"Цунамі"

Індонезія - країна безлічі островів, вкрита горами. Вони займають половину її території. Гори в свою чергу всіяні вулканами, які час від часу заявляють про себе. Тоді країна наче горить. Крім того Індонезія на дві третини покрита вологими тропічними лісами, порізана безліччю повноводних рік, які вкрили її наче густа павутина. Ця країна здавна манила до себе завойовників. Вони приїздили навіть з далекої Європи і насаджували свою владу, свої погляди на життя. Спочатку це були португальці в ХУI столітті, згодом голландці в ХУIII столітті. Останні на протязі двох - трьох століть зуміли повністю захопити владу в цій країні. Проте індонезійський народ повставав проти колонізаторів і його боротьба не була марною. Пройшло ще не мало років: індонезійці витримали і японську окупацію в 40 –х роках ХХ століття, і інтервенцію Англії і Голландії. Після проголошення незалежності в 1945 році, ще пройшло п’ять років, коли ціною неймовірних зусиль Індонезія добилася остаточної незалежності. Це сталось в 1950 році. Народ став працювати на власну державу. Проте чи то довга колоніальна залежність, чи неприязнь до всього чужоземного, в тому числі і до нових релігій, весь час спонукувала його до агресивних дій. Будучи в процентному співвідношенні найбільш численною мусульманською нацією світу ( по різних даних від 80% до 90% - мусульман), Індонезія і по сьогоднішній день являється одним із найбільших противників християнства.

Острів Суматра, місто Мелабох - 2004 рік.
Проведення християнами богослужіння в місті, яке було назначене на 25 грудня, заборонили. Вони звичайно скорилися. Проте відчували себе пасинками в власному домі. Місцева влада вже не раз демонструвала своє негативне ставлення до християн. Переважна частина населення міста, а це мусульмани, тільки вітали цю постанову, хоча християни не просили чогось незвичайного - вони лише хотіли відсвяткувати народження свого Спасителя Ісуса Христа. Проте і в цьому їм було відмовлено. Як альтернативу їхньому проханню, влада чи то з гуманних міркувань, чи з презирства, запропонувала їм зібратися за містом, на пагорбі, і там святкувати. Християни, як законослухняні громадяни, вимушені були погодитись з цим рішенням. Вони виходили з тих міркувань, що в принципі не має вирішального значення де ти святкуєш народження Христа, в якій точці земної кулі, важливо щоб Він - Ісус, в першу чергу народився в твоєму серці. Їм, а це біля чотириста християн, як колись Йосипу і Марії, не знайшлося місця в 50-ти десятитисячному місті. Тож вони задовольнились тим яке було: пагорб, так пагорб, за містом, то й за містом. Ніщо не могло засмутити їхню радість цих світлих Різдв’яних днів.
Християни, вибравшись з шумного міста на лоно природи, отримали навіть якесь внутрішнє піднесення відчуваючи ще більшу близькість з Господом. Тут, на цьому відкритому звідусіль зеленому пагорбі, який височів над містом, вони почували себе наче на Божій долоні. Не було міських стін, не було шумних машин, не було ворожих поглядів. Лише вони і Господь. З висоти пагорба відкривались чудові краєвиди Божого творіння: в далечині красувалися дрімучі ліси, зграйки пальмових гаїв, рівненькі ряди чайних плантацій, голубінь швидкоплинних річок і екзотичне місто, що потопало в вечірніх сутінках. Благодать Божа панувала навкруги. А попереду була ніч. Попереду було світле свято Різдва Христового. І християни раділи. І вони святкували. В низу, в місті затихало життя. Населення вкладалося спати. Що їм до чийогось Різдва. Завтра для них звичайний день. А християни хай собі святкують, там - за містом, по що будуть тут всю ніч співати, не давати комусь відпочивати. „Там за містом їм і місце. Ми ще так лояльні до них, хай і за це подякують,” - напевне так думав дехто з мусульман, а може й більшість.
Смеркло. На острів опустилася ніч. Все навкруги завмерло. Та тільки на пагорбі жевріло життя. Там горіли вогні. То християни славили Сина Божого, Який запалив світло Правди в їхніх серцях, Який подарував нове життя в Христі Ісусі. Який приніс спасіння і на їхню знедолену Батьківщину, як і для тих хто зараз святкує так і для тих що Його не прийняли і зараз там в низу, в місті, байдуже сплять.
Радісні псалми линули з пагорба і розлітались по всій околиці над сплячим островом, над сонним Мелабохом. Раз від разу роздавались щирі молитви, полум’яні проповіді. Ісус був зі своїм народом і вони відчували Його присутність. Так в братерській спільності, в єднанні з Живим Богом християни зустріли світанок...
Місто ще не прокинулось... Там в ранішнім серпанку, воно лежало притихле серед лісів і гір. З висоти пагорба християнам воно чимось нагадувало гігантського сплячого звіра.
Аж раптом земля здригнулась, нервово затремтіла, захиталась. Все це тривала не більше п’ятнадцяти чи двадцяти хвилин. Ніхто тоді не думав про час. Християни ловились хто за що, аби втриматись на ногах. Аж тут, з сторони океану враз піднялась величезна водяна стіна. Вона з кожним метром набираючи шаленої швидкості, запінившись розлючено кинулась на острів.
- Цунамі, - роздався крик жаху серед християн.
Так це було ні з чим не порівняне смертоносне цунамі. Хвиля з страшною силою обрушилась на берег. Вона руйнувала все на своєму шляху. Як картоні будиночки під її напором падали не тільки маленькі особнячки, а й багатоповерхові будинки. Хвиля наче мітлою змітала все на своєму шляху як звичайне сміття. Вона перекочувалась через дахи будинків, ломила пальми і інші зелені насадження, підхоплювала автомобілі і різного роду уламки. Людей, які намагались спастись втечею, водяна стіна доганяла в ліченні хвилини чи навіть секунди. Потім, повертаючись назад, вона понесла все це в океан, по дорозі гублячи те, що їй не сподобалось. Люди як могли боролись за своє життя. Вони відчайдушно чіплялись за дерева, будинки за будь-що. Та безжалісна стихія відривала їхні руки і волокла за собою в водяну безодню.

Християни стояли приголомшенні побаченим. Біля підніжжя квітучого пагорбу, на місці Мелабоху, лежала страшна руїна. Смертоносне цунамі за лічені хвилини вщент зруйнувало місто. Його жителі, разом зі своїми домівками, зникли в бурхливих водах. Багато з них було змито і забрано величезними хвилями в відкритий океан. Самі ж хвилі, висотою 10 метрів, зробивши спустошливий набіг на острів, видохнулись. Якісь з них повернулись назад в океанські глибини, інші стомлено лягли біля підніжжя пагорбу наче їм не вистачило сили.
Християни стояли й молились, дякуючи Богу за чудесне спасіння. Вони зійшли в долину. Здавалося що на землі настав судний день. Звідусіль чулося жіноче голосіння, плач і стогін поранених. Неймовірне горе впало на острів. На уцілілих пальмах і гілках інших дерев, замість плодів, висіли людські тіла. І яка радість була рідних коли серед них знаходились ще чудом врятовані дорослі чи діти. Городяни мов очманілі тинялися серед руїн в пошуках зниклих рідних. Виносили важкопоранених. Найважче було дивитись, як батьки несли на руках мертвих дітей, безутішні в своєму горі, вони падали поряд них на коліна, рвали на собі волосся, як гірко ридали над затонулими дітьми. Звідусіль зносили трупи. Їх складали в довжелезні ряди для поховання.
Вийшовши з оціпеніння, християни, кинулись допомагати своїм ближнім...
* * *

Населення земної кулі вже давно гине під хвилями гріха. Він, як цунамі, заливає нашу планету, ще з часів Адама. Та чомусь більшість людей цим легковажать. В цьому районі землі - цунамі не таке вже й рідке явище. Про можливість його виникнення можна було дізнатись за допомогою сучасних приладів і попередити цю страшну трагедію. Ми наведемо лише деякі цитати з повідомлень преси: „Руйнівне цунамі, що обрушилося на побережжі країн Південно-східної Азії, не стало для учених сюрпризом, пише сьогодні британська газета Daily Telegraph. Епіцентр землетрусу, який став причиною стихійної біди, знаходився у західного побережжя індонезійського острова Суматра в сейсмічно активній зоні. Подібний рух земної кори спостерігався тут і раніше.”
Та ті, кого це стосується, злегковажили. Господь не легковажить нашим життям. Він відкриває нам очі на гріх і попереджує про його наслідки. Коли ми йдемо на поклик Божий, то Він заховує нас на Своєму пагорбі.
Та поки-що ми і далі дізнаємося про подібні трагедії і з болем читаємо рядки повідомлень про їх наслідки, як от: „...Число жертв постійно зростає...”

* * *
Довідка. Під час цунамі 25 грудня 2004 року в Індонезії загинуло біля 160 тисяч чоловік (по оцінках гуманітарних організацій, не менше третини з них - діти). На західному березі індонезійського острова Суматра руйнування були подвійними, оскільки острів постраждав від землетрусу, епіцентр якого знаходився в 150 милях, від цунамі. З загального числа жертв 120 тисяч чоловік загинуло на острові Суматра, в тому числі 40 тисяч чоловік в місті Мелабох. При тому в цьому місті не постраждав ні один християнин. Вони святкували Різдво Христове - на пагорбі. Багато хто з мусульман вважає, що їх наказав Бог християн за те, що вони не дозволили святкувати їм Різдво в місті. Інші просто не можуть йняти цьому віри. Християни ж зрозуміли, що їм потрібно і ще більше свідчити про свого Спасителя. Бо Господь хоче щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання Правди....

02.01.06. Тернопіль

"Цунамі"Проза

"Цунамі"
Проза