Недавно ми торкнулися теми радості. Чи є нам чому радіти. Якійсь сенс радості у християнстві. Чому має радіти християнин.
І це наштовхнуло мене на роздуми щодо того, що саме має давати нам привід до радості. І щодо моєї особистої долі, то я певно міг би не так давно ще радіти тому, що я стану священиком. Ось знову висвятили моїх друзів; їх чекає нове життя, обов’язки, служіння. Колись я теж міг розраховувати на церковну кар’єру, на те, що мене може чекати щасливе майбутнє. І це було приводом для радості — те, що мене чекало попереду. Хвороба перекреслила ці плани, але я закохавшися я почав будувати нові плани. Я постійно їх змінював, в залежності від того, які мав можливості; але незмінним залишалася суть — я хтів бути щасливим поруч з нею. Саме у спілкуванні з нею я бачив джерело свого щастя. Так, як сподіваюся мої друзі, нові священики бачать своє щастя у служінні Ісусі в Церкві. Але якщо придивитися до мого життя і спрогнозувати моє майбутнє, то я непевно вже не можу бачити нічого доброго попереду. Бо навіть якби вона повернула у всій своїй красі і любові до мене, то це б не додало мені сили у боротьбі з хворобою за життя. Усі свої останні ресурси я використав, і тепер моє життя знову повернулося до того, з чого я починав, у цій ході до неї: знову літо, мені погано і я помираю.
І ось саме в цьому я хтів звернути голову увагу. Християнська надія починається саме тоді, коли не має ніяких логічних і нормальних прогнозів. Коли нема на що сподіватися. Коли все здавалося втрачене і не має ніякого відношення до перемоги. Коли всі людські засоби витрачене, коли лікарі розводять руками, коли свідоцтво лежить у тебе на столі, коли вже нема ніякої надії — ось тоді починається християнська надія.
Придивімося до Святого Письма, найкращого виразника і показника Божої Любові. Коли Бог допомагав? Коли Він спасав? Тоді, коли все було ДУЖЕ погано! Він спокійно чекав, як гнобили євреїв у Єгипті і прийшов поговорити з Мойсеєм, коли загибель вибраного народу стала незаперечним фактом соціальної політики фараона. Так само було і з Йовом: Він спокійно дивився на усі його страждання. Він ніколи нікуди не спішив. Вічний Бог у Своїй Любові постійно випробував терпінням Своїх найкращих друзів. Так само нічого не вчинив для того, щоб не помер Ісус.
І коли тепер починають говорити про те, що Ісус був таким особливим, то відверто забувають про історію Церкви. Кого ми прославляємо? Кого ми винесли на вівтарі? До кого ми звертаємося з нашими проханнями, сподіваючись на те, що вони нам допоможуть? Хіба це не ті, які перетерпіли страшні страждання? Хіба це не ті, які пережили важкі часи? Хіба це не ті, які десь так відверто програли? Були вбиті, закатовані, замучені. Пережили випробування, від яких померли. Церква ніколи не прославляла нікого за спокійне і тихе життя, реалізовані плани і великі звершення. Так, як Сам Ісус сказав про Йоана Предтечю: кого ви ходили дивитися у пустелі?
І до якого б житія ми не звернулися там достатньо болі, але все одно ще є щось; щось таке цінне, що і робить їх святити. Вони стали близькими до Господа не через страждання, а через протидію їм і те, що давало їм силу для того, щоб пережити все це, ми і називаємо джерелом святості. Ось здавалося Великий Папа, Йоан Павло ІІ, Кароль Войтила. Стільки подорожей! Така велика політична роль. Стільки допомоги і любові людям аж до чудес. Але скільки приховуються поза цими офіційними виразами. Смерть матері, сирітство, самотність, переслідування, важка юність, робота; потім служіння людям у часи комунізму, боротьба за мир у всьому світі, старість, хвороби, смерть. Де ми бачимо те легке життя, яке пропонує світ? Де ми тут чуємо про якісь насолоди і задоволення? Все життