У Євангелії від Йоана є розповідь про друге чудо, яке Ісус вчинив у Кані Галілейській. Христос зустрічається з проханням царедворця про оздоровлення його сина. Ісус на це прохання говорить таємниці слова - “як знаків та чуд не побачите, не увіруєте!”. Справді дивна ситуація: має помирати син царедворця, а Христос говорить про брак віри. І сама розповідь Євангеліста Йоана говорить нам на перший погляд ніби про те, що Слово Боже не збирався його оздоровлювати і лише для підтвердження Своєї влади вчинив це за вірою царедворця.
Екзегети називають Євангеліє від Йоана Євангелієм знаків. І саме в такому ключі ми будемо роздумувати над цією подією, яка відбулася в Кані. Про що ж саме ці знаки і чому Ісус не хтів оздоровлювати сина?
Тепер християнство дуже часто зводить до оздоровлень та чудес. Саме це вважають суттю християнства, і здається слова Христа про Хрест зовсім для таких людей не існують у Святому Письмі.
Усі ці питання відкривають головне питання: для чого нам потрібне це життя? Ніхто не буде заперечувати, що це життя минає. Усіх нас чекає смерть. Так для чого нам щось робити, будувати, писати, творити, любити, якщо все це закінчиться? Для чого просити у Бога про зцілення, якщо ми усі колись помремо? І так насправді це дуже важко прийняти, смерть того, кого ти любиш і до кого ти прив’язаний. Але усе одно прийдеться розлучитися. І навіть, якщо не помруть ті, хто поряд. Та все одно я колись буду змушений піти з цього світу. Я не зможу втримати це життя таким, яким воно є. Час йде і все змінюється. Тіло старіє. Враження втрачають свою силу. Можна добре використати молодість, назбирати грошей, добитися того, чого хочеш. Але потім все одно прийде старість і хвороба. Усе одно ти нічого не зможеш втримати. І можеш тепер тішитися життя, брати від нього все, що можеш, та все одно прийде мить коли все це зникне.
І як тут не думати про те: для чого все це?
Якщо ж вважати, що це останні часи і скоро прийде Христос, то це ще більша, категорична переміна. Бо якщо ми приймаємо в розрахунок смерть і хворобу, то можемо розраховувати на якійсь час стабільності і здоров’я, коли ми можемо користатися силами та грошима. А якщо скоро прийде Христос, то це може трапитися раптом і несподівано! Так насправді це значить жити так, наче ми всі завтра помремо.
Бо після Суду все переміниться. Переміниться наше тіло: зникне статевість та шлунок. Гроші перестануть функціонувати. Отже тоді, ще більшу вартість отримують духовні цінності. Це значить, що вже тепер треба все роздати, і жити так, як радив Апостол Павло, щоб нічого нема: ані жінки, ані грошей, ані майна. Це ще більш кардинальна зміна!
Але ми живемо у реальному світі. Не віримо в скорий прихід Господа. Може колись там, а не тепер. Ми будуємо своє життя з розрахунком, що ми будемо жити. Поступаємо в учбові заклади, народжуємо дітей, збираємо кошти, шукаємо добру працю. Так і виходить, що Євангелію нема місця у нашому житті. Може колись там на старості, коли ми вже зрозуміємо, що смерть неминуча, тоді прийдемо до Бога. Але з досвіду знаємо що такого не трапляється. Людина, яка жила все життя без Бога, тоді коли все свідчить про кінець, так само не вірить в Бога. Покаяння є даром Бога, а не результатом нашого думання. Дивно, але віра не з’являється зі старістю чи хворобою. Вона завжди є даром.
Так для чого нам треба Євангеліє? Для чого в цьому світі, в якому Йому зовсім нема місця, Воно нам дано. Невже лише для того, щоб бути втіхою і не більше?! Щоб ти рано прокидався, не хтів вставати для робочого дня, молився і починав вірити у Вічність. А коли приходить вечір, перед відпочинком, ти знову планував майбутній день і просив у Бога дару життя, щоб Він не забирав ще тебе з цього світу. Невже віра є лише необхідною ілюзією для того, щоб людина не загубилася остаточно у цьому безглудому світі? Невже віра є лише альтернативою для того, щоб якимось чином тікати з цьому світу?
І ось ніби виходить, що у Євангелії від Йоана саме такою і є пропозиція. Першим християнам було дуже просто. На них тиснула римська влада, вони були і так приречені на смерть. Отже з соціальної точки зору віра для них була єдиним варіантом для “нормального” життя.
А коли християнство стало офіційною релігією, то самі горливі дуже швидко зрозуміли, що жити Євангелієм неможливо в цьому світі. Вони пішли у гори, пустині і там намагалися реалізувати Його. Але влада, вже церковна і державна, намагалася приручити таких людей і поставити їх під свій контроль: так виникло монашество в Церкві та світі.
