко в тумані у густім
Дріма річка,мов спинила плин.
Навіть пташки солодко ще сплять,
І дерева ще не гомонять,
Та вже скоро, тільки-но зоря
Перші промені розсипле в небокрай
Літню пісню заспіває ліс,
Гучну, звучну і на розголіс!
………………………………………………………………………………………….
Ясний друже місяченьку,
Світи яскравіше!
Щоб ти темряву розвіяв,
І печаль у душах!
Оксамитом срібним вистелив
Місячну дорогу,
Залий небо в срібні промені
До самого дому!
Світи, світи місяченьку,
Та все яскравіше,
Та на тую доріженьку,
Де ходити ліпше!
……………………………………………………………………………………….....
Лебедина вірність
Лебідонька білая
Край озера сіла.
Жде милого-любого,
Гніздечко сповила.
У танку любові
Скружляють довкола
Так разом і будуть
До самого скону.
Це знає вона,
Лебединою піснею
Полинуть в життя
І згаснуть, мов зіроньки.
………………………………………………………………………………………….
Ранок
Ще не зоря.
Та сутінь відступа
У вранішнім густім,
Як молоко тумані.
Ранкова тиша наступа,
І чути як бринить
Струмка струна
Десь з під гори далеко…
І зачаровує
Та дивна благодать,
Що землю сповиває
Божою красою.
І тиха думка
В душу прокрада –
Ти є частина
Того вічного спокою.
………………………………………………………………………………………….
Сон
Біжу в небесах,
Де хмар є краса,
Як вільно тут дихати, Боже!
Ні втома, ні біль
(Тут я повний сил),
Мені серед вас
Не знайомі!
Біжу в небесах,
І щастя в грудях,
Пульсує, і б’ється
Крізь серце!
Я – вільний, мов птах,
І в моїх думках
Пульсує: «Я вільний, я вільний!»
Я – вільний!!!
………………………………………………………………………………………….
Надія є!
Є надія,
Певно таки є!
Бо без неї
Не звершиться літо,
Та й буття саме
Без неї де?
Будеш нидіти,
Бо в серці нема іскри.
Без надії
В краще майбуття,
Не можливі
Чистоти пориви,
Та й людина
Духом помира,
Якщо втратить
Віру і надію!
Тож надіймося
У нашому житті,
Щоб і хто б
Нам не повстав у спротив,
Бо якщо
Надія є в житті,
Будем жити!
Всім вітрам на спротив!!!
………………………………………………………………………………………….
Сповідь душі
Там по долині стелиться туман,
Мов та журба, що сивиною стала,
І туга моє серце огорта,
Спокою вічного воно собі бажало…
Нема в житті нічому вороття,
Як не хотів би роки повернути…
Тому так плаче стомлена душа,
Спокою хоче вона і до нині.
Коли ж то серце смуток огорта,
Як той туман, що стелиться в долині,
Тихенько плаче стомлена душа
Спокою хоче вона, то до нього й лине.
Колиб то міг, все виправити я,
Й назад всі оті роки повернути!..
Та тихо плаче стомлена душа,
Бажаючи із себе зняти пути!
………………………………………………………………………………………….
Бажаю спокою
От дав би Бог пожить без бою!
Пожити трохи той порою,
Де би спокій в житті побув,
І вихор труднощів не дув!
Хоча би трохи мати часу,
Та й відпочити від утрясу,
І, заспокоївшись – заснуть.
По глибше, щоб без зайвих дум!
Та і нема ж того спокою!
Й життя летить саме собою,
Тече в суї останніх діб…
А вже ж мені немало й літ…
І що тут скажеш, скільки часу,
То скільки Бог тобі відкаже,
Снуватимеш ти по землі…
І бігатимеш в суєті…
Аж доки шлях твій не скінчиться
То заспокоївшись на вічно,
Твій тлін у тлін поверне гнити,
А дух – до Бога на уклін.
На відповідь
Про те, й за тим,
Що ти зробив, і як ходив,
А що робив, те й заробив…
………………………………………………………………………………………….
Мрія
Полетіти би птахом
Понад сивії гори
Й на всі груди вдихати
Вітер вольної волі!
Полетіти би птахом
Над лісами, морями,
Де немає кордонів,
Де душа не в полоні…
Полетіти би птахом
Над просторами землі
Де є в зорях весь всесвіт,
Й де він світить до тебе.
Полетіти би птахом
У свободі ширяти,
Й де, душа, твої крила
Буде воля тримати!
………………………………………………………………………………………….
Навіть якщо можливо
В полон забрати тіло,
Хто може полонити
Думки мої, та мрії…
Хто зможе полонити
Мій розум, мою волю?
Що звикла до свободи,
А не до пут неволі!
Не перестану мріять
Я навіть у кайданах
Про вольнії простори,
Про вітер в чистім полі!
Й не зігнеш мої думи,
Щоб стали як в Їдома:
Продати свою совість,
Й за юшку всю честь роду!!!
………………………………………………………………………………………….
Благодать
Є дивна благодать
Перебувати в тому місці,
Де Бог тобі дав пробувать,
Де є твоє, людське коріння.
Повинен бути ти лиш там,
Де совість, де твоє,
Людське сумління
Велітиме життєву ниву жать.
Сприйнявши долю свою нині.
Є в цьому дивна благодать,
Коли людина пробуває,
На цій землі не так як тать,
Але звитягою зростає,
Життя людське не зневажає,
А чине в совісті своїй,
Щоб жити краще було їй,
З тими людьми,
Котрі навколо.
Що розриває злеє коло
І всіх, хто з нею поруч є,
У царство радості веде.
Бо в цьому сенс людині є.
І основне, що Бог дає
На цій життєвій,
Довгій ниві.
………………………………………………………………………………………
Колись здавалося мені,
Що моя юність безкінечна.
Й не буде спину тій весні,
Але стрімка вона і скоротечна.
Давно вже сплинули роки,
Котрі туманом сивим стали.
