Все буде добре !

Вже пройшло декілька годин, як за Ігорем зачинилися двері камери, а він як присів у глибокій задумі на тюремний тапчан, так і до цих пір не підводився. Хлопець не помічав, що за заґратованими вікнами вже опустилась ніч. Його обличчя виражало сум’ятя думок, по ньому час від часу пробігали гримаси болю і страждань... Та ось він підвівся і став ходити з кутка в куток. Місця було мало і Ігор наче намотував на клубок і думки, і кроки, постійно повертаючись на старе місце.
Земні блукання привели його в камеру попередньо затриманих. В КПЗ Ігор потрапив не вперше, сюди він вже знав дорогу і це його не лякало. Маючи друзів, які вже „пройшли все”, Ігор від них заочно знав і про тюремне життя, тому відчував, що і в „зоні”, він не пропаде. Тож коли його помістили в камері з одним „підозрілим типом”, хлопець здогадався, що це - провокатор і тримав язика за зубами.
Ігорю, майже місяць міняли то камери, то сусідів по нарах, та все було безрезультатно.
Згодом тюремним “начальникам” це набридло, вони зрозуміли, що з хлопця нічого не витягнеш, тому Ігоря звільнили від присутності будь-яких сусідів і дали спокій. Ось тепер він в камері сам на одинці зі своїми думками...
„Скоро може наступити в моїх пригодах і фінал - довгі роки перебування в зоні”, - думав хлопець. Все зовсім не так, як у цікавих книжкових романах, яких він безліч перечитав, зовсім не так... Життя виявилось набагато складнішим...

Хлопець жив в пошуку справедливості, тієї, про яку не раз чув, та не бачив. Він серцем відчував, що вона десь поряд, що ось-ось він вже з нею зустрінеться, та вона якось, наче вода крізь пальці, вислизала з його рук. Це дратувало Ігоря, постійно збивало з правильного шляху, і він потрапляв в найрізноманітніші історії, багато з яких закінчувались порушенням закону.
Після чергового злочину, обзавівшись нечесними грошима, він намагався їх чим швидше потратити, бо вони бентежили його сумління. Через це намагався якось відновити рівновагу в душі. Кожен раз, маючи гроші в кишені і проходячи біля старенької бабусі, що сиділа під храмом з простягненою як докір світу рукою, він поспішав дати їй декілька копійок. Цим хоч якось хотів загладити свою вину перед кимсь, кого не знав, але відчував, що той слідкує за ним.
Звичайно, коли роздумував над життям, то в такому вигляді воно його не влаштовувало. А тому, яке мав, безсилий був протистояти, і воно, як багно, все глибше і глибше засмоктувало хлопця. ( Він тоді ще не розумів, що темні сили прибирали до рук ще одну жертву...).
Людей Ігор не боявся. Що йому люди? Він і сам міг будь-кого налякати, рішучості йому було не позичати, а що таке страх, він забув. На всяк випадок у житті, в хлопця, у підборі взуття було заховане лезо бритви, може пригодиться, коли міліція затримає, чи ще за якихось екстремальних ситуаціях.
На будь-яку, навіть досить ризиковану важку справу, він старався іти сам. Одного разу потрапив у таку безвихідну ситуацію, що хоч живим у могилу лягай, та втрутився Господь.
«Цікаво що Йому до мене? Я про Нього ніколи і не думав, і не згадував», - подумав тоді хлопець.
Такого ще з ним і справді не було скільки себе пам’ятає. Крізь сон він бачив видіння... Бачив Бога, який сидів на золотому троні. Там було таке сліпуче сяйво, таке яскраве світло, що й роздивитись годі, та Ігор догадався, що то Він - Господь. Хлопець тоді відчув таку істину, таку глибину, таке наповнення, таке відчуття, що все йде по Божому плану. Від цього світла, що падало на нього, хлопець наче заряджався, наче черпав якусь енергію, якусь інформацію... Яку ?.. На кінець роздався гучний голос, то Бог промовив до нього: “ Ігоре, не хвилюйся, у тебе все буде добре!...”
Юнак прокинувся тоді збентежений. “Чи це сон, чи це дійсність? “, - думав він, присівши на ліжку.
Та як не дивно, дійсно через деякий час з його безвихідної ситуації знайшовся вихід, і все стало на своє місце. Незадовго після цього, Ігореві зустрілась одна віруюча жінка старша за віком, яка запрошувала його прийти до їхнього Дому Молитви, в зібрання. Та він тоді відмовився. “Для чого? Що я там не бачив?” - міркував він. Після цього пройшло не багато часу, і все знову повторилося, він знову „покотився” вниз.
