Копійки

І сьогодні Олег йшов додому засмучений. Він так надіявся, що нарешті йому видадуть зарплату. Підприємство його було на шляху до банкрутства і ось уже ледве не пів року, як не виплачує повністю зарплати. Деколи видадуть пару гривень, а то в основному розраховуються продуктами, яким вже термін зберігання виходить чи якимось одягом. Люди беруть і це, бояться що зароблені гроші пропадуть, бо вже навчені життям, тож хоч що не будь на них потрібно забрати. Як кажуть “ з паршивої вівці хоч шерсті клок”. Їм ті, що не знайшли ніякої роботи, деколи навіть заздрять, кажуть – “ви хоч роботу маєте...” А що тут доброго, на ту роботу і заїхати немає за що. А щоб йти, то потрібно пару годин, через усе місто, та й яка після того вже робота, а ще назад. Та що там говорити, одним словом - біда.
“Добре, що хоч малесеньку діляночку городу дали, - думав Олег, - картопля є, городина, якось перезимується. Але де взяти хліба, за що купити. Якби не вірив в Бога, то, мабуть, вже б з розуму зійшов. Вдома сім’я чекає: двоє діток, одне з яких ще зовсім крихітне. Трохи допомагає рідня, та й вони не багачі. Інколи приходить допомога на Церкву, але біда тягнеться вже не один місяць. Як бути?
Чоловік йшов і молився в душі, просив в Господа допомогти вижити.
Недавно Олег мав розмову з одним знайомим бізнесменом, той пропонував йому дуже вигідну справу, на яку шукав спеціаліста, а Олег був ним, колись він здобув вищу освіту. Та ця справа була нечесна, протизаконна. Знайомий обіцяв добрі заробітки і в найближчім часі власну квартиру...
Олег розмріявся. Уявив, як він під’їжджає на іномарці додому, як заходить у власну квартиру, як там його зустрічають домашні. Все в кімнатах блистить, всі задоволені...
Та ось в уяві постала інша картина, він стоїть в смугастому одязі біля вікна і дивиться крізь решітку на голубе небо. А вдома заплакана дружина й діти...
В його уяві згодом повстало зранене тіло, розіп’яте на хресті. Потім постали якісь очі: добрі і сумні: «Це Твої очі, Ісусе», - впізнав Олег. Він побачив невимовний докір в очах Ісусових... “ Хіба я для того тебе спас, хіба для того,” - наче промовляв тим поглядом Ісус.... Чоловік засоромився: «Так, Господи, не для цього. Але як мені бути, що я скажу зараз сім’ї, яка голодна чекає на мене? Гроші вже закінчились зовсім, а завтра не буде навіть на хліб...» Гіркота підкотила до горла... Хотілося плакати...
« Чому, Господи, так?» - ті що мають, то їм ще й везе, то звідси, то звідти, все в них збільшується, а то, що день то важче...»
Олег ішов. Їхати не хотів, хоч тих пару копійок зекономив. Бо рахунок вже йшов і копійкам. Через пів години, чоловік вже втомився, робота трохи виснажила, та, крім того, на серці було важко. І хоч додому було недалеко і там можна було відпочити, та йому б легше було пройти стільки ж, аби не прийти з порожніми руками додому.
Чим ближче Олег підходив додому, тим ноги його уповільнювали хід.
Він знову і знову звертався до Бога: “Боже як мені зараз потрібна Твоя підтримка матеріальна! Я ніколи Тебе цього не просив. Я знаю, що зараз всім важко. Ти, Господи, учиш, щоб ми не думали про завтрашній день, а я ніяк не можу не думати. Що мені сказати дітям, як пояснити, що я кожен день ходжу на роботу, стараюся працювати на совість, а мені не платять? Не платять, бо таке зараз життя в нашій країні, такі зараз організації, що не мають грошей. Та сім’ї від того не легше. Господи, змилуйся над нами, бо крім Тебе немає на кого надіятись. Я серцем відчуваю, що Ти не залишиш в біді, допоможи відчути це і розумом. Допоможи, Господи! В ім’я Сина Твого прошу Тебе, Боже !”
Олег ще шукав якісь слова до Бога, та ноги його привели до залізних сходів будинку.
