Події минулих днів

Існує дуже багато книжок про Ісуса. Щодня говориться безліч проповідей. І сюжет тих подій, які відбулися 2000 років тому, перекручуються, відображаються у мистецтві, вкрапляються у життя, але суть не змінюється. І це питання: для чого все? Якій сенс у тому, щоб постійно жити одним тим самим? Бо літургійний рік будується на одному тому самому. Церква молиться щодня тими самими молитвами. І якщо вже так сильно присікуватися, то саме життя наше одноманітне. Шлюб перестає бути цікавим, коли ти в іншій людині перестаєш бачити щось нове. Одна і та сама робота. Вихідні. Раз в рік день народження. Життя банальне.
Але ось саме християнство говорить про зовсім інше. Навпаки з точки зору віри життя світу є нецікаве. Усі імперії колись усе одно розваляться. Все крутиться по колу. І ось саме любов є тим, що надає сенс життю, стражданню, зусиллям. І тому ми вважаємо, що маємо право говорити про цікаве, про глибоке, про наповненість. І світ цього ніколи не пізнає, хоч якби він не намагався наповнювати себе алкоголем, наркотиками, культурою, відношеннями, почуттями, сексом. Бо в нас є Бог Святий Дух, Джерело, Яке ніколи не висихає і не вичерпується.
Але все одно виходить, що попри те, що ми маємо завдаток Святого Духа, ми все одно стогнемо і страждаємо. Так в нас є надія, в нас є любов. Але це десь і разом з тим значить, що ми також відмовляємося від легких задоволень для забуття, як втрати часу на дрібниці: сигарети, їжу, сон — я вже не говорю про щось більше. Ми все одно крутимося у цьому колесі життя: одне і те саме. Тільки у нас у цьому “колесі” має бути інше — те, що рекомендував Апостол Павло: наповнювати себе піснями, молитвами, псалмами, Святим Письмом, Словом Божим. От і постає питання: для чого молитися тими самим молитвами, для чого роздумувати над Словом Божим?
Добре, якби б ми були якісь неуки. Чогось не знали і читали для того, щоб отримати якусь нову інформацію. Але ж ми є експертами. Як виявилося, що і традиція Церкви, Отці не така глибока. Не скільки там могли там написати люди за 2000 років? Та і хіба все життя переведеш на читання? А ще можна дивитися ці безкінечні серіали, один за одним. Хіба це і життя?
І ось саме в цьому є певна відмінність між оглядом телебачення і спілкуванням з Живим Богом. (Тут я хтів би підкреслити повну відмінність між мріями, фантазіями і реальним спілкуванням з Богом) Бо, якщо ми звертаємося до Бога, живемо у Його Присутності — це зовсім інший ефект, аніж би ми поринули у світ вигаданих історій та нереальних подій. І ось саме це спілкування з Богом має певну людську основу. Бо Бог став людиною. І ми маємо можливість пізнавати Його нашими людськими можливостями. Тому коли ми постійно молимося, читаємо Слово Боже, вдумуємося у Його Провидіння, то тим самим ми і маємо цей досвід спілкуваннями. А, як у кожних відносинах є цікаві моменти, нецікаві. Справа усе одно йде не про те, щоб щось отримати від Нього, а щоб бути з Ним. Це і є життя: любити, бути поруч.

