Лицар Світла із Краю Білих Лелек (4- 7)

Розділ 4.

…Відтоді невгамовний Лицар Світла щодень вирушав на битву з ворогами. І була в нього нехитра зброя: ножівка й сокира, якою він тренувався поміж боями, рубаючи, чи пиляючи мамі на дрова негрубі гілячки. Головним же його ворогом був товстелезний і височезний сам Чорнохмур Злючий – велике чорне дерево край городу. Його темно-вельможність поблажливо ставилась до слабеньких ударів Лицаря Світла – навіть жодної подряпини на корі не з’явилося.
Та з часом хлопчикові удари посильнішали. На темнім панциру з кори з’явилась спочатку невелика щілинка, яка з кожним днем все ширшала і ширшала й ось одного дня гостре лезо сокири впилось в чорну деревину, пустивши першу ворожу кров-сік.
Тепер вже Чорнохмур Злючий не кепкував зі свого противника, а сипав на нього листям і дрібним колючим галуззям. Проте малий лицар був наполегливим і хоробрим, тож не відступав. І його темно-вельможність злякався. Почав сохнути. То була перша справжня Світозарова перемога. Як же він зрадів! «Можна, можна вирубати всі-всі чорні дерева на селі! Слід лише бути наполегливим і працювати без упину!»
Йому здалося, що чорні дерева занепокоїлися, зашуміли… Чи, може, то просто вітер?
Чи справді скликали чорні дерева таємну нараду? «Як нам погубити молодого лицаря? Як?» - цілу ніч чувся звідусіль зловісний шепіт...

Розділ 5.

А Лицар Світла все ріс і ріс, набирався сил і вміння. Став Світозар міцним і дужим хлопцем, не по літах вправно давав собі раду з сокирою та ножівкою. А ще і з батьком у полі працював, і матері коло хати помагав. А увесь вільний час воював із чорними деревами, бо не залишив дитячої мрії звільнити від них село. Здавалося. дерева почали відступати – он одне всохло, друге впало, третє…
«Я їх усі повирубаю! Хіба ж я не Лицар Світла? От які в мене дужі руки! Хоч цілий день можу сокирою махати! Хай усі пам’ятають Світозара!»
Та одного разу його здивуванню не було меж. Це так вразило хлопця, що він ледве не заплакав. На тім місці, де він нещодавно знищив чорні дерева, з’явились молоді чорні пагінці. Їх було значно більше ніж раніше й росли вони дуже швидко, майже на очах, за кілька днів стаючи величезними і могутніми.
«Чому вони так швидко ростуть? Чому моя боротьба не має успіху?» - сушив собі голову юнак і не знаходив відповіді.
І тоді він занепав духом. Тяжкі думки охопили його. Він відклав свою сокиру й почав розпитувати усіх про таємницю чорних дерев. Як їх здолати? Але цього не знали ні батьки, ні сусіди, ні старші люди на селі – ніхто. А тут і нова біда: зграї чорних страшних птахів прилетіли з невідомої далини й почали вити гнізда в кронах чорних дерев. Годі тепер було сподіватися побачити ясне небо – чорні зграї літали тепер в піднебессі.
Тоді Світозара охопив іще більший відчай, безнадія. Йому здалося, що він програв битву з чорними деревами… Нема рятунку! Загинув навіки Край Білих Лелек – загинув і забувся! Тепер є тільки Край Чорних Тіней, країна чорних дерев. А ті, зобачивши розпач юнака, невимовно зраділи. «Нема чого боятися цього пуцьвірка з сокирою, наш він, наш…» - шепотіли вони. Чи, може, то просто вітер?

Розділ 6.