І дім не мій, лише винаймаємо на горищі, бо так дешевше. Але і тих кілька гривень зарплати, що інколи отримував, ішли на плату господарям за квартиру. Чоловік гірко усміхнувся - бо горище - їхня однокімнатна квартира.
Поки Олег підіймався по замерзлих сходах, в нього витала в голові тепер одна лише думка: як заспокоїти домашніх, що і сьогодні на роботі не отримав бодай гривні зарплати.
“Господи, дай потрібні слова, дай, Боже, щоб я їх не засмутив ні своїм виглядом, ні словом,» - в душі молився чоловік.
Ось він відкрив двері і з морозяним повітрям зайшов в кімнату. До нього одразу ж назустріч кинулась його малеча :
- Тато! Тато прийшов !
Олег зігнав сум зі свого лиця. Та дружині Оксані варто було лише заглянути йому в очі, як вона все зрозуміла. Чоловік знітився. Вони обоє цілий вечір не торкались цієї теми, навіщо, що це дасть. Та коли Олег ще сидів вдаючи, що нічим не зажурений, біля нього присіла Оксана:
- Не переживай, Господь знає нашу проблему, все владнається. Потім якось так стомлено , зітхнувши, промовила:
- І чого ми такі безгрішні ?
- Як, як ти сказала? - перепитав Олег.
- І чого ми такі безгрішні ? - повторила здивовано жінка.
Олег дослухавши фразу не сказав нічого, тільки чомусь став сміятись, аж йому сльози виступили на очах.
- Що сталось? Чого ти ? - засипала його питаннями стурбована Оксана.
- Ні-ні, - Олег став витирати сльози, ти тільки-но вдумайся в те, що ти сказала: “ І чого ми такі безгрішні?”. Ти мала на увазі грошові кошти, але дивись, який вийшов каламбур: хіба ми не прагнемо бути безгрішними, а гроші для життя будуть, Господь дасть. Ми стараємось бути безгрішними, не хочемо порушувати закон, не хочемо брати чуже, обманювати, а те, що потрібно, щоб прожити, Бог дасть... Давай будемо молитись за те, щоб бути в цьому житті безгрішними, щоб втікати від гріха, а наші тілесні потреби, проблеми, давай попросимо, щоб вирішив Господь.
Вранці Олег, як завжди, пішов на роботу. До місця роботи потрібно було добиратись, зробивши дві пересадки на тролейбус, тож чоловік вирішив на одну пройти пішки, бо на дві вже й копійок не було.
Олег ішов, опустивши голову і заглибившись в роздуми... Ніч пройшла, день наступив, що він принесе, проблеми - то залишились старі? Грошей, як не було, так і немає. Ніколи б не повірив, що буде думати про гроші. Через його руки колись, та й з рештою і зараз, проходять тисячі, але це гроші чи державні, чи колективні. Нікому і в голову не приходило, що він, пильнуючи їхні гроші, зараз мав лише декілька копійок на проїзд в один бік, а назад, то вже не буде і за що, а на хліб тим більше. І чого я йду на ту роботу, останні копійки зараз віддам в тролейбусі і все...
На душі в Олега зробилось гірко. Так все набридло, що хотілось піти світ за очі. Та ось чоловік згадав вчорашню розмову з дружиною, їхню молитву: “Прости, Господи, за слабкість мою, пробач мої думки, я не знаю як, але вірю, що Ти вирішиш наші проблеми.”
Олег заспокоївся і прискорив крок, прагнучи не запізнитись на роботу.
Він вирішив скоротити дорогу і піти через парк. Перейшовши міст, чоловік став збігати по східцях вниз до алеї парку, аж раптом в нього під ногами щось блиснуло. Олег зупинився... На камінних сходах лежали дві жовті монети. Він підійняв їх. Дякую, Господи, вони мені зараз цінніші за дві колишні гривні.
Олег знову прискорив крок. “ Хоч би встигнути на тролейбус, - подумав. Я вже маю гроші на дорогу до роботи і назад.”
