Мені пригадалась одна правдива історія, як в одній церкві літня жіночка, а, можливо, то вже й бабця була, завжди приходила перед початком служіння, доки люди збиралися, і, стаючи на коліна недалеко від кафедри, постійно молилася. І так ціле служіння вона могла стояти на колінах і молитися, як та Анна, і щось там шепотіти, шепотіти. Та роки минали, і прийшов у ту церкву вже новий пастор, якому заманулося змін, бо, на його думку, та бабуся зовсім не вписувалася в дизайн сцени: там у нього квіти стояли, там ще щось стояло… Тож він і попросив її тут більше не ставати і не приходити. Бабуся мала займати місце десь на задніх рядах, а потім вона взагалі померла. І, ви знаєте, з того часу, як пастор попросив, щоб вона більше не молилася, у церкві відбулися зміни, тільки були вони в гірший бік. Виявляється, та бабуся була одним із тих молитовних ходатаїв, які моляться за цілу церкву, за служіння, за проповіді, за поклоніння, за діток. Як одна молитвениця може грати величезну роль для всієї церкви, так одна маленька церква може відігравати значну роль для цілого міста. Скажу навіть більше, що молитва одного праведника здатна творити погоду в місті, а якщо взяти молитву всієї церкви?
Сьогодні я б хотів говорити на тему: «Шляхетність і повага до Бога». Це дуже добре – говорити про повагу до чоловіка, до жінки, до батьків, до старших людей, до влади, до нації. Та сьогодні ми закцентуємо нашу увагу на повазі до Бога. Ми всі потребуємо поваги. Дивіться, коли таке було, щоб у якійсь сім’ї народилася дитина, яку б ніхто не вчив поваги, а вона б виросла, поважаючи батьків або сторонніх людей? Вам траплялося бачити таких дітей? Такого не буває. Знаєте, гріховна природа бере своє. Якимось недобрим речам вчити не треба – вони і самі з часом проявляться, а от з добрими речами – інша справа. Їм треба вчити, причому – постійно, весь час акцентувати на них увагу, постійно їх нагадувати, щоб дитина могла ще на якомусь етапі отримати цю науку, а наука ця могла б ще засвоїтися, відпрацюватися в організмі дитини, стати з нею єдиним цілим, і щоб ця програма була доведена до автоматизму. Як це виглядає у Європі, або десь за кордоном, де у якомусь загальному натовпі людей найчастіше лунають слова «Thank you», «Sorry» або «Excuse me», тобто «дякую» або «вибачте». Я одного разу, перебуваючи за кордоном, спеціально стояв і спостерігав, чи люди це дійсно кажуть свідомо. І, ви знаєте, вони це кажуть вже на автоматі! Навіть не думають про те, воно вже у них виходить саме собою. А у нас, як потрапиш до базарного чи якогось іншого середовища, то тобі там і на ногу стануть, і штурхнуть тебе, і лише одиниці попросять вибачення. І ці різні середовища, до яких ми потрапляємо, відіграють свою роль у тому, чого ми навчаємось, і що в нас виховується, і чи буде воно працювати. І я вам скажу: повага – це такий продукт, плід, який виховується лише у певному середовищі, як і любов, доброта, милосердя, ввічливість, і таке інше.
Не може поважати Бога та людина, яка не є шляхетною. Бо лише шляхетній людині завжди притаманна повага. Я вам хочу пояснити, що таке шляхетність, бо це давнє українське слово нині нечасто можна почути в нашому житті, та я вам зачитаю, як його пояснює словник, і ви добре його зрозумієте: «Шляхетність – це сукупність особистих якостей, зазвичай притаманних людині, що походить зі знатного благородного роду», тобто, мова йде про аристократів, дворян, і людей, які отримували спеціальне виховання. Отже, шляхетність притаманна людині високого рівня. І це виховання було необхідне для несення відповідальності, що покладалася на таку людину через її походження. Адже, якщо людина народилась в якійсь дворянській, аристократичній, знатній родині, то вона автоматично мала на собі відповідальність представляти цей рід і його авторитет. І шляхетність – є невід’ємною частиною характеру і особистості людини з такого роду, щоб підтримувати авторитет, рівень, і знак цього роду. Коли я думав про це, мені прийшли на серце наступні слова: «Кожен християнин має бути шляхетним лише з однієї причини – через своє походження, яке він має в Ісусі Христі».