Вже й осінь стукає в двори,
Де літо сонце проливало…
Течуть роки, мов ті струмки,
Ось тільки спогади лишили,
Про юності щасливі, милі дні,
Що побули, але з водою сплили.
………………………………………………………………………………………….
Позиція
Краще вмерти Людиною
З головою, високо піднятою,
А ніж з доброї волі
Жити просто скотиною.
Втратиш честь,
Втратиш совість –
То уже й не людина ти,
Бо навіть у раба
Є безцінним коріння їх.
………………………………………………………………………………………….
Куди йдеш?
А чи знаєш ти шлях,
По котрому йдеш безупинно,
А чи певен –
На нім не зустрінеться крах,
Усім мріям їх сподіванням?
Подивись куди йдеш,
І подумай про те,
Коли стрінеш ти обрані цілі,
Чи це дійсно все те,
Що так прагнув знайти,
Бо як прийдеш,
Назад не повернеш…
………………………………………………………………………………………....
Роздуми
Роздуми, роздуми,
Мрії не здійснені,
Де ви мене повели?..
Друзі мої ви,
Що мрії приносите,
Ви і мої вороги…
Бо через вас усе
Лихеє сталося,
Тай через вас втратив все
Та через вас
Тепер жию тривогами,
Вихром життя понесе.
Те лише добре,
Що з вами я роздуми,
Можу розгледіти зле.
З вами живучи
Надіями сповнений,
Що мене зле омине.
………………………………………………………………………………………
От дав би Бог
Злетіть між зорі!
Та й бути в тоєму просторі,
Щоб чути посеред краси
Янголів чистих голоси!
Які то Бога величають!
От дав би Бог
Злетіть між зорі,
І плисти
Серед їх краси,
Подалі від людської злоби,
Від заздрості та суєти…
Забувши все, що в світі білім…
Й не зруйнувавши
В серці віру
Знайти небесний
Божий храм!
І бути вічно в ньому там,
Де в безкінечні голосам
Нема числа!..Й немає краю,
Тим, хто Ісуса прославляють,
Де тьми-тем Бога величають
За всі високії діла!
О!.. Як хотів би бути там!!!
………………………………………………………………………………………….
Про швидкоплинність часу
Роки, роки,
Плин ваш немов вода…
Подумаєш, що їм кінця нема,
Та ось вони
Спливають, мов струмки доща…
Роки, роки…
То скільки вас лишилось?
Цього ніхто не зна,
Й життя не спиниш,
Як би не хотілось…
То і течуть немов бистра ріка…
Чи встигну вас роки
Я так прожити,
Щоб потім
Більш ніколи не жаліти
Про так безцільно змарнене життя.
Роки, роки
Плин ваш немов вода
Та і немає більше вороття
Дням тим,
Що тихо йдуть у небуття…
…………………………………………………………………………………………
Вибір
Що обираєш ти?
Життя чи животіння?
Що буде в тебе –
Злет, а чи падіння?
Про те тобі ніхто не саже…
Та прийде час
Життя покаже,
Що ти обрав
Для своїй долі
Дорогу правди,
Чи знедолю.
………………………………………………………………………………………….
Дні та ночі
Збігають як води,
Пролітають за ними роки.
І на згадку
Про тії дороги
Залишаються мої думки.
Що зробив, що не зміг,
Що не встигнув, не збагнув,
А чи просто згрішив,
Все про все
Вони враз нагадають
І відправлять на суд перед НИМ!
………………………………………………………………………………………….
ПАТРІОТИЧНА ЛІРИКА
………………………………………………………………………………………….
Про душу, та цінності совісті
Коли в душі
Нема того коріння,
Що серцю мовить, –
Хто ти справді є,
Де б ти не був,
Усюди ти чужинець,
Тож знай – хто ти,
Чий син насправді є!
Я Українець,
І звучить це гордо!
Як і земля,
Що піснею луна,
Й хто б не казав,
Що інша є Вітчизна,
Моя – Вкраїна,
Іншої нема!
Як і нема
Других таких просторів,
Де гучно лине
Пісня солов’я
Де з дрім-лісів
На кам’яні пороги
Дніпро величний
Води простила!
Ніде немає
Кращої природи,
Ніде немає
Кращої землі!
Я – УКРАЇНЕЦЬ!
І звучить це гордо,
Для мене іншої
Вітчизноньки нема!
……………………………………………………………………………………….....
Моє місто
Тут все моє –
Все близьке, дороге
Сади вишневі,
Яблуні духмяні,
Й Дінець розлогий
В мареві веснянім,
І в берегах зеленії луги.
Тут все моє,
Все рідне, все своє,
Від перших хат
На вулиці Підгірній,
До круч високих
В березі Дінця,
Веселим сонцем щедро оповитих.
Тут все моє,
Все близьке, дороге.
Бо саме тут робив я перші кроки,
У перше тут сказав:
«Як сильно я люблю тебе!»
Сонцем кохання
В юності залитий.
Тут все моє,
Все близьке, дороге,
Я тут люблю годинами стояти.
І кожен раз
Я Господа молю –
Доки живу,
Тебе Зміїв кохати!
………………………………………………………………………………………….
Хто мови не знає
Із рідного краю,
У того країни нема…
Немає країни –
Немає родини,
Та й честі у нього нема!
Ф той, хто глузує
Над рідной землею
Не має між люди буття,
Бо він, запроданець,
За юшку готовий,
Віддати усе, до кінця!
Хто більше заплатить,
Тому він і служе!
Аби лиш набить гаманця…
Побачиш такого,
Залиш його, друже,
Продасть він тебе за хлібця!
…………………………………………………………………………………………….
Батьківщина
Вечірні сутінки
Лягають у поля,
Як перлами,
Розсипалась зоря,
В густім повітрі
Стрекіт цвіркуна
Порушив тишу
Степового надвечір’я.
Яка краса!
