Сашко

(В основу твору покладені реальні події, які сталися в м.Маріупіль)

По степовій дорозі донецької землі, яка була вкрита пилом, повільно рухались машини, проходили інколи люди. Здавалось, ніщо не може порушити красу та водночас буденність днів. Навкруги буяли квіти, співали птахи. Лише рудий собака знав таємницю цього похмурого степу...

Неподалік від дороги стояв дитячий притулок «Пілігрим». Тому ще здалеку можна було почути галас дітей, що грали в футбол або просто розмовляли. Невелике приміщення, на перший погляд сіре й суворе, стало рідною хатиною багатьох дітей. Якось тужливо ставало на серці тих, хто проходив повз нього. І дорога ця, хоч і була вкрита квітами та барвистими травами, несла смуток та тугу. Чому? Бо змушувала людей хоча б на хвилинку подумати про майбутнє дітей.

У кожного мешканця дитячого притулку була своя історія. Хтось сам втік з дому, а когось кинули батьки ще з часу народження, інші деякий час жили з рідними, але потім стали їм не потрібні, бо заважали пити горілку, хотіли, щоб їм теж приділяли час. І... опинилися за дверима без речей та грошей. Їх серця були скривджені, а життя зламане. Якщо запитаєш: «Як ти потрапив до притулку?», хлопець підведе на тебе не за віком дорослі очі, і побачиш як швидко вони змокріють. Але він стримується, бо не вперше розповідатиме про своє життя...

Тихий вітер колихав зелену траву. В дитячому притулку було тихо. Усі діти вже давно спали. Молодий місяць за вікном повільно рухався до небосхилу. Не спав лише старий пес. Чогось прислухався він до звичного шуму в траві. Усі знали, що біля притулку часто бігали їжаки та кішки. Тому одразу ніхто не звернув уваги на неспокій собаки. Та він не вгамовувався. Обережно підходив до дороги і, впевнившись, що це не їжаки, а людина, почав гавкати. З притулку вийшов чоловік з ліхтариком в руках.

- Чого галас підняв, Рудий?! Тихіше, дітей розбудиш!

У цей час вчитель побачив якусь тінь на дереві.

- Хто там? Злазь!

- Заберіть собаку, - почув у відповідь дитячий голос.

- Рудий, іди геть! – крикнув учитель, підходячи до дерева.

Хлопець швидко стрибнув на землю. Смуглявий, з русим волоссям, в обірваних штанах та якихось зовсім стертих кросовках стояв він на зеленій траві.

- Тебе як звати? – запитав чоловік

- Сашко.

- А я – Микола Іванович, - вчитель простяг руку, щоб привітатися. Хлопець невпевнено потиснув її. - Звідки ти узявся серед ночі?

- Мені друзі розказували про ваш притулок. Вони тут вже другий рік живуть. Кажуть, що їх життя змінилося, що тепер вони мають справжню родину. Мене кликали... А я не хотів... А тепер...

- І чого ж ти одразу не прийшов? Чого не хотів? Вільне життя подобалось?

- Боявся... Але жити так, як зараз живу, ще страшніше. Тому й прийшов. Візьміть мене до себе, будь ласка, - хлопець підвів очі і жалібно дивився на чоловіка.

- Звісно, візьмемо. Тобі скільки років?

- Дванадцять.

- Ти в школу коли-небудь ходив? Читати вмієш?

- Ні, - Сашко винувато схилив голову.

- Це ми виправимо. Пішли в хату. Зараз ми тебе помиємо, перевдягнемо, нагодуємо. А то глянь, який схудлий, - Микола Іванович взяв руку Сашка і здивувався. Вона була такою маленькою та легкою, що він майже не відчував її в своїй долоні.

Сашко пив чай та посміхався, потім підбігав до дзеркала, роздивлявся з усіх боків новий одяг, знову повертався до столу та брав у руки теплу чашку. Його очі висловлювали вдячність, та важко було сказати це словами. Бо їх не вистачало. Закони вулиці зробили свою справу. Тому все, що він зміг сказати було:

- Дякую...

- Радий, що тобі сподобався одяг, - весело відповів Микола Іванович. – А тепер заспокойся. Сідай ось сюди, - вчитель показав на м’яке крісло біля дивану, - і розкажи мені свою історію.

Сашко сів. Настала хвилина мовчання. Він вагався. Життя навчило його не довіряти людям, нікому не відкривати своє серце. Тому... він мовчав. Тишу порушив м’який голос батька – так називали діти Миколу Івановича.

- Чого мовчиш? Не довіряєш мені, так? Я розумію тебе, адже я теж виріс на вулиці... Хочеш, я перший розкажу тобі свою історію?