15 років тому до нас в України приїздив Великий Папа. І можна було б розглядати цю подію з культурної точки зору, бо Папа своїм приїздом та промовами саме зазначив, що українці це не якійсь польській проект проти росіян, наших друзів, а жива і свідома нація. Можна було б говорити про саме католицький аспект релігійного життя України, бо якби це комусь не подобалося я не є прибічником ніякої Помісної Церкви в Україні. Мене зовсім не цікавить ані статус УПЦ, ані її відносини з іншим православним світом. Я волів би бачити Україну католицькою, а усі ці манси щодо скріплення Держави Церквою здаються мені не гідними самої Церкви. І коли всі кричать про те, що кожна Держава має мати “свою” Церкву — мені хочеться спитати про що вони говорять.
Можна було також говорити і про політичний аспект цього візиту. І з того часу ці зв’язки України настільки зміцнилися, що ми почали відноситися до Папи, як до свого. Як Україна сприйняла зустріч з Кирилом і спільну Декларацію? Але я хтів би поділитися своїми враженнями, бо тоді ще був зовсім молодий, вчився в школі і їхав разом з нашою парафією та настоятелем на Київ в автобусі і думав над життям, над тим, що я думав мене чекало.
Я думаю, що ми вже наскільки звикли до церковної ієрархії, що нас не дивують і не цікавлять приїздив Кардинала з Ватикану. Ми не бачимо у священиках Христових Божої благодаті. Нам цікавить лише матеріальних добробут. Тому молитви вже не мають ніякого значення, хіба що вона несе якісь матеріальні цінності. Що нам з того, що Кардинал молився на нашій землі? Що нам до тої любові, яку Папа виявив до нас? Нам важливо лише, що ми отримаємо з цього. Навіть більше. Мені здається, що для пересічної людини Церква стала ще однією частиною світової бюрократії, де треба платити гроші, дотримуватися чужих правил. Церква стала десь таким самим нереальним і далеким світом для простої людини, якою в свій час була комуністична партія: це ті, які живуть інакше, ніж ми, але при цьому ще і вчать нас.
(я пишу свою думку чи вірніше не свою, а тих, з ким я спілкуюся. І на жаль дії багатьох людей Церкві не залишають мені навіть варіанту для того, щоб пояснити якусь іншу природу Церкви. І якби ми не любили розповідати що це не в нас, а десь в когось: я ось люблю наїжджати на протестантів — але це в нас.)
І для мене приїзд Папи тоді був досвідом приналежності до чогось більшого. Що я не є частиною якої секти, мешканцем свого міста та громадянином своєї країни, я є частиною Вселенської Церкви. І саме цю людська приналежність давала мені відчуття опори і підтримки. Я хтів жити в цьому великому світі. І скажу чесно, що сприймав священство, як можливість для того, щоб отримати гарне місце для себе: я хтів робити добро. А для того, щоб його робити треба мати щось. І десь по людські я не згоден з позицією Папи “Бідна Церква для бідних”, я ось хтів би зціляти і допомагати іншим, але одне я все одно мушу прийняти Господь не залишив Свою Церкву.
Хоча я звик до того, щоб відповідати про усі ці речі, як про Інквізицію, Хрестові походи, Ватиканське золото (нарешті воно таки до нас приїде!), але я все одно знаю, що за моєю спиною стоїть не просто Бог, але і реальне Жива Церква, тобто люди, які жили і живуть Богом. Бо Церква це не лише Папа Франциск, єпископ Віталій чи архієпископ Святослав, Церква це також святий Йоан Павло ІІ, святий Франциск, свята Тереза Маргарита Реді, блаженна Мати Тереза. І певно на цих членів Церкви в мене більші сподівання, аніж на моїх сучасників. Тому, якби не крутили протестанти чи навіть православні Церква це не лише мої відносини з Богом. Це не лише ті, які мені подобаються і за яких я молюся. Церква це щось набагато більше. Це те, що мені не належить, навпаки я належу Їй. І Вона Сама є Тілом Христовим, а це значить, що у моїх відношеннях з Церквою, які є відношеннями з людьми, може теж виражатися моє відношення до Христа. Я часто ловлю себе на думці, що усі ці закиди, які люди спрямовують проти Церкви, так насправді потрапляють в Христа. Щодо статевого виховання, щодо відносин, праці та зусиль. І іноді ця правда може бути шоком для когось. Бо дуже часто люди люблять вважати, що в них з Богом усе добре: не вкрав, не вбив, а ось щодо того, що говорить Церква, то вони починають бунтуватися.
Тому моя приналежність до Церкви я сприймаю як великий дар. От як так сталося, що я простий хлопець з Черкас, опинився в Католицькій Церкві. Колись ми, молодь, сиділи в Києві і розповідали як хто потрапив в Церкву. І якось так складалося, що кожен з нас ніби був висмикнутий зі своєї історії, свого міста, своєї родини і опинився у Церкві, бо у всіх у нас було досить багато невіруючих родичів. Тому і віра і участь в житті Церкви є даром, тому я люблю дуже сильно цю історію про те, як зробили вхід до синагоги платним: ми не розуміємо свого щастя.
І хоча я не знаю ніяких підсумків щодо результатів цього візиту у 2001 році, але я і не збираюся їх шукати в Інтернеті. Я дивлюся лише з позиції свого життя. Що в мене однокласники почали вірити в Бога? Що оточення в Черкасах стало інакшим? Іноді так дивно зустрічатися з людьми, з якими ти не спілкувався декілька років, і виявляти, що в їх житті і саме головне в їх душах зовсім нічого не змінилося. Як тоді людина була зациклена на грошах, задоволеннях і використовувала інших людей, так досі нічого не змінилося; вона лише постаріла, втратила деякі можливості грішити. Справжнє чудо відбувається таємно і рідко. Але саме ось з цим чудом у мене пов’язані спогади про Папу і його приїзд в Україну. І це чудо було чудом мого життя, мого майбутнього.
І хоча не склалося те моє бачення мого майбутнього, яке я пов’язував з Церквою, та все одно мені є що згадати. Хоча яким я бачив своє життя? Щоб я сидів у селі, був священиком, був близько з людьми. Цього може і не сталося, але я теж отримав “щось” своє, так що мені нема чого нарікати. І у цьому “моєму” не таку вже і останню роль відіграв святий Йоан Павло ІІ.

Вперше близько я певно зустрівся з Великим Папою у Луганську. Я був там на дияконських свяченнях свого друга. У них там висів такій великий стенд про чуда Йоана Павла ІІ. Він так і називався “10 чудес Папи Йоана Павла”. Хоча я дуже добре знав і біографію Папи, і читав його вірші, але чогось тоді цей стенд і саме така думка про Йоана Павла ІІ запала мені в серце.
Чого? Може тому, що я вже був хворий і мене не цікавили людські перспективи. Мене вже зовсім не гріла думка про те, щоб побудувати церковну кар’єру. І відповідно росла моя думка про те, щоб зустрітися з чимось надзвичайним, отримати щось неземне. Певно саме це мені цікавило з самого дитинства, але хвороба зруйнувала вже останні зв’язки з реальними сподіваннями. І саме розуміння того, що людина жила такою любов’ю до інших, що могла змінювати їхню життєву долю, була дуже привабливою для мене. Може я ще не розумів тоді до кінця значення цієї думки, і ще потрібен був час для того, щоб вона віджила в мені, а я сам тоді думав про те, щоб самому стати здоровим і досягати щастя у житті.
Наступним спогадом для мене про Великого Папу є перебування у Ворзелі, де є храм святого Йоана Павла ІІ. Я дуже добре пам’ятаю про те, як сидів у храмі і просив, просив. Чого я просив? Що мені бракувало? Я був з дітьми. В мене було здоров’я для того, щоб я міг тішитися життям. Але в мене не було надії. В мене не було перспективи. В мене забрали мрію: я не міг вже стати священиком. Я тоді ще зовсім не розумів, що таке любов. Що щастя не в тому, щоб бути кимось, а в тому, щоб жити задля когось. І мені тоді здавалося, що я усе втратив. А тепер в мене нічого того нема, що було тоді у Ворзелі, але я зовсім не нарікаю, хоча я і продовжую просити, просити. І не останнє місце в переліку тих, на кого я сподіваюся, займає святий Йоан Павло ІІ.
Якось так сталося що саме розуміння покликання Каролем Войтилою було для мене увесь час тою підтримкою, яка давала мені надію на священство. Бо саме розуміння священства у наш час є однією з проблем суспільства. Одні відносяться до священика, як до певного платного чиновника на службі у Бога. Інші шукають психолога, якій би вирішив би їхні проблеми. А Папа говорить про те, що саме покликання, служіння в священстві є таємницею. І якби ані люди, ані сам священик не намагалися проникнути в це, так насправді як діє Бог в священикові є десь приховане і саме цього Бога ми не вміємо розгледіти, бо в нас нема віри.
Тому таким важливим для мене самого є перебувати у спільноті з Церквою. Іноді мені приходять думки для чого мені молитися за Папу, єпископів, священиків. Що я від них можу отримати? Вони не повернуть мені здоров’я. Вони не можуть вчинити чуда. Вони усього на всього є людьми, просто людьми. Але саме вони є обрані для того, щоб Бог дарував Церкві Свої дари. Від них залежить доля Церкви. І може вони не схожі на супергероїв, може вони не можуть змінити історію і більшими християнами з точки зору світу є політики чи вчені, але вони є Божими обраними. Тому і мені здається, що все, що я у своєму житті отримав чи маю — це все Божа благодать, яку Він мені дав через когось.

Події минулих днівПублицистика

Події минулих днів
Публицистика