Ось дичка в деревах
Розкинула своє
Квітуче гілля,
А ось перепілка
Падьомкає в хлібах,
Мов кличе: «Підійди
До мене, ближче!»
Дивлюся я
На усю оцю красу,
І, тихий трепіт
Душу огортає,
Бо ця краса –
Вітцівщина моя,
Моя єдина,
Батьківщина рідна!
………………………………………………………………………………………….
Плинуть думки, плинуть.
За сивії гори, за синіє море,
Якби би захотіли –
Весь світ облетіли!
Та знов у свій край
Птахами злетілись.
Хоч може і краще
Де є на чужині,
Та все ж то тепліше
У рідній Вітчизні!
Де в степові морем
Ковил колихається,
Й по давнім порогам
Дніпро розливається,
Де вічні ліси
Шумлять диво співами,
А гори Карпатські
Є могутніми стінами!
І більше ніде
Не співається вільно так,
Як в рідній землі
В якій всі ми зросли!
………………………………………………………………………………………….
Пісня роду
Через віки,
Через глибокі, як річки роки,
До мене лине пісня мого роду –
Я України син,
Дитя ції землі,
Нащадок тим,
Хто захищав свободу!
Що відчувати маю я по тім?
Як думати?
Якою мовою співати?
Як Кобзареві вірші
У моїй душі
Зовуть до мене –
Україна рідна, твоя мати!
………………………………………………………………………………………….
Шарукань
Шарукань, Шарукань
Край любові й вагань,
Край де мрії
Здійнялись в політ.
Де в величній ході,
Тут на протязі літ
Є незмінними цінності їх.
Шарукань, Шарукань,
Край вигнанців, заслань,
Де знайшли собі прихисток ті,
Хто не скорений був,
Ті, хто вию не гнув
Перед тими, хто прагнув чинів!
Шарукань, Шарукань,
Спонукав ти до знань
Чистих серцем, величних мужів,
Хто по переду йшли,
Щоб тебе піднести,
Щоб ти квітнув
Весь час, у віки!
Шарукань, Шарукань,
Скільки було страждань
У твоєму, тяжкому житті!
Все одно ти цвітеш,
Цвітом вишніх небес,
Всім на радість
Й на злість ворогам!
Не зламають тебе
Ні вітри, ні дощі,
Не страшний тобі
Хижий вогонь,
Що ж – живи!
І нехай у тобі
Підіймаються мрії усі!
…………………………………………………………………………………………
Рідна сторона
Рідний, любий край,
Небесна сторона,
Богом ти дана
Моя Вкраїно.
Я – твоє дитя,
Ти матінка моя,
Я за тебе молюсь
До спочину.
Де б я не ходив,
Що би не робив,
Думками я лину
Лиш до тебе.
Ти – моє життя,
Піснею в буття
Через серце
Линеш Україна!
Світлий Божий край,
Що не сад, то рай,
Що не поле –
Щедра Божа нива,
Як же я люблю
Рідну сторону
Я навіки твій
Моя Вкраїно!
………………………………………………………………………………………….
Рідний Зміїв
Світає…
А я все стою
На кручі,
На самісінькім краю
І зачаровано дивлюся в глибину
Ранкового, молочного туману.
Над обрієм зажевріла зоря
На небі
Перший промінь виграва,
Ніч млява поступається п’янкому дню
І барви райдуги
Спалахують з туману!
Так гарно, аж щемить в грудях!
Від почуття безкрайої любові,
До тебе край мій,
Ти в моїх думках
Рідний Зміїв,
Уславлений піснями!
…………………………………………………………………………………………
Мати
Стоїть старенька мати
Біля хати,
Вся посивіла від великої журби…
Вона би мала онуків доглядати,
Але чекає сина із війни…
А чи могла вона коли гадати,
Що знов побачить – по її землі,
Мов в сорок першому,
Повзтимуть окупанти,
Тоді ж, бач – німці, а тепер свої…
Хто б міг подумать,
Що лишивши віру,
Оці «брати» та й нападуть з спини…
Потім захоплять й будуть катувати
ЇЇ дитя єдине, плоть і кров її!
Стоїть старенька, і не розуміє,
Що стало з людьми, Господи єси!
Де разом жили,
Разом же і їли,
Плекаючи надію – у гурті!
Та нині ж, Боже!
Що вже там казати!
Ті, кому вірила, немов сама собі,
Схопили сина, й нумо катувати,
Бо той пішов, щоб захистить її…
Стоїть старенька мати
Коло хати,
Вся посивіла, від великої журби,
Вона б же ж мала онуків доглядати…
Та все немає сина із війни…
………………………………………………………………………………………….
Старі ясени
Про що шумите ясени?
Старі… Та розлогі й живі.
Про що розповісте мені?
«Про давні, про давні часи,
Про дні гомінкі, та про ті,
Що славою вкрили ліси.
Величні, та й славні були!
Роки ті, де ми поросли,
Старі як ті дні, ясени!»…
А й справді славетні часи!
Що бачили ті дереви.
Коли за цю землю ішли
В бій сотня залізна,
Потужна, як вир!
А ще пам’ятають вони
Останніх козаків часи,
Що в кручі стрибали з гори,
Та, так і не зламані йшли!
Про що шумите ясени?
«Про давні, славетні часи,
Які поставали з віків
Залишивши слід лицарів!»
………………………………………………………………………………………….
Героям, що завжди живі
Присвячується
Вже в котре поливають нас вогнем,
Вже вкотре смерть нам дихає у вічі
Але, як свіжий вітер літнім днем
Знов залунає – ще не вмерла Україна!
Ще є в нас віра, що прийде пора,
Коли звільниться від усього лиха,
В віках оспівана, і у людських серцях,
Така омріяна, і вільна Україна!!!
Тому рука міцніше сталь стиска,
У відповідь усім, хто їй бажає лиха,
Ми скажемо: ще є звитяга у серцях,
І ще не вмерла рідна Україна!