Але Світозар не здався. Він залишив рідний дім і пішов у далеку Школу Мудреців, аби вони навчили його мудрості людської. Лицар Світла був здібним і наполегливим учнем тож швидко опановував різні науки.
Закінчивши навчання, він знову кинувся у вир боротьби. І обачив, що не сам він бореться з чорним прокляттям – багато мужніх і хоробрих юнаків, справжніх лицарів, стоять у цій боротьбі поряд нього. Та хоч хоробро протистояли вони чорним хащам, але здолати чорні дерева не могли…
На той час Світозар вже зовсім виріс і став вродливим, сильним і сміливим парубком з палким поглядом синіх очей і гарячим великим серцем.
Одного дня, мандруючи країною – від села до села, зустрів Світозар свою Мрію Чарівну, ту без якої жодна розповідь про лицарів була би не повною, бо кожному лицарю в усіх казках і билицях потрібна Прекрасна Панна. Комусь стрінеться князівна, комусь королівна, а комусь і сирітка вбога, аби з серцем вірним і люблячим.
Звали красуню Світослава. Їхнє кохання було раптовим, як спалах, але міцним і надійним, як земля, яка все тримає. Справили весілля, на яке з’їхалось багато лицарів, знаних у боротьбі з чорними деревами. Ох і бучне було весілля – на славу!
Зажили собі в мирі та злагоді молодята. Вже й хату поставили.
...І тут, як і вдома, чутки про Лицаря Світла вмить ока поширились навкруги. Слава про Лицаря Світла, невтомного і незламного борця проти тьми крокувала Краєм. Про його безвідмовну допомогу ходили легенди. Не було такої сім’ї, якій би він не допоміг в боротьбі з полчищами чорних дерев. Його вправність, вміння володіти ножівкою і сокирою багатьом приносили світло в оселю. На той час він уже мав новітні досягнення вченої премудрості, бо не дарма гриз граніт науки у Школі Мудреців: мав і залізного Чудо-Коня, і незламну Чудо-Пилу.
Та коли повертався Лицар Світла звільненим від чорних дерев краєм до свої хати, то бачив, що замість старих ростуть молоді чорні дерева. Все знову стає, як і було досі. Кілька місяців або й тижнів – і нові чорні зарості постають довкола сіл і міст. І лелек так само немає – вже багато-багато років обминають вони Край Чорних Тіней. «Невже довгі роки моєї боротьби були даремними? Невже наша країна ніколи-ніколи не назветься Краєм Білих Лелек?» - думав він. Й пропадав його молодечий запал, і опускалися руки. І сумно-пресумно ставало Світозарові на серці...
Ось одного разу засмучено повертався Лицар Світла на своїм Чудо-Коні додому. Заглибившись у гіркі думки, він не одразу помітив старого, що самотньо йшов дорогою.
- Сідайте дідусю, підвезу, - привітно обізвався він до старенького.
Дідусь підвів сиву голову. Та на Світозарів подив під кошлатими бровами сяяли живі молодечі очі.
- Дякую тобі, дитино! - промовив дідусь. – Ти перший, хто запропонував мені в цьому Краї допомогу.
- Ми маємо допомагати один одному, інакше не виживемо в боротьбі з чорними деревами, - промовив Лицар Світла.
- Ти борешся з чорними деревами? – уважно поглянувши на нього, запитав дідусь.
- Так, борюся…
- То ти, може, знаєш і того, кого звуть Лицарем Світла?
