Сьогодні я мав можливість перекладати статтю про Папу Целестина V. Він справді був надзвичайна постать, тому я спираючись на цю статтю хтів би наблизити його постать.
Мені одразу кинулося в очі декілька речей. По-перше сильна прив’язаність відлюдника до Церкви. По-друге те, що тоді в Церкві таке коїлося, що ми у наші часи зі священиками-педофілами просто відпочиваємо. І по-третє те, що лише його молитва та жертовність мала значення, а не всі ці спекуляції чи політичні ігри.
Іноді мені так сильно хочеться якоїсь влади, щоб навести лад у цьому світі. І для мене в цей момент спокусою є священство. Що ось якби я був священиком, о тоді б я наробив різних справ. Так, наче в мене мало влади в Церкві! В мене є діти, яких я маю готувати до Першого Причастя. В мене є потужна катедра Інтернету і мене читає досить багато різних людей. Я працюю на одному з самих потужних католицьких сайтів і можу там багато робити добра. Але мені цього мало! Мені треба впливати. Мені треба бачити результати. А такі життя святих знову повертають мене до правильного розуміння. Що головне це якась зовнішня діяльність. Що не грошима чи гарними речами можна навернути людину, а лише покутою та молитвою. Бо на мою думку лише любов варта для того, щоб достукатися і пробити кам’яне серце. А цю любов не знайдеш у простий спосіб. Треба покутувати і молитися: лише таким чином досягаються людські душі. І тому мені здається, що святий Целестин мав таку владу в світі, що навіть міг творити чуда, бо багато молився і скромно жив. Але в певний момент він був вкинутий у вир церковної боротьби і я не можу трактувати це все як Божу Волю.
Але чому він там опинився? Чому його обрали Папою? Бо святий відлюдник ніколи не був поза Церквою. Він завжди жив у ній. Домагався визнання свого стану від очільників Церкви. Здавалося б що бракувало йому? Він був близько Бога і міг би спокійно жити у мирі. Однак для нього було необхідне схвалення його життя Церквою. Саме це сказав отець Піо у фільмі: я потребую Церкви, навіть якщо деякі вважають що Церква мене не потребує!
Яка крайня позиція покори! А тепер досить часто слабкі немічні люди відмовляються від Церкви. Говорять, що Вона їм непотрібна, що вони самі по собі, що “Бог у них в серці”. Натомість велетні духа ніколи не відмовлялися від Церкви, а навпаки відчували за велику втрату те, що не могли бути в Церкві.
Тому мені здається він і прийняв це обрання на Папу. Для нього його життя, комфорт було на другому плані — головне це те, чого хоче Бог! А Господь захтів від нього великого Хреста і страждання. Чому ж потім він зрікся? Я думаю, що для того, якій повісив перед Папою свій хабіт у повітрі, це не було таємницею. Я навіть думаю, що Целестин знав що його чекає після цього. Чому ж Господь захтів того, що його праведник мусив так страждати? Я думаю, що ця жертва була потрібна для тогочасної Церкви. Він сам цього не потребував. Але Господь використав його у скрутний час для того, щоб підтримати Свою Церкву. Не знаю чи був тоді ще хтось поряд настільки святий і відданий Богові, щоб Він міг його використати.
Тому мені здається так часто Він обирає тих, які на перший погляд здаються зовсім непридатних для того, щоб виконувати такі важливі завдання в Церкві. Чому замість того, щоб поставити у керма Церкви талановитих адміністраторів, Він часто ставить нерозважливих політиків, теологів і врешті-решт містиків? І тут мені здається відповідь криється у самій природі Церкви. Вона не є людською інституцією. І хоча люди відіграють іноді важливу роль, та все одно Дух веде Свою Церкву. І те, що відбувається в Церкві і справою Бога. І дуже часто самим страшним в Церкві є не те, що здається світові.
Тепер так сильно обговорюється фільм про священиків і дітей. Я зовсім нічого не маю проти цих дискусій. Але я ще його не дивився, а коментарі чесно не читав: було лінь. Чому? Бо той хто вчив історію Церкви міг побачити що в Церкві були часи і погірше. Тому головною для мене проблемою Церкви є гріх гордині і невіри, що одне з одним пов’язане. Люди не вірять, бо надто горді для того, щоб схилити свої коліна та шиї перед Тим, Якій їх любить.
А здається, що саме головне це статеві гріхи чи якійсь банківські маніпуляції. Я тут хочу зазначити, що я зовсім не підтримую позицію прикривання тих, які чинять недобре дітям. Якби мені хтось такий трапився, то я не знаю що я сам особисто з ним зробив. Але тут я дивлюся на Церкву з теологічної точки зору. Бо гріхи окремих священиків є все одно локальною проблемою. Гріх будь-якій, доки він не визначений суспільством за норму, не є надто поважною проблемою. Ось коли суспільство визначає гомосексуалізм нормою, то це є проблемою. Бо це руйнує світ. А коли якісь священики гвалтують дітей, то це є локальне зло, з яким треба боротися локально. На це мають звертати увагу єпископи, Папа. Це не є такою проблемою, в яку мають вмішуватися журналісти та увесь світ. Саме тому, що в Церкві не знайшлося людей, які були спроможні протиставитися цьому злу, то Бог допустив таке пониження Церкви у очах світу. Це моя думка.
А те, що могло бути інакше, то я б тут міг посперечатися. Усе таки Церкву складають такі самі грішники, як я та інші. І якби не було цього зла, то було б якесь інше. Віра в Церкву є одним з елементів духовного життя. Якщо я бачу в Церкві лише людей з їх недоліками, значить я не розумію що таке віра. Як за Іконами я маю бачити Невидимого Бога, так само і у священиках, єпископах, слабких людях я маю бачити Всемогутнього. Ось це віра.
І зі злом всередині Церкви чи у світі не можливо боротися якимись адміністративними методами. Я не поділяю думок деяких ригористів щодо виключення та позбавлення сану усіх священиків, які грішать. Хто тобі буде служити? Я теж не вбачаю вихід у змінах місць та парафії. Хіба це вирішить проблему? Лише молитва та страждання можуть щось змінити. Тому, що мало в нас любові — ось звідси беруться всі проблеми. Бо, якби я любив настільки сильно, що міг простягнути руку допомоги тому моєму брату, якій страждає від гріха і цим врятувати його, то не було б потреби в тому, щоб тепер обговорювати ці проблеми усім гуртом. Сьогодні читав про святого Пафнутія, якій навернув святу Таїсію, коли вона була ще грішниця. А ми не те, що грішників не можемо привести до Церкви, ми не можемо любити того, хто поруч з нами стоїть у цій церкві.
І це я знову пишу про мене самого. Це я не вмію любити. Це я не готовий страждати за когось. Мені б краще маніпулювати людьми, гратися грошима і керувати. Я волів би бути здоровим і нарікаю на свою хворобу. Це мені лінь ходити до церкви і не хочеться спілкуватися з іншими. Це я думаю про себе самого, а забуваю про те, що маю служити. Це я сприймаю Церкву як місце притулку і захисту, а не місце служіння і покори. Це мені хочеться легкого життя і не хочеться бути прикладом. Мені не хочеться любити.
Святий Целестин, молись за нас!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