Ви знаєте, по природі ми всі – від Адама, поділяємо його гріховну природу, і по роду – ми всі з різних родів. Можливо, хтось знає свій рід аж до третього, четвертого, а то й п’ятого покоління, і ви знаєте, що в вашому роді був якийсь письменник, або якась знатна чи відома людина. І ви пишаєтеся тим. А дехто – навпаки, може соромиться свого роду, адже знає, що там і батько був алкоголіком, і дід п’яниця, а прадід – той взагалі сидів у в’язниці за крадіжку. Родѝ є такі, що їх і згадати соромно. Коротше, всі ми тут в цьому залі різного походження і з різних родів. Але, ставши християнами на якомусь етапі свого життя, на якомусь зламі, ми прийняли на себе відповідальність бути представниками Божого роду. А цьому високому статусові треба відповідати. Гадаю, що ви підсвідомо це десь уже знали, розуміли і погоджувалися з цим. Та нам, як і нашим дітям, ніколи не завадить повторювати, що повазі треба вчитися.
Бути шляхетним – означає відповідати статусу Бога, або ще можна сказати і навпаки: відповідати статусу Бога – означає бути шляхетною людиною. Хто, як не християни, можуть підняти рівень, значення цього слова, і, взагалі, показати суспільству, що є інший шар, інший рівень людей. Ми інші і у соціальному, і у духовному питанні, бо усвідомлюємо, що ми є християнами. Міркуючи над цією темою, я собі робив аналіз християнства, як такого. І, ніде правди діти, то був сумний аналіз. Я порівнював між собою деякі релігії, адже в світі їх є чимало. І християнство – це теж одна із релігій. Ви ж уже знаєте, що Христос, прийшовши на цю землю, не мав задуму або наміру заснувати релігію. Він проповідував про Царство Боже! Релігія – це є не Божа річ. І тому історична статистика свідчить, що найбільше війн, трагедій і кровопролить у світі відбулося саме в культурі з християнською релігією, не в індуїстському світі, не в ісламському світі, не в юдаїзмі. І, ви знаєте, це прикро. І ми сьогодні робимо свого роду аналіз цього, щоб ясно побачити, що ми повинні належати до людей, які понад усе називають себе дітьми Божими. А ті люди, які приєднують себе до християнської релігії, автоматично діляться по таборах. Там п’ятидесятники, там баптисти, там католики, там харизмати, там православні, там лютерани, там – ще якісь. У тих таборах простір для конфронтацій, непорозумінь, конфліктів, суперечок. І я вам скажу – в таких таборах, не сказати, що там немає Бога, але Він вже точно не почувається там комфортно. В останні дні Церква підніметься вище тих всіх таборів, руїн, вище того всього, що є на цій землі. Вона підніметься, і то буде не Церква якоїсь деномінації, а це буде Церква Христова, Церква шляхетних людей, які будуть гідно жити і чинити так, щоб своїми вчинками, своїм ставленням, своєю поведінкою поважати Бога. Богові подобається, коли Його поважають. А чому б те мало Йому не подобатись? Хіба нам самим не подобається, коли нас поважають? Хто скаже, що йому все одно – чи люди його поважають, чи мають його за ніщо?
Та я б хотів сьогодні копнути цю тему трішки глибше і говорити навіть не про повагу, а про пошану. Тому що повага – це є ставлення, яке може бути задеклароване словами. От я можу сказати: «Я поважаю Сергія. Я поважаю його за те, що він такий класний, що, коли до нього не подзвониш, він завжди вислухає, відірветься від роботи, завжди зробить, завжди щось організує. Я поважаю його за це. І я поважаю Сергія, як диякона церкви. Він завжди чуйний, завжди має смиренне серце. Він ніколи не виступає проти із заявами на кшталт: «А я думаю не так!» Він завжди смиренний, і я його поважаю за це». Та замало сказати: «Я поважаю». Знаєте, можна так само просто сказати: «Я вірю в Бога! Ну, я вірю в Бога, Який мене зцілює, Який дає мені мудрість, Який мене захищає!» Всі люди сьогодні вірять в Бога, хіба ж не так? Але є різниця між тим, щоб просто сказати на словах: «Я поважаю тебе», і між тим, коли я візьму і вчиню якусь дію, яка засвідчить мою повагу до тебе. Приміром, я можу взяти якісь фінанси, якийсь свій одяг, або ж якусь річ, яку я маю, і знаю, що вона потрібна тим братам, і я прийду і скажу: «Я вас благословляю за те, що ви такі класні!»