Ігор, у задумі, зупинився посеред камери... Зняв спортивну куртку... Вийняв з неї шовковий шнурок, яким вона стягувалась знизу... Подивився з сумом на нього... Потім спробував чи він не розірветься, та, переконавшись, що шнурок досить міцний, подумав :” Мабуть, видержить. Шкода, що життя так швидко й безглуздо закінчиться.”
Він неквапом зробив зашморг, виліз на тапчан, міцно закріпив другий кінець шнурка під стелею за грати, ті, що загороджують над дверима лампочку, яка тьм’яно мерехтіла, кидаючи по кутках перемінливу, від руху Ігоря тінь. Хлопець, так же не поспішаючи просунув голову в зашморг... знову задумався...
“Цікаво, як я виглядаю зі сторони з петлею на шиї? Напевне, препогано”. Ігор криво усміхнувся. В голові боролись дві думки: перша - „ А чи слід? і друга - “ А який сенс з такого життя?” „Ні, я це роблю не в стані афекту. Покінчити з життям - ця думка виникла в мене не одразу... Хіба то життя ?.. П’янки, наркотики, бійки і ще багато чого, тьху ти, - Ігор сплюнув, - аж гидко згадувати.”
“А може не потрібно таке робити? - подумав хлопець. - Напевне всі будуть мене зневажати. Але хто знає, що в мене робиться на серці? Ні! Я вже так більше не можу. Не можу... Чи все ж таки не слід?... Та ні! Ні! ” - він одразу ж відкинув таку думку “Ігор не переживай, в тебе усе буде добре!” - згадав фразу, яку тепер не раз повторював. “А де те добре? Все знову повернулося “на круги своя” і щодень - все сильніше і сильніше я падаю”.
Хлопець на диво спокійно прощався з життям, настільки вже все це йому набридло і так заплуталось. Хотів бути справедливою людиною, але хтось настільки все перекручував, що Ігор дивувався з того, до чого він докотився. (Та хто це робив, він зрозумів набагато пізніше).
„ Ось, сьогодні, я вже тут вкотре, в КПЗ, - далі по-філософськи міркував хлопець. - А завтра мене можливо, чекає зона і все це в двадцять дев’ять років. Ні! Навіщо Богу моє нікчемне життя. Ну, то й мені воно не потрібне! Не знаю, що думає про це Господь, але з мене досить, за такого життя, я вибираю - смерть !..”
Він ступив з тапчана в небуття. Земля гойднулась під ногами, петля різко стиснула горло, під вагою тіла, шнурок нап’явшись, як струна, рвонув догори голову, в потемнілих очах усе завертілось з шаленою швидкістю ... і десь щезло....

Він лежав на долівці, і до нього, наче крізь сон, поверталась свідомість. У голові шуміло, шия пашіла вогнем, в очах все плавало.
Наче ватяними затерплими руками, Ігор торкнувся шиї і наштовхнувся на шнурок. Хлопець, насилу підвівшись, сів на підлозі, потім тремтячими руками здійняв зашморг, глянув на нього. Неподалік петлі шнурок був обірваний. Ігор, з натугою підвівши голову, подивився на стелю. З неї звисав обірваний другий кінець шнурка...
“Не витримав, а виглядав ще досить міцним”, - подумав Ігор.
Зараз він ще не знав: чи радіти, чи плакати. Він згадав, як у прочитаних колись книгах розповідалося, що в давнину засудженого до страти відпускали, якщо рвалася мотузка, їм дарували життя, бо вважали, що то Бог його помилував.
“ Напевне і мене Бог помилував, - подумав Ігор. - Мабуть, в Його плани не входило, щоб я ось так пішов з життя.”
Від цієї думки хлопець повеселішав. З нею і став жити. Та на дорозі стала тюрма...

Тук-тук, тук-тук, - ритмічно стукотіли колеса потяга...
“За що? За що?” - як пташка в клітці, билась думка в голові Ігоря... “Зек, зек,”, - у відчаї одганяла одна думка іншу.
Хлопець до останньої хвилини надіявся, що те, що сталось: його арешт і суд - це щось не реальне, це відбувалось не з ним. В Ігоревій голові і досі лунали слова вироку, а з них - особливо про строк, який йому дали - ” п’ять років...” Тільки подумати... п’ять довгих років ув’язнення. Тепер він „зек”... Він навіть не знав на кого сердитись; чи на себе, чи на друзів, чи на батьків, чи на суддів, чи на обірваний шнурок, чи на свою нещасну долю...