Ще маєм сили ми, понад усе,
Стоять міцніше землю зборонивши,
І навіть, якщо найдем нині смерть,
То не даремно, бо живе Вкраїна!!!
………………………………………………………………………………………….
Відповідь тим, хто каже, що України немає
Багато літ нам кажуть,
Що немає ніякої Вкраїни
Ні держави, яка ці землі
Поєднала в славі,
І породила Вславлених людей.
Все б добре, та неправда
Моє серце терзає –
Куди ж поділася вона,
Ота славетная держава,
По якій пращури
У славі крокували,
Щоб захистить її
Від всякої навали,
Закрити від негоди і біди!
Куди поділися
Безкраї ті лани,
Де жайворонок
Піснею заллється,
Де скіфи полишили слід,
Що за пороги йде
У їх тисячоліттях.
Спитати хочу я отих людців,
Як бути з тими,
Хто за землі ці поліг,
Котрі завжди були
Омріяні для них,
Квітучі, сильні,
Й безумовно вільні!
Як бути нам,
Нащадкам тих людей,
Котрі грудьми
Цю землю захищали,
Від супостатів злих, в лихі часи
Ішли у бій, запеклий
Із завзяттям?
О ні, панове, ні,
І ще раз ні!
Пройшовши по степах,
Хлібами повних,
Я не скажу –
Земля моїх дідів
Лишень для малоросії достойна!
О ні, панове, ні
І ще раз ні!
Такого край наш
Не знесе зневір’я,
Бо Україна назва цій землі,
Квітуча, сильна,
Й , безумовно вільна!
………………………………………………………………………………………….
Свідки мовчазні
Кургани стоять мовчазні,
Як свідки в лісах Зміївщини,
Про давні, далекі часи,
В які народилась країна.
Повстали ці свідки старі,
Як докір, як свідки суді,
Для тих, хто забути посмів
Коріння своє – хто ви, люди?!
Славетних сарматів сини
І скіфів онуки славетних,
Живуть на святій цій землі,
А не байстрюки безіменні!
Коли ж хто посміє сказать
Що слава спливла із роками,
Нехай у курганів спита –
Чи можна залишити пам’ять!
…………………………………………………………………………………………
Україна моя пісня
Як сонях до сонця,
Як промінь в віконце,
Як ластівка в небо зліта,
Душа моя лине
До тебе Вкраїно –
Ти пісня моя… і журба!..
Безкраї простори
До синього моря
Карпатські стежки
Серед гір,ліси безкінечні,
Степи неоглядні
Всі барви й красоти у ній!
Якби ж то Господь став
Й зглянувся над нею,
І милість Свою та й послав,
Щоб ти розквітала
У мирі й любові,
Якби ж то Він щастя їй дав!
………………………………………………………………………………………….
Сонце вкрила чорна хмара,
Що то? Що то за примара?
То вороння хиже, чорне,
Налетіло і клекоче
Над тобою Україно,
Моя рідна люба нене!
Щоб вас злії
Вітром здуло,
А та щоб вам лихо було,
Нечисте оте вороння,
Що на землю налетіло
І шматує її тіло!
Хай же скоро над тобою,
Рідна Україно моя,
Сонце зійде над горою,
І освітить все довкола!
Що би ти жила країно
В щасті, злагоді й любові!
…………………………………………………………………………………….........
Хто каже де та Батьківщина?
Продасть і матір свою рідну.
Хто ж з натовпом
Кричить завзято,
Назавтра стане гірше ката!
В таких нема ніде святого,
За кусень продадуть будь кого
Та ще й повчать
Усіх на світі,
Що, буцім так потрібно жити!
……………………………………………………………………………………….....
Старий Зміїв
У Слобожанській стороні,
На берегах Дінця та Можу
Стоїть під кручами
Зміїв старий,
Стоїть – він вартовий
Степів розлогих.
В житті багато лиха пережив,
Побачив він і малих, і великих,
Та все ж то вистояв,
І не здригнувся він –
Як був все, так і є, Зміїв,
В далеких днях історії зачатий
Ще як монголи лютували,
Татари землю сю топтали,
Османів чорни слід проліг,
Та й де набрати слів отих,
Щоб описати ту навалу,
Що пережив від днів тих старих…
Розкине свої стіни він,
Мов руки дужі ісполін…
І знову землю захищає,
Наш рідний край оберігає,
Прадавній вартовий Зміїв,
Та все ж яскравий й молодий!
………………………………………………………………………………….............
Балада слави
Дуби старі
Ховають таємницю,
Як в давні дні
Отамани звели
У кручах берега
Козацькую фортецю,
В якій сторожу
В старості несли.
Страшились місць цих
Ханські люті орди,
В Дінець й татари
Втоплені лягли
Лякались їх
І царськії сатрапи,
Що обдирали
Землю як могли.
Їх непохитність
Є міцніш булата,
Завзяття в битві
Всім їм вистача,
Бо за їх спини
Стала земля-мати
І в братську Січ
Дорога пролягла.
Дуби ці свідки,
Як поневіряли
Навкруг усіх,
Від старця, до малих
Московські сотники,
Лихії посіпаки,
«Цариці-матері»,
Чужої для усіх…
Ліси ці бачили
Незламних, непохитних,
Як у бій йшли
Ці славні козаки,
Підступно зраджені,
Потьомкіним, кого як брата,
Вони до себе
В монастир взяли.
З підземних стін
Таємними ходами
Йшли козаки
На крутизну гори
І звідти стрибали
Зі своїми конями…
У вирі гинули,
Та вільними були!
Козацька честь
Була немов би лати,
А ще любов
До рідної землі…
Ні! Не дали вони
Нікому їх зламати,
Козаки гинули,
Та вільними були!
………………………………………………………………………………………….
Мить вибору
Мить у житті,
Лиш тільки мить
Вирішує перебіг долі.
І те, як будеш
Далі жить –
Я вітер вільний, чи в неволі,
Вирішує лиш тільки мить,
Лиш тільки швидкоплинна мить.