- Це я. Так мене жартома назвав тато, коли я ще хлопчиком постановив перемогти ці чорні зарості й повернути в нашу країну лелек. Прізвисько й прижилося. Я намагаюся з гідністю його носити. З дитинства воюю я з чорними деревами – спершу сокирою і ножівкою, а потім, провчившись у Школі Мудреців, створив разом із учителем моїм і цю Чудо-Пилу. Тепер із нею, на цім залізнім Чудо-Коні їжджу країною і пиляю чорні дерева. Отак і борюся…
- І як твої успіхи?
- Важко сказати… Поки, якщо чесно, ніяк, - зітхнув Світозар. Я не можу перемогти чорні дерева, хоч як стараюся.
- І не переможеш, - тихо мовив старий. - Щоб їх перемогти, слід знати їх таємницю.
- Таємницю? О, колись хлопчиком я чув про те, що є якась таємниця чорних дерев. Але ніхто не відав достеменно, про що йдеться. Ще юнаком. перш ніж рушити до Школи Мудреців обійшов я усі довколишні села, розпитував старих і поважних людей – марно.
Дідусь слухав і кивав головою.
- А ви, добродію, може, ви знаєте ту таємницю?
- І я не знаю, синку.
- А хто ж тоді знає? - з відчаєм запитав Лицар Світла.
Далі кілька хвилин вони їхали мовчки.
- Слухай сюди, синку, - загадково промовив старий. – Хоч достеменно таємниці чорних дерев я й не знаю, але дещо тобі підкажу. Ану назви мені своє ім’я, яким при народженні нарекли тебе батьки.
- Світозар, - Лицар Світла всміхнувся – а колись мама кликала Світозарчиком…
- А ти хоч знаєш що воно означає? Батьки тобі казали?
- Та щось казали, але якось не зрозуміло… Я вже й не пам’ятаю. Хіба то важливо? Ім’я, як ім’я…
- Не кажи так. Ім’я багато важить! Ось послухай: Світозар означає – Озорений Світлом, тобто осяяний, освітлений. Це значить, що в тобі повинне зоріти світло Того, Хто його дає - Короля Країни Світла, Того Хто знає, як боротись з чорними деревами й усією пітьмою.
- Відведи мене до нього, добродію, - попросив його Лицар Світла. - І як далеко це не буде - чи за морями глибокими, чи за горами високими, чи за лісами дрімучими, а чи за болотами непрохідними - я дійду до нього! Якщо ти не маєш сили, то не перешкодить нам - мій залізний Чудо-Кінь усякий шлях здолає.
- В Країну Володаря Світла не вимощено доріг, не протоптано стежок...
- Так що ж мені робити? Як потрапити туди?
- Кажуть, що дорогу до того краю дарує кожному королевич - Принц Світла. Таку владу дав йому його пресвітлий батько.
- То одведи мене до Принца Світла!
- І цього я не можу, синку…
- Тож що ж мені робити?! – у відчаї вигукнув Світозар. – Добродію, нащо ти дав мені надію, а потім її забрав!
- Не сердься на мене синку й не журися так тяжко. Чим маю, тим поділюся. Є в мене скарб дорогий – Книга Світла. Як зіницю ока, бережу її багато років. А тепер віддаю тобі. Вона допоможе знайти Принца. Вона мов провідна стежка. Віддані слуги Короля залишили її в нашім краю і відтоді вірні люди передають її з рук у руки – передають тим, хто прагне світла й волі для нашого краю. Я переконався що тобі її можна довірити.
Дідусь урочисто вийняв з заплічної торби Книгу Світла. Від її золотих букв навкруги розлилося світло. Стало видно, як у найсвітліший день.
- Вона приведе тебе до Принца Світла. Він близько. Він поряд. Але щоб його побачити потрібно цього прагнути всім серцем…
Лицар Світла Світозар зачудовано розглядав таку чудесну Книгу. Справді, скарб! Аж раптом згадав про дідуся. Хотів подякувати. Оглянувся навколо – нікого.