Вагон кидало з боку на бік, сіпало, і це дратувало хлопця, не давало йому зосередитись.
У цей час за вікном миготіли села, поля, річки і озера, пропливали зелені ліси. Хлопець дивився зажурено крізь заґратоване вікно вагону, зводив очі на край блакитного неба, яке доля розграфила для нього в клітинку. На душі, гірким полином, віддавався невідомий досі біль.
Не думав Ігор, що все так обернеться, не думав, що його чорні кучері нагло впадуть під безжалісним натиском машинки тюремного перукаря. Не гадав він, що ось такі краєвиди за вікном, стануть тепер для нього такими милими і такими до сліз, далекими.
За думками проходив час, за вікнами опустилась ніч. Потяг зупинився на якійсь станції. З нього сипнула охорона, охопивши тюремний вагон в кільце.
Вони, такі ж, як і Ігор, стрижені чоловіки і молоді хлопці, переглянулись. Через декілька хвилин арештовані почули, як відчепили паровоз, і він, подаючи гудки, повільно від’їхав. Тоді стало виразно чути, з вулиці команди охорони. Згодом відчинились двері їхнього вагону, за декілька кроків від якого навпроти стояв автомобіль - “воронок”, а по обидва боки, утворивши живий коридор, стояла охорона з солдат із вівчарками, міліція в чорних масках, а ще далі - працівники залізниці, а за ними - величезний натовп цікавих пасажирів.
Ось цим коридором, під пильним поглядом собак і людей, їм потрібно швиденько перебігти з вагону в будку автомобіля...
Ігор біг, зігнувши голову. Він не думав, що це так буде соромно. Сором пік йому не тільки обличчя, а й підошви ніг. І коли він опинився за глухими стінами металевої будки автомобіля, йому стало легше. Він, як звір, забився в найтемніший куточок і там принишк.
Через декілька годин вся ця процедура повторилась знову, але вже в зворотному порядку...
На дворі ще стояла ніч. Вона ніби не хотіла відходити. Чіплялась за все: кущі, дерева, будівлі - та під натиском дня поволі змушена була відступати. Темінь ще затрималась у заґратованих вікнах, в сірій пащі тюремних воріт, які розкрившись перед свіжими жертвами, швиденько проковтнула їх разом з машиною і знову застигла в залізній байдужості...
Ігор, разом зі своїми супутниками, подавлені реальністю, яка стала для них фатальною, безшумно, мов тіні, промайнули тюремним подвір’ям…
Ось так їх похмуро зустріла колонія посиленого режиму...

Норовистий, незалежний характер Ігоря, не сподобався тюремному „авторитету”. Хлопець швидко прижився до нових умов, а через деякий час на нього був немалий попит. Справа в тому, що Ігор став ремонтувати взуття і постійно мав якийсь заробіток у кишені. Якраз цей заробіток і не давав спокою „авторитету”, і він захотів, щоб хлопець ділився виручкою з ним. Та всі намагання налякати Ігоря не приносили успіху, а сам хлопець не збирався віддавати добровільно зароблені гроші. Від цього падав рейтинг визнаного „авторитета”, і той любими шляхами хотів „надіти на хлопця вудила”. Зачеплений за живе, він шукав, як би поставити його на місце, звичайно, не своїми руками, а вибравши для цього здоровенного чоловіка ....
Хлопець бачив, що його незалежна поведінка декого дратує і що слід „чекати розборок”. Тож, коли його покликав поговорити один чоловік, він зрозумів, що то робота „авторитета”. Проте цей велетень сам по собі, крім того, що був фізично здоровим, ніякої більше загрози не становив. Тож, як прийшов час їм зустрітись один на один, Ігор сміливо пішов.
Зустріч відбулася в досить глухому місці і без свідків. Чоловіки були насторожені і майже на грані психологічного зриву. Та поступово Ігор переконав цього „атлета”, що він йому не ворог. Цей, напевно, все зрозумів, хоч до кінця розмови все ще тримав руку в кишені. „Напевно, як і я, держить в руці ножа,” - подумав хлопець і першим вийняв спітнілу руку і простяг Мішані. Той, хвилину повагавшись, подав назустріч свою.
План „авторитета” провалився, але Ігор після цього завжди тримався насторожі.