Твій вибір,
Тільки твій, нічий,
Та те хто в серці є насправді
Тобі самому, обере устій
Твого життя, і поведе у бій,
Й дасть відповідь на те,
Хто ж, ти, таки, є для всих людей
І для самого себе.
Хто ти? Ти раб-кріпак,
Що в землю спину гне,
Й радіє сухарю в неволі,
Холоп, що завжди шапку б’є,
Побачивши «панів»,
Що йдуть поважно так, поволі,
Та пристрасно в себе плює,
Забувши власну гідність й долю?!
Хто ж ти,
Яке в тобі нутро твоє?
Хто ти насправді в собі є?
Холоп – робочая скотина?
А чи козак,
Що вражу силу б’є
Та УКРАЇНЦЕМ є
До скону»!
Мить у житті,
Лиш тільки мить,
Вирішує перебіг долі…
Та в цьому певен –
Вибір твій дорогу вказує в житті
Те, хто ти,
Хто в тобі живе – раб і холоп,
А чи козак до скону!
………………………………………………………………………………………….
Води Дінця
Води, води швидкоплинні,
Прозорі, чисті, аж до дна.
Відвести погляд я не в силі,
Тече, тече бистра вода.
Зчаровує Дінця природа,
І берегів безкрая даль,
Сизі ліси до небокрая,
Та веселковий їх туман.
І хто хоч раз
На них побуде,
Забуде серце в берегах,
В Дінцевих лагідних просторах,
В його квітучих сон-лугах!
………………………………………………………………………………………….
Рідний Зміїв
Де б не був,
Та і щоб не робив,
Повертаюсь думками до тебе.
Рідний вітцівський край,
Моє місто, мій рай,
Де світанки горять
На все небо!
І хоч зараз живу
Поруч тебе, ходжу,
За тобою я все ж так сумую!
Такий рідний Зміїв,
Моє серце, мій спів,
Повернутись до тебе
Так хочу!
………………………………………………………………………………………….
Кримські сосни
Стоять кримські сосни
На нашому лузі
Кряжисті, величні, високі та дужі.
Як острів зелений на нашій землі,
Як свідки мовчазні,
Як докір повчальний,
Що бачили різні часи…
Розкажуть вони
Про події, про дні,
Про тих, хто був добрий,
Про тих, хто був злий…
Без слів промовляють,
Шлях правди являють,
Для тих, хто захоче її віднайти.
Як спалах над ними
Пролинули роки.
Як стрічкою білою
Холод зими,
Пролинули роки,
Й далекими стали
Дні юності, давні часи.
Садили їх з ніжністю
Руки турботливі,
Святих, добрих
В серці мужів,
Пролинули роки…
Мов бистрії води,
Настали буремнії дні.
Усе, що могли,
Люди поруйнували,
Країну і душі у хлам
Та скоро і тим дням
Потала настала –
Війна палить
Ті береги.
Багато побачили сосни,
Безкраю! Що наша
Земля понесла…
Й стоять немов свідки,
Розкинули віти,
Щоби більш
Не страждала вона.
Бо всі тії лиха,
В людському зневір’ї,
Робила та ж людська рука.
І просять їх сосни,
І судять їх сиві,
Залиште, не треба
Більш зла!
………………………………………………………………………………………….
Змієві вали
Крутезні кручі
Біля самого Дінця.
Стоять велично,
Наче ісполіни.
Немов вони прокинулись від сна,
Й повстали знову
Землю боронити нині.
Не раз сюди
Навідалась орда,
Не раз ворожі
Війська полонили…
Та з попелу знов повстають вони,
Величні кручі
На Змієвім валі!
І хоч не раз
Хотіли вороги
Величні кручі
Собі підкорити,
Але на все, на що лиш спромоглись –
Свої списи
У кручах позломити!
Так і стоять
Змієві вартові
В сивім тумані
Росами омиті.
Величні кручі, Змієві вали,
Що вартовими
Стали Україні!
………………………………………………………………………………………….
Козацький монастир
Стоїть монастир
У землиці сирій.
Із тих ще, далеких,
Із лихих часів.
Й гука до людей
Через води віків,
До тих, хто живе
В суєті наших днів.
Козацькою кров’ю
В нім сходи залиті,
Від шабель зарубки
Плісенню вкриті.
Та із під землі
Його голос лунає,
Для тих, хто живе нині,
Правду віщає.
Не всім відкриває
Свої він палати
Не всіх він до себе
Під землю пускає,
Та той, хто пройде
В його темні чертоги,
Пізнає на смак,
Яка справді є воля.
………………………………………………………………………………………….
Вольниця
Ой ти воля,
Чисте поле, козацькая доля!
Кінь – друг вірний.
Шабля гостра – милая дружина!
То є доля козакові
По роздоллю мчати!
Й доки сила є у тілі,
Край свій захищати!
Для козака земля мила
Як матінка рідна!
Й буде її боронити
До поки є сила!
Від зневіри, від неволі
Від лихої долі!
То ж не може її зріти
В ярмові, в полоні!
Доки сила козакові,
Буде йти до бою.
За Вкраїну – матір рідну,
За вольную волю!
……………………………………………………………………………………….....
Те, хто ти є –
Вирішуй сам.
Пораду дать
Ніхто не зможе.
Якщо ти раб –
Що з тебе взять,
Тобі ніхто не допоможе!
Якщо ж ти вільний є козак,
Здолать тебе ніяк не зможуть.
Бо волю знаєш ти на смак,
Й на вию пути не наложать!
Будеш сильніший від юрби,
Бо у житті шукаєш честі!
Й чесноти лицарські в тобі
Відкриють цілі в твоїм серці.
………………………………………………………………………………………….
Зміївщина втіха
Я маю втіхи джерело
Серед твоїх просторів Зміївщино,
Може комусь і ліпше десь воно,
Мене ж зціляє земля рідна.