- Так! – очі Сашка запалали від несподіванки.

- Тоді слухай... Це було давно. Свого батька я ніколи не знав. Мати завжди багато працювала, я ходив у дитячий садок. Мені було шість років, коли... – Микола Іванович замовк, підбираючи слово, - коли мати залишила мене. Це була неділя. Я пам’ятаю, як ми йшли широкою вулицею якогось нового міста та про щось розмовляли. Це сталося восени... Так, восени, бо я збирав жовте листя та хотів подарувати його матусі, та не встиг... Вона залишила мене в парку на лаві. Сказала, щоб я почекав трохи... вона швидко повернеться. Я погодився. Мама часто так робила. Я навіть не підозрював, що це був останній раз, коли я її бачив... Я спокійно збирав букетик з листочків та уявляв, як зрадіє матуся, коли я подарую його і скажу, як сильно її люблю. Минула година... друга... третя... А мати не поверталась. Я починав хвилюватися і не помічав, що дуже змерз. Я вірив в те, що мати повернеться, але вже щось жахливе сповнило моє маленьке серце. «А що, як вона не повернеться?» - ці думки лякали мене. Я просидів цілий день, потім цілу ніч... Я міцно тримав листя в руці та плакав. Так, вона не повернулась. А я навіть не знав, у якій частині міста тоді був і де моя оселя. Я чекав на неї... На цій лаві я провів два дні. Не помічаючи голоду й холоду... На третій день до мене підійшов якийсь чоловік. Він побачив мене з вікна свого будинку два дні тому і дуже здивувався, коли наступного ранку я сидів на своєму місці. «Де твої батьки?» - запитав він. Я міг лише заплакати у відповідь. Йому цього вистачило, щоб все зрозуміти. Цей чоловік забрав мене до себе, а потім віддав до дитячого притулку. Я виріс серед таких самих дітей, яким був сам. Ми розуміли один одного без слів. Вірити людям нас навчила наша мама – Надія Петрівна. Пам’ятаю, як довгими зимовими вечорами вона читала нам якусь незвичну книгу. Тепер я знаю, що це була Біблія. Мама розповідала, що Небесний батько ніколи не залишить нас, навіть тоді, коли рідні батьки залишили... Ми слухали... Кожен під час цих історій згадував своїх батьків. Деякі діти не стримувались, виходили з кімнати на вулицю, падали в сніг та плакали, кричали в небо, звинувачували когось у своїй долі. Ставало легше... я знаю, бо сам так робив. Я дуже любив Надію Петрівну. Тому й вирішив присвятити своє життя продовженню її справи. Ось така в мене історія.

Микола Іванович так поринув у спогади, що не помічав, як сльози вмивали обличчя Сашка, як втомлені дорослі очі дивились прямо і, здавалось, нічого перед собою не бачили.

- Ну, заспокойся, - учитель пригорнув до себе хлопця. Та Сашко заплакав ще сильніше.

- Добре... Ходімо, я покажу тобі наші володіння.

Микола Іванович підняв Сашка та повів на подвір’я. Сходило сонце. Навкруги все виглядало як в добрій казці. Та хлопець не зрадів красі та теплу ранкового сонечка. Він дивився на небосхил, щось шепотів, не звертаючи уваги на вчителя.

- Так само, як у той день, таке ж сонце... – прошепотів Сашко.

- Як коли? – тихо запитав батько.

- Коли померла мати...- стиснувши кулаки відповів хлопець. – Це все він винен. Це він змусив її прийняти таблетки, а потім робив якісь уколи. Мамі ставало гірше. Вона не могла більше жити без цих проклятих уколів. Це він... А тепер ще й я...

- Хто? – не розуміючи про що йде мова, запитав учитель.

- Батько... Мати казала, що їй стає краще після цих ліків, але я бачив, що вона помирає. І... нічого не міг зробити. Батько бив мене, коли мати спала і не чула. Та згодом я помітив, що вона не цікавиться більше мною. Їй байдуже, що батько робить. Її цікавило одне – укол. Вона більше не казала, що любить мене. Все про що питала: чи дістав я ліки. Я втік... Бо наша квартира спустіла. Батько все проміняв на цей білий порошок. А одного ранку... – хлопець ледь стримував сльози. Хотілося бігти, втекти від цього болю. Але куди? – Я прийшов додому. Батька не було. Я тихо зайшов у кімнату до мами. Вона спала. Я дивився на її обличчя. Воно було таке спокійне й нерухоме. Я навіть на мить подумав, що вона одужала. Та коли торкнувся її руки, зрозумів, що... що вона померла.