Проходив час і в нього стали з’являтися нові друзі. Багато кому подобалась його незалежність, а після того, як взнали, що листи, які на прохання товаришів, писав Ігор до дівчат на волю, мали шалений успіх, багато хто підходив, щоб і від них він написати лист їхнім дівчатам. Правда, тут виявився один казус... Коли зеки, отримавши листи-відповіді, далі самі вже стали вести листування, то їхні „пасії” якимось чином здогадувалися, що це вже пишуть інші люди, і листування припинялось.
Одного разу Ігор задумався над тим, а чому це він пише листи за когось, а сам нікому, адже в нього теж є дівчина на волі, Людмила. Проте виявилось, що від себе писати важче. Однак ця думка хлопця не залишала, і він після деяких вагань, все ж таки написав Люді листа. Відправивши його, хлопець чекав на відповідь і навіть нервувався від хвилювання, чого раніше не помічав за собою...
Та ось довгоочікувана відповідь прийшла... З листа Людмили, він дізнався, що вона його не забула. Поступово їхнє листування почастішало. З листів вони обоє стали більше розуміти одне одного. Згодом в листуванні зізналися, що хотіли би зустрітись. Та в такому „закладі” дозволити зустріч можна тільки з близькими людьми. Ігор запропонував Люді вийти за нього заміж. Дівчина погодилась і приїхала вже до нього, як наречена.
В той день була субота - вихідний. Виявилось, що їм немає кому дати шлюб ; жінку, що працює в ЗАГСі, не застали вдома, вона поїхала на дачу. Та, як на диво, допоміг начальник колонії. Він розшукав цю жінку і так, як є, в робочому одязі, просто з дачної ділянки привіз її на церемонію шлюбу. Ось так Ігор з Людмилою скромно і побрались: без батьків, без натовпу веселих родичів і друзів, великих букетів квітів, радісних посмішок і застільних тостів. Та вони були щасливі з того, що знайшли одне одного в цьому шаленому світі.
Після одруження Ігор остаточно зрозумів, що йому тут не місце, що потрібно вибиратись, не губити ж тепер своє молоде життя, та й ще дружини.
Незадовго після цієї події Ігоря перевели в іншу колонію, та чоловік жив вже думками про волю... На новому місці було досить важко. Проте Господь проник і крізь колючий дріт і грати, крізь всю систему охорони цього, не вельми привабливого, закладу для того, щоб ”спасти те, що гинуло ...”
Саме тут він почув про Бога. Ігор і раніше чув і бачив людей, які молились до Господа і став над цим задумуватись. Місіонери раніше заходили до них в колонію та тоді Ігор ще зі своєю „філософією” не сприймав Слова Божого.
Там, за сірими тюремними стінами, під час таких би, здавалось, нічого не значущих зустрічей і розмов в його серце вже впали зерна Слова Божого ...
Ігор, зазвичай, товаришував з бойовими хлопцями і був дуже здивований, коли один його близький друг, на п’ять років молодший за нього, той про якого кажуть „зірвиголова”, щось раптом різко змінився... Ця зміна, звичайно, не могла пройти повз увагу Ігоря, і тут виявилось, що його товариш став прислухатись до голосу Божого, а почув він про Бога від тюремного „авторитета.”
Ігор захотів і собі переконатись, про що думає цей чоловік. Він і досі пам’ятає здивовано-розгублені обличчя “зеків”, коли вони від цього рецидивіста, якому присудили п’ятнадцять років, почули про Бога, про Його любов, про покаяння. Якби земля розверзлася під їхніми ногами, вони не були би так здивовані. Спочатку вони подумали, що це невдалий жарт. Згодом переконавшись, що він дійсно так думає, і що на шостому році ув’язнення покаявся і прийняв Господа, що погоджується з Словом Божим, товариші по нарах, а з ними і Ігор, стали прислухатись до його проповідей, а потім разом із ним стали ходити на зустрічі з місіонерами, через яких і цей непростий чоловік, бандит-рецидивіст, прийшов до Бога...
Поволі чорні фарби, якими Ігоря останнім часом наділяло життя, стали тускніти і десь зникати. І навіть відчуття сірих тюремних стін, яке так важко переносив хлопець, перестало йому давити на серце. В нього з’явилась жадоба до життя. Тепер воно набуло того сенсу, якого він довго шукав, - в ньому був Бог і сім’я. Тому тепер Ігор ще більше прагнув чим швидше вийти на волю, особливо тоді, коли дізнався, що раніше визнаному „авторитетові”, а тепер істинному християнину, скоротили строк на п’ять років. Зміну поведінки Ігоря не могло не помітити тюремне начальство, і згодом йому також скоротили на два роки строк ув’язнення.