Коли радію я, коли сміюсь,
Чи плачу в зраненому серці,
Серед полів, лісів твоїх зцілюсь,
В тобі черпаю сили і натхнення!
Мій рідний край, земля моя,
Усіх на світі крас – ти наймиліша,
Твої шляхи пройшовши, знаю, я
В тобі знайду і міць і щастя
.………………………………………………………………………………………….
Балада про останню фортецю
Старі вали
Розкинулись у лісі
Прадавні свідки
Славної пори
Коли козацькі
Груди захищали
Змієвой вольниці
Останні рубежі.
Що то за битва!
Полум’ям земля обнята!
У вихрі січа
Іскрами палахкотить
Де брязкіт шабель
Змішаний зі свистом ядер
Й короткий окрик:
Держимо,брати, ряди!
Безмежно втомлені,
Зазнавши страшні втрати,
Вже котрий день
Без їжі та води
Йшли козаки
Безкраїми полями
У дальню сторону,
У далеч Западні.
Але і там
Не знати їм спокою –
Місцеве «паньство» їх
За срібло та чини
Не довго здумавши,
Аби лиш користь мати,
Забувши совість
Взяли й продали…
Як тільки браму
За собою зачинили,
Враз їхнім слідом
Попід стіни підійшли
Війська Московії,
Ще гірші бусурманів,
Нащадки Каїна,
Цариці вірні пси!
До бою стали,
Всі, хто ще тримались,
Хоч і голодні,
Зранені були
Та дали бій
Ці сиві отамани,
Такий, що славою
Пройшов через віки!
Скінчились кулі.
Пороху немає…
У тім бою
Всі майже й полягли…
Усі. Хто з Січі,
Хто із під Полтави,
Лягли усі…
Всі кращі козаки!..
Остання тисяча
До лісу пробивалась
Та він, густий,
Не радо їх зустрів
Біля Гомільші,
Як дощем поллято
Засипав ядрами,
Та кулями ізлив.
Сатрапи царськії
Ту вольницю побили
З водою сплинула
Козацька кров густа,
Тіла засипала
Земля в малі кургани
Фортеця лиш
Залишила вали…
Та не даремна
Отаманів втрата!
І пам’ять про козацькі
Вольні дні
Така ж жива!
Й живе повік
В нащадках
І буде жити,
Бо жива є їх душа!
……………………………………………………………………………………….....
Мій біль
Ятрить мені серце,
Ятрить і болить,
Коли я бачу лихо в Україні…
Коли її народ мовчить,
А нечестивці роздирають її нині!
Так боляче,
Що аж захопить дух,
До сліз, до крику!!!
То й кричу чимдуж!
То може хто почує й пожалкує!
Про те, що рідну матір
Пожирають ті,
Хто більше всіх кричав,
Що любить він її,
Хто берегти поклявся Україну…
Але побачивши лиш тільки мзду,
Лукаво й лицемірно,
Здолав без пострілу й вогню,
Роздів, розбув,
І помирати кинув! ………………………………………………………………………………………….
Кому яка Україна
Кому Україна –
Це матінка рідна,
Зростила, пустила в життя.
Другим – звук пустий,
Тимчасова сторінка,
Не варта уваги й слівця.
Так вже повелося…
І чому це, чому???
Бо оцінку уму
Роблять вчинки,
Сумління і совість.
………………………………………………………………………………………….
Філософська тематика
………………………………………………………………………………………….
Слово
Слово – лезо.
Слово – ніж.
Але мудре слово – ліки,
Що зціляють геть усіх!
В слові, мудрому такому,
Є підтримка і успіх,
Мудре – всіх оберігає,
І покаже, де є гріх.
Застережно тобі скаже,
Щоб не йшов ти знов, як завжди,
По дорозі хибних днів,
Де в гріхах по вуха брів!
Слово мудре,
Добрий друже,
Від біди, від осоружной,
Захистить і вбереже,
То ж послухай, перш за все,
Слова мудрого,мій друже!
Та про те, не завжди служе
Воно м’яко, як той пух,
Й ляже
В душу лагідненько,
Та і буде там тихенько
Тобі серце зогрівать.
Слово добре, часто дуже
Є таке, що прошкребе,
В серці нечисть продере,
Щоб із тебе зняти пути,
Бо був ними
Ти окутий,
То ж послухай,
Мудрим стань.
Мудрість дасть
Не тільки знань,
А відкриє шлях до раю,
Прямо, від отого краю,
Де живеш, та живучи,
Тягнеш віку, снуючи,
По землі
Так само грішній…
………………………………………………………………………………………….
Про життя та смерть
Життя та смерть
В полоні язика…
Як думаєш, що жерсть
Кують твої вуста,
Ото якраз цвях забиваєш
До руки Христа,
І смертний вирок
Йому промовляють…
Коли устами
Судяться діла,
Які робили
Добрі люди.
Тоді немає
В них і каяття,
За те, що словом
Вони натворили!
Життя та смерть
В полоні язика,
Але у тих життя,
Хто може
Людину підкріпити
В праведних ділах,
А не забити
Йому в руку цвях!
………………………………………………………………………………………….
Задумайся душа,
Зміркуй в собі
У безкінечнім плині твоїх днів
Про всі шляхи твої –
Що чиниш в самоті?
Чи добре обираєш?
Чи в злобі
В усьому дбаєш:
Було б лиш мені,
А ближньому –
Хоч й зараз пропади!
………………………………………………………………………………………….
Саме тяжке –
Це зрозуміть себе…
Тверезо зважити
Можливості і сили.
Бо те, що хочеш
Не завжди дає
Тобі пожити
В мирі і спокої.
…………………………………………………………………………………………………….
Хто ти?
Хто за один ти?
І які твої думи?
Чисті, мов води,
Чи буремні, та грубі?
Як зрозуміть,
Яка ти людина
Добра, чи буйна
Тиха, чи хижа?
В цьому єдине
Є правило нині –
Людина є дерево
З плодом соковитим.
