Предтеча

1.Іван

Пустка… Дзвінка тиша…. Неймовірна спека… Аж раптом відкілясь нагодився легенький вітерець. Він граючись спробував майнути тією пусткою, та чомусь злякався. Гайнув швиденько між каміння й там затаївся, принишк. Над головою безхмарне, синє небо. На ньому наче назавжди зависло величезне біле сонце. Та це не так, воно таки пливе, проте зовсім непомітно. На жарі, чисте повітря аж бринить. За кілька миль ніде ні душі, ні рослинки, ні тварини, лиш груди каміння й пісок, золотий, гарячий пісок…Але ні! Неправда! Серед тієї безмовної пустки таки хтось є. Але що це? Ні це не річ. Дивна якась… Вона порухалась… Зупинилась… Застигла…Так це жива істота. Але хто це? Здалеку й не розібрати, чи то звір, а чи людина?
Ось істота знову прийшла в рух. Випростовувалась… Звелась на рівні ноги. Зараз її видно на повен ріст. Тепер немає сумніву - людина. Але її вигляд, справді вражає. Це чоловік. Ще не старий. Його скуйовджене, довге, смоляне волосся з безліччю дрібненький кучерів, злилося з бородою. Остання ж, і собі губиться десь поміж верблюжого волосу, з якого виготовлений грубий одяг. На стегнах, в чоловіка, ремінний пояс, і все. Так, це все його не хитре убрання. Загорілі, сильні руки і ноги. Бронзове обличчя…
Проте, це все ми б і не помітили, як би зустрілися з чоловіком поглядом. Той би забрав усю нашу увагу, бо в ньому було щось таке магнетичне, таке притягуючи, що назад не відпускає. Його бездонні, чисті очі вабили до себе дитячою щирістю і безпосередністю. Ось чоловік заговорив. Його погляд змінився, налився незбагненою силою. Тепер очі наче горять, наче самі говорять. Дивне світло ллється з них. Разом з полум’яними словами, що злітають з вуст, воно проникає всередину вас і збуджує до глибини душі…
Але ж де співрозмовник дивного незнайомця. Де він його знайшов серед пустелі? Розглядаємось навкруг. Насправді нікого, окрім нього, ніде не видно. То ж з ким він таки бесідує? Сам із собою? Начебто ні. Ось його очі знову, такі ж, як на початку - щирі, дитячі. І тут ми догадуємось, що й вони, й уста, зайняті розмовою з Богом… Він молиться…
* * *
Думкам було тісно в голові. Вони рвались назовні, на простір, на волю. Нарешті вирвавшись, заполонили все навколо. Вони витали над головою, над пустелею. Були то темними, то світлими, то тривожними, то радісними, сповнені то відчаю, то віри й надії. Разом з ними, непомітною літала і душа чоловіка, Івана. Вона металась у сумнівах і тривогах.
Ось думки зчепились у безжальному поєдинку. Переплелися в одному величезному клубку. Впали на пісок. Наче перекотиполе, покотилися пусткою. Раптом вдарившись об щось, розлетілись в усі боки. Розсипались. Лежали безсилі. Тріпотіли, як та риба на березі моря. Затихали…Вмирали, одна за одною…
Іванова душа збентежилась... Занила… Затерпла… Задерев’яніла... Тепер у ній билось лише кілька думок і ті були безсилі, кволі, безпомічні…
«Чому саме я? Чому саме мене Ти обрав, Господи? Чи зможу я зробити те, чого Ти від мене чекаєш? Чи зможу? Дивне питання!» - після цих слів, думки мовби зависли в повітрі.
Іван на мить відключився від навколишнього світу. Глянув на себе збоку. Його насторожений погляд ковзнув мимо поношеного одягу, мимо зранених пальців босих ніг, мимо жилавих сильно загорілих рук. Мимо, бо не на них він дивився. Чоловік заглянув у глиб самого себе, в незвідані нетрі своєї душі… І тут побачив сліпуче світло. Настільки яскраве, що крім нього нічого не було видно. Воно заполонило все навкруги, породивши таку безмежну надію, що вона збурила все його єство. Ця надія росла з кожною хвилиною, з кожною секундою. Вона додавала йому твердої впевненості, віри в те, що він зможе, зробить. Зробить, бо це світло йшло від Бога. Бо це Він запалив його в Івановім серці і тепер його не могли загасити ніякі ні сумніви, ні тривоги, і навіть страх. Їх просто не стало, наче й не було…
«Адже Ти, Господи, від початку, з дня мого народження знав, що я це зможу!!! Для того і породив мене таким дивним чином!!! - видихнув із себе Іван. – Ти знав, ще тоді, у храмі, коли явив моєму батькові свого ангела. Тоді коли він засумнівався у моєму народженні. Це з Твоєї високої милості я уникнув смерті, що настигла тисячі невинне убитих немовлят у Вифлиємі. Ти знав завжди і знаєш мене тепер. Знаєш, що я пройду свій шлях і не схиблю, не відступлю з нього ні вправо, ні вліво. Не відступлю ні на мить від Тебе, від Твоєї Божої волі, бо моя доля, це Твоя воля! Тепер я готовий мій Боже! Ось я! Посли мене! Говори через мої уста, мої вчинки, усе те, що ти хотів сказати своєму народові! Алілуя!!!»
Разом з цими словами, з глибини Іванової душі, повіяло спокоєм, впевненістю. Це був наче свіжий морський вітер, наче каплі цілющого дощу, що упали на пересушену вітрами і сонцем землю. Так його спрагла душа вбирала цілющу вологу. Якась невідома, незбагнена сила почала наповнювати її вщерть, аж до країв. Іван зрозумів, що Господь зіслав на нього Духа Свого. Він зрозумів, що так буде завжди. Що Бог не дасть йому впасти навіть у сумнівах за ту межу, що відділяє людину від життя вічного, що веде до загибелі. Що Він, Господь, впевнений у ньому, інакше не обрав би його для цієї місії. Тепер він твердо знав, що справиться, що з гідністю виконає волю Божу, яку Той поклав на його людські плечі. І ось нарешті, перед нами уже стояв не бідний, обдертий чоловік, а воїн Божий, готовий пройти до кінця через усі випробування:
- Ось я Господи! Наказуй! Веди! - тепер уже вголос промовив Іван. - Твій Предтеча готовий …

