«Невдаха»

Жив-був на світі пес Рябко. Може то й за голосно сказано жив, життя то собаче. Проте якось жив. Ну, а хто такий Рябко? Пес, як пес, та тільки насміхаються над ним усі, особливо кіт Рахман. Він чомусь його «невдахою» називає.
Рябко спочатку не звертав на те уваги.
«Та не хай собі гавкають, чи там м’яукають. Що з моєї голови корона спаде, чи що?» - думав він.
Проходив час. Рябко старів, а прізвисько так і залишалось.
Ось одного разу сів він та й задумався: «А все ж таки чому саме невдаха?»
Почав він молодість свою пригадувати…
«Гав! Гав! Скільки літ з тих пір пройшло…»

* * *
Їх було восьмеро. Цуценят . Ну звісно ж і він серед них. Тоді ще навіть й зовсім не Рябко, а так, один з восьми. З молоком було сутужно. Їх восьмеро, а мама одна. Через свою скромність йому інколи й доступитися було годі. Та якось жили. От як зіп’ялись трохи на ноги, почали приходити якісь люди. Довго розглядали їх. Після цих відвідин дивись та й менше на одного ставало. Люди забирали. В першу чергу брали тих, хто жвавіший і нахабніший. Через деякий час залишився він один з сестрами.
Та ось прийшла черга і на сестер. Розібрали і їх. Одна тільки залишилась, та що найтихіша, Сонька. На той час і він ім’я отримав - Рябко. Може б вони так і жили разом з мамою, та одного разу підслухав він таке… Таке, що в нього аж шерсть на загривку піднялася. Та й було від чого. Він і раніше бачив, що господар незлюбив його разом з сестрою. Але настільки, щоб аж втопити? Це в його собачій голові ніяк не вкладалося.
«Ось яка доля значить судилася нам», - подумав тоді малий Рябко.
Може б воно так і сталося, та на березі річки якраз діти гралися. Побачили, що з песиками дядько надумав робити, стали кричати, плакати, благати, то й він змилувався. Господар віддав їм сестричку (то Рябко пошкодував її, бо з себе вдав злого через що його не взяли). От діти і вибрали Соньку та й пішли собі, а про нього чомусь забули.
Так Рябко й залишився наодинці зі своєю долею…
Та все ж господар його не втопив. Саме в ту мить, коли Рябко вже бульки пускав під водою, нагодилась його малесенька донечка. Чи то батько її засоромився (бачити тата в ролі ката кожній дитині не приємно)? Чи то совість у ньому заговорила? Хтозна. Одним словом залишили жити, а доки, знову ж невідомо.
Тоді, тремтячи від холоду, мокрий від кінчика хвоста до вух, Рябко чув, як господар, повертаючись від річки, бурмотів: «Ще тільки цього мені не вистачало. Куди його приткнути? Хіба прив’яжу край городу щоб ворони лякав?»
Жаль тільки, що він так і не почув, як донечка господаря шепотіла собі під ніс: «Дякую Тобі Боженьку, що врятував мого Рябка!»

* * *
Гав! Гав! За прожиті роки багато ще чого довелось зазнати Рябкові, усього й не пригадаєш. Та й не хотілось, приємного там було мало. З «невдахи» починалося життя, ним і закінчувалось….
Тепер ось знову нікому непотрібен, бо старий, сліпий та ще й глухий…
* * *
Старий Рябко приречено зупинився на березі річки. Дивлячись на каламутну воду, подумав: «Краще би мене малим тоді утопили».
Стояв, зітхаючи гірко і облизуючи сльози, що безупинні котились і котились з вицвілих старечих очей.
- А- а- а! Ря - ту – у – й – те! – раптом роздалося неподалік.
«Знайомий голос», - байдуже подумав Рябко і повільно глянув в той бік…
Там, в каламутній воді ріки, безпорадно борсалася господарева донечка.
«Я теж колись тонув, борсався, а твій тато все пхав і пхав мене під воду», - далі роздумував Рябко.
- До – не – е - чко - о - о! Три – май – й – ся - я! - почулося розпачливе.
То на березі показався господар. Хоч той ще був далеченько, та Рябко навіть своїми підсліпуватими, заплаканими очима побачив його вирячені від страху очі, розхристаний одяг.
- Я спішу – у - у! – на бігу кричав здалеку господар.
- Диви! – зловтішався Рябко. – Йому жаль своєї дитини. А як мене топив то хоч би що.
- Я спі – і - ш у- у! - задихаючись від бігу, вже аж хрипів господар.
Та ось від утоми він вже й ноги ледве переставляв почав.
Раптом Рябко побачив, як голова дівчинки зникла під водою...
Господар впав. Ліз на чотирьох, як пес. Плакав… Дитина зникла під водою… Господар почав рвати на голові волосся…
На мить дівчинка знову вигулькнула. Вона уже не кричала…
- Чого ж я стою? В цьому домі тільки мала й любила мене! - раптом подумав Рябко і кинувся у воду…
* * *
Коли вже все було позаду, прибігла дружина господаря. Вхопила на руки мокру донечку. Помчала з нею додому.
Господар і пес провели її поглядами. Жаль тільки, що вони так і не почули, як в мами на руках, дівчинка шепотіла собі під ніс: «Дякую Тобі Боженьку, що колись ти врятував мого Рябка!».
Вони обоє, ще якийсь час залишались на березі. Мовчки дивляться один одному в очі.
- Дякую тобі Рябко! Пробач за старе! - нарешті обізвався господар.
- Та чого там? - подумки відказав Рябко. – Хто старе пом’яне тому око геть! - Проте по-людськи сказати не зміг, тож відповів по своєму, по псячому:
- Га-а-ав-в-в! Га-а-ав-в-в!
Та господар його зрозумів тож відказав:
- Так-так! Чого там? Хто старе пом’яне тому око геть! Пішли додому старий!…
Вони пішли, двоє таких різних істот, долі яких так тісно переплелися, людська і собача…

18.12.08.

«Невдаха» Для детей

«Невдаха»
Для детей