Але навіть тепер така ситуація не влаштовує вхід. Тому в нас так багато сект і різних цікавих проявів відкидання суспільства. Я не хочу говорити про роль християнина у світі. Мені здається, що Церква чітко говорить про те, яким саме має бути християнин у світі: не ховатися, а свідчити; не тікати, а йти з любов’ю. Я хочу говорити про те, чи можливо реалізувати це Євангеліє. Ось що мене турбує. Що мене цікавить. Через що я не сплю ночами.
Я змалюю цю ситуацію як образ священика, якій знаходить в місті, де досить багато людей, а віруючих маленька спільнота. До того ж ці самі віруючі є часто ніякі. Вони готові більш-менш ходити в неділю до церкви, але робити щось більше, не у їхніх інтересах. Вони самі відносяться до Церкви, як до Інституції, Яка має заспокоювати їхні потреби. Вони ж самі нічого давати з себе не хочуть.
Практично це виглядає так, що люди хочуть бачити в Церкві таких собі безплотних ангелів. Церква має бути завжди відкрита. Священик має бути завжди в зоні доступу. Я маю набрати номер і отримати допомогу. Маю прийти в Церкву і отримати те, що я хочу. Мова йде не про реалізацію Євангелія, а про те, щоб хтось там інший має Ним жити, а я маю це використовувати. В мене захворів син і я спокійно піду в Церкву, готовий заплатити за його зцілення. Хіба не для цього Церква? Хіба не для цього Ісус Її залишився в цьому світі? Церква сприймають як лікарню. Я туди приходжу, Там мені мають допомогти. Я вилікуюся і піду далі, жити своїм життям, грішити і робити те, що мені заманеться.
Але я хочу подивитися на Церкву та Євангелії з середини. Що якщо я не просто зайшов у Церкву. Що якщо я не просто чув про Євангеліє, але я Його прочитав і Воно мене зачепило. Що тоді? Що я маю робити?
І тут починається саме цікаве. Є безліч варіантів для того, щоб реалізувати Євангеліє. Протестанти схильні до того, щоб одразу почати проповідувати. Вони сприймають Євангеліє як підручник для вчення інших. Я повірив в Христа — я маю свідчити про Нього інших. Слова до Апостолів вони сприймають на рахунок до себе: це мене Христос послав до моїх ближніх. Це я маю вчити. Таким чином людина, яку зачепило Євангеліє, ще сама не знаючи нічого, починає вчити інших. Тому тепер у нас так багато душепопечителів. І якась жіночка, якій нема чим зайнятися, стає відомою проповідницею і їздить навертає інших.
Є також монаший варіант реалізації Євангелія. Піти на самому і боротися зі своїми демонами. Є ще варіант реалізації Євангелія у подружжі, в священстві. Я зовсім не хочу порівнювати і не вважаю, що монахи кращі за одружених, а чоловіки кращі за жінок. Любити можна завжди і всюди. Всюди можна бути щасливим, але не обов’язково при цьому бути кимось у світському розумінні цього слова.
Саме так можуть сприймати Євангеліє. По світському. Що я отримав щось і тепер маю давати іншим. “Любов Христа примушує мене”. Але повернуся до цього образу самотнього священика. Він багато чого знає, але ніхто не хоче його слухати. Невже справа Євангелія є лише у великих церквах, величезних натовпах та неперевершених подіях? Чому ж тоді Христос тікав від слави? Чому Він висів на Хресті самотній серед розбійників і ніякий натовп не заступився за Нього? Чому наш Господь вів Своє життя так, що дійшов під кінець життя до повного краху: зрада учня одного, зречення іншого? А ми хочемо вже тут царювати і тішити життям? Чому замість того, щоб спокійно чекати Неба, ми маємо щось досягнути?
Бо виходить так, що Євангеліє спонукає до дії. Апостоли, за церковними тлумаченнями, навернули Римську Імперію. І читаючи книги багатьох святих і подвижників, здається, що ти ніби стоїш на місці, нічого не робиш, а Христос насправді вимагає від нас надзвичайних вчинків.
Повернуся до Євангелія від Йоана. Чому Христос з таким здивуванням відноситься до прохання царедворця? Чому? Невже, як тлумачать деякі, батько мав просто молитися дома, навіть не йти до Христа і таким чином отримати зцілення? Але ми знаємо, щоб тоді сталося: син би помер. Царедворець змінив долю свого сина через молитву до Ісуса. Якби він не прийшов до Сина Божого відбулася б смерть. Про яку віру говорить Слово Боже? Чого Христос так насправді вимагає від нас?