Добра людина
В любові плід має,
Лиха ж – у серці
Злобою зростає.
Глупа, як в ночі –
Не бачить і світла,
Навіть у день
Має сплющені очі.
Мудра – усе розуміє довкола,
Й те, чому сильні,
А ти бач,
Стають кволі.
То ж і тобі
Мабуть, треба в любові
Серце зростити,
Щоб все зрозуміти.
……………………………………………………………………………………….....
Про слова, та їх важливість
Буває слово, як бальзам,
Ізцілить душу враз від ран,
Підніме з одра, і на ноги
Зведе, і станеш як титан!
Але частіше
В людськім слові,
Яд гаспидський
На стрілах долі…
Ох! І не дай тоді Господь
Потрапить їм
У людську плоть!
Загублять навіть безневинних!
Тільки піднятися б по спинах,
На п’єдестал…І стати там
То ж наплювать
На кількість чужих ран!
………………………………………………………………………………………….
Спідтишка
Він – мов би й друг,
Але і ні…
Не ворог,
Та і не зовсім…
Такий, що може підійти,
Й з тишка, позаздривши,
Підставить з заду ногу!
Щоб ти упав,
І більш не встав!
Хоча і лесно він говорить,
Та як забачиш його ти,
Від нього в інший бік іди!
Бо не подякує він за добро тобі ,
З твого ж нещастя порадіє…
……………………………………………………………………………………….....
Що є в житті першочергове?
Що має буть перед усім?
Твій вибір дасть тобі умови,
І поведе тебе в житті…
Як ти сатир – то йтимеш тяжко,
Гонимий будеш звідусіль.
І світ тобі не зробить ласки,
Не люблять критику усі…
Якщо ти лірик – мало честі,
Бо слабкодухим назовуть!
Немає, скажуть, в тобі жесті,
В скроню покрутять й відійдуть.
Християнин – будеш в презирстві,
Бо цнота й святість не в честі…
Бо люди ж звикли до блюзнірства,
Тому тут віра – глум усім!
Як би ж то міг усім підлестить!..
Та хвальковитим був між них!
Зазнав би враз такої честі!...
Що враз би сів серед богів!
………………………………………………………………………………………….
Люди, люди… що творіте!
В серцях зло своїх змиріте!
Хай вам Бог дарує шанс
Жити в мирі й без страждань!
Крик душі моєї чуйте!
І життя нове будуйте
Без війни і без страждань,
Й буде з вами Божа длань!
Чи ж воно ото на краще,
Жити в заздрості й нещасті?
Може досить вже усім,
Воювати той із тим?..
Страху Божого не ймете!
Та брехню вперед ви шлете…
Що ви сійте, те й жнете!
Не змирились, той мрете!
………………………………………………………………………………………….
«Кто ты? Судья?
Иль управлять поставили тебя?
Была бы выгода моя!
И жил бы я,
Всё остальное – ерунда!»
Кричали так мені навкруг,
Та тільки горе,
Бо через таких падлюг
Біди у нас – безкрає море!
І у країні сірника
Не можуть здвинуть,
Мов ту гору!
………………………………………………………………………………………….
Філософія життя
Як хочеш бачити
Ти добрі дні,
Не дбай про скалку
В чужім оці.
Перед сумлінням
Чистий ти, чи ні,
Поглянь, зміркуй і розбери –
Може стирчить колода
В тебе в голові?
………………………………………………………………………………………….
Настанова
Своїм синам
Я настанову дам:
Про те, щоб жити вам
У вірі, й честі,
А не робити їм безчесне
На всім своїм
Шляху земнім.
Своїм синам
Я настанову дам:
Щоб не ходили близько там
Куди ішла нога безчесних,
І щоб того таки не стало,
І що їх вуста
Вагу велику в синах мали!
Не дай Господь їм,
За одним столом
Сидіть з розпусником,
Що спопеляє,
Між люди хтивість
Всім являє,
Щоб спокушати
Тут і там!
Дам настанову
Я синам,
Що той, хто серце укріпляє
Щирою вірой і життям,
До Бога йдучи
Шляхом правди –
У честі й шані буде завжди!
Як дерево, що проросло
Побіля вод рясних,
Що зацвіло,
Яскраво й рясно
І своїм життям воно
Плід добрий
Богу принесло.
………………………………………………………………………………………….
Філософствування
Що є життя?
І в чому його цінність?
Чи може краще небуття?
Нема в якому зла і каяття
Нема вже більше там лихого…
Також нема нічого з того,
Що творять люди
З серця злого
Своєю ницістю в злобі,
Що творять люди у собі,
Що потягом в діла лихі,
Штовхають серце Богу в спротив.
Коли б Господь
Зділив би крила!..,
Здійняв би плоть!
Де серцю мила
Блакить небесна!
І літав би там,
До поки видимо очам!!!
……………………………………………………………………………………….....
Буває все в житті,
Десь смуги чорні,
А десь білі,
Та віру ти не полиши,
Бо якщо бачиш
Чорні тіні,
Скоро скінчаться і вони.
В житті то чорне відступає,
Хоч і не видно те буває,
Та все одно, примара бід
Піде, підуть і їй у слід
Залишки чорної печалі,
І прийде радість,
Прийде жваво,
Весіннім вітром на зорі,
Й засяє щастя навкруги!
………………………………………………………………………………………….
Перипетії життя
Так вже воно на світі є,
Ті, хто багатший – в люди йде,
А ті хто ні, в презирстві жне
Життєву ниву і чекає
І тільки серденьком волає,
Й до Бога у цім криці льне…
І, скільки люди не прожили,
Так і нічого не змінили,
У світі білому, що є,
Як все було,
Так воно й є,
Бо хтось живе, хтось животієСерце людськеє закорузло,
Є жорстке, шорстке та загрубло,
Немає милости ніде..
Чесноти всі у злобі гне,
А замість них в людськеє серце
Нечистий гріх росте як дреТи прилинеш?..