Швиденько перейшовши через парк, Олег вийшов на тротуар, до зупинки лишалось метрів триста. Чоловік машинально глянув на годинник. Продав би й його, якби хто купив. Вони з дружиною попродали вже золоті ланцюжки, сережки, перстені, колишні подарунки на їхнє весілля. А також продали і цілу бібліотеку книг. І все це для того, щоб було за що купити їсти. Та вони з Оксаною не жаліють, золотом тепер не цікавляться і світських книг не читають. Вони віруючі, замість золота і світських книг в їхньому домі тепер є дві Біблії: його і Оксанина, подаровані в день їхнього хрещення. Ось їхнє надбання - подарунок від Бога і його вони не поміняють, не продадуть.
Олег оглянувся, за плечима показався його тролейбус. Потрібно швидше, а то ще обжене мене і не встигну й до зупинки добігти. Він хотів вже бігти, як під ногами щось дзеленькнуло, чоловік глянув - п’ятдесят копійок. Він нахилився, підійняв гроші з тротуару. “Дякую Тобі Господи!”
Олег знову оглянувся за тролейбусом, той стояв - червоне світло, побачив чоловік: “Червоне для нього, для мене зелене, - і чомусь засміявся, - значить встигну...”
Час на роботі пролетів швидко. Зарплати, звичайно, і цього разу не було. Після роботи Олег, проїхавши по одному маршруті, пішов далі пішки, щоб не витрачати грошей. Відійшовши недалеко від зупинки, він знову знайшов на дорозі декілька копійок. Чоловік не забув і на цей раз подякувати Богу. Як не дивно, цих копійок хватило, щоб купити буханку хліба і ще й на завтра на дорогу.
Коли Олег зайшов в квартиру з буханкою хліба, Оксана запитала:
- Що, отримав зарплату?
- Ні. Знайшов на дорозі, - відповів Олег.
- Як на дорозі, - перепитала дружина.
- Не знаю як, наче там крім мене більше ніхто не ходить, мені здається, що то Господь їх посилав, але що буде завтра.
Та завтра само про себе подбало. Чоловік знову знайшов копійки, яких було достатньо на дорогу і хліб. Олег зовсім вже перестав дивуватись, коли став знаходити їх щодня.
“Така зима - то мороз і сніг, то дощ і болото, ось вчора був дощ, а сьогодні зранку вже калюжі позамерзали,” - подумав чоловік ідучи в п’ятницю на роботу. Він став обминати одну із таких замерзлих калюж і наштовхнувся на цілу купу копійок. Коли Олег підійнявши їх перерахував, то виявилось, що грошей вистачить прожити вихідні, ще й на дорогу в Дім Молитви вистачить.
“Ну дійсно, як тим євреям в пустині Бог послав манну з неба ще й на вихідні,” - подумав зачудовано Олег.
“Мені б знайти кілька гривень, - думав інколи Олег, та одразу ж відгонив таку думку, - а якщо загубить якийсь бідняк свої останні. Ні краще хай того не буде. Ще якби загубив який з тих “нових” чи “крутих” як їх називають, та ті пішки не ходять, хіба перед рестораном чи баром, то би знав що то їхні.”

На наступний тиждень все повторилось. Спочатку в Олега говорила гордість, “Як так? Я людина з вищою освітою, буду збирати копійки, як жебрак. Мої очі вже бігають по дорозі вишукуючи копійки”, - та потім він подумав, це ж від Господа, не можна соромитись того, що Бог посилає, за ті копійки ми вже ось другий тиждень живемо.”
Та одного дня Олега після роботи зустріла стривожена Оксана:
- Діти захворіли, обоє, - сказала вона тільки-но чоловік переступив поріг квартири.
Олег втомлено присів на крісло, поклавши кулаки на стіл. Потім глянувши на руки, розтиснув кулак, з нього викотились декілька жовтих та білих монеток і, жалібно дзенькнувши, впали на стіл.
- Цього замало, - глухо промовив чоловік.
- Замало, - як ехо повторила дружина, - в них грип, а ліки зараз такі дорогі.
- А я думаю, чого діти не вибігли мені назустріч, як вони там? Йдемо до них, - промовив Олег.
Зайшовши до дітей в кімнату вони зустріли їхні привітні усмішки.
- Тато! Тато!
Та ці слова не були такими дзвінкими як завжди...
І знову Оксана й Олег стояли на колінах і в молитві до Отця Небесного просили здоров’я для своїх діток.
На наступний день Олег по справах з роботи був у місті. Він йшов тротуаром і водив, за звичкою, очима, шукаючи, де Господь на цей раз залишив йому копійки та чомусь ніяк їх не знаходив.
Олегу потрібно було зайти ще в один заклад і він вільний. Директор сказав, що на роботу сьогодні вже може не повертатись, головне щоб виконав завдання, а після того може йти додому. Чоловік поспішав, мерщій би справитись і додому, бо там Оксана з дітьми. Вона дає їм чай з малиною, то калину протерту, яку колись назбирали в лісі. Та цього напевне не досить. І щось по дорозі нічого не трапляється, дивувався Олег. Він вже так привик до тих копійок на асфальті, що не міг спокійно йти і не дивитись під ноги.
Спускаючись вниз по невеличкій, вкритій льодом вуличці, Олег в одному місці посковзнувся і мало не впав, та злетіла тільки шапка з голови. Коли він нагнувся, щоб її підійняти, то аж очі закрив від здивування... Біля шапки лежали гривні. Так, це вже були гроші, не двадцять чи навіть п’ятдесят копійок, це були паперові гроші - і аж ціла двадцятка. Чоловік підняв її. Навколо нікого не було. Він оглянувся довкола і впізнав один заклад, з якого не раз бачив як виходили хмільні компанії і зі сміхом сідали в чорні мерседеси. То вони напевне загубили, як повертались з розваг.
“ Бідні люди двадцятками по дорогах не смітять,” - подумав Олег, пригадавши колишні свої прохання. Мабуть Господь почув, що я не хотів би, щоб бідний загубив бодай гривню. Значить це від нього моїм дітям на ліки. Він стояв, тримаючи в одній руці двадцятку, а в іншій шапку. “Дуже дякую Тобі Боже, що Ти зглянувся на моїх дітей і на наші молитви ! Я справді перед величчю і милосердям Твоїм знімаю шапку.”
На цей раз, відкривши Олегові двері, Оксана побачила нарешті не тільки радісний блиск в його очах, а й усмішку від вуха до вуха. Олег якось таємниче ступив два кроки з площадки в кімнату, вийняв з-за плечей пакет.
- Викладай, - сказав загадково дружинні.
Оксана, взявши пакет з його рук, стала викладати його вміст на стіл.
- Хліб, молоко, масло!?... Ліки –и ?! Ліки для дітей, - промовила здивовано дружина.
- Ти нарешті отримав зарплату? - додала вона.
- Ні, знайшов, - відповів Олег.
- Як, на дорозі !?
- На дорозі! Звичайно, не ліки і продукти, а гроші, - задоволено відказав чоловік.
- То це, мабуть, була величезна купа копійок? - будувала здогади Оксана.
- Ні - одна купюра. Двадцятка.
- Чудо та й годі ! - дивувалась жінка.
- Так, Господнє чудо. Ми довірились йому і ось маємо, наші діти врятовані. Я просив Бога ще раніше, щоб знайти паперові гроші, та Він дав тоді, коли це нам стало дійсно дуже необхідно. Такий наш Господь - закінчив радісно Олег.
- Слава Йому! - промовила Оксана.
- Так, слава і наша щира подяка!
Вони глянули одне на одного і, не змовляючись промовили:
- Амінь!

З тих пір пройшло ще декілька днів. Діти одужали. Та з цієї двадцятки вже мало що залишилось. Одного дня Оксана сказала чоловікові:
- Ти пам’ятаєш, що місяць закінчився? Я вже не раз ловила на собі запитливі погляди нашої господині. Мабуть чекає плати за квартиру? Що дальше робити? Тут вже ні копійками, ні кількома гривнями не обійтись. На це йшла твоя майже вся зарплата, та її не виплачують. Ми, що могли, то продали. Як далі бути ?
Олег зморщив чоло...
- Знаєш, ми нічого, напевне, не придумаємо. Давай помолимось і ляжемо спати. Давай знову довіримось Богу, я не знаю, що можна зробити в нашій ситуації, але знає Бог. Він нас не залишав в біді досі, не залишить і тепер.