Отже, пошана – це повага, виражена в дії. Так, як віра без діл мертва, так само і повага без пошани нічого не варта. І я хотів би закцентувати нашу увагу саме на тому, щоб ми мали до Бога ще й пошану, а не просто повагу. Так, спочатку йде повага, без поваги – немає пошани. Та, як я вже раніше сказав: мало просто заявити, що ти віриш в Бога, це ще слід підтвердити певними ділами, які засвідчать, що ти Його шануєш! Наприклад, потрібно ходити до церкви, в церкві потрібно приймати участь у її таїнствах – приміром, приймати хлібопричастя, прийняти водне хрещення, брати участь в служіннях церкви, виконувати заповіді, віддавати десятини… Самого ходіння до церкви замало, як і простої заявки: «Я в Бога вірую». Потрібно вчиняти певні дії, які б підтвердили те, що я шаную Бога! А якщо я того не роблю – то про яку пошану до Бога може йти мова? І всі мої слова тоді – як ота мильна булька. Знаєте, наші дітки дуже люблять пускати на вулиці такі мильні бульки. Пустиш її буквально на секунду-дві і – бух! – вона луснула! Отак і багато хто з людей – пускають на вітер свої слова, як оті мильні бульки.
Давайте, ми відкриємо одне місце, яке записане в книзі пророка Малахії в 1-му розділі 6-му вірші. Це відоме для нас всіх місце, та прочитаймо його з вами ще раз: «Якщо Я вам батько, Бог каже, то де до Мене пошана?» Серйозна дуже заявка. «Якщо Я для вас батько, і ви Мене так називаєте, кажучи: «Отче наш, що живеш на небесах, Отче наш! Авва, Отче! Батьку мій!», якщо ви говорите молитву, в якій першими ж словами йде: «Батьку мій!», то де ваша до Мене пошана?» І далі Бог пояснює: «На жертівник Мій ви приносите хліб занечищений і кажете: «Чим ми Тебе зневажили?» А тим, що кажете ви: «Трапеза Господня – вона погорджена». І коли ви приносите в жертву сліпе, це хіба не є зле? І як кульгаве та хворе приносите, чи ж це не зле? Принеси-но подібне своєму господарю, чи він тебе вподобає за це? Чи підійме він твоє обличчя? промовляє Господь. А тепер ублагайте ви Боже лице, і хай стане для нас милостивим». Бог тут ніби каже: «Ви молитеся, бажаючи, щоб Я став милостивим для вас, щоб Я вас зцілював і захищав!» «З ваших рук це було дано, то хіба кому з вас Він підійме обличчя, коли ви Його не шануєте? – говорить Господь Саваот. – Я не маю вподоби до вас в такому стані, – говорить Господь, – і з ваших рук Я не вподобаю такого дару. І проклятий той обманець, що в стаді його є самець, а він обіцяє, та в жертву дає Господеві зіпсуте. Я Цар великий, говорить Господь, і серед народів грізне Моє Ймення» (Малахії 1:6-14). Отак. Ви знаєте, можна було б сказати: «Амінь», і все. Після цього слова вже не потрібні ніякі коментарі. Як то в Біблії написано: коли Йов виходив на вулицю і щось казав, то вже після Йова ні в кого не було слів, щоб щось казати чи коментувати. Бог чітко сказав: «Де пошана Моя?» І далі говориться про наше ставлення, про нашу жертовність. Я далі собі розшифровував, що означає «шанувати Бога»:
– найперше, це визнати Його владу і авторитет над своїм життям, над собою.