Нам посилаючи спасіння!
І звільниш землю від усіх
Нечистих діл отих і бід!,
Щоб і життя пішло як слід!!!
………………………………………………………………………………………….
Хто може визнать свою долю?
Хто може шлях собі обрать –
Своє життя той зробить роллю,
І буде, як в театрі грать…
Але колись прийде прозріння,
Бо стануть гіркії часи
Коли ж і сон, і всі видіння
Пройдуть, життя ж повстане
В всій красі…
Ролі скінчаться і, о люди!
Всім доведеться дать отвіт,
Тому, Хто бачить людські душі,
В які вкладав Свій заповіт!
………………………………………………………………………………………….
Мабуть для всіх,
Хто щирий, чесний,
Самотність є його уділ,
Бо такий баче людське серце,
Користь і зраду, ниць і ваду,
Що намагались як чесноту,
Змагаючись за кожну йоту,
Уваги людської душі,
Показувати у юрбі!.
За тих, хто має щиру душу,
Заплатять зраднику ціну,
І швидко кинуть в сиру яму
За тім, на страту поведуть!
Такий не буде мати друзів,
Бо знає, хто насправді є,
Відразу ціну назове –
«Якщо воно живе сволотой,
Воно сволотою й помре!»
……………………………………………………………………………………….....
Що є в людини, мов би то своє?
На що вона надію покладає?
Та чи насправді воно в неї є,
Та чи, приміром,
З цього користь має?
Якщо поглянуть правді у лице,
Все тлін,
Й того ніхто не знає,
Коли ж повстане
Він перед Творцем…
А як повстане, з чим???
Чи має щось, що оправдає:
Як з черева
Дитя являє голяком,
Так голим, в землю і лягає,
То що ж то вона собі має,
Перед Христом?..
Нічого… І ніщо не знає…
З чим повстає,
З тим і лягає!..
……………………………………………………………………………………….....
Про різний час
Всьому свій час під небесами,
Всього, що є, і щоби сами
Шукали все у чому сенс.
Всьому свій час,
Всьому свій шанс…
Є час, щоб роздуми писати,
Є час, щоб щось розподіляти
І є, щоб цінності придбати,
Є час каміння розкидати,
І час, щоби його збирати,
На все на світі є свій час.
Для мудрости і для любові,
Для радості, і для журби,
Є час давати настанови,
Є час для кожної мети.
Але все те можна прогавить,
Й пустельний вітер замете.
Тоді тому, хто час прогають
Настане лихо, та проте,
Збагнувши все, що він накоїть,
Бо що посіє, те й пожне,
Яке він собі лихо робить
І як безглуздо він живе.
В скорботі і у покаянні,
Схиливши, ні, не ноги – душу гне!
Знайде і правду,
Знайде Бога,
Надії, віри й час любові,
І час прощення
Теж знайде!
………………………………………………………………………………………….
Навіщо роздуми людині?
Навіщо розум Бог дає?
Коли, вподобавшись скотині,
Позалишає все оте…
Немає в суєті, їй, грішній,
Ні радості, а ні добра.
Одне у серці лиховістя…
Гріх та зневіра там живе…
Але ж, то Бог Святий чекає,
Що позалишить зло усе,
Відкриє серце в покаянні,
І Він туди, як в храм ввійде!
Очистить його від наруги,
Осяє сонцем все навкруги,
Полишить гріх, полишить грубе,
І правдой в світі заживе!
…………………………………………………………………………………………
Суєтна людина
Подивитись куди,
Ніби все є в житті.
І родина, і дім чималий.
І скарбниця тяжка,
Крамом всяким з повна
Понабита, що аж до верха!
Та це все, що нажив,
Залишить на землі,
А собі, так ніщо й не здобрів…
Все, щ є у житті,
Чоловік все робив
Все старався – до дому волік.
Не доїв, недоспав,
Тяжко сіяв і жав,
І кохання ніколи не знав…
А коли все надбав,
Збагатів, утучнів,
Враз посивів і враз постарів…
В чому сенс? В чому сенс?
Всих тих тяжких трудів?
Де здоров’я і сили лишив?
Хоч з великим трудом
Він скарбницю набив,
Та з собою в той світ не забрав…
Ні собі, ні людям,
Бо залишився сам.
То яка в тому користь труді?
І для себе не жив,
І дітей не лишив,
Щоб продовжити рід на землі.
Та і правда оця,
Як чорнобиль гірка…
То я буду жить так на землі,
Щоб потім не жаліть,
Щоб для себе не жить,
А для того, щоб користь робить.
І собі і людям,
І окрузі й дітям,
Що на білому світі вродив,
Що би вже у житті
На всім протязі літ,
Я уже ні про що не жалів.
………………………………………………………………………………………….
Про юність і мудрість
Як співи з радістю приходять
До юних днів із новизною,
Так мудрість з сідиною ходить
Життєвим шляхом у спокої.
Бурхлива юність всьому рада.
І є в усім її відрада –
Де більший шум,
Там і вона!
Як в водоспадові вода,
Сидить, радіє, галасує,
Є втіха,
От вона і репетує!
Зате ж то
Мудра сивина…
Шукає – де б то була тиша!
В спокої радісна вона,
У нім є розум,
Й світиться надія,
На те, що і її колись
Гламурна юність зрозуміє!..
……………………………………………………………………………………….....
Парадокс життя
Юність жвава, довірлива,
Шляхом йде і виспівує –
Все прекрасне і ясне,
І в очах тільки щастя!
Йшла вона, вся осяяна,
Жартівлива, усміхнена,
Лиш здивована зустріччю,
Що на шляху їй стрілася.
Старість близько проходила –
Буркотлива, безрадісна,
Невдоволена галасом,
Через юності радощі.
«Що кричиш, лементуєш ти?!»
Забурчала на юні дні,
Та лише посміхнулася…
Гой,.. не знає шляхи свої…
………………………………………………………………………………………….
|
