До вас, батьки, моє послання,
До тих, в кого є діточки.
Прийміть, як дар, не як повчання!
Бо безліч в світі є біди...
Сумні історії від того,
Що не навчають діток жить.
Самі є осторонь Святого,
І не навчилися любить.
Про що ти, хто з батьків не любить? -
Хотіла б вірити у це,
Але реально світ цей губить
Дітей, уловлюючи в зле.
Безпечність батьківська вражає.
Гостинці, іграшки — у дім,
Та тато й мама не спитає:
Синочку, як цей день провів?
Душа, емоції дитини,
На жаль, пішли на задній план.
А у маленької людини
Питань болючих океан.
Ви скажете: ти фантазуєш,
І щось “плетеш” в своїх віршах.
О, ні, батьки, біду бо чую
Читаючи рядки в “сітях”!
Там ваші чада дорогії
Дають свободу всім думкам.
О, як страшні дитячі дії,
І скільки болі в їх словах!..
Хтось жить не хоче, хтось учитись...
О, годі, досить це писать!
Ви мусите, батьки, спинитись,
Щоб найрідніших врятувать!!!
Комусь із них усе набридло...
А те дитя — малий росток.
Лише початок, хай би квітло,
Немов пахучий той садок!
Та дитинча все нарікає,
З чужими горе розділя.
У незнайомців щось питає,
Глибоко душу розкрива.
Батьки, батьки, о зрозумійте,
Що дітям треба теплота!
Віддати час для них зумійте,
Нехай зігріються серця.
Ви не спішіться на роботу,
І по роботі десь не йдіть.
Синочку, донечці турботу
Віддайте, щедро уділіть.
Не гроші ваші дітям треба.
Хоч, зрозуміло, як без них?
В дітей є більшая потреба.
Ви до грудей їх притуліть!
Й так посидіть годину, другу.
Не серед друзів за столом.
Ви не спішіться за попругу,
Сягніть сумління їх теплом.
Забудьте на дітей кричати.
Так, їх виховувати слід!
Але з терпінням поучати,
Не лайкою, як той бандит.
У інтернеті коментують,
(Так-так рідненькі діточки!..),
Що матері й батьки не чують,
Бо завжди в них діла свої.
Не хочу я когось винити,
Але до болю сумно так,
Не вміючи батьки любити
Вирощують собі будяк...
...Я вірю, читачі, ви інші!
Й писав сумне не ваш малюк.
Я хочу вірить: ви — мудріші.
Й вам діти скажуть: ти — мій друг!
|
