Гріховні прив’язаності

Давайте не буде приховувати того, що у всіх у нас є якісь недоліки, прив’язаності та пристрасті. Хтось залежний від куріння, хтось від нечистоти, хтось від кави. Хтось від почуттів. Усі ми є залежні. Це є сама головна аксіома нашого життя. Ми є грішниками.
Ніякого чуда не трапляється. Від того, що я признав Ісуса своїм Господом, у мене не знають проблеми чи спокуси. І не достатньо лише молитися, іноді треба терпіти і боротися, щоб встояти. Але неодмінно мають бути падіння. Чому? Чому Господь не дає нам можливості не грішити? Чому ми усі так насправді страждаємо від своїх власних гріхів та прив’язаностей?
Вчора слухав катехезу отця Олега Сартакова у записі, де він коментував Послання Апостола Павла до Римлян. Усі грішили. Усі ми відчуваємо в собі наслідки первородного гріха. Слабка воля. Розум, якій не здатний без Божої благодаті, відрізняти зло від добра. Потяг до зла. Усі ми це відчуваємо.
Усі ці казки про те, що я цього не відчуває є неправдою. Надто велику роль у нашому житті грають почуття. А той ум, якій має нас з’єднувати з Богом, не те, що функціонує, але навіть здається і не існує! Чому так сталося? І чому Бог замість того, щоб позбавити нас наслідків гріха, нічого не змінює. Спокійно сидить і дивиться, як ми і далі грішимо. Це найбільше вбиває тоді, коли ти не хочеш грішити. Коли ми з усіх сил лізеш, щоб жити по Заповідям, потрапити в це Царство Небесне, а не те, що не вдається, але і навпаки.
І тоді приходить зневіра. Я особисто після кожного свого власного падіння у гріх. Приступу хвороби чи коли мої плани руйнуються, взагалі починаю сумніватися в тому, чи Там Хтось є. І справа не в тому, що я не вірю в Нього. Я знаю, що Він є. Знаю це зі свого досвіду, з розуму, врешті-решт Його не може не бути. Але що толку з того, що Він є. Мені виходить особисто з цього ніякого! Нема і ніякої користі від того, що Христос помер. Я так само грішу, так само страждаю і колись помру. Що в мені змінилося? Так нічого. Мені тридцять років. Так, я багато чого досяг. Але тепер так само не знаю що мені робити, як і все своє життя.
Так, я увірував в Євангеліє, але як Його втілити. Як його реалізувати? Я увесь час будую плани. То я збирався стати священиком, то одружитися. То знову стати священиком. Потім захворів. Але навіть тепер, коли Він мене позбавив усякого вільного вибору, моя душа усе одно м’ятеться. Я не можу жити спокійно.
Певно проблема в тому, що я зрозумів одну якусь річ. А може це просто спокуса: я зрозумів, що я можу більше! Саме це мене увесь час манить. Здається, що я можу робити щось більше, ніж тепер роблю. Саме з такими думками я встаю і з такими думками лягаю, що це усе не те. Що я можу більше! Мені нема куди себе діти.
Я не знайшов свого місця ані на заводі, ані в семінарії. Чого я тільки не робив у своєму житті! І тепер, коли я ніби маю те, чого я все життя прагнув, то мене це знову не влаштовує. Мені мариться. Мариться, що ось якби ... І саме з цими мріями я увесь час борюся. Встаю рано і починаю відкидати думки про те, якби було добре “якби”. Якби вона була зі мною. Якби у мене були молитовники.
Іноді я сам себе тішу цими думками. Починаю думати про те, що я подзвоню в Київ і попрошу своїх друзів, щоб вони мені купили ці молитовники. І мені стає на хвилину легше. А потім я знову починаю розуміти, що це нічого не дасть. Нічого так насправді не зміниться. І це важко відчувати, що перед смертю тобі нема чим зайнятися і єдине, що ти робиш — намагаєшся чимось заповнити час перед приходом Ісуса Христа чи смерті.
Іноді мені здається, що проблема не в моїх хворобі. Не в постійних головних болях чи інших стражданнях. За ці всі роки я звикся з нею жити. Я живу так наче її нема. Вона в мені нічого не змінює. Вона заважає мені жити, ходити на Службу, вести катехези дітям. Але до мене самого вона не має ніякого відношення. Ця хвороба в моєму тілі. Я увесь час контролював її.
А ось ці потяги, марення — ось це те, що було в мені завжди. І не лише тепер з хворобою. Мене завжди тягнуло, коли я закохувався. Я завжди жив так, наче я не в цьому світі. Якщо вважати це хворобою, то тоді треба визнати усіх хворими, бо у всіх нас є ця роздвоєність. Хочеться одного, а робимо інше. Носимо в собі ідеальні образи справедливості, а навколо себе нічого такого не бачимо. І ось саме ця роздвоєність є наслідком гріха, якій Господь не усуває. Чому?
На це питання не так-то просто відповісти. По-перше, раз він так чинить значить якась причина у Нього є. По-друге, Він нас любить і все робить нам на добро, отже це нам потрібно. Важко це усвідомити, але ця роздвоєність є нам потрібна. Вона нам самим слугує на добро. І хоча часто вона нам коштує сліз та болю, але все одно і вона включена в план спасіння, в план спасіння конкретної особи, тобто мене і іншого, якій страждає.
Ми не можемо закривати очі на те, що ми не можемо вирішити всі проблеми. Що зло все одно буде існувати, хоч якби ми не молилися і скільки добра б не робили. І Бог чомусь це все дозволяє. Існує певна таємниця і зла і гріха. Бо з точки зору Святого Письма, вони ніби існують. Всі впадуть в беззаконня — та Ти пробачаєш. Ось і виходить, що усі ми писання зводять до того, що я починаю писати якусь тему, але що далі говорити не знаю. І саме в цьому я вбачаю свій головний прикол. Я справді вірю в Бога. Я не хочу займати Його місце і говорити як чинити іншим. І навіть гріх має бути причиною для того, що йти до Нього. Саме тому мені здається Він його і не забирає. Бо справді любить нас.
Тому мені здається, що коли ми закриваємо очі на свою гріховність, то ми цим і говоримо, що нам не треба Його. Я сам досконалий. Ти мені, Боже, не потрібен! Я можу бути святим без Тебе. Тому я так люблю писати про гріх. До тих, які роблять вигляд, що вони все можуть самі. Що вони понад нашими людськими слабкостями. Бо вони все можуть! Вони — боги. Яка іронія! Якійсь жаль! Яка неправда! Це все до першого падіння, до першої проблеми, до страху, якій ти не можеш контролювати. Гніву, якій тоді самому страшний. Гріх веде часто до покори. Він відкриє шлях до Правди, Якою є Він.

Гріховні прив’язаностіПроповеди

Гріховні прив’язаності
Проповеди