* * *
2.Предтеча

…Юрби народу поспішали в пустинне місце. Вони кидали всі свої хатні клопоти, незакінчені справи домашні, службові, і все для того, щоб опинитись саме тут, саме у цьому місці, у пустці, на березі Йордану.
Що ж так манило, що з такою незборимою силою притягувало цих людей сюди? Пустка? Ріка? Піщаний берег? Чи дивний чоловік, у одязі з верблюжого волосу, посеред ріки?
Ні! Зовсім ні! І не пустеля, і не Йордан, і не берег, і навіть не дивний чоловік. А дивні речі, що лилися з його уст. Хоча чому дивні? Зовсім і не дивні. Про те, що колись настане такий час, коли на їхню землю ступить нога Месії євреї чули не раз. Та суть у тім, що довгоочікуване визволення вже не за горами. І ось цей час гряде… Пора очиститись...Так проповідує цей чоловік.
- Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!!! - гримить над Йорданом…
…Натовп, навколо, вирує. Натовп страждає…
- Що нам робити? Що нам робити? - чується звідусіль...
- …учиніть гідний плід покаяння! І не починайте казати в собі: «Ми маємо батька Авраама». Бо кажу вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння. Бо вже он до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та до огню буде вкинене…
- Що нам робити? Що нам робити? - не змовкає серед народу.
- У кого дві сорочки, - нехай дасть немаючому; а хто має поживу, - нехай робить так само… - витає над Йорданом.
- А нам що робити!? - гукають митники.
- А нам!? - вторують їм вояки.
- Не стягайте нічого над те, що вам звелено, - летить між митників відповідь. - Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, удовольняйтеся платнею своєю, - падає між вояк…
Кажуть: «Голос народу, голос Божий!» Ось цей народ і ніс свої болі і тривоги не у Єрусалим, на розсуд царя, чи книжників, а сюди, у пустелю, на Йордан. Ніс до Божого чоловіка, необтяженого клопотами цього світу - Івана.
«Може він Христос?» - думки снували в багатьох серцях людських…
- Я хрищу вас водою, але йде ось Потужніший за мене, що Йому розв’язати ремінця від Його взуття я негідний, - Він христитиме вас Святим Духом й огнем! У руці Своїй має Він віячку, - і перечистить Свій тік: пшеницю збере до засіків Своїх, а полову попалить ув огні невгасимім.. - наче читаючи їхні думки оголошує Іван. Не просто Іван, а Іван-Предтеча, Хреститель…

