Хто ж першим христив Русь?

Факти про хрещення Русі За переказами древніх літописців, заснуванню Києва передувало пророцтво апостола Андрія Первозваного, який побував у цих місцях приблизно в 40 році нашої ери. Пливучи водами Дніпра, він побачив мальовничу місцевість з багатолюдними й великими поселеннями. Тоді він звернувся до своїх учнів зі словами:"Бачите ці гори? На них засяє Божа благодать. Тут буде велике місто, і Бог заснує багато церков". «І піднявся він на ці гори, і благословив їх, поставив хрест, і помолившись Богу, зійшов з гори, де пізніше повстав Київ"- каже літопис. За свідоцтвами античних авторів, першими місіонерами на наших землях були полонені – християни, які були захоплені у так званих готських (скіфських) війнах ІІІ ст. Без сумніву, християнство у ІІІ ст. здобуло широке розповсюдження в античних містах Причорномор’я. Багато прихильників нової віри проживало в Херсонесі та в містах колишнього Боспорського царства. Археологічні дослідження, вивчення глиняних календарів, орнаментів, людських поховань черняхівської культури свідчать про те, що християнство було вже досить поширене, але ще не затвердженим офіціально. Пройшли віки, й на благословенній землі, із придніпровського племені полянів з’являються три брати - Кий, Щек і Хорив та їх сестра Либідь. Саме вони і побудували місто Київ, назване так на честь їх старшого брата Кия. Візантійські джерела приводять деякі дуже важливі дані, які стосуються перебування Кия у Константинополі в молоді роки, його навчання там, особистої дружби з Іраклієм, а також прийняття ним християнства. Так автор VІІ ст. (сучасник описаних подій) Іоанн із Нікіу пише: “Куврат (так звали Кия), князь гунів та племінник Охрана, у молодості був охрещений та виховувався у Константинополі у надрах християнства. Він виріс при царському дворі та був тісно пов’язаний дружбою з Іраклієм, після його смерті, як осяяний царською милістю, виявляв щиру подяку до його дітей та жінки Мартіни. Силою святого животворного хрещення, їм прийнятого, він перемагав всіх варварів та язичників”. Про інших братів-князів та їх сестру залишилася пам’ять у назвах гір, річок та вулиць Києва. На цій землі поступово розвивалась державність. В середині IХ ст. київським князем по спадкоємництву Кия став Аскольд. Гортаючи сторінки історичних записів, ми знаходимо там, що Аскольд був не просто символічною фігурою київського князівства, а видатною особистістю того часу, талановитим воїном та державним діячем. В епоху Аскольда, Київ став одним із політичних центрів Європи. Там укладались різного виду договори з Баварією, Візантією, Грузією, Вірменією, Азербайджаном. Правління Аскольда є дійсно яскравою сторінкою в історії Київської русі, коли молода держава вийшла на світову арену, виборовши загальне визнання та затвердивши себе як невід’ємну частину середньовічного світу. Титул кагана, прийнятий Аскольдом, дорівнювався до імператорського (царського) та переконливо свідчив про політичні претензії київського правителя. Найбільшим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави. В одному із історичних послань візантійський патріарх Фотій (IХ ст.) писав:"Русы покорили соседние народы и чрезмерно возгордились, начали поднимать руку на Римскую империю". В 866 році Аскольд вирішив піти військовим походом на Константинополь. Але, оскільки це місто було добре укріплене, то запеклі бої йшли в передмісті. Багато було жертв і зруйнованих будинків. Побачивши це, греки налякались і вислали послів до Аскольда з словами:" Не губи це місто, і ми дамо тобі дані, скільки хочеш". У результаті був укладений мирний договір. Цар Михаїл дав Оскольду дуже багато золота, показав йому всю церковну красу та розповів про свою віру. Грек Кирило (майбутній творець слов’янської грамоти) роз’яснив основи християнської віри і запропонував прийняти водне хрещення. Повернувшись до Києва, Акольд велів побити поганських ідолів і спалити їх. Можна було собі уявити, яке протистояння викликав князь з боку поганських жерців. Але він свідомо вирішив докорінно змінити існуючу досі релігію. Одного дня княжі гінці закликали усіх жителів Києва у визначений час з"явитися для хрещення у Дніпрі. Вперше величезна кількість людей була похрещена запрошеними грецькими священиками. Відтоді на місцях капищ вчорашні погани почали будувати церкви й розповсюджувати по селах та містах християнську віру. Багато було нелегкої праці у священиків по наверненню поган в християнство. Процес християнизиції Київської Русі (як і будь-якої іншої держави) був складним та довготривалим. Не відразу нова релігія була сприйнята народом та перемогла старе, відживше “поганство”. Історія другого масового хрещення Русі княгинею Ольгою. Як бачимо, перша християнізація Русі відбулась ще в часи київського князя Аскольда у 866 році. Щоправда, незабаром після його смерті, християнство почало було швидко втрачати свої позиції, та ненадовго. Після кількох десятиліть нового протиборства християн з поганами, княгиня Ольга в 957 році також прийняла християнство і святе водне хрещення. Протягом періоду її правління (882-988 р.