І ось, нарешті, Господь звільнив Ігоря з фізичних кайданів і він вийшов на довгоочікувану волю.
Тепер він мав більше можливості досліджувати Святе Письмо, робити помітки і виписки, молитись так, як підказувало серце .
Разом із тим він намагався покинути курити, вживати алкоголь. Та це чомусь йому ніяк не вдавалось і він, інколи, повертався до старого. Цей чоловік тоді ще не міг зрозуміти, чому так трапляється. Проте це ставалося тому, що Ігор самотужки намагався звільнитися від залежності, жити праведно без Божої допомоги , а темні сили його не хотіли відпускати.
Довгих десять років внутрішньої боротьби пережив Ігор, поки закінчилися його “ ходіння по муках “ - впали й духовні кайдани... Він покаявся перед Богом, розказав про це людям... Згодом покаялась і його дружина Людмила...
На зламі тисячоліть Господь подарував Ігореві з Людою трійко діток : у 1999р. сина Павлика, у 2000р. - доню Христинку. Ще через рік - другу доню Оксанку.
Тепер для нього настало нове життя. Яке воно буде, він звичайно не знав, та знав, що Господь допоможе йому перенести все: і радість, і горе.
“Може через цю жінку, що запрошувала мене до своєї Церкви ще тоді, в минулому, Господь зробив крок мені назустріч? - з жалем подумав Ігор. - Та я не зрозумів.”
“ Не переживай, Ігорю, у тебе усе буде добре,“ - повторював чоловік щоразу, коли життя приносило нові випробування. Багато їх довелося ще зазнати чоловікові, та Господь був із ним і завдяки Йому все закінчувалося щасливо.
Згодом, коли Ігор пригадував часи до свого навернення, то відмічав про себе, що його тодішнє молоде життя проходило, здебільшого в нічний час. Так, він дійсно жив в темряві, майже злившись із нею. Тож яким було його пробудження від світла Божого - залишається тільки уявити.
Були проблеми і з працевлаштуванням . Одного разу Ігор вже майже домовився з одним директором фірми про прийом на роботу. Та, прислухаючись до мови чоловіка, директор запитав:
- Якої ви віри?
- Я християнин, - відповів той.
- Я не про те, - перебив його начальник.
- Ви маєте на увазі, якої деномінації, - перепитав чоловік. - То я протестант.
- Значить, - нетерпляче знову перебив його директор, - я вас візьму на роботу, але на фірмі, щоб ви про Бога не говорили.
- Я не можу вам цього пообіцяти, - відказав Ігор.
- Ви що, не розумієте, що того, хто і так не дуже мудрий, то вже ніхто не змінить, - промовив директор.
На що чоловік йому відповів:
- Той, за кого ви так думаєте, в Божих очах може бути в тисячу разів... мудрішим від вас...
Обличчя директора зробилось, як столовий буряк...
Після цих слів Ігор, звичайно, роботи так і не отримав. Та Господь був з ним, тому той не вішав носа.
Багато з того, що довелось пережити, тепер Ігор з точністю і не пригадає, та один випадок закарбувався в його пам’яті назавжди. Він і зараз стоїть в нього перед очима з усіма подробицями...

... Був грудень. Зима того року вирізнялася надзвичайною суворістю: із морозами і завірюхами. Шостого числа цього ж місяця народилася Ігорева найменшенька - Оксанка. Десь через тиждень після цього він привіз її з дружиною додому, в село. Все було прекрасно, всі були щасливі, старшенькі діти, хоч і самі щойно зіп’ялись на ноги, весь час бігали дивитись на маленьку “лялю”. Наступного дня після приїзду, розгулялась така завірюха, що носа на висунеш. Враз всі дороги і стежки закурило-замело, що ні проїхати, ні пройти. А село знаходилось далеченько від траси - сім кілометрів. І ось якраз за таких складних погодних умовах у маленької Оксанки раптом почала підійматись температура, згодом з’явилася нежить, дитина стала кашляти. Стривожені батьки викликали сільську фельдшерку.
Ігор раніше з нею мав непорозуміння. А було це так... Одного разу, ще до того, як Люда ходила вагітна і народила першу дитину, до Ігоря підійшла сільська фельдшерка і дещо мовила. Те мало не шокувало майбутнього батька... Ця жінка, затинаючись, путаючись у словах, просила, щоб він дав розписку про те, що сам прийматиме в своєї дружини пологи і відмовляється від лікарської допомоги... Чоловік здогадався, що ця жінка сприймає його за якогось страшного дикого сектанта, можливо, їй цю думку хтось і нав’язав. Хто зна? Та Ігор, почувши таку нісенітницю, запевнив її, що він дійсно вірить і надіється на Бога, Якого просить благословити руки тих лікарів, що будуть приймати пологи і що коли настане термін родити, він одразу ж одвезе Люду в Тернопіль в пологовий відділ.