* * *
3.Хреститель

…Іван на півслові замовк. Занімів. Серце радісно йойкнуло. Забилось швидко-швидко. Завмерло...
«Він тут. - Відчув усім єством. - Тут. Поряд…»
Серце його знову затрепетало… У воду ввійшов красивий чоловік. Ні. Не просто чоловік. По воді до нього наближався Син Божий.
Іван стрепенувся. Зніяковів. Впав Йому до ніг. Благав:
- Я повинен хреститись від Тебе, і чи Тобі йти до мене?
Не вкладалось в голові. Як може він, Іван, простий смертний, хрестити Святого, Бога? Як? Чому?
У відповідь лагідний погляд Ісуса, тепла посмішка. Божа рука торкається його плеча. Допомагає підвестись.
Іван розправляє спину. Боязко дивиться у в очі Божі. У його погляді ще й досі висить запитання: «Чому?»
- Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду, - читає запитання з його очей, з його душі Ісус.
«Правду? Нам?»
Іван в задумі схилив голову. Потрохи оговтувався. Заспокоювався.
«Правду. Так. Божу правду. Заради неї прийшов, зійшов на землю й Ісус. Заради неї він, Іван, стоїть тут у водах Йордану. Заради неї тут і Син Божий. Це його, Іванова місія, та найперше Ісуса…”
Допустив… Хвилюючись, хрестив… Скінчив… Стояв, збентежений і радісний… Основна частина його місії закінчилась… Ісуса тільки починалась…
Ось Син Божий виходить на берег…
Іван дивиться Йому у слід…
Як раптом… Що це?.. Небо розвезлося над Його головою… Дух Божий, у вигляді білосніжного голуба опускається на Ісуса…
«Голуб і Агнець Божий… Мир і Спокій, Смиренність і Ніжність…»
- Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав! - лунає голос з небес.
Іван стоїть у воді. Теплі сльози течуть по його обличчю і капають у святу, від тепер, воду Йордану… Мир і спокій панують в його душі…