На другий день на роботі Олег, згадуючи свої слова, подумав: “Робочий день закінчився, а так нічого і не сталось. Напевне ми вже забагато хочемо від Бога, чи Він більше не має кому допомагати? Он скільки їх нещасних, хворих і голодних, а тут ще й ми кожен день з своїми проблемами. Ну, не послав сьогодні нічого, значить така Його воля. Потрібно чекати. Чекати...” - Олег подумав інакше:, - Та ми то почекаємо, а чи почекає господиня квартири, в неї теж сім’я. І хоч вона до нас добре ставиться, та може взимку на вулицю не вижене, і навіщо їй такі квартиранти.”
Цього дня Олег переступив поріг квартири сумний як і раніше.
- Чого ти такий насуплений? - побачивши, що чоловік не в настрої, запитала Оксана.
- Я сьогодні без нічого, - відповів Олег, - чого б мав радіти?
- А ось воно що. А хіба ти не з Богом? Ти вже, напевне, і сумніватися став в Господі нашім? – сказала Оксана якось загадково.
- Та ні, - Олег заметушився на кріслі, - йому стало ніяково, - та я подумав, що доки Господь буде нас няньчити, хіба ми в Нього одні?
- Так, дійсно, не одні. Але ж то Господь! А ми Його діти! – сказала дружина.
- Так, так пам’ятаю. Прости мене Господи! Але що нам робити? - розвів руками Олег.
- Що робити? Завтра субота і ти не працюєш, їдь в село, - промовила Оксана.
- В село? Чого, щоб останні копійки витратити на дорогу, - запитав Олег з іронією.
- Ні, щоб забрати мою допомогу на дітей за два квартали, - відповіла усміхаючись дружина.
- Яку допомогу, її ж тобі вже й не пам’ятаю коли виплачували і щось не збираються, де вона візьметься ? - не заспокоювався чоловік.
- Видадуть, так Господь розпорядився. Перед тим, як ти прийшов до нашої господині, подзвонили за нами із села, і переказали, щоб хтось з нас приїхав і забрав гроші, бо якраз поступили. А також, що в сільській раді, бухгалтерія завтра працює, тож можна їх і отримати, - на однім дусі вимовила Оксана.
Олег наче застиг на кріслі...
- Ось тобі і Господь дав відповідь на молитву. А ти ж сам говорив, що Він знає як вирішити наше питання, а вже до вечора й забув про свої слова, та Господь не забув, - нагадала дружина.
Олег як сидів на кріслі, так з нього одразу ж і впав на коліна:
- Господь! Я не маю таких слів, щоб висловити свою вдячність, та Ти бачиш моє серце. Воно Твоє, я його віддав Тобі ще раніше, та дещо залишив в ньому для себе, тепер воно цілком Твоє!
В суботу, ще до обіду, Олег встиг отримати допомогу і, повертаючись назад, зайшов до рідного брата Степана. Як так, бути недалеко від нього і не відвідати, - подумав чоловік. Та брата він не застав вдома. Недовго погостювавши, Олег зібрався на автобус, хотілось ще до вечора попасти в місто, завтра неділя тож потрібно йти в зібрання.
- Ми б тобі щось дали на дорогу, та зараз нам так важко, діти вчаться, все з дому вивезли: і їжу, і гроші, ось проведу тебе і йду десь позичати хоч декілька гривень, - промовила братова дружина, побачивши що Олег вже хоче йти.
Олег, вже було взявшись за ручку дверей, зупинився.
- Я вам дам. Я сьогодні отримав за Оксану допомогу на дітей, - промовив він повертаючись.
- Та що ти, я знаю вам і самим не солодко, - відмахнулась руками родичка.
- Ні-ні, нам вистачить за квартиру заплатити, ще й лишиться. Хоч тридцять гривень тобі дам - заспокоював він жінку.
- Ну добре, - нарешті погодилась братова і взяла в Олега гроші.
Та глянувши, скільки він дав, сказала :
- Ні-ні, десятку забери, мені двадцять вистачить, ми потім вам віддамо.
Олег нічого не відповів, лише махнув рукою.
- Та що там! - і, поспішно попрощавшись, вийшов з хати. Він спішив на автобус.

