Любов

Якби ми не крутили, але уся сутність Євангелія у Любові. Не тільки в тому, що Бог нас полюбив, нас створив, нас відкупив, нам дарував нове життя після того, як ми самі Його відкинули, не тільки в тому, що Він нам обіцяв Своє Царство вічної Любові. Але також в тому, що Він нам сказав, відкрив, що наше щастя любити Його. До цього Він привчав вибраний народ Своїм Законом, але у Новому Завіті дарував нам Свого Духа, щоб ми любили.
Тому, коли християнство зводять до молитов, до проповіді чи пошуку правди, до гарного місця в цьому світі, то не тільки нічого не розуміють, але і забувають про саму людину. Ми живемо в світі, де тріумфує смерть і страждання. І є лише два варіанти реакції на це: або закрити очі і намагатися так, наче цього всього нема: смерть, хвороби, проблем; або поринути у світ любові: допомагати, боротися, підтримувати — любити.
І це не тільки питання віри, образу Бога чи призначення людини і її життя. Це питання гідності людини. Хто я? Випадковість? Чи я подібний до Бога і може змінювати долі інших. Не просто творити, залишаючи після себе часто нікому непотрібні твори мистецтва, чи я справді щось можу змінити у цьому світі. Не просто допомогти, але дійсно торкнутися серця іншої і зробити її щасливою. Це питання самої сутності людини, а не тільки її зовнішності та відношення до світу та Бога. Це питання того чи може людина насправді бути щасливою. Чи може людина жити і посміхати цьому світові, попри усі випробування та негаразди. Хто ти є людина? Чи ти лише вітер, якій не має місця і прихиляється то до одної, то до іншої. Чи ти можеш бути вірною? Чи ти можеш бути відмінною від цього світу та його проявів: боротьбі за життя і самозбереження? Це питання якості людини. Її внутрішнього. Того, що не можна виміряти медичними приладами. Того, що має значення лише для самої людини і її Бога. Того, що можуть не помічатися сусіди і не розуміти рідні. Це питання серця. Чи є воно? Чим живе людина?
І серед цього натовпу велетнями постають святий Максиміліан Кольбе, блаженна Мати Тереза, свята Тереза з Ліз’є, свята Тереза Авільська, святий Альберт Хмельовський, які не просто молилися і не грішили, але віддали все життя для любові. Витратили все дощенту, нічого не залишаючи собі. І що саме страшне Бог перевів їх через таке випробування, що вони нічого не отримували від своєї любові. Свята Тереза з Ліз’є пройшла випробування невіри існування Бога, Якого любила понад усе. Брат Альберт зовсім не дочекався ніяких результатів своєї праці. Данієль Комбоне бачив, як його мрія рушить. Мати Тереза переживала страшну внутрішню пустку, а свята Тереза з Авіли бачила стан тогочасної Церкви. Вони ніколи не бачили сповнення своїх прагнень.
Але так, як написано у Святому Писанні — Бог знайшов їх гідними Себе. Не тому, що вони вірили, любили чи проголошували Євангеліє словами чи ділами милосердя, а тому, що вони Його не зреклися навіть у страшних випробуваннях. Тому Церква завжди з такою повагою відносила до мучеників і ісповідників. Не тому, що бачила приклад впертості та фанатизму, лише тому, що бачила в них вірність Любові до кінця. Навіть, якщо будеш мене вбивати, я все одно буду любити Тебе!
І в цьому вся Євангелія. Не любити тих, які люблять мене. Не бути приємним до тих, які мені подобається. Це не спілкуватися з дівчатами, якщо ти молодий священик. Це щось набагато більше. Це певний героїзм. Готовність віддати своє життя не за тих, хто твої друзі — лише вороги. Ті, які тебе не розуміють, які насміхаються з тебе, які беруть тебе на кпини. Це бути вірним там, де ця вірність є слабкістю, де вона свідчить про те, що ти нічого не можеш змінити, але ти все одно поруч, ти не покинеш, ти не відступиш. Любов, яка не вірить в смерть. Любов, яка не признає поразок. Любов, яка йде на смерть, щоб зберегти когось: і це навіть не та, яку ти любиш понад усе, а взагалі чужа тобі жінка.
Ось у цьому Євангеліє, ось у цьому любов. А усі ці “ти — мені, я — тобі”, це все людське. Ти мені подобаєшся, тому я тебе люблю. Ти мені приємний, ти приносиш у моє життя радість, тому я приймаю тебе. Справжня любов — це висіти на Хресті, бо тебе відкинули, тебе не зрозуміли, тебе здали і зрадили. Ось тоді ти щось можеш говорити про любов. А доки тебе частують печивом, посміхаються і пропонують гроші, можна говорити про приязнь, про відносити, про людську любов; але Божа Любов це щось зовсім не таке. Це спроможність дивитися ворогові в обличчя і говорити йому правду. Це жити не по законам цього світу “око за око”: ти мені зробив добро — я тобі зроблю, обростати зв’язками і приймати чорне за біле, бо це “свої”. Любов це йти проти течії, бо твій Бог проти абортів, розлучень, перелюбу, нових тенденцій. Така любов старомодна, несмішна. Але така любов спроможна і мертвого повернули з того світу і зцілити хворого. Бо це справжня любов. Лише вона гідна Бога. І від такої любові не може Він відвернутися, бо це так насправді Його Любов. Як пише Йоан від Хреста, той хто любить прагне, щоб той кого він любить, перетворився у ньому, а він сам навпаки став такій, як кого любить. Дивна логіка любові.
Шкода, що ми до неї не доростаємо. Що вже навіть проста милостиня стає верхом шляхетності і чимось надзвичайним. Що це все, що я тепер написав здається таким далеким, бо кладе край моїм планам на моє життя: відпочинкові, задоволенням. Така любов просто не знаходить місця у моєму житті, бо посуває мене геть з мого життя. Я маю думати про іншого, а про себе зовсім забути. Нічого такого — лише Він. Лише Його Воля, лише Його прагнення. Так справді треба вміти любити!

ЛюбовПроповеди

Любов
Проповеди