У світлі останніх розмов, коли я у день свого дня народження, мав у себе дорогих гостей: сестер з Умані, я хтів би написати про що саме я вірю, на що сподіваюся і чого очікую.
Ми говорили про те, що ось ми знаходимось на Черкащині, а ніяких результатів чи плодів нашої діяльності зовсім не має. Люди не йдуть до Бога, до Церкви. Займаються чим завгодно, але не Божими справами. Вірять у все, завгодно, але не у Правду. Уся діяльність євангельська і проповідницька, просвітницька не приносить ніяких результатів. Люди не хочуть жити по Заповідях Божих. Не хочуть молитися і бути в Церкві.
І, коли люди з шоком дивляться на сестер, дивуючись що такі ще є, що ось вони поруч, сидять у кафе і п’ють чай.
А з тими, які хочуть Бога, шукають Його, спілкуватися важко. Вони хочуть ізолюватися. Сприймають свої фантазії за дійсність. Трактують Святе Письмо як їм заманеться. Не хочуть слухатися Церкви, не є покірними. Здатні на все, аби себе виправдати, навіть Словом Божим.
І ти собі сам здаєшся тим Іллєю пророком, якій живе один-сам і нікого поруч нема. Ось чого і шукаєш собі якусь жінку з дитиною. Увесь час про неї думаєш і мрієш.
Я ніколи не хтів бути у Черкасах, у своєму рідному місці. Десь, аби не тут. Я не бачив тут жодної перспективи і мені здавалося що десь я зможу почати нове життя і займатися тим, що я хочу: вести людей до Бога.
Саме таким я і бачив своє життя. Маленьке католицьке село. Я допомагаю людям. Мене люблять. Я розповідаю про Нього.
А сталося все інакше. Я захворів і не зміг стати священиком. Мрії про священство і село прийшлось забути. Треба було будувати нові мрії і на щось нове сподіватися. І остання моя мрія була про те, щоб бути з нею. Якась Турція, відпочинок, тихе сімейне життя. Закритися від усього світу і жити своїм, особистим життям.
Але сталося зовсім інакше. Я займаюся тим, про що ніколи не думав. Мені і на згадку ніколи не спадало, що мене так будуть хвилювати інваліди, їхнє життя. Що я стане опорою для самотніх і знедолених. Все, що відбувається у моєму житті, ніколи не було моєї мрією. Я робив те, що мені здавалося потрібним, відповідав на виклики сучасності.
Коли я побачив, що проповідь та євангелізація не досягає своєї мети, то я почав шукати іншого місця для служіння. Для цього є священики і Церква, я ж не є ані священиком, ані не належу якимось чином безпосередньо до Церкви. Я є простим мирянином.
Але прагнення проповідувати, писати не зникло в мені. І я почав писати там. Де міг — у вільному просторі Інтернету. І виявилося, що моє слово трапляє не до тих, до кого я хочу: не до невіруючих, а до віруючих. Чогось так сталося, що дуже часто віруючі є голодні і спрагнені та не знаходять потрібної допомоги. Якби було інакше, для чого їм читати те, що я пишу?!
Але прагнення якоїсь простої особистої безпосередньої діяльності, а так як якоїсь особливої потреби для служіння в Церкві не було, то я почав шукати нового місця. Ось чого я потрапив до інвалідів. Колись духовний отець сказав мені, коли я почав хворіти, що я піду туди, куди він не може. І для мене справді відкрита Психіатрична Лікарня, хоча я туди і не їжджу “аби її не турбувати”. Для мене відкриті соціальні центри. Багато інших заходів. І хоча дуже часто саме моя хвороба стоїть на заваді якомусь активному служінню, я все одно щось роблю. І хоча моя слабкість не дозволяє мені бути активним, я все одно молюся. І ось питання є саме в тому, про що я молюся, чого сподіваюся.
1. Я не вірю в те, що Черкаси навернуться. Що відбудеться якесь диво і люди усі прийдуть до Бога. Але я вірю, що отець добудує велику греко-католицьку церкву і я зможу там співати, яко д’як. Що люди потроху, потроху, але будуть збиратися до Бога. Колись у нас буде біблійна спільнота святого Марка. Будуть бабці, які будуть ходити щодня до церкви і багато молитися.
Я вірю в те, що колись мене пострижуть, і я зможу носити підрясник і свідчити про Нього. Колись у мене буде декілька дітей на катехезі і ми будемо з ними чимось цікавим займатися. Я буду їх вчити про Літургію. В нас буде вівтарна дружина. Буде парафіяльна бібліотека.
