На моєму подвір’ї диво,
Зацвіли майже всі яблуні.
На душі так приємно і мило,
Бо далеко є ще до весни.
І не було б у тім дивування,
Якби зараз на дворі був май,
Але вже пройшли й жнивування,
Я ж милуюсь, на вітті – розмай.
Підвела свої очі у гору,
Роздивилась, й в сусідів краса!
Що цим хоче сказати в цю пору
Знов ввірвавшась на осінь весна?
Зрозуміти що маєм цим, Боже,
Що цим маєм збагнути серцями?
О, невже то так просто? Не хочем
Серед чуда лишатись сліпцями.
…Пригадалися дні проминулі,
Як спустілими стали сади:
Листя в дирах, плоди що там були
Впали ниць, не набувши краси…
Тільки липень був, рости їм би й зріти,
Та так сталось, що вдіємо ми?
Град великий зумів їх побити, -
Нотки суму лишивши в селі.
Пройшов час і рослини ожили,
(Хоч врожаю уже не вернуть),
Квіти саду – надію вістили,
Що в деревах лишилась могуть.
Побиття хоч, поранення знесли,
Та живі – розцвітають, ростуть.
Знаком дивним науку нам несли, -
Живий корінь – це сила їх, суть.
…Тож й ми, люди, вкорінюймось в Бозі,
З Ним Одним зможем біль подолати,
Не зламатись, а жити і нести
«Світлі квіти», щоб й інших втішати.
Якщо будем триматись Ісуса,
То злий «шторм, ураган або град»,
Нас не зможуть зігнути, бо соки,
Божі соки нас будуть зміцняти.
Ми зумієм піднятись і жити,
Болі Бог допоможе нести,
А не зможем іти, то носити
Буде Спас, допоможе рости.
Сили, перше духовні, відновить,
Якщо щиро до Нього ввізвемо,
Й добрий плід на нас – віттях, зародить,
Як всім серцем цього запрагнемо.
…Я шукала розгадки у Бога
І пізнала важливий урок:
Щоб не сталось, життєва дорога
Є безпечна, коли з нами Бог.
|
