Цю фразу написав Сент-Екзюпері в час, коли все руйнувалося. Війна стирала кордони старої Європи. І попереду нічого цікавого людину не чекало. У одного з романів Ремарка людина намагається втекти від смерті, чіпляється за усі можливості, але врешті-решт програє, падає духом і здається.
У Едемі людина мала назвати кожну річ та тварину своїм власним іменем. Надати місце для кожної речі та тварини у цьому світі. Цей світ почав належати людині. Людина була названа господарем, вона має приводити все до ладу. Також вона має ділитися життям.
Але все це стало таким мінливим і нелогічним у цьому світі. Здавалося, що цей світ вже не можна виправити. Що все це не має ніякого значення. Адже все одно прийде смерть. І залишається лише тішитися цим життям, коли ще є молодість та якась втіха для очей.
Але Христос, Якій переміг владу смерть і звільнив людину від рабства гріху, надав новий сенс цьому життю і призначенню людини. Ця нова перспектива, нова можливість вічного життя після смерті і є тим пунктом опори для того, щоб надати речам їхнє призначення. Ми маємо на Кому будувати.
У одному фільмі про святого Франциска, він ще дитиною висить вниз головою і каже таку фразу, що Небо керує землею. Ця фраза стала не тільки випадковим словом з дитинства, але і девізом для нього на все життя. Саме туди вже зрілий Франциск спрямував усі свої прагнення та зусилля.
Святитель Василій говорить про те, що саме відсутність цього повно спрямування зусиль заради однієї мети, Неба і приводить до того, що ми нічого не досягаємо. Мечемося то в одно сторону, то в іншу. Хочемо бути з кимось, але самі будуємо штучні кордони. Говоримо, але не робимо. Сподіваємося, але чинимо так, наче не маємо надії.
І може тому у світі стільки багато брехні, що ми не маємо єдиного критерія. Що в світі до сих пір багато ідолів, яким приносяться людські жертви. Хтось будує Державу, хтось розповсюджує “руській мір”. У цьому всьому є так багато не Божого, а цьому світу, що належить кесарю. А кесар у всі часи вимагав і пробував зайняти місце Бога. Він ніби був реальною метою. Що там далекий Бог? Де там те Небо? Може Його і нема?! А ось тут ми маємо те, що є: війну, ворогів, страждання, мало насолод. Для чого нам Небо?
Але мені здається, що без цієї перспективи Христового Воскресіння не можливо повернути речам їхнє значення і цінність. Багато речей випадає з нашого життя. Такі, як хвороби та страждання, біль і смерть. Їх не можна сприймати лише, як неприємні побічні ефекти від життя. Біль вкладений у саму сутність нашого людського життя.
Ще на початку людського життя на землі серед Едему стояло дерево пізнання добра і зла. Для чого Бог примістив його там, якщо плоди з нього не можна було їсти? Для того, щоб випробувати людину? Щоб людина відчувала свою свободу і бачила свої обмеження і кордони свого світу?
Мені здається, що це дерево було необхідне для людини. Воно було виразом Божої Любові до нас. Це не були лише дитячі казки про когось поганого, щоб людина слухалася Бога. Це дерево мало бути плодом вірності та любові людини. Виразом того, що людина відмовляється від посягання на права Бога. Що вона настільки довіряє Богові що не буду лізти туди, куди Він її не дозволяє. Вся справа у любові. Якщо б людина знайшла щастя у любові до Бога і не потребувала б нічого, то це і стало сенсом людського існування.
Але людина обрала інше. Замість відносин зі Всемогутній, вона вирішила сама стати Богом. І це зруйнувало усі речі, посунуло їх зі своїх місць. Усе змінилося. Не змінило у цьому світі, але для самої людини. Людина замість того, щоб поклонятися Богові, почала все відносити до себе. Вона стала для себе сама мірою усіх речей.
Тому повернути речам своє значення це віддати їх Богові. Визнати, що все що існує, існує згідно з Божою Волею. Якби Бог не захтів, то не було ані смерті, ані хвороб, ані страждання. Якщо це все Бог дозволив, то лише тому, що знав що Він робить. А ми так насправді не знаємо. Ми не знаємо для чого ми існуємо, виправдовуючи себе і своє існування словами “так треба”. І тому світ завжди бути колихатися, доки не знайде міцну опору в Богові.
В Нього все має якісь сенс. І наші гріхи, зради та помилки — відкуплені Його Кров’ю. І усі наші не сповнені мрії та надії. Усе має якесь значення. І хоча ми його не знаємо, то може віднайти, якщо признаємо за Богом право бути Богом і вирішувати нашу долю. Якщо ми довіримо Йому наше життя. Доки не будемо з Ним сваритися і шукати свого. Коли приймемо свою долю.
Ніхто не знає яким би було життя у перших людей, якби вони відкинули спокусу диявола і жили далі згідно з Божою Волею. Але знаємо точно, що тоді б навряд чи існували хвороби, тоді б навряд чи були б інваліди і жінки з засмученими очами. Тоді б навряд чи була потреба писати і виправдовувати Бога, що Він так чинить. Був би зовсім інший світ. Якого не має. А є цей. І ось у цьому світі ми маємо жити. І це є можливим лише тоді, коли ми відмовимося від тої ролі, яку взяли на себе ще у Едемі: судити що є добром, а що є злом.
Бог же не покинув людину. Він дав їй спершу Свій Закон, а потім і Свою благодать. Для того, щоб ми змогли повернути речі на свої місця.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Письмо в зону - Светлана Капинос В нескольких номерах альманаха Приморского отделения Союза российских писателей "Изба-читальня" были опубликованы (с продолжением)первые главы романа бывшего владивостокского бандита, килера, ныне отбывающего срок в заключении за тройное убийство (которое на него "повесили" бывшие "соработники" - по его словам). По просьбе Председателя ПО СРП Мисюка Б.С. я написала это письмо.
Долго сопротивлялась, не хотела писать, но вот решилась.
Представляю письмо Вашему вниманию, и буду благодарна любым отзывам, мнениям, пожеланиям, личным свидетельствам.
На фотографии мой муж Фёдор проповедует на малолетке, куда мы ездили от Союза писателей по губернаторской программе.