Є люди, які в житті шукають авторитетів, і насправді, це дуже добре, коли ти маєш у житті якийсь авторитет. Спитай ви мене: хто в твоєму житті є авторитетною людиною? Я б вам відповів, що маю таких людей, і це має для мене величезне значення. Авторитетна людина – це та людина, якій я можу дозволити говорити слово в моє життя, і я це слово прийму. Я не почну щось на кшталт: «Але…», або: «Давайте, скажемо не так», або: «Я Вас не розумію», або ще: «Я по-своєму буду жити». Ніколи авторитетна людина, яка є в моєму житті, такого від мене не почує. Навіть, якщо я сам думаю докорінно не так, та, коли ця авторитетна для мене людина каже, що я чиню не так, або що маю робити отак, я приймаю це слово, як слово від Бога. Це означає, що людині, яку я пошановую, я дозволяю говорити для мене в моє життя слово, і я приймаю її виклик. Та тут на нас чекає зворотна відповідальність – коли я сам є авторитетом для когось, то маю усвідомлювати, що планка підіймається зразу на кілька рівнів. Наприклад, ви, як батько або як мама, є авторитетом для своїх дітей. Цілком може бути, що ви є авторитетом в колі своїх друзів. І вам не до лиця говорити у їхній присутності всілякі безглузді речі, непристойності, або ще по-дурному жартувати, чи сидіти кепкувати, чи дозволити собі поводитись вульгарно – ні! Якщо ти є авторитетом – це відразу піднімає твій статус, робить тебе шляхетним, змушує тебе слідкувати за своїми словами, діями, за своїм ставленням, за своєю поведінкою, за виконанням своїх робочих обов’язків. Ти починаєш звертати увагу на те, як ти взагалі працюєш, як щось виконуєш, чи якісно ти те робиш, бо тебе до того зобов’язує статус шляхетної людини, адже є той, для кого ти є авторитетом. І коли ти говориш слово, то маєш розуміти, що та людина може сприйняти сказане тобою, як пророче слово. Можливо, ти просто сказав те слово від свого розуму, та людина, яка має тебе за авторитет, ставиться до того, як до пророчого слова від Бога. А це є дуже відповідально.
Отже, ми визнаємо, що Бог є для нас авторитетом, ми приймаємо Його виклик, Його волю. Нам інколи кортить жити по-своєму, по-своєму влаштувати своє життя, десь поїхати або розпочати якусь діяльність, та, якщо ми шануємо Бога і почули від Нього, що Його воля для нас – залишитися там-то і там-то, або виконувати таку-то й таку-то роботу, то ми не можемо просто ігнорувати того, кажучи при цьому: «Я Тебе, Боже, поважаю!» Бог тоді відповідає: «О.К. Ти кажеш, що ти Мене поважаєш, але, коли Я тобі говорив: «Поїдь туди», або: «Поділися з тим-то», або: «Виконай таку-то роботу» – ти знайшов причину, щоб цього не робити. Твої слова поваги не були підтверджені ділами. Ти лише кажеш, що поважаєш, але ти Мене не шануєш».
Поважати Бога – значить погоджуватися з Його волею і не створювати для себе інших кумирів. На рахунок цього наш Бог є дуже ревнивим. Знаєте, ревність буває як позитивною, так і негативною. Взагалі, ревність, як риса характеру, дана для емоцій людини Богом. Єдине, що люди просто беруть і ту ревність використовують в неправильному напрямку. Беруться чоловіки ревнувати жінок, жінки – чоловіків, хлопці – дівчат, і оті ревнощі призводять інколи до розлучень, а то й взагалі до трагічних речей. Але сама по собі ревність, як риса, дана Богом, і Бог Сам інколи проявляє Свою ревність. Коли Ісус прийшов і побачив, що в храмі безлад, Він узяв, що під руку попало і давай усіх там шмагати направо і наліво, столи їм перевертати! Ви думаєте, що все так було ніжно? Ні, там все летіло. Його ревність взяла по Домі Божому (Від Івана 2:14-17). І написано: «Бог каже: Я ревную, коли ти вчора казав, що любиш і поважаєш Мене, а сьогодні ти вже з другим домовився». «Не можете служити двом панам, – написано в Матвія 6-му розділі 24-му вірші, – або одного зненавидите, а другого полюбите, або одного держатиметеся, а іншого знехтуєте. Не можете служити Богові і мамоні».
Якщо ми вже зробили вибір бути шляхетними, бути представниками Божого роду, то нам вже незмога тепер робити по-своєму, або займатися якимись низькими речами, такими, як обман, або ж – попросили нас щось зробити, а ми те зробили неякісно, знехотя, або ми ще й зажерливі та скупі. Ми неохоче до церкви ходимо, неохоче дітям служимо, і таке інше. Ви не можете так! Багато людей не проти жити по-своєму, а Бога тримати наче за пазухою. Так не вийде! Бог сказав в Ісаї 48-му розділі в 11-му вірші: «Я слави Своєї не дам нікому». Все! Та слава, яку Я даю, – вона належить лише Мені. Це є Моя територія, це є Моя земля, і ця територія – освячена.