2. Я вірю в те, що колись вона теж прийде до Бога і я сам буду розповідати їй про Нього.
3. Я вірю в багато праці. Вірю в те, що я буду ще багато страждати. Я вірю в те, що ще багато чого мене чекає. Поразок і приємних здивувань. Я вірю в те, що я помру в Черкасах. Я не вірю в те, що до мене повернеться здоров’я. Я знаю, що таким слабким залишуся до кінця свого життя і буду переживати свої страшні приступи. Але я вірю в те, що Бог мене не покине. Що я зможу молитися і не втрачу розум до останньої хвилини тут. Я вірю в те, що Бог через мене ще зможе зробити багато добра іншим.
4. я вірю в те, що поступово люди будуть змінювати своє життя. Я не вірю в те, що наступить тотальне навернення, але я вірю, що деякі все-таки збережуть віру і будуть свідчити про неї іншим. Вірю в те, що почнеться поступове зближення Церков, коли люди будуть більше спілкуватися одне з одним. Той екуменізм, якій започаткований зверху потроху буде розвиватися на низу і в певний момент Церква знову стане Єдина, хоча завжди залишаться сектанти та відлюдники.
5. я вірю в те, що до цього все ще ДУЖЕ, ДУЖЕ довго. Що чекати прийдеться роки і роки, щоб це все відбулося. Що прийдеться відмовити дуже багато молитов. Треба набратися терпіння і не падати духом.
6. я вірю в те, що я ще буду дуже багато грішити і падати. Що Бог ще буде мене міняти і робити мене кращим, святішим і чистішим, звільняючи мене від моїх гріхів і слабкостей. Я вірю в те, що я ще багато дарів отримаю з Таїнства Примирення, з Таїнства Хворих і Таїнства Євхаристії. Я вірю, що я ще більше і краще пізнаю Його і зможу сильніше любити.
7. І саме головне я вірю в Його надзвичайні чуда. Я вірю, що відбудеться щось таке, чого ми не сподіваємося і не очікуємо. Так, як було з Яновичем: він просто втік. Що Бог зробить набагато більше, не використовуючи наших зусиль і прагнень. Що будуть справжні чуда.
І я вірю в те, що колись ми усі зберемося на Небі.
Певно це велика химерність писати про це, коли шлунок в мене вже без ліків не діє, а сподіватися на чудо вже не приходиться. Але я вірю в те, що Він чує мої молитви. І хоча руйнуються плани і все ближче стає смерть і безпорадність, я бачу, як потрохи люди стають більш духовними, відходять від матеріалізму і починають шукати Любов, Яку лише в Ньому Одному можна знайти.
Я вірю, що наші жертви і сподівання не будуть даремні. Що навіть, якщо я сам помру і не буду співати у великій церкві, чи стану настільки слабким, що не зможу і ходити, то все одно отець її добудує і люди знайдуть до Неї свою дорогу.
Я вірю в те, що все одно вона прийде до Бога. І, якщо я не їй буду розповідати про Нього, то Він пошле їй необхідних людей. Мої молитви не будуть даремні.
Я вірю в те, що Бог не покине тих, кого я люблю. Що вони зможуть пережити все, навіть мою смерть.
Я вірю в те, що все це відбудеться, навіть без мене.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Проза : Подарок на день рождения (часть 2-я) - Наталья Григорьева Генри Ван Дейк: "Рожденная на Востоке и одетая в восточную форму и образы, Библия проходит по всему миру обычными шагами и входит в страну за страной, чтобы всюду найти своих. Она научилась говорить к сердцу человека на сотнях языков. Дети слушают ее рассказы с удивлением и удовольствием, а мудрецы размышляют о них, как о притчах жизни. Лукавые и гордые страшатся ее предупреждений, а к израненным сердцем и кающимся она говорит языком матери. Она вплетается в наши драгоценнейшие мечты для того, чтобы Любовь, Дружба, Сочуствие, Преданность, Воспоминание и Надежда были украшением на одеянии ее драгоценной речи. Никто не должен считать себя бедным и одиноким, кто обогатил себя этим богатством. Когда небосвод начинает темнеть и испуганный странник подходит к Долине Смертной Тени, он не страшится войти в нее. Он берет в свои руки жезл и посох Священного Писания и говорит другу и спутнику " до свидания, мы встретимся опять". Поддержанный этой надеждой, он идет пустынной тропинкой, пробиваясь из тьмы к свету".