Розділ 7.

Ніч. Над Краєм Чорних Тіней панує темрява. Хоча й удень тут також не ясно…
На околиці села цілу ніч, ніби маленька зіронька, світиться одне вікно. То Світозар читає Книгу Світла. Давно спить його дружина Світослава, біля неї у колисці бачить солодкі сни малий синочок. Тільки Світозарові не спиться.
Він хоче щоб його очам відкрилась дорога до Принца Світла, який приведе його до Володаря Країни Світла, який єдиний знає таємницю чорних дерев. Невтомний Лицар читає, читає і перед його очима постає історія його Краю, й інших далеких країв. Він читає про мужніх богатирів і співців солодкоголосих, читає про вірне кохання, про щиру дружбу, про жертовність… Але є у тій книзі оповіді й про лиху зраду, про темні часи, лукаві підступи…
Світозарові здається, що він вже близько – ось-ось побачить знак, як знайти заповітний шлях, як відшукати того Принца Світла… та враз усе зникає десь, як у тумані.
Одного такого вечора Лицар Світла не витримав внутрішньої напруги. Безсило він впав на долівку, схилив коліна, долонями охопив голову і з щирим болем вигукнув:
«Принце Світла! Я шукаю тебе дні й ночі! Вже не раз прочитав я золоті літери Книги Світла, але не бачу навіть найменшого знаку, як знайти тебе. Де дорога! Допоможи мені! Каже Книга ця, що ти всемогутній, то об’явися мені, прошу тебе. Не дай загинути моєму краю, який люблю!»
І раптом у хаті стало ясно, мов сонце зійшло, так ясно, що Світозар аж очі примружив. Потім над ним пролунав лагідний голос:
- Я тут, мій хоробрий Лицарю Світла. Я чекав на твій поклик. Я бачив твоє серце. В ньому горить справжня віра в мене і в мого батька та Короля. Твоє серце повне любові до людей, до рідного краю, воно повне надії. Я покажу тобі шлях у Країну Світла.
Зачудований лицар підвівся. Перед ним, у білосніжних, як вишневий цвіт, шатах, стояв осяяний з голови до ніг вродливий чоловік, з мужнім лицем і мудрими очима. «Таким і має бути син Короля!»
-Мій Принце, - Світозар схилив одне коліно й у пошані схилив голову, - вкажи мені шлях до Країни Світла, щоби я міг спитати у її Володаря правду про чорні дерева.
Принц Світла мовив:
- Не маєш іти в далекі краї. Я є той Шлях і Правда.
- То ти знаєш таємницю? То скажи мені, благаю! Як мені подолати нашого ворога - чорні дерева? В чому їхня таємниця?
- Таємниця їхня захована глибоко. Вона в насінні.
- У насінні? Але я не бачив їхнього насіння…
- Воно дуже дрібне, неозброєним оком його й не побачиш. Його сила-силенна, воно розлітається за вітром, його переносять чорні птахи.
- Це і вся таємниця? Ох, біда… Я не зможу зібрати те насіння, щоб не зупинити ріст чорних дерев… Того ніхто не зможе… - з болем прошепотів Світозар.
- А цього і не потрібно робити, - несподівано мовив Принц.
- А як же тоді нам боротися? - здивувався лицар. – Якщо вітер розносить насіння, то скільки б ми не рубали чорні дерева – не буде користі.
- Насіння чорних дерев особливе. Йому не потрібно сонячне проміння, тепло й дощі. Воно проростає тільки тоді, коли люди чинять зло, коли вони ненавидять один одного, коли ворогують між собою… Та навіть тоді, коли кажуть лихі слова чи проводять свій час у лінощах, коли байдужі до чужого горя. Багато гріхів ховається у людських серцях і всі вони дають силу тому дрібнесенькому насінню, з якого виростають велетенські чорні дерева, які потім крадуть світло, ховають небо, вигонять птахів, бджіл, вбивають квіти. І чим більшає зла між людьми, тим буйніше сходять чорні дерева, тим могутнішими розростаються їхні крони.
- Ти прийшов на мій поклик, пане, то ж чув мої думки, як я читав Книгу Світла. Мрія усього мого життя – звільнити наш рідний Край Білих Лелек від влади чорних дерев. За це я готовий покласти життя. Скажи, що маю робити?
- Я вже багато десятиліть воюю з чорними деревами і їхнім князем. Поряд мене борються моє Світле Воїнство. Кличу тебе пристати до нашого війська, - мовив Принц Світла.
- Так, мій пане. Що я маю робити?
- Ти станеш одним із світло-вісників, воїном Світлого Воїнство. Тільки так - несучи до людей Правду про таємницю чорних дерев, ми зможемо перемогти ці темні хащі. Інакше - вони переможуть нас. Вони заполонять кожну п’ядь нашої землі й темні крони сховають до решти небо, тоді перестане родити земля й люди загинуть. Не буде вже ніколи прекрасного Краю Білих Лелек, не буде вже й Краю Чорних Тіней – самий величезний Чорний Ліс. Та коли люди зміняться в своїх серцях – відмовляться від зла, навчаться любити, тоді зникнуть чорні дерева і лиховісні чорні птахи не кружлятимуть над селами й містами. Тоді знову зацвітуть сади, розпустяться квіти, збиратимуть мед бджоли, заспівають солов’ї та жайворонки.
- Тоді наш край знову стане Краєм Білих Лелек?
- Так. І білі лелеки теж повернуться у ваш край, бо він повернеться у володіння Короля Світла, за добрими законами якого й жив раніше. Лелеки особливі птахи, вони не можуть жити сере людей, що несуть зло в своїх серцях. Ти цього прагнеш всім серцем, мій Лицарю Світла? - запитав Принц.
- Так, пане! Цього прагну – ще від юності! - урочисто відповів Світозар. - Але яку зброю для боротьби повинен я мати? Цим воює світло-вісник?
- О, це свята зброя! Вона – найцінніший скарб, бо пітьма її боїться більше ніж сонячного проміння!
-Чи гідний я носити її? – злякався Світозар.
- Ти вже тримаєш її. Вона мій дар тобі, світло-віснику. Це – Книга Світла. Вона для тебе - і меч, і щит, і обладунок.
- Як же воювати цією зброєю? – здивувався Лицар Світла. Досі його зброєю були сокира, ножівка, потім Чудо-Пила. А тепер ось – Книга…
- Читай слова Правди, чини по правді, звіщай правду так мужньо й хоробро, як ідеш у бій. А якщо щось не зрозумієш або знесилієш у боротьбі, то тільки промов моє ім’я і я одразу незримо стану поруч, навчу й підтримаю тебе. Знай, війна наша тяжка й буде тяжкою... Може, навіть життя покладеш у боротьбі. Ти готовий до цього?
- Так, мій пане.
- Тоді благословляю на боротьбу! Нехай твоє серце буде чистим, як небо і світлим, як сонце! – промовив Принц. – Наше гасло: за Світло, за Правду, за твій Край, за Короля!
- За Світло, за Правду, за твій Край, за Короля! - повторив Лицар Світла.
Так Світозар став світло-вісником, хранителем Книги Світла й воїном Принца.

Лицар Світла із Краю Білих Лелек (4- 7)Для детей

Лицар Світла із Краю Білих Лелек (4- 7)

Лицар Світла із Краю Білих Лелек (4- 7)
Для детей