Для того, щоб наблизитися до Бога не достатньо лише прийти в Церкву, поставити свічку і подати записку на Святу Літургію. Недостатньо також відкрити дома Святе Письмо і читати Його. Не достатньо читати духовну літературу, шукаючи цікаві джерела в Інтернеті. Для того, щоб зустрітися з Богом, необхідно увійти у спільноту Церкви, стати частиною Тіла Христового. Треба приймати Таїнства і любити, жити по-Божому.
Я зовсім не заперечую того, що Бог може діяти де Він захоче. І для того, щоб дати Себе пізнати Він може використати і книгу, і фільм, і випадкову людину. Усе може свідчити про Бога. Але найпевнішим найкращим шляхом до Бога є Церква. Не лише Біблія, не лише самотність перед Ним, але любов, яка виражає найперше до своїх.
З самого початку Ісус обрав Дванадцять Апостолів, серед яких вирізнив Петра. І Церква у Святому Писанні не була спільнотою якихось однодумців чи ексклюзивних геніїв, Вона була спільнотою тих, які вірили у Христа. Це були різні люди, зі своїми вадами та дарами. І саме в Церкві діяв Святий Дух, Якій через священиків здійснював Таїнства і вчив людей як жити.
Саме в цьому головне завдання Церкви — вчити, робити учнями. Тому той, хто вважає, що Він знає краще, ніж Церква. Хто думає, що читаючи Святе Письмо сам, він зустрічається з Богом і не потребує Церкви, помиляється. Той хто протиставляє Церкву Богові, суперечить сам собі.
І скажу чесно, що писати ці слова мені тепер зовсім не легко. Якісь ілюзії про те, що в Церкві все добре, усі одне одного люблять і тебе завжди радо приймуть і допоможуть, давно розвіялися. І про негатив Церкви я міг би написати набагато більше, аніж усі ті, які не ходять до церкви і вірять “в серці”. Але не зважаючи на це, я все одно не збираюся писати нічого нового, окрім того, що мене вчили в семінарії і що я сам усе життя говорив.
Так важко писати це і тоді, коли я не може “порекомендувати” ніякої церкви своїм друзям і сказати їм: ось ідіть туди, там добре, там нема проблем, там усі люди гарні і добрі, там завжди допоможуть, там рай! Так само я не можу апелювати також до “доброго” Бога, Якій почує всі молитви, зцілить усіх хворих дітей і вирішить усі проблеми. Єдине, що я можу, то це запрошувати людей і в Церкву та просити, щоб Бог дав їм віру в Святу Церкву. Не в єпископів чи священиків, не віру в чудо чи зцілення, а віру в Бога та віру в Святу Церкву.
Але на жаль я не можу кому цього дати. Не може примусити “бачити” Бога під видом хліба і вина. Я не може навчити “відчувати” Бога під час Літургії. Віра є даром, і не я його роздаю. Крім того, я не можу заставити людину його прийняти. Комусь просто лінь вставати рано на недільну Літургію, а у когось є важливіші справи, аніж молитва. Тому справа не тільки в тому, що хтось чогось не розуміє чи не має, але в тому, що хтось просто не хоче і не робить.
Але все-таки однією з причин того, що не люди не ходять до Церкви і неправильно вірять в Бога полягає в тому, що вони мають викривлений образ Бога та невірне розуміння сутності Церкви. Таким чином між Церквою та світом, де яким я розумію усіх невіруючих людей, триває постійна інформаційна війна. Ми говоримо одне, світ намагається пропагувати своє.
Останнє я зрозумів, що ми дуже часто апелюємо загальними поняттями. Певна така колективна безвідповідальність. До мене це дійшло, коли я опублікував пост про відношення до інвалідів у суспільстві. Коли почала звучати фраза “наше суспільство до цього не готове”. Хто це наше суспільство? Де воно? Хто саме проти того, щоб інваліди були частиною нашого суспільства? Щоб усі були відповідальні в певній мірі за них, а не лише близькі та спецзаклади. І виявилося, що це не якесь там далеке “суспільство” на зразок москалів чи ДНРівців, якісь невідомі і незнайомі мені люди, а це мої друзі, мої близькими, з ким як то кажуть “я п’ю пиво”. Так що мені навіть стало трохи нецікаво. Для чого спілкуватися, вітатися з тими, які не поділяють таке важливе для мене? Робити вигляд, що все добре. Що ми на одній хвилі. Але чи не буде це лицемірством? Ось я “зневажаю” протестантів, відверто кажу, що вони неправі. Я виступаю проти багатьох речей і не погоджуюся з ними. Чого я маю робити вигляд, що і тут все добре? Чого я маю давати привід іншим вважати мені “своїм другом”, якщо я так насправді до них не маю ніякого відношення? Якщо для людини головне посада, гроші, відпочинок, гарне майбутнє її дітей, то чого я маю робити вигляд, що вона права “на мою думку”. В мене є своє життя. В мене свої думки. І мені зовсім не хочеться погоджувати на те, що в той час як страждають хворі діти, хтось мріє понад усе про нову машину. Це зачіпає “мою гідність”. Це ставить мене перед питанням, а чого я власне хоче? Якщо я проповідую одне, а говорю інше, то чи не стаю я сам брехуном?
Одне слово це таємне соцопитування поставило мене перед питанням що мені справді друг, а хто ні. До чого така довга аналогія? Те саме з Церквою. Це не люди, які поділяють мою думку, не мої друзі, хоча я і хтів би щоб Церква була родиною. Але це ті мої ближні, яких мені дав Бог і яких я маю любити. Церква це не особливе місце, де всі святі і добрі. Церква це як справжня родина, велика родина. Я не обирав собі матір і батька, не обирав брата чи сестра. Я також не обирав де мені народжуватися. Але ось чи любити мені цих людей чи відкинути їх — це вже залежить від мене. Так я може і не знайду у Церкві друзів і може мені там буде не дуже затишно і приємно, але Там — моє місце. Бо це місце мені визначив Бог.
І так як в родині є старші брати і сестри, є батько і матір, так і в Церкві є ті, які є старші за мене, і якщо мене щось там не влаштовує, то я не можу так просто сказати, що буду сидіти дома і спокійно молитися Богові. Я маю бути зі своїми.
І ось тут вже гордість не дозволяє мені бути з цими людьми. Бо вони не такі. Бо вони мене не розуміють. Бо вони мені нічого не дають. Я прийшов отримувати, а тут виявляється нічого не роздають. Тут я можу отримати прощення, але якщо сам покаюся. Тут я можу прийняти Господа, але якщо приготую своє серце. Тут я можу отримати зцілення, випросити дари — але мені треба прийти Туди. І виявляється, що такі ніби дрібні речі стають на перепоні для великих справ Божих. Достатньо лише прийти раз в рік: посвятити паску і ще, якщо буде ДУЖЕ треба: похрестити дитину, повінчатися і нарешті запросити священика на похорон.
Уся ця перспектива нашого життя так насправді є лише передмовою того, що відбувається в Церкві. І можна написати багато гарних слів, можна пояснювати, можна проповідувати, але все це не має ніякого значення, якщо людина сама не переступить поріг Церкви, не увійде і не зустрінеться з Богом Там.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