Якщо ми повіримо у Вічне Життя, тоді можемо спокійно не просити у Христа життя тут? Чи не так? Але виходить якась дивна справа. Ніби життя тут протиставляється Життю Там. Для того, щоб потрапити Туди треба померти. Але чому ж ми тоді так сильно боремся зі смертю та хворобами? Чому ми хочемо жити тут, якщо це протирічить Божій Волі? Чи про якусь іншу віру говорить Христос? Якщо ж Євангеліє не є лише Книгою знаків, то чим тоді? Для чого тоді Воно нам дане?
Я думаю, що не треба сприймати Євангеліє як розповідь про життя. Євангеліє не є поясненням багатьох речей, про які нам хочеться знати розумом. Євангеліє є нам дане для віри. Але що тоді таке віра? Віра — це життя згідно з тим, що написане Там.
Тоді питання поставлю знову: як жити згідно з тим, що написане Там? Ось тут мені і хочеться зупинитися. Церква, як мудра Мати, створила певні рамки для того, щоб реалізовувати Євангеліє. Саме Євангеліє і Традиція Церква є ніби обмеженнями життя. Туди не ходити, того не робити. Ми спочатку сприймаємо їх як обмеження. І саме ці кордони нам необхідні для того, щоб не впасти у гріхи. Але у межах цих заборон ми маємо вільну волю, вільний простір. Ми можемо робити те, що нам заманеться. Якщо ти любиш писати, ніхто тобі не забороняє цього. Якщо хочеш малювати, то можеш це чинити. Церква і Святе Письмо не беруть на себе відповідальність вирішувати, що саме тобі робити.
Однак ти можеш мати свою власну харизму, яку усе одно маєш звершувати згідно Слова та Церкви. Харизма не може протирічити Церкві і Святому Письму. Тому Євангеліє, Добра Звістка, вписані спочатку в нас самих, в наших серцях, а вже потім у Слові та Церкві. Це є те прагнення щастя, яке набагато глибше за все. Це є поклик до життя, це є почуття потреби Любові. Саме це є саме головне в людині.
В нас іноді ж віра чи якісь філософські роздуми заступають саме головне. І виходить, що якщо ти хочеш життя для свого сина, то можеш опинитися поза “Ісусом”. Бо так сталося в наших головах, що Бог почав протиставитися щастю, якого ми прагнемо. Так і виходить, що я хочу статевого життя, а Церква забороняє. Я хочу слави і влади, а Святе Письмо говорить про смирення. Я хочу їсти, а Церква придумує піст. І коли я на якусь хвилин ніби вирвався з цього зводу правил самого життя, то починаю проповідувати Бога Любові, а всіх інших вважаю невдахами.
Так до чого ж Христос говорить проти чуда? Невже Він не хоче зцілювати сина? Я думаю, що справа не в нашій волі, яка має завжди боротися зі смертю та хворобою. Справа навіть не в тому, що Ісус випробовує нас, щоб перевірити нашу віру. Справа в тому для чого прийшов Ісус і для чого наше життя тут? Ми маємо прагнути більшого. Справа не в синові, якій хворий і помирає. Справа навіть не в тому, чи ми віримо чи ні. Бо, як я намагався пояснити, віру теж можна перетлумачити як засіб гарного життя тут. Справа в тому, що Христос хоче дати нам Небо. Не просто зцілити наших хворих чи вирішити всі проблеми. Не це повнота. Він хоче більшого. Він хоче дарувати на Небо! І саме це є для Нього проблемою: наша прив’язаність до цього світу, така сильна, що вона заслоняє нам Небо. Поза справами цього життя ми нічого не бачимо. І тому для того, щоб показати нам Небо Він використовує усі можливі засобами. Тому я не бачу у Його фразі “не побачите — не повірите” розпач. Я бачу констатацію. Ми надто слабкі. Ми потребуємо знаків. Тому нам справді потрібні чуда, Євангелія і Церква. Ми не духовні. Нам дуже далеко до цього.
Христос нас штовхає до смирення. Бо ми можемо вважати, що Церква це лікарня: нас мусять обслужити! Я — царедворець. Я прийшов сюди з грошима та владою, Христос МАЄ задовольнити моє прохання. Нема смирення, нема розуміння того, що я всього навсього творіння, а Бог мені усе дарує. Подарував сина, подарував можливість бути батьком. Навіть владу і гроші, якими я намагаюся Його купити!
Саме в цьому мені здається драма цієї події. І саме тому Христос і відмовляється йти з ним, і говорить такі слова. Саме в цьому корінь деяких незцілень та хвороб. Ми так відносимо до Церкви. Ми так відносимо до Бога. Тому Він так з нами чинить. Він не хоче віддєлатися якимсь подачками, задовольнити наші проблеми для того, щоб ми Йому не докучали. Він хоче дати нам Вічне Життя, Яке полягає у спілкуванні з Ним. Він справді нас любить. І хоче нас для Себе!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