І ось, тепер фельдшер вже без будь-яких забобонів прийшла, послухала дитину і сказала, що, хвалити Бога, хрипів у груденятах ще не чути. Температура на той час була 37,2- 37,3 градуси. Лікар порадила пильнувати за дитиною, а найкраще - відправити до лікарні. Та про це годі було і думати за такої погоди, тому Ігор став у ревній молитві просити Бога за свою дитину. Довго говорив чоловік до Господа і відчув запевнення, що дитина житиме...
Хвороба Оксанки наклала сумний відбиток на настрій всієї сім’ї. Навіть Павлик і Христинка, які любили повеселитись, побешкетувати, принишкли.
Чоловік вже й не пам”ятає, як все трапилось... Дружина годувала Оксанку і та, чи то захлиснулась, чи що? В той час і він знаходився на кухні, сидів, заглибившись, в невеселі роздуми, як раптом його вивів із цього стану переляканий зойк Людмили:
- Ігорю! Ігорю! Оксанка не дихає!
А за ним одразу ж інший жахливий:
- Боже ! Вона померла! Померла - а!
Ці слова боляче, наче батогом, хльоснули чоловіка. Він рвонувся до дитини. Вхопив її з рук розгубленої жінки. В цей час та, затуливши руками заплакане лице, з розпачу забилась в істеричному плачі. Мама, вивела її в сусідню кімнату. До Ігоря тільки доносився безутішний плач і голосіння жінок. Та в цей час він думав тільки про дитину...
Чоловік відірвавши маленьке тільце Оксанки від грудей, до яких притис його з горя, впавши на коліна, на витягнутих руках простяг його вгору, до Господа. Слова болю, відчаю лились з його уст до неба. Вся надія, яку він носив у серці, зараз у цей критичний момент, вихлюпнула в тяжкому риданні перед Господом, в усій своїй щирій вірі.
- Боже! Великий і Могутній ! Боже Святий і Праведний! Я Тебе молю, я Тебе благаю! Не забирай, не забирай нашої кровиночки, нашої ластівочки від нас! Не лишай нас цієї радості, цієї втіхи, в цьому світі. Не лишай її життя, бо з нею лишаєш життя і нас!...
І Господь почув його голос, побачив його батьківську сльозу і поспішив йому на допомогу...
...Ігор підвів заплакані очі вгору і... зустрівся поглядом з Оксанкою... О, чудо! Вона розплющила оченята... Він наблизив її до свого обличчя... Малятко знову дихало... До нього теж неначе повернулось дихання:
- Дякую Тобі, Батьку Небесний... Дякую за Твою безмежну любов і милосердя. Дякую за нашу донечку. Ти повернув із нею і нас до життя. Ти вірний Бог і Ти тримаєш Своє Святе Слово.
Згодом Ігор зрозумів, що його випробування на цьому не завершилися - ще одна проблема залишилася. Через деякий час температура, в маленької Оксанки, стала зростати і досягла 39 градусів. Тоді чоловік заклав піст і став ходити по хаті з дитиною на руках. Він знову молився до Бога, притискаючи до грудей хвору Оксанку, сльози текли по його щоках і скапували на крихітне маля.
Та Господь знаходився поруч і на цей раз і знову почув молитву батька. Температура в дитини стала знову спадати. Змучений недосипанням і тривогою за донечку чоловік, поклавши її в ліжечко, і сам приліг відпочити... Він не пам’ятає, скільки пройшло часу, як крізь сон почув, що його кличе дружина:
Ігор зірвався на ноги:
- Що сталось?
- Біда! В Оксанки температура знову підіймається, - стурбовано зойкнула заплакана жінка.
Ігор вхопив маля на руки і знову звернувся до Бога в молитві. Через деякий час температура стала спадати. Так вони провели в молитві безсонну страшну ніч. Коли чоловік лягав відпочити - температура підіймалась, коли ставав до молитви - спадала, дитині ставало краще. Він тоді вирішив, що так у молитві дитина одужає. Але Господь мудрий і далекоглядний, Він знав подальший розвиток подій...