4.Темниця

…Іван сіпнувся, раз, удруге. Ні. Не вирватись. Міцні мотузки на зап’ястях рук. Міцні, чужі, солдатські руки на його раменах. Грубий поштовх у спину. Грубий оклик:
- Не смикайся! Пішов!
Він і пішов. Покірно зігнувши голову. За все треба платити, навіть за правду. За неї особливо, за неї ще більше. Особливо тоді, коли вона стосується царя. Царя який попирає всі закони, і людські, й Божі. Цар, котрий судить інших, не судить себе. А мав би. Іван йому теж не суддя. Він тільки сказав правду:
- Не годиться тобі її мати!
Ірод знав про кого мова. Він часто любив його слухати. Та не зараз. Та не ці слова. Не цю правду. Не при всіх. Ні! І ще раз, ні! Він цар і тим все сказано. У нього своя правда. Він любить іншу. Живе з нею. Ну то й що? Ну то що, що Іродіяда, Павлова жона? Ну то й що, що братова? Він її любить. А тут тобі Іван зі своїм: «Не годиться тобі її мати!»
А йому, Іродові хочеться. Хіба він не цар? Хіба найліпше, найкрасивіше, передовсім - не для нього?
Ні. Хай Іван, зі своєю правдою замовкне. Назовсім? Ні. Не пора, наразі. Дуже народ його любить. Пророком величає. Може й збунтуватись. Що ж хай трохи охолоне, в темниці. Може це піде йому на користь. Хай знає межу. А вона, не далі його царського палацу. Сюди зась. Хай знає коли зупинитись…
Він змучено підвів голову. З-під обважнілих повік запалено блиснули очі: «Темно…» Кліпнув раз, другий. Та тьма не пропадала. Вона була скрізь. Та самим прикрим було те, що вона сховала від нього небо. Його не було. Не було ніякого. Ні ясно-голубого, сонячного, ні темного, зоряного. Неба, яке він так любив. Неба, за яким він так тепер сумував. Неба на яке, там в піщаній пустці, міг дивитись годинами. Дивитись… і молитись. Ні не до нього, неба. А до того Хто там, на ньому. Хто споглядає звідти за всіма, і за ним - Іваном. Та неба не було… Та він знав воно є. Існує. Та зараз тільки в його уяві. В його спогадах. Та головне там є Він, неба і його Івана, Творець, Бог, Господь. Тут, у в’язниці, неба нема. Натомість є лиш облуплений, порослий цвіллю облуплений кам’яний звід над головою. Такі ж непривабливі, почорнілі стіни. І шпарина. Маленька, недосяжна шпарина під самою стелею. Там крізь неї може й видно небо. Та туди йому не дотягнутись…
Проте… Проте на відміну від неба тут є Бог. І він, Іван, Його бачить. Для цього непотрібно навіть очі розплющувати. Він бачить серцем...
Але знову сумніви. Та чому у нього Івана, Предтечі, Хрестителя знову сумніви? Чому?
Адже: «Між народженими від жінок нема більшого понад Івана, - згодом скаже про нього Ісус. Та…, - Та найменший у Божому Царстві той більший за нього. ”
Отже все просто, він незвичайна, свята, проте просто людина. З відси і прості, людські сумніви.
Вони народжують у нього запитання: „Чи я не помилився? Чи повністю виконав волю Божу?”
Іван заметушився. Його душа занила, стривожилася: „Я мушу знати! Знати і то негайно!” Він з нетерпінням чекає на побачення з своїми учнями. Ось нарешті вони його чують:
- Ідуть до Нього. Запитайте: „Чи Ти Той,Хто має прийти, чи чекати нам Іншого?
Сказав. Пішли. Чекав. Повільно плинув час. Дуже повільно…
Та ось вони, учні, повернулись…
- Ну що там? Говоріть! Не мовчіть! - перше що злітає з його пересохлих губ.
„Ідіть, і перекажіть Іванові, що ви чуєте й бачите: Сліпі прозрівають, і криві ходять, стають чистими прокажені, і чують глухі, і померлі встають, а вбогим звіщається Добра Новина. І блаженний, хто через Мене спокуси не матиме!” - навперебій, слово в слово, переказують учні відповідь Ісуса.
„Сліпі прозрівають! - наче сам сліпий дивиться десь мимо учнів Іван. - Криві ходять! - шепочуть його уста. - Стають чистими прокажені! - ясніє його обличчя. - Чують глухі! - він зачаровано киває головою. - Померлі встають! - волосся зводиться на його голові. - Вбогим звіщається Добра Новина! Добра Новина! - радісно блищать його очі. Це ВІН! Він - Син Божий, Спаситель! Алілуя! Алілуя! Алілуя!”
„І блаженний, хто через Мене спокуси не матиме!..” - враз сумніша його вид.
„Прости Господи! Я просто людина! Людина яка любить Тебе понад усе! Понад життя! Просто людина! Людина, яка здається мені виконала Твою волю, виконала свою місію…
А що буде зі мною далі, то й буде!”
Нарешті Іван заспокоївся. Тепер сумніви безповоротно зникли. Їх, як і не було. Чоловік відчув усіма клітинками свого тіла, всією душею, що це таки він, той посланець Божий, Іван, Предтеча, Хреститель, що приготував Йому, Господу, Ісусу, Спасителю, дорогу! Що не помилився. Не підвів…
Лежав на кам’яній підлозі і було йому тепло. Він наче знову опинився у тій пустці, де воля, де небо, де тільки він та Бог…

