Экуменізм...

Екуменізм
Не в одному місті влада намагається мати вплив на церкву, а церква у свою чергу на владу. Так сталося, що для церкви чомусь недостатньо було у всі часи лишень „духовного” впливу, тому вона втручалась у політику. А влада завжди хотіла „відмити” гріх та компроміси,тому зверталася за допомогою до церкви. Хоч насправді „каятись” було в чому з двох сторін. Зрощування двох структур було вигідним в результаті, щоб впливати на народ удвічі більше. Не вже ж сьогодні часи помінялись. Чи насправді влада хоче об’єднати віруючих, коли з трибун політики виступають за єдину соборну Україну? Чи це знов народу розказують „байки”?Об’єднання віруючих, до якого останнім часом частіше втручається влада, виглядає миролюбним та лагідним. Але особисто мені цікаво, яким буде справжній резонанс, та які він за собою привнесе наслідки, щодо поширення „духовних цінностей”, якщо дійсно ця ідея буде реалізованою на практиці. Отже, пишеться історія нашого краю і такі події будуть мати значний вплив в любому випадку. Яким буде цей вплив позитивним, чи негативним для громади? Хто від того виграє більше? Священнослужителі, місцева влада, громада, або всі разом? Хоча на мій погляд - це вже виглядає утопією. Ми будуємо демократичне суспільство. Навіть церкву хочемо будувати шляхом демократії. Насамперед хотілося би зрозуміти для чого міжконфесійна церква потрібна? Заради „простого” бажання об’єднати всіх віруючих? Мені це нагадує знайоме радянське комуністичне гасло „Пролетарии всех стран объединяйтесь”. І потім всі соціалістичні країни десятиліттями боролись за права незалежності. Нашу країну і до сьогодні не знають до кого, або до чого приєднати, так щоб не втратити незалежність...За чиєю ініціативою буде виглядати ця „єдність”, чи то спільні зусилля? Що заважає віруючим бути єдиними без „об’єднення”, як організації. Просто хочеться зрозуміти глибше сам процес, і думаю, що я не один опинився в цьому „таборі” ...

Ідеї екумінізма, тобто бажання об’єднати всіх віруючих захоплювали багатьох діячів різних деномінацій та віросповідань. Політики нерідко втручались в між церковні справи. Наприклад, колишній мер міста Львова, пан Куйбіда, в свій час „олімпу” дуже ревнував за єдність між лідерами місцевих релігійних громад. Йому вдалося зібрати не тільки керівників православних церков та католиків, а також протестантських різних напрямків, а також мусульман, іудеїв, кришнаїтів. Майже всі говорили про єдність. Деякі, правда, вказували хоча би на терпимість стосунків між собою. Хоч були і такі, які не виявляли бажання приймати участь в „акції примирення”. Вони вважали, що примирити „кота” з „собакою” нереально. Погано це, чи добре? Можливо це, чи ні, примирити всіх віруючих? У львівського мера, пана Куйбіди, це прагнення фактично ні до чого конкретного не привело. Єдності більше не стало. Хоча можливо деякі відтінки терпимості і з’явились, тобто стали більш помітними, ніж раніше. Насправді, якщо б доторкнулись „територіально-духовного впливу”, тоді б краще була видна істинна природа терпимості. Як тоді подолати розділення? Нам потрібно шукати відповіді не на поверхні, а скоріше заглиблюючись в історію, вивчаючи причини їх виникнення. Але, спочатку, я хотів би висловити свою особисту думку, щодо „щирого” об’єднання між християнами та іншими напрямками різних віросповідань, а саме буддистами, кришнаїтами та іншими напрямками. Якось мені вдалося стати слухачем однієї дивної розмови. Бабуся, за віросповіданням мусульманка, прийшла відвідати православний храм, та не тільки...Вона звернулась до священика: „ Синку, я все життя ходила в мечеть, але в вашому місті немає такого храму(це було в Миколаєві, обл. центр) Дозволь мені ходити, до вас, поклонятись Аллаху.” „Синку”, тобто батюшка, не образився таким зверненням бабусі, бо ще одна парафіянка заважати не буде приходу, напроти...Він теж оригінально відповів: „Ми всі раби Божі, тому немає значення в який храм ходити, якому Богу поклонятись. Бог один. Приходьте до нас.” Але, якщо би почув мусульманський служитель такі настанови православного священика, то думаю що точно був би незадоволеним. Бо в карані є запис, що той, хто відводить від віри в Аллаха достойний навіть смерті, що в деяких агресивно налаштованих до християн країнах і роблять...