Жінка-фельдшер щодня відвідувала хвору дитину, але цього разу вона не планувала до них заходити, а аж наступного ранку. Та Бог направляє стопи людини - в неї змінилися плани, і вона зайшла до хворої дитини ще пізно вечором. Коли фельдшер подивилась і послухала Оксанку, то одразу ж сказала, що її потрібно терміново везти в лікарню.
Сталось так, що до цього дня дороги від снігу не прогортали, аж тут якраз прогорнули. Було свято - за старим стилем Різдво Христове. Та виникла інша проблема - як на зло, майже всі водії в цей день були напідпитку, а дехто вже й на очі нічого не бачив. Обійшовши все село, Ігор знайшов тільки одного тверезого водія, та в його автомобілі була поламана пічка, а у такому холоді маленьку Оксанку не можна було везти. Цей чоловік запропонував Ігорю, підвезти їх на швагровім авто, якщо той дозволить. Чоловік кинувся до того чоловіка, та той язиком, який заплітався, відмовив, мотивуючи це тим, що йому зранку їхати за товаром, тому машини не дасть.
Знесилений Ігор повертався додому. Він ішов і молився до Господа, дякував Йому, що Він вірний, тому не залишить і не покине. Та все складалось не кращим чином і, на перший погляд, начебто не було за що дякувати Богу, та Ігор був впевнений, що Господь є вірним, і покладався на Нього, на Його Слово. І коли ноги вже привели чоловіка майже до самого дому, то побачив, що біля сусідської брами стоїть автомобіль...
“Це сусід щойно повернувся з Тернополя, - тьохнуло йому в серці. - Дякую ще раз Тобі Боже”, - видихнув із себе Ігор і побіг до сусіда.
Той був тверезий, і коли змучений чоловік пояснив йому ситуацію, відповів, що потрібно негайно виїжджати, поки знову снігом не замело дороги.
Ігор побіг додому готуватися до поїздки. Через декілька хвилин вони вже їхали до лікарні.
Коли батьки із маленькою Оксанкою прибули до лікарні, був пізній вечір. Вислухавши поспішні пояснення стривоженого подружжя, медики відразу ж прослухали дитину і зміряли їй температуру, також зробили флюорографію, після чого відправили дитину на процедури. Дружина з дитиною залишилась у лікарні, а Ігорю нічого не залишалось, як шукати собі нічліг. Тож він пішов переночувати до брата у Христі.
Та спати цієї ночі йому не довелося: подзвонили з лікарні і повідомили, щоб він негайно повернувся, бо з дитиною дуже погано. Прибігши в лікарню, Ігор зустрівся з стурбованою дружиною. Збиваючись на мові, жінка пояснила йому, що коли дитину занесли в маніпуляційну кімнату на процедури, то вона змушена була піти в палату, якраз там дитина перестала дихати... Люда почула якусь метушню в коридорах ,і вийшовши з палати запитала:
- Що трапилось?
- Що, що? Ваша дитина померла! - поспішаючи, відказала через плече, якась з медсестер...
Люда не знає, як вона встояла на ногах після цих слів... Медсестри спробували повернути дитину до життя своїми силами, та в них нічого з того не виходило. Тож коли їм це не вдалося, понесли Оксанку в реанімаційне відділення... Але там побачили, що в такому стані дитину вже не можливо врятувати, тому всі розводили руками. Ніхто не міг прийняти правильне рішення. Якраз у цей критичний момент прийшла завідуюча відділом, яка не мала бути в цей час на роботі і підключила дитині апарат штучного дихання. (Ігор зрозумів, що то знову втрутився Господь.)
Ось так Люда коротко пояснила чоловікові ситуацію. Вони разом кинулися в реанімацію.
Прибігши туди, батьки подзвонили в двері. Через короткий час, до них вийшла завідуюча. Лікар, відвівши їх в бік, співчутливо сказала:
- Все... Більше нічого зробити не можливо. Я не знаю, що буде з дитиною. Вся надія тільки на Бога!
- Ми на Бога якраз і всі надії покладаємо! - переконливо, відповів чоловік.
Ігор почав молитися... У відділенні лежала ще одна хвора дівчинка, тож він всю ніч молився за обох дітей. Важко було зосередитися на словах молитви. В голову настирно лізла згадка про те, що колись у дитинстві, коли Ігоря ще й на світі не було, його старша сестра, тяжко хворіючи пневмонією, промучившись три роки, померла. Ця обставина тиснула на нього, нібито це вже родинне. Здавалося, десь у куточок серця ось-ось заповзе страх, та в ньому жив Христос, і Ігор із кожним словом молитви набирався сил. У ньому горіла незгасаюча віра в силу Божу, в те, що „все буде добре!”.