5.Голова

Розкішний царський палац, сьогодні не такий як завше. Нині тут, крім золотої й срібної оздоби на стінах, колонах, килимів, ще й безліч світла, смачної їжі й дивовижних напоїв. Перед очима гостей мелькають легкі плаття танцівниць.
Царський двір веселиться. Хто щиро, хто про людське, вірніше царське око. Нині у власника цього палацу царя юдейського, Ірода Антипи, свято, іменини. Тож треба показати усю прихильність до нього. Саме на таких заходах, можна й собі щось випросить, урвати. В такий день цар поступливий, як ніколи.
Веселився й цар. А чому би й ні. Він ще й досі цар. Він ще й досі тут заправляє, і не тільки тут а й всім краєм юдейським. Хай і гості це бачать. Хай бачать, що він ще на коні.
Задоволена усмішка блукає на Іродових устах. Ось його погляд зупиняється на юній танцівниці. Це дочка його любимої жінки, Іродіяди - Соломія. Цар захоплено спостерігає за таким ламким і водночас в’юнким тілом танцівниці. Здавалось, що воно не має ваги, не знає утоми, що воно наче витає над землею…
«Здорово! Неперевершено! Неймовірно! Це просто чудо!» - чуються схвальні голоси гостей.
Ірод аж мліє від насолоди. Він на вершині блаженства: «Все для нього. Все заради нього».
Ось феєричний танець закінчився. Мертва тиша. Потім захоплений гул гостей. Цар знову мліє, тепер від утіхи. Задоволені гості. Він задоволений. Пальцем манить до себе юну танцівницю.
- Дуже ти втішила мене. Серце моє звеселила! - задоволено мовив і урочисто додав поглядаючи на поважних гостей. - Отут, в їх присутності, - повів рукою навкруг, - кажу, чого тільки забажаєш дам тобі? Навіть пів-царства віддам!
Соломія по-змовницьки притулила палець до губ. Метнулась кудись із залу.
«Як завжди, до мами за порадою, - одразу ж здогадався Ірод. - Що ж зачекаємо, побачимо, що то за рада. Який у неї апетит?»
Ось дівчинка вигулькнула з глибини залу і знову постала перед царем.
- Дай мені - проказала надуваючи губки - отут на полумиску голову Івана Хрестителя!...
Ірод враз пополотнів.
«Це мені почулося?» - запитав себе подумки. Стривожено глянув на Соломію. Та, стояла перед ним, дивно усміхаючись. Чекала на відповідь. Цар перевів погляд на присутніх. Ті, уникаючи його, опустили голови. Затаївши подих чекали на відповідь. Ірод засмутився. Боровся з собою. Хоча, ні не з собою, і не зі своєю совістю. Боровся з подвійною спокусою: раз і назавжди покінчити з Іваном і водночас зберегти своє багатство. Зажити собі слави убивці великого пророка і владного царя. Додержатись слова, чи совісті. Завоювати прихильність гостей, чи народу.
«Ні. Моє царське слово, щось таки важить. Та ще й у присутності стількох свідків», - подумав, запихаючи совість кудись подалі, у глибокі нетрі своєї уже давно не світлої душі. Кивнув на знак згоди…
Погляди присутніх зупинились на віснику смерті, й заодно кату, що пішов виконувати царську волю…
Веселощі й сміх, що до того країв наповняли залу, раптом припинився, пропав, наче його ножем обрізали. Наступила моторошна тиша. Здавалось, люди навіть дихати перестали. Чекали…
Ось серед цієї тиші луною віддались кроки воїна, царського зброєносця, що неквапом зайшов у зал. Може це він прикував до себе погляду всіх присутніх? Ні, не він. Може кругла таріль у його витягнутих руках? Ні, не вона. Не вона сама, а те що було на ній… А на ній був Іван Хреститель… Вірніше не він, а його голова…
«На цю голову не встигла навіть сивина упасти, натомість на неї упав меч, тепер вже не воїна, а ката…»
Присутні були шоковані. Багато хто з них не раз бачили відрубані голови. Такий був жорстокий час. Проте ніхто ще досі не бачив ось так перед собою відрубану голову святого. Їм здавалось, що вони бачать самого Івана, а найперше його очі. Так його очі. Бо вони і зараз дивились прямо на них. Вони і зараз промовляли до них: «Покайтеся!!!»
Тим часом, зброєносець наближався до свого царя. З кожним кроком до Ірода наближалися Іванові очі. Вони наче буравили його чорну, підлу душу. Переляканий не так заподіяним, як можливою карою Божою, цар все втискався і втискався у своє ложе. Як йому хотілось зараз зробитись маленьким, непомітним, сховатись від цього хоч і мертвого, проте ще й досі пронизливого погляду. Погляду що пробирає аж до кісток. Як Іроду хотілося у цей час звалити вину з себе на інших: на Іродіяду, на гостей, на фатальний збіг обставин, на будь-кого. На будь-кого…
Від цього погляду Іроду стало моторошно…
З цієї хвилі це відчуття вже ніколи не дасть йому спокою, не покине аж до його ганебної смерті...