Може виникнути думка, що я захищаю розділення. Ні, я за єдність між віруючими, які щіро вірять в Ісуса Христа; та право, яке записано в нашій Конституції, щодо свободи віросповідання. Коли в середньовіччі на кострах спалювали єретиків, які насправді були передовими вченими, а також чинили погроми євреїв та заставляли їх „вступати в християнство” силою, то я можу твердо сказати, що Сам Христос, з ім’ям якого це робили, в тому ніякої участі не приймав. Церква нерідко приймала участь в політичних інтригах в історії людства, тим самим набуваючи авторитет ще однієї про владної структури. Але ж в тій самій Конституції є ще один запис, що церква відділена від держави, таким чином держава не мала б втручатись в справи церкви, з другого боку церква в справи держави. Як тоді бути? В програмі(не однієї) місцевої влади є чіткі цілі, що до побудови міжконфесійної духовної споруди...

Знов таки, акцентую увагу, що це лише моя думка. Особисто я би пропонував скоріше відкрити такий центр, який би підтримував не самі служіння, для цього вже існують побудовані храми, а якщо в когось і немає, це не означає що потрібно саме їм віддати. Ні, я пропоную проводити таку роботу через центр, яка би дозволяла, минаючи різницю вчення, більше займатись на рівні міста милосердям, допомогою інвалідам, бідним, сиротам, закликаючи до співпраці всіх віруючих та священиків. Тому що доктринальні розбіжності завжди будуть, бо існує людська гріховна природа, яка завжди буде тягнути в свою сторону. Милосердя ж не завадить нікому, напроти буде очищати від амбіцій та розділень. Розкажу один з прикладів з мого життя. Студенти Львівської греко-католицької духовної семінарії самовільно боролись з „єретиками” на львівському вокзалі. Вони ходили та збирали агітаційні трактати разом з журналами „єретичного вчення” і потім знищували. Спостерігаючи за цим процесом, я і мій колега запропонували, щоб вони краще б допомагали нужденним, яких на вокзалах завжди повно. Один інвалід, до того ж бомж, почав просити нас допомогти йому помитись. Тут-то я був і здивований відповіддю одного з семінаристів. Тобто він погодився. Мій колега відмовився, друзі семінариста теж. Ми залишились з ним вдвох... Як ви думаєте, що було далі? На очах всього вокзалу: ми за руки за ноги понесли цю людину, бо він дуже погано ходив. Як ви думаєте, куди? В баню...Уявить собі таку картину: через місто ми несемо вдвох людину, яка нагадує бомжа(так воно і було) На цьому ми не зупинились, ми його відмили власними руками, бо він був неспроможний. Погодували після процедури та оділи. Назад міліцейська машина підвезла до самого вокзалу. Міліціонер, який вів машину, подякував, а ми йому. Чи не відбулася в наших серцях робота „об’єднання”? Та ми були під час цієї події, як брати рідні, а також зі всіма хто хоч в чомусь нам допоміг...

В історії теж були повчальні приклади. Так, Франческо Асизкий, в часи спадку загально визнаної частини церкви, на своєму власному прикладі показав „що значить зректись самого себе”. Він пішов, незважаючи на те що був з багатої сім’ї, допомагати бідним. Йому вдалося відродити повагу до церкви в багатьох душах, які встигли розчаруватись достатньо. Як? Своїм життям. Навіть до сьогодні, майже всі течії християнства, поважають цю людину. Об’єднання в даному випадку більш відбувалося на рівні сердець людських, а не в побудові організації, хоча послідовники не завжди йдуть по стопам „піонерів”, таким чином знов повертаються до методів „світу цього”, шукаючи зовсім не духовності, а скоріше знов політичного впливу. А саме по цій причині і виникають розділення, які можливо подолати лишень через християнське пробудження, повертаючись туди, де була втрачена істина „люби свого ближнього, як самого себе та навіть свого ворога”...Якщо ви знайдете таких людей серед себе сьогодні, то і побачите справжню єдність, тільки чомусь вони менш за все про неї турбуються, це „вона” тобто „подруга єдність” починає переслідувати їх, що і є ознакою християнських чеснот тої чи іншої людини. Напроти, коли людина іде крок за кроком шляхами компромісу зі своїм власним сумлінням, розділення, як „смерть з косою” стає, як написано в біблії, гірким плодом...

Экуменізм...Публицистика

Экуменізм...
Публицистика