р.), кількість християн зросла настільки, що виникла необхідність будувати нові церкви. Погани наверталися у християнство, і з цим було пов’язане друге масове хрещення на Русі. Ольга була християнкою, і це був її особистий вибір. Вона була рішучою та діяльною жінкою. З її ім’ям пов’язані важливі заходи, що мали суттєвий вплив на подальший розвиток Київської Русі. Так не викликає сумніву факт придушення древлянського повстання 945 – 946 рр., адміністративна реформа, яка була результатом цього виступу, візит до Константинополя. Стосовно контактів київської княгині з візантійським двором та її особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел. Ольга та її оточення піддержували та заохочували місіонерську діяльність місцевого духовенства. Окрім того, особистий приклад володарки активно впливав на свідомість підданих. Доки Ольга була жива та міцно тримала кермо державного правління, її син Святослав стримував свої антихристиянські емоції. Він був людиною, байдужою до релігії. Відмовившись хреститися сам, він не міг заборонити це іншим. Але після смерті Ольги Святослав дав вихід ненависті. Почався другий протихристиянський терор, який тривав неповних три роки (969 972 рр.). Одним з конкретних проявів репресій Святослава, є знищення церков. В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану Ольгою. Така ж доля спіткала і Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі. Якщо Ольга не змогла навернути до християнської віри свого сина, то зовсім іншим був стан її найстаршого онука – Ярополка. Хлопчик виховувався в християнській вірі. Його прихильність до християн засвідчені В.Н.Татіщєвим: він підкреслює “сумирність, благонравіє та любов до християн” і “схильність до християнства”. Жінкою Ярополка була гречанка, тобто візантійська (за іншими даними – болгарська) принцеса. ЇЇ належність до християнства засвідчена джерелами, які називають її “розстриженою монахінею”. Ярополк був серед давньоруських князів людиною нової генерації. Він відрізнявся від своїх попередників увагою до духовного життя, його “любов до християн” підкреслена не випадково. При Ярополку в Київській Русі був відновлений літопис, який зник після перевороту 882 р. За часів Ярополка в очах Заходу, Русь була християнською державою і сам князь виступав як заступник християнської віри. Історія наступного масового хрещення Русі князем Володимиром… Третя, і остання хвиля протихристиянської боротьби пов’язується з іменем Володимира Святославовича, у подальшому виголошеного просвітником Русі. До 988 року майбутній хреститель Русі виступає як носій багатьох гріхів та вад – він жорстокий та брехливий, гультяй та п’яниця, зрадник та обманщик, здатний на бридкі вчинки (наприклад згвалтування Рогнеди на очах її батьків). Після 988 р. Володимир перевтілюється в мудрого та справедливого державного діяча, що опікується про щастя та процвітання своєї країни, клопочеться про бідних та голодних і до того ж є взірцем усіх чеснот та досконалості. Це пов’язано з тим, що християнські автори описів тих подій мали тенденцію протиставляти характеристику конкретного історичного діяча до хрещення його удосконаленому образу після виконаного акту. Володимир був бастардом, позашлюбним сином Святослава та ключниці Малуші, дочки Малка Любечаніна та сестри відомого потому Добрині. На початку своєї діяльності Володимир не мав підтримки на Русі. Людина, позбавлена законних прав на престол, не могла бути ватажком, на якого те чи інше угрупування схотіло б зробити ставку. Отже Добрині прийшлося докласти певних зусиль, щоб ввести свого позашлюбного небожа у вир політичних подій. Ярополк спирався на прохристиянські сили, що поступово закріплювали свої позиції. Але і язичницька частина феодального класу не була твердою опорою для молодого претендента на престол. Таким чином у Швеції Володимир та його опікун підшукали військові сили, достатні для самостійного виступу. За рік чи два втікачі повернулися з сильною дружиною, яку найняли за гроші новгородської торгівельної верхівки. Після загибелі Ярополка, Володимир вступив на великокняжий престол, не маючи конкурентів, оскільки обидва його брати були вбиті. Очевидний крах давньоруського язичництва примусив великого князя серйозно замислитись про подальші заходи щодо релігії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри” – досить своєрідному документі тієї епохи. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеістичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где захочешь”, відповіли посли. Наступний епізод, датований 988 р. розповідає про похід Русі на Херсонес (Корсунь), причини та ціль якого не роз’яснені. З подробицями оповідається про облогу міста, захват його за допомогою попа – зрадника Анастас. Після захвату Корсуня, київський князь вимагає від грецьких царів Василя ІІ та Костянтина VІІІ віддати за нього їх сестру Анну. Візантійці виставили князеві такі умови: він повинен сам прийняти хрещення і зробити християнською свою державу. Володимир погодився на ці умови і вирішив навіть, де це буде потрібно застосувати силу. Царі не без труднощів умовили сестру вийти заміж за київського князя та відправили її у Корсунь у супроводі священників та проповідників. Коли вони прибули на місце, царівна стикнулася з несподіванкою: її наречений уперто не хотів іти у храм. Тоді сталося щось схоже на диво: У Володимира розболілися очі та він втратив зір. Анна сказала: “Якщо хочеш позбавитися хвороби, негайно охрестися”. Тільки тоді Володимир наказав виконати над собою обряд. Князь Володимир христився в Корсуні. І це був винятково політичний крок, який давав можливість князеві, вже одруженому на Рогнеді, взяти ще один шлюб з візантійською принцесою Анною. Охрестившися, Володимир повернув Корсунь візантійськім царям (перед цим пограбувавши його) та відбув у Київ з дружиною Анною, священиком – зрадником та захопленим у місті добром. По прибуттю додому він негайно почав впроваджувати нову віру: ліквідував створений їм же самим пантеон язичницьких богів, а на другий день наказав хрестити усіх киян поголовно. У самому, Києві де значна кількість людей були вже християнами , погани не насмілювались йти на конфлікт з владою, але в інших місцях хрещення перетворювалося іноді навіть у криваві бійні. Зрештою князь Володимир оголосив Русь християнською державою. Всі представники руської знаті були зобов"язані прийняти християнтво через водне хрещення. Менш примусова християнізація проводилась серед простих селян у віддалених від Києва районах, які тайкома продовжували поклонятися своїм божкам. Цікаво,що слово погани перекладається з грецької мови як( поганус) селяни. Тому говорили, що погани, себто селяни, не хочуть підкорятись прийняттю християнства. Звідси і пішла назва погани, якою щей досі називають язичників. В той час відбувається ще один великий перелом в історії християнства, який ще й досі значною мірою знаходиться за завісою недомовок. Тож усе-таки, хто ж перший христив Русь? Відповідь не це запитання, яке дають об’єктивні історики різних епох, зводиться до наступного висновку. Викривлення історичної правди про першого князя - християнина Аскольда - це результат зумисної політики можновладців на догоду династії Рюриковичів, які, починаючи кінця ХI століття, намагались довести своє юридичне право на київський престол і державу, яку вони узурпували. Всі можливі історичні дані про Аскольда та його перше хрещення знищувалися, правдиві факти викручувалися, з метою завоювати авторитет на догоду Володимиру. В московських архівах часів Івана Грозного( ХVI Ст) були виявлені річні записи періоду правління Аскольда, при вивченні яких історики встановили багато важливих фактів, що прямо суперечать "Повести временних лет".Так вдалось встановити,що були вилучені всі матеріали про хрещення Русі в IХ ст.,а легенда про перше хрещення Русі князем Володимиром, зявилась аж після його смерті. Щоб історична правда не перечила гарній легенді, сини Володимира - Ярослав і Мстислав наказали переписати київські літописи і подати події в іншому, потрібному для них аспекті. Отже масове хрещеня Русі, яке відбувалося за наказом князя Володимира, було вже далеко не першим. Говорячи про прийняте християнство,варто сказати, що воно виглядало як форма без змісту. Раніше було сказано, що це був виключно політичний крок, здійснений Володимиром для укріплення своєї влади. Давні історики говорять, що навіть по декількох роках після прийняття Володимиром хрещення у його палаці ще стояла статуя поганського ідола Перуна, якому він йдучи на війну приносив жертву для здобуття перемоги. В летописи сообщается: «Начал княжить Владимир в Киеве единолично. И поставил идолы на холме вне двора теремного: Перуна деревянного, а глава его серебряна, а ус злат, А Хорса, и Дажьбога, и Стрибога, и Семаргла, и Мякошь, И принесли им жертвы, называя их богами, и приводили сыновей своих и дочерей, и молились бесам…». Роздвоєне мислення самого князя, яке було породжене з одного боку любов"ю до традицій своїх предків, а з іншого- до нового, зовсім незнаного але перспективного християнства породило повний камфуз як в його особистому житті так і в цілій Русі. Велике протистояння між християнами і поганами досягло кульмінаційної точки з великим числом жертв. Але відступати було нікуди. Невдовзі князь Володимир зробив рішучий крок, поваливши поганського ідола Перуна в річку, й вигнавши всіх поганських жерців з Києва. --------------------------------------------------- Встановлення нової релігії реально захоплювало будь – які прояви соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тим самим сприяло укріпленню Давноруської держави та зміцненню її політичної могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому оточенні. Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих на протязі Х – ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Візантійське християнство в основі християнства Русі. Поки християнство, через настачу його вісників, дуже повільно набирало обертів, а поганство глибоко трималося в своїх коріннях, це й послужило народженню двоєвірства, яке ми називаємо сучасним словом синкретизм. В епоху двоєвірства християнство та язичництво не стільки боролись одне з одним, скільки взаємодоповнювались. Хтось це засуджує, а хтось оправдовує. Чому ж так? Невже христянство немало достатньої сили щоб перемогти? Причина в тому, що так зване християнство, яке прийшло в Русь через перших її князів вже тоді не було справжнім, тому воно і немало достатньої сили для своєї перемоги. На прикладах історії різних держав ми бачили сумні наслідки того, коли церква, об’єднуючись з державою, використовували одне одного для задоволення своїх інтересів. Коли ми сьогодні чуємо висловлювання про створення так званої національної церкви, то варто зазначити, що це зовсім не нова ідея. Вона вже мала своє втілення в історії не одного народу і завжди закінчувалася різного роду переслідуваннями, інквізиціями та повним провалом з дуже великим числом її жертв. Існування державної церкви призводить до ущемлення релігійної свободи і знівечення Божих принципів. Ще за імператора Костянтина в 4 ст.н.е. об’єднання церкви й держави привело до того, що в християнство увійшли поганські звичаї. До прийняття християнства усі імператори мали звання верховного жерця pontifex maximus. А коли було офіційно прийняте християнство то традиція бути верховним священником перейшла у нову форму правління. В своїй гордині імператор вважав себе головою церкви, призначаючи та звільняючи священників по своєму вибору. Як ми вже довідалися раніше, прийняття християнства офіційною релігією було зумовлене не глибоким сердечним переконанням можновладців, а використанням його в сугубо політичних цілях для подальшого укріплення своєї влади. Важливо згадати і такий факт, що в поганські часи було модним будувати різні храми в честь імператорів та різних реальних і міфічних героїв. В центрі таких святилищ встановлювались статуї із зображенням осіб, яким поклонялись і приносились жертви. Правитель Юстиціан (527-565 р.р.) так званої християнської Візантійської держави також не відійшов від такої спокуси увіковічнити себе. І хоча побудований ним храм Святої Софії в Константинополі був присвячений поклонінню Богу, але складається враження , що насправді він був зведений на честь його самого. Як зазначив відомий історик Е.Гіббон :" Для зведення Юстиціаном новобудов слугували цементом кров і достаток його підданих". Цей храм- символ єдності церкви й держави повинен був свідчити про народження нового Риму. Будівничі були зобов"язані за суворим наказом імператора прикрасити храм майстерно виготовленими фігурами та мозаїками зображень Христа, Діви Марії та святих. Так у вигляді десятків святих, які більшість були видумані з корисною ціллю в християнство почало входити багатобожжя. Чим більше святих, тим більше пожертвувань. Зображення Ісуса Христа в храмі було схожим на самого імператора Юстиціана а зображення Діви Марії було схожим на його жінку Теодору, яка в минулому була повією. Також численні зображення святих, як крапля води, скидались на відомих поганських божків та героїв того часу. З якою метою все це робилося нам вже відомо. Таким чином, храм Святої Софії став ніби втіленням неопоганства, де під знаменом християнства процвітали різні суєвір’я. Як не прикро це усвідомлювати, але саме таку форму суржикового християнства прийнято такими державами, як Болгарія, Сербія, і накінець самою Київською Руссю. Тоді зовсім не існувало будь-якої опозиції, яка б могла відстоювати чистоту Біблійного вчення, а навпаки , як ми вже знаємо, слов’яни непримиренно ставилися до християнства в цілому. Пройшло вже понад тисячу років, можна сказати, найдовшої в історії людства релігійної боротьби. Це відбилося і на формуванні культури нашого народу, в якій тісно переплетені християнські цінності з язичницькими традиціями. Отже чи можна, поклавши руку на серце, сьогодні стверджувати, що Україна є християнською державою ? Чи можемо ми святкувати чергову річницю перемоги християнства над язичництвом? А можливо варто сказати точніше, що 1020 років тому Київська Русь була тільки проголошена християнською державою. А боротьба за утвердження християнського світогляду триває ще й досі.

Хто ж першим христив Русь?Теология

Хто ж першим христив Русь?
Теология