6.Душа…

Іван Предтеча, Хреститель, найбільший з поміж людей! Його не стало…
Він, як воїн, який все життя готувався до битви, можливо, єдиної на своїм віку, тої битви, у якій йому суджено буде померти, та значення якої неможливо переоцінити… І він хоч і загинув, проте не відступив…
Такою була ціна його правди…
Тисячі теологів й досі по різному трактують цю подію. Багато хто, бодай мимоволі, задається питанням:
„Чому Господь допустив це?”
Ніхто того не знає, окрім Бога Самого. Та ще мабуть Івана. Коли до нього у в’язницю зайшов воїн з оголеним мечем, він зрозумів - це кінець його місії, Господь забирає його до себе.
Гостре лезо безжально розлучило їх. Вони розлучились, тіло й душа…Воно залишилось тут, на землі, з якої і було взято. Вона ж полинула додому, на небо.
Він, Іван - слуга Божий, з честю виконав Його волю, виконав покладену на нього місію, тож його душі більше нічого було томитися у тенетах цього світу. Тепер вона, зі спокійною совістю, може мандрувати до свого вічного дому - небесного Єрусалиму…

Постскриптум

Про долю головних учасників, які привели до цієї драми можна тільки догадуватись. Та, напевне, серед того всього що ми почуємо, шукати якихось стовідсоткових доказів і не варто. Бо, достатньо лише пригадати кілька відомих цитат зі Слова Божого, таких як: «..Хто копає для когось яму, то й сам у неї і впаде»; «Якою мірою міряєте комусь, такою ж мірою буде відміряється й вам»; «Хто з мечем на вас прийде, той від меча і загине». Як все стане зрозумілим. Тобто якщо сказати одним реченням їм, тим самим і воздасться. З цим усім Господь сам і розбереться. «Азмь воздам!» - каже Він. Отож ми вже з них можемо представити безславну кончину тих хто звів зі світу Івана Хрестителя, Предтечу, найбільшого з-поміж людей.
З різних джерел, історичних фактів, припущень, переказів і легенд нам відомо, що суд Божий таки не обминув ні Ірода, ні Іродіяду, ні Соломію і це сталося, ще тут, на землі.
Кажуть, що одного разу Соломія, переходячи через замерзлу річку, проломилася під лід. Що сталося так, що він затисну її шию так, що вона ніяк не могла вибратись наверх. Отож її тіло перебувало у воді, під льодом, а голова знаходилась над ним. І скільки вона не намагалась вирватись з цієї пастки, все було безрезультатно. Отак і висіла вона над дном ріки сіпаючись у конвульсіях і безпомічно перебираючи ногами. Колись ці ноги, ці рухи піднесли її в очах царських гостей на небачену висоту. За що вона могла заробити пів-царства, та проте вибрала голову Івана Хрестителя. Тепер її нікому було хвалити, нікому було й рятувати. Її голова тепер і сама знаходилась на льодяній поверхні, мовби на величезній тарелі. Та вона нічого не вартувала. Правда вона ще деякий час трималась на шиї, сполучаючи її з тулубом. Та ось гостра крижина перетяла шию. Останній місток, що з’єднував її з життям перервався. Нікому непотрібна, відрізана голова Соломії, тепер самотньо валялась на льодяній тарелі. Тіло ж потонуло десь у крижаній купелі . Його так і не знайшли. Отож матері й Іродові принесли саму голову, як колись Іванову...
Мстячись за безчестя своєї дочки, аравійський цар розпочав війну з Іродом у якій завдав йому великої поразки, через що останній отримав немилість від римського імператора Калігули…
Кажуть, що Іродіада взявши Іванову голову голкою попроколювала йому язик, а потім закопала її в непристойному місці. Проте дружинна дружина царського домоправителя Хузи, похоронила святу голову Івана Хрестителя на Елеонській горі. У ночі, тіло Хрестителя забрали учнів і похоронили у Севастії. І хоч після ганебного вбивства Предтечі, Ірод і далі заправляв Краєм і навіть насміхався над Ісусом Христом, присланим до нього правителем Іудеї Пілатом, ми знаємо зі Слова Божого, кара не минула його. Він помер сидячи на троні, як написано: „Був з’їдений червами…”

Предтеча Проза

Предтеча
Проза