Сашко впав на коліна та вже навіть не намагався стримати сльози. Вони не слухались його. Ріками стікали по дитячих щоках та падали, немов дощ, на траву.

- Коли це сталося?

- Чотири роки тому, мені тоді вісім було...

- Усе буде добре. Тепер твоє життя зміниться, - заспокоював хлопця Микола Іванович.

Наступного дня Сашко прокинувся від галасу нових братів. Вони швидко прибирали свої ліжка, гомоніли.

- Сашко, прокидайся! – крикнув малий хлопець біля ліжка. – Скоріше, а то запізнимося. Батько казав, що сьогодні буде розповідати про Давида. Ти знаєш, хто такий Давид?

- Ні, - крізь сон відповів Сашко. А хто він?

- Якщо тобі цікаво, вставай та поспішай на ранкову молитву. Батько не любить, коли ми запізнюємось.

Сашко підвівся, швидко вдягся та наздогнав хлопців.

- Ти пам’ятаєш історію про Голіафа? – запитував один хлопець іншого.

- Звичайно!

Усі говорили про щось досі не знане для Сашка. Але він не почував себе чужим. Щось об’єднувало серця цих дітей. Він не розумів, як вони можуть щасливо жити, допомагати один одному, довіряти комусь свої думки та почуття. Не розумів, що їх тут тримало, чому вони завжди раділи та найголовніше, за що так любили ці батьківські історії.

Сашко опинився в великій залі. Хлопці швидко посідали за столи та поклали на них сині книжки. Настала тиша.

- Сідай, Сашко, де тобі подобається, - почув за спиною хлопець.

Він озирнувся. Перед ним, посміхаючись, стояв Микола Іванович.

- Батько.... Батько... – загомоніли діти.

- Доброго ранку! – голосно сказав Микола Іванович. – Як я і обіцяв, сьогодні розкажу вам про царя Давида.

Батько почав розказувати. Сашко вслухався в кожне слово, намагаючись не видавати свого захоплення історією.

Минали дні. Сашко звик до всього, майже все розумів. Він вже не боявся виявляти всій захват ранковими історіями, знайшов собі друзів, яким розказував таємниці. Спочатку по-троху, а потім вже зовсім звик до того, що Миколу Івановича називали батьком. Його близькими друзями стали Дмитро та Сергій. Це були рідні брати, від яких відмовились батьки ще з народження. Вони вчили Сашка грати в футбол, писати й читати. Бачили зміни його настрою. Але іноді Сашко зникав і ніхто не знав, куди він ходив. Він повертався, тому це не викликало підозрінь.

Одного весняного вечора Микола Іванович зібрав усіх дітей у себе в кімнаті.

- Сьогодні я хочу прочитати вам кілька цікавих віршів із Святого Письма, - почав він. Діти замовкли та очікуюче дивились на батька, який повільно гортав сторінки старої книги. Він зупинився на книзі пророка Ісаї і прочитав: «Чи жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе!».

Вчитель ще хотів щось сказати, та в кімнату вбігли Сергій та Дмитро:

- Батько! Батько! – налякано кричали вони.

- Що трапилось?

- Сашко зник! Ми ніде не можемо його знайти.

- Не кричіть так. Ми його знайдемо.

Микола Іванович швидко одягся та вийшов на вулицю.

- Рудий! Йди до мене! – покликав він собаку. – Ходімо. Сашка пам’ятаєш? Шукай!

Собака повільно пішов стежиною до великої огорожі. Нюхаючи землю та прислухаючись, він рухався колами, спиняючись, підіймаючи голову вгору, щось нюхав в повітрі. Та через кілька хвилин він стрімко побіг уперед. Микола Іванович не відставав від старого собаки. Рудий зупинився в густій траві. У вечірніх сутінках важко було щось побачити. Та Рудий ніколи ще не помилявся, тому вчитель йому довіряв. Він нахилився та почав придивлятися, шарудіти руками у траві біля того місця, де зупинився пес.

- Сашко! Сашко! Це ти? Прокинься! Що з тобою, синку? – підіймаючи маленьке тіло з землі кричав батько. Та Сашко лише зміг відкрити очі. Вони були мутні. Він намагався щось сказати, але не володів собою.

У цей час Рудий знайшов щось поряд та почав ричати.

- Що там ще, Рудий?

Микола Іванович подивився в траву.

- О, Господи! Та це ж шприц! Що ж ти накоїв, синку. Невже не зміг стриматись? Невже повинен страждати за гріхи батьків?

Батько ніс Сашка на руках назад до притулку. Він молився, плакав, притуляв до себе хлопця, щось шепотів і знову плакав.

- І як я цього не помітив одразу! Адже здивувала мене його худорлявість. Мабуть, не перший рік він уже приймає наркотик, - вголос міркував вчитель. – Не стримався. А вже майже місяць пройшов, як він до нас потрапив.

Вранці Сашко прокинувся у своєму ліжку. Він не пам’ятав, як тут опинився, але сумне обличчя батька все пояснило.

- Ви знаєте?

- Так

- Пробачте, але я не можу...

- Нічого не кажи. Тобі треба відпочити.

У притулку оселилося хвилювання. Що ж тепер буде із Сашком? Про це, здавалось, запитували навіть дерева, які заглядали у вікна, стіни, які чомусь стали темнішими та вітер, що іноді вривався в кімнату батька.

Наступного вечора Сашко знову зник. Цього разу його знайшли Дмитро та Сергій.

- Сашко, ходім додому, - благали вони.

- Ні. Я не можу... не можу бачити сумне обличчя батька. Він подарував мені любов тоді, коли всі мене кинули. Він відродив надію. А я... я не зміг втриматись. Пробачте, я не піду.

- Тоді ми будемо приходити сюди щовечора, приносити тобі їжу.

- Дякую... Але нічого не кажіть батькові, скажіть, що я не хочу, щоб він приходив. Будь ласка... спробуйте йому пояснити...

Сашко залишився один з жахливим болем в серці. Ця ніч була справжнім випробуванням. Він намагався заснути, але головний біль не давав цього зробити. Боліло все тіло, вимагаючи нової дози. Та Сашко вже не міг навіть встати з землі.

- Господи, пробач мені... – шепотів він.

Цієї ночі життя пронеслося перед його очами. Він згадав, як полюбляв збирати квіти для матусі, як сміявся, коли вона бігла за ним через степ, як ховався від неї за великими деревами. Затуляв очі і бачив її щасливе обличчя, чув м’який голос. Пам’ятав блакитні очі, ласкаву посмішку...
11111111111
Та, наче чорна хмара, що затуляє сонце, виринали в його уяві інші спогади. Нерухоме тіло матері, широка вулиця, по якій біжить він намагаючись втекти якомога далі від цього жахливого місця, життя у підвалі, де друзями були пацюки та комарі, перший укол та подальше пекло на землі. І знов, промінь сонця серед дощу – спогади про притулок. Друзі, батько, молитви, ігри в футбол, радощі перемог та підтримка. Як він опинився тепер тут? Серед високої трави – нерухоме тіло, на яке вже другий день полює дикий голодний пес. Та він не єдиний, хто чекає на смерть хлопця. Бо сам Сашко вже не хоче жити. Навіщо таке життя? І хто винен у тому, що так швидко воно скінчається?

Сергій та Дмитро кожного вечора втікали з притулку, приносили їжу та... наркотик. Намагаючись хоч якось полегшити страждання свого друга, вони продавали свої речі, щоб купити цю отруту та на деякий час зупинити біль. Сашка трусило, кидало в гарячку, він марив та непритомнів.

Вітер якось гнівно скиглив цього вечора. Небо було вкрито чорними хмарами, але дощу не було. Дерева тріщали, нахиляючись од вітру. Все передвіщало лихо. Сергій з Дмитром, одягнувши теплі светри йшли в степ. Вони несли їжу, як завжди, гарячу та смачну. Та... вона вже була непотрібна. Хлопці не знайшли Сашка. Все, що вони побачили цього вечора, було покусане собакою мертве тіло. З сльозами на обличчях увірвалися вони в кімнату до Миколи Івановича:

- Батьку! Він помер! Ми ж його там не полишимо?! Ми поховаємо самі. Хлопці нам допоможуть. Адже його Бог до себе забрав. Йому тепер краще. Він зустрів Батька...

- Звичайно, поховаємо...

Голова вчителя посивіла за цю ніч. А діти подорослішали...

Сашка поклали в невелику червону труну. Сергій та Дмитро йшли попереду, міцно тримаючи її в руках. Позаду йшли всі діти притулку з Миколою Івановичем. Вони співали псалом, їх очі були сповнені мужності, та серця тремтіли. Великою колоною проходили вони повз місто. Люди виглядали з вікон, виходили на вулиці та йшли разом з дітьми.

І несуть хлопця, якому не виповнилося тринадцяти років. Несуть майбутнє твоє, Україно! Не на руках з квітами й аплодисментами, а в труні. Не великі вожді, а діти, без батька й матері. Але з вірою в серці та рішучим поглядом. Їм байдуже, якої національності був їх брат, якою мовою говорив. Вони цінували його за те, що він був людиною. І їх серця болять за твоє майбутнє, Україно, і прагнуть змінити його. І їм вистачить сил!

СашкоПроза

Сашко
Проза