Розповівши вдома Оксані, як з’їздив в село і що дав братові двадцятку, Олег глянув на дружину, та, усміхнувшись, сказала:
- Нічого, нам вистачить. А та двадцятка не наша - Божа. Тож хай вона і їм стане в пригоді.
Йдучи на роботу наступного дня, Олег не знайшов копійок. Та він і не здивувався, в них вже було на прожиття. Але під кінець тижня чоловік став хвилюватись, гроші помаленьку знову стали закінчуватись.
І хоч він вже не переживав як раніше, та думав, яким чином Господь на цей раз вирішить їх проблему. “ За дітей гроші отримали, вже скоро не буде, на роботі говорили, що зарплата буде не раніше як під кінець весни. Якщо і буду знаходити ще якісь копійки, то заплатити за квартиру їх буде замало. Як же це буде ?” – філософствував Олег.
Та коли почався і другий тиждень, Олег перестав розмірковувати, бо всі варіанти, які він передбачував, складав - відпали.
Та ось одного дня його викликали в управління, до генерального директора.
Чоловік їхав і перебирав в пам’яті чи все він добре робив на роботі, чим може бути незадоволений директор, що аж його викликає до себе? Ці думки не покидали його всю дорогу. Зайшовши в кабінет до директора, Олег запитав :
- Ви мене викликали ?
- Так. Як ви дивитесь на те, щоб ми вас перевели працювати на продовольчу базу. Ми чули, що ви непогано справляєтесь з роботою. Нам такі люди потрібні. Будете мати більшу зарплату.
Олег звів здивовано брови...
Директор продовжив мову:
- Ну зарплата буде не тільки на папері, як на попередній роботі, дві третіх будете отримувати грошима, а на решту продукти. Можна буде брати і хліб, в нас там цех по хлібобулочних виробах є. А зараз можете навіть отримати аванс.
- Ну що, згода !? - ще додав директор глянувши на Олега.
- Згода, - майже машинально відповів здивований чоловік. А в голові пронеслось “ Ось тобі чоловіче і відповідь Божа, ось тобі і вирішення справи. Дякую Тобі, Боже, немає рівних Тобі!”
- Дякую Степане Андрійовичу!
- Дякуйте не мені, а Богу!
Олег аж почервонів і відповів:
- Я вже подякував !
- Ну що ж ідіть і завтра приймайте справи ! Щасливо ! - побажав директор.

Олег вийшов з кабінету.
- Поздоровляю з новим призначенням! - сказала секретарка.
- Дякую! – відповів Олег, та потім зупинившись запитав:
- А ви звідки знаєте, що крізь двері було чути ?
Чоловік глянув на масивні оббиті шкірою двері до кабінету директора.
- Ні, крізь них сюди нічого не долітає, - відказала секретарка, побачивши як глянув на двері Олег.
- Вашу кандидатуру погодили, ще три тижні тому, та генеральний від’їхав у відрядження і аж учора повернувся, а зранку одразу ж вас і викликав до себе, - прояснила ситуацію секретарка.

Чоловік вийшов на вулицю. Він уже нічому не дивувався. “ Так, Господь Всесильний. Він для мене ще три тижні приготував місце, і в ці важкі дні, коли я нічого не знав, допомагав моїй сім’ї вижити. Слава Тобі, Господи, навіки віків. Моя подяка Тобі, Боже, не вкладається в це слово “Дякую”, вона безмежна. І я щасливий з того що пізнав Твою любов, Боже!” - так дякував і роздумував Олег, крокуючи вулицею.
Аж раптом під ногами в нього щось блиснуло. “Копійки”, - промайнуло в голові. Чоловік, за звичкою нагнувся, щоб підійняти їх... Та згодом, щось подумавши, випростався...”Ні...Це вже не мої, це - Господні, для когось іншого, такого ж яким був я...”
Олег прискорив крок, він не йшов, а, мовби, летів на крилах. Його безмежно щасливе серце не вміщалось у грудях і йому було хороше-хороше. А вслід Олегу, з вимішаного людськими ногами снігу, поблискуючи, лежали, чекаючи на когось копійки - Божі...

01.02.03.

КопійкиПроза

Копійки
Проза