От, до речі, якщо вже мова зайшла про територію, виділю трошки часу з проповіді поговорити про це. Вчора якраз думав про повагу в сім’ї. Що таке – повага в сім’ї? Чому в сім’ї зникає повага між чоловіком і жінкою, між батьками і дітьми? Одна із причин втрати поваги в сім’ї – це невміння дотримуватися території іншої людини. Я поясню вам: коли чоловік і жінка одружуються, то з перших років свого подружнього життя вони так дуже сильно зближаються одне з одним, зливаються, і кажуть: «У нас немає нічого мого, нічого твого, все наше». А трохи згодом вони приходять до такого моменту в житті, коли вже немає, що віддавати, бо вже все наше, і треба починати якось вибудовувати оці взаємини. Поки ще було, що давати, щоб було все наше, то ще все йшло на зближення, а потім те зближення досягло максимальної точки, а треба ж якось далі жити. І от тоді постає питання поваги.
Давайте, будемо поважати. Чоловік хоче, щоб жінка поважала його, як чоловіка, а жінка хоче до себе поваги, як до жінки. І у взаємовідносинах дітей без поваги нікуди. І виходить так, знаєте, що отої поваги не можна розкатати – зазору немає. Наведу такий простий життєвий приклад: раненько встаю і дітям кашку у пляшечці розкалатую. І от спробуйте – насипати кашки, налляти повну пляшечку води і її розкалатати – ну ніяк не вийде. Треба трошки зазору лишити, щоби бовталося. І от немає того зазору розкатати повагу. І починають ті бідні люди товктися і відпихатися. Чого ж ти відпихаєшся? Бо стоять близько один біля одного і відступитися немає куди. Треба відпихнутися. Відпихаються словами, відпихаються ділами. Відпихаються потім вже руками, боронь Боже. Відпихаються всім. А наостанок вже речами. Чому? Бо немає території. Людей треба вчити, що, для збереження поваги в сім’ї завжди мусить бути особиста територія, як у чоловіка, так і в жінки, і у дітей. Це значить дати можливість один одному – чоловік жінці, жінка чоловікові, і вони разом – своїм дітям – мати все своє: свою думку, свої речі, свої гроші, свій особистий час, свій простір у квартирі, і, нарешті, – свої звички. Оце і є ваша територія. Якщо у мене є мої особисті гроші – то на них ніхто не має права претендувати, як і я не претендую на жінчині гроші, чи гроші дітей. Бо це вже не моя територія. Якщо є якісь звички, якась думка, якесь місце, поличка вдома на шафі – я не можу прийти і все звідти повикидати, бо це все, бачте, «наше». Ні! Для того, щоб існували пошана і повага, мусить бути своя визнана територія. Сім’ї страждають через відсутність поваги саме тому, що немає цієї визнаної території. А, якщо вона і є, то беруть і переходять ті межі. Не переходьте меж.
Вертаємося назад до нашої теми. Бог каже: «Я слави Своєї не дам нікому». Ось є Моя територія, на якій є слава Моя. І будьте ласкавими пошановувати Мене, як Бога. Якщо ви знаходитеся на Моїй території, якщо підвизалися нести статус християнина і дитини Божої – все! Жити на два табори не вийде: тут однією ногою жити в світі по його законам, а тут однією ногою жити на території Божого Царства. Так не піде. В народі є таке прислів’я: якщо тобі церква не мама, то Бог – не батько. Тут є очевидним певний взаємозв’язок. Є така категорія людей, які нехтують церквою. Вони заявляють: «Я в Бога вірую!», а ні до якої церкви не ходять. Так не може бути. Тому що, навіть, щоб принести десятину, тобі потрібна церква, адже Писання заповідає нам приносити її саме туди. Церква – це є Тіло Христа. І в Матвія 15-му розділі 8-му вірші Ісус так характеризує цих людей: «Оці люди устами шанують Мене, а серце їх далеко від Мене».
А наскільки наше серце є близьким до Бога і шанобливим до Його Церкви? Тому що в Приповістках в 3-му розділі 9-му вірші написано: «Шануй Господа із маєтку свого і з початку всіх плодів своїх». Кожен задаймо собі питання: а чи роблю я це? Тут чітко написано: ШАНУЙ. З МАЄТКУ СВОГО І З ПОЧАТКУ ВСІХ ПЛОДІВ СВОЇХ. Шанувати Бога від маєтку та від своїх плодів – це означає, як мінімум, віддавати десятину від своїх доходів. Як мінімум. Від врожаю, і від усього, що було посаджене. «Принесіть всю десятину до дому скарбниці, щоб була пожива у Моїм храмі. І тим Мене випробуйте, промовляє Господь Саваот, чи не відчиню Я вам небесних отворів та не виллю вам благословення аж надміру? Задля вас я забороню сарані, щоб не пустошила у вас плоду земного, та й виноградника у вас на полі не буде без плоду, говорить Господь Саваот. – І щасливими називатимуть вас усі народи, бо будете бажаним краєм». (Малахії 3:10-12).
Пошана, яку ми проявляємо до Бога, прихиляє до нас Його серце. Ми всі хочемо, щоби Бог проявляв до нас милість, милосердя, ми так і молимось: «Господи, прояви Своє милосердя!» Знаєте, чому ми його потребуємо? Тому що в нашому житті є речі, яких нам до кінця не допрацювати, не додумати, і не доробити. Є такі моменти, де ми не здатні всіх ніш закрити, бо ми є просто люди. І там, де ми щось можемо не допрацювати, не доказати, навіть не допроповідувати, то Бог Своєю милістю покриє нас. Пошана до Бога є каналом для Божої милості. Немає пошани – немає милості. Дивіться, от коли діти шанують тата, то й татові кортить щось цій дитині дати. І дати навіть більше, ніж належить. Так само і Бог – Він виливає Свою милість. Якщо взяти особисто мене, як людину, повірте, якщо я бачу, що в моєму оточенні є люди, які мене шанують, то, коли я щось маю і хочу чимось поділитися, то я в першу чергу думаю про цих людей. Так само і Бог чинить!
Він проявляє Своє милосердя до тих, хто Його шанує! І наступне, що слід пам’ятати: неодмінно має бути пошана і до Святого Духа. Немає пошани до Святого Духа – взагалі всі зв’язки з Богом перекриті. Дух Святий – це є третя особа Божества, Яка приносить нам слово від Отця. Дух Святий робить реальними дію духовних дарів і матеріалізує духовний світ. Все, що генерується в духовному світі, потім матеріалізується Духом Святим, Який дає нам це відчути і спробувати. Дух Святий є трансформатором або конвектором того, що в духовному, – Він його бере і переводить у матеріальне.
Ще не завадить згадати про такий один із моментів пошани, який називається ГОСТИННІСТЮ. Я хотів би поговорити про це. У Старому Заповіті є дві історії про двох людей – про Авраама і про Лота. Пригадуєте, як Авраам одного дня вийшов на дорогу і побачив, що йдуть троє чоловіків. І він проявив до них, найперше, повагу, запросивши їх до свого дому. А потім ще й проявив пошану – нагодував їх. А потім з’ясувалось, що то були Ангели. Не прояви він до них пошани, він би і цю розмову втратив, і взагалі ніколи б і не дізнався, що ці Ангели йшли з наміром принести звістку про те, що Содом і Гоморра мають бути вигублені! А згадаймо Лота, який жив у тому сумнозвісному Содомі. Пам’ятаєте, хтось постукав до нього додому і він впустив мужа, який насправді був Ангелом. Та Лот про те не знав і заходився йому служити і пошановувати його. А ввечері ті злі жителі міста оточили Лотів дім і забажали, щоб Лот віддав їм цього чоловіка на поталу. А чоловік і каже: «Відчини двері». Лот відчиняє двері, той так руку простягнув – і всі посліпли. Тоді вже Лот збагнув, що то був Ангел. А не пошануй Лот цього чоловіка, скільки б він втратив!
Друзі мої, а скільки ми самі можемо втратити в своєму житті, якщо не проявлятимемо гостинності! В Римлянам в 12-му розділі 13-му вірші написано: «Дбайте про те, щоб бути гостинними». А ось ще 1-ше Петра 4:9: »«Будьте гостинні одне до одного без нарікань». Тому що ви не знаєте, коли під виглядом простої людини може прийти Бог. В книзі Одкровення в 3-му розділі 20-му вірші говориться: «Ось Я стою біля дверей серця і стукаю». Про кого йде мова? Про Духа Святого, про Отця, про Бога: «Я стою біля дверей серця і стукаю. Коли хто почує голос Мій і відчинить двері, Я ввійду до нього і буду вечеряти з ним, а він зі Мною». Проявлення гостинності дасть можливість пошанувати того, кого ми впускаємо. Ми ж бо не знаємо, хто може прийти… І, таким чином, ми або можемо отримати для себе велике благословення, або безповоротно його втратити. Пам’ятаєте цю жінку в Сонамі – якби вона не була гостинною до Єлисея, то і не народила б сина. Та вона проявила свою гостинність, і не просто проявила, вона не просто лише сказала: «Я поважаю тебе, Єлисею, я тебе дуже поважаю!» Ні! Вона підійшла до свого чоловіка і каже: «Чоловіче, оцей муж Божий кожного року проходить повз наш дім. Давай, збудуємо для нього окрему кімнатку на другому поверсі, щоб він, йдучи повз нас, міг там переночувати, поїсти, відпочити і йти далі». Оце була повага, виражена в дії. А потім Єлисей лежить у тій кімнатці, відпочиває, йому так добре в прохолоді, і він звертається до свого слуги: «Поклич-но ту жінку!» Жінка приходить, а він і питає: «Що ти хочеш?» Ви розумієте? Вона: «Сина в мене немає» – «На другий рік в ту саму пору в тебе народиться син». Ось тобі на – благословення за проявлену пошану! Ти, жінко, не просто лише слова говорила, ти дала мені можливість перепочити. А я маю те, чим я можу з тобою поділитися.
Це місце з Писання наштовхує нас на ще один такий яскравий висновок: якщо ти пошановуєш Бога, то Бог обов’язково поділиться з тобою тим, що Він має. Це можна перенести навіть по відношенню до людини – якщо ви пошановуєте іншу людину, то ви отримаєте від неї нагороду у вигляді того дару, яким володіє ця людина. Якщо Бог дав цій людині якийсь дар або якесь благословення, ви будете благословенні цим даром за те, що ви її пошанували. Хочете мати те, що має хтось? Немає причини заздрити, лютувати, йти по головах, як кажуть люди, – просто прийди і пошануй ту людину. «О-о, так та людина й так уже багато має! І до всього того я ще маю її пошановувати?!» Так є такий закон – багатий буде мати ще більше, а в того, хто не має, – забереться й те, що має. З однієї причини – коли буде проявлена отака плотська грішна природа, то нічого не буде! І потім не сиди і не жалійся: «Ну, така воля Божа! Значить, Бог так розпорядився, щоб я в убогості своїй прожила, хвороби свої пронесла, як отой хрест тяжкий». Так роблять багато людей – спускаються на такий низький рівень, не бажають жити волею Бога, а потім собі приписують, що це така воля Божа. Як ще в народі кажуть: «бідні, як церковні миші». А хто сказав, що церква бідна? Диявол ще й не такого може накрутити!
Повага завжди збагачує друзями, і робить життєвий простір, і відкриває нові можливості. Чи хочете ви бути другом Богові? Тоді шануйте Його. Якщо я буду шанувати Бога, я буду Йому другом, а це означає, що Бог – мій Друг – у Свою чергу збагатить мене друзями. Класними друзями! Він зробить для мене життєвий простір. Знаєте, чим далі ми живемо в світі, тим більше нас можуть непокоїти думки про наших дітей, про молодь: як же ж вони знайдуть себе в суспільстві? Якщо хто-небудь із вас уже подорожував в Європі, то ви неодмінно помітили, що в Європі таке життя, що, здається, немає вже ніякої вільної ніші – настільки там все зайнято. Якщо говорити про бізнес – там жодного вільного місця, годі й уявити, який бізнес там можна почати, щоб на щось жити. Як жити? І от, чим далі ми розвиваємось, тим повнішим і щільнішим стає світ, і я собі думаю: коли наші діти виростуть, як їм жити? А виявляється, це все дуже просто: шануй Бога і Він Сам зробить простір. Він посуне когось вправо, когось вліво і скаже: «Стоп, оце є територія Моєї дитини. Не займайте її. Оце її бізнес».
На закінчення, я хотів би вам прочитати одну притчу про майстра і хлопчика. Старий майстер побудував кам’яний будинок. Став збоку, милується і з гордістю думає: «Завтра в цьому будинку поселяться люди…» А в цей час біля будинку грався семирічний хлопчик. І скочив він на щойно цементований поріг, та й залишив на ньому слід своєї маленької ніжки. «Навіщо ти зіпсував мою роботу?!» – з докором запитав майстер. Пройшло багато років. Той хлопчик став дорослим чоловіком. Життя його склалося так, що він переїжджав з місця на місце і ніде надовго не затримувався, ні до чого не прив’язувався – ні душею, ні руками. І ось прийшла старість. Згадав тоді вже літній чоловік своє рідне село на березі Дніпра і захотілося йому відвідати свою Батьківщину. Приїжджає він на свою рідну землю, зустрічається з людьми, називає своє ім’я, але всі тільки плечима знизують – ніхто його не пам’ятає. Зустрівся якось йому на порозі старенький дідусь та й запитує: «Щось, можливо, ти залишив після себе? Чи є в тебе син, донька?» – «Ні, не маю ні сина, ні доньки», – відповів літній чоловік. «А, можливо, ти посадив в нашому селі сад, чи бодай дерево?» – «Ні, не посадив я саду». «А, можливо, ти поле засіяв?» – «Ні, ніколи я не працював на полі». – «А, можливо, ти вірші пишеш, пісні складаєш?» – «Ні, і цього не вмію». – «Тоді хто ти такий? Що ти зробив за своє життя?» – із подивом запитав дідусь. Так нічого і не зміг відповісти літній чоловік. І раптом він згадав ту мить, коли залишив свій відбиток на порозі одного будинку. Підходить до нього – будинок стоїть, як вчора збудований, а на порозі – закам’янілий слідок його дитячої ніжки. «Ось і все, що залишилось після мене на землі», – із гіркотою подумав літній чоловік. – «Але цього так мало. Не так потрібно було прожити своє життя».
Отак і багато людей на цій землі залишають після себе, можливо, лише відбиток своєї дитячої ручки або ніжки, і то все. Проходить життя – і нічого не лишається. Я от думаю: у чому трагедія цієї людини? Для чого вона жила? Який слід вона має залишити на цій землі? Людина, яка є шляхетною і живе стилем пошани (а пошана – це завжди діла), – після неї йде шлейф добрих справ, які залишаються на довгі, довгі роки. А людина, якій чужий стиль життя в пошані, тільки й може, що залишити слід своєї дитячої ніжки або ручки в цементі. І то все. Моє бажання і моя молитва і моє прохання перед Богом – щоб моя сьогоднішня проповідь змогла послужити для всіх нас таким невеличким поштовхом, змусила нас більше думати про те, чим і як ми можемо проявляти пошану, передусім, до свого Бога. Боже, я хочу Тебе шанувати. А для цього кожному із нас треба вирости до якогось певного рівня, тому що проявляти пошану можуть тільки зрілі люди.
Поділюся з вами прикладом із власного життя: уже більше 20-ти років я недільного дня ніколи не ходжу на базар. Це було моє рішення. Я його прийняв, ґрунтуючись на тому, що неділя – це є Божий день, який я повинен святити Господові. Бо ж Він сказав: «Святіть день Мій». Так мені гірко дивитися, коли у недільний день люди не шанують Бога. А я вже не кажу про інші речі – про наше ставлення, наші фінанси, про наше, взагалі, служіння. Про всі сфери нашого життя. І повірте, я можу сміливо і з гідністю, – і Бог знає моє серце – у своїй молитві сказати: «Боже, я Тебе шаную». І я знаю, що не виглядаю обманщиком в очах Божих, я можу підняти свої очі до Бога і сказати: «Боже, я Тебе шаную. Я не завжди буваю досконалий, не завжди буваю такий правильний, я теж є людина, я можу помилятися, але Ти знаєш моє серце – що в моєму серці є пошана до Тебе. Ти для мене є все». І я хотів би, щоб частинка мого серця, разом із цим Словом Божим, яким я ділився, передалися в ваше серце, щоб ви теж могли сміливо підняти свої очі в молитві до Отця і сказати: «Отець, Ти знаєш, я Тебе шаную. Ти в мене єдиний. Я не є ідеальна людина, і я не досконалий, я виправляюся, падаю і піднімаюся, але Ти знаєш, що я Тебе шаную». Я вам гарантую: з таким ставленням ви будете приречені на успіх.
Сайт: http://heavens.com.ua/
Автор проповіді: Володимир Андрощук
Редактор: Наталія Тітко
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Я не верю в такого Христа! - Андрей Бичукин Есть у Меня и другие овцы, которые не сего двора, и тех надлежит Мне привести: и они услышат голос Мой, и будет одно стадо и один Пастырь. (Иоан.10:16)