Ранком до нього підійшла схвильована лікарка і сказала, що справи пішли на краще і є слабенька, але надія...
Та в Ігоря надія була не слабенька... Наступного дня, десь перед обідом, стан дитини настільки покращився, що змогли вже відключити апарат штучного дихання. Оксанка дихала сама, вона жила...

Справи дійсно пішли на краще... Дитина набиралась сил... Згодом Люда в лікарні, на своє здивування, зустрілась з жінками, що не давно разом з нею лежали в пологовому відділі. Розпитавши їх, в чому справа, вона дізналась, що їхні діти, які народились приблизно в той же час, що й їхня Оксанка, заразились якимось вірусом. Багато хто з них мали пневмонію, але так як вони були всі з Тернополя, то одразу ж звернулись за допомогу до лікарів. Ігор з Людою не мали такої можливості, вони жили в селі, з якого не могли ніяк вибратись через погодні умови і опинились тут тільки тепер...
Були, правда, ще проблеми з лікуванням, бо ж зараз є гроші - є ліки, а як немає грошей - немає ліків, а значить і не лікують. Тому-то в Ігоря кожна гривня була на рахунку, проте він кожен раз, як дитина лежала в лікарні, жертвував 20-30 гривень на церкву і Господь забезпечував його фінансово.
Чоловік постійно підвозив гроші на лікування дитини, та одного разу він їх просто не мав. Однак Бог і тут втрутився. Лікар-доцент якраз в цей день отримала зарплату і віддала всю на лікування Оксанки. Наступного дня Ігор повернув борг. Знайома медсестра згодом по секрету сказала Ігорю, що таке лікар вже давно не робить, бо багато хто з батьків потім грошей не повертає. Лікар переконалась, що Господь є сильний, вона побачила як Він працює.
За місяць часу, маленька Оксанка повністю одужала... Вже коли дитину виписували з лікарні, до Ігоря підійшла завідуюча реанімаційним відділом і промовила з теплотою у голосі:
- Ви можете приходити сюди і молитися, коли тут будуть важко хворі.
Ігор підвів на неї питальний погляд.
- Я хочу вас порадувати. У вашої дитини відновилось дихання. Це вперше в моїй практиці. Такого ще не було, щоб з такого важкого стану хтось одужав, - пояснювала жінка. - Принесли не дихаючу, клінічно мертву дитину і не відомо точно, коли це сталось Я ж апарат підключила тільки тому, аби не мати тягаря на серці, що зі свого боку зробила все, що змогла, щоб дитина жила. Але впевненості в тому, що вона житиме, в мене не було. Така дитина, коли дихання припиняється і не відновлюється протягом трьох днів, помирає.

Ігор, згадуючи ті часи, сповнений великої вдячності Богу, став в душі молитися:
“Я дякую, Господи, за Твою силу, велич і любов! За Твою суверенність. Ти кого хочеш милуєш, із Своєї доброї волі даєш бажання і чин. Я дякую Тобі за зцілення свого життя, своїх дітей! Я дякую Тобі за своє зцілення від гріха, від п’янства, куріння. Дякую Тобі, Батьку Небесний... Дякую за Твою безмірну любов і милосердя. Дякую за нашу донечку. Ти повернув з нею і нас до життя. Ти вірний Бог, і Ти дотримуєшся Свого Святого Слова.
Я дякую, що Ти не покинув мене в скрутні години мого життя, а був завжди поруч. Дякую Тобі, показав мені інше життя - в Христі Ісусі. Дякую за свою дружину, дітей, дякую за те, що Ти є.”
- Та-та! Та-та! - перервав Ігореву розмову з Богом дзвінкий дитячий голосочок.
Він обернувся на цей голос. До нього з усмішкою від вуха до вуха, на щасливому личку бігла його найменшенька донечка - Оксанка. В Ігоря ніжно засвітились люблячі очі. Він, ступивши їй крок назустріч, підхопив дівчинку і підкинув високо вгору. Десь там під стелею, прозвучав, як срібний дзвіночок, веселий дитячий сміх. Ігор піймав Оксанку і щасливий притис її до грудей, а вона не переставала щось радісно йому щебетати і сміятися.
Цей сміх нагадав йому одну знайому і дорогу його серцю фразу... Чоловік і собі, усміхнувшись, повторив її в своєму серці: “ Так, Боже, я пам’ятаю Твої слова: „Ігорю, не переживай, у тебе все буде добре...”

15.10.03. Тернопіль

Все буде добре !Проза

Все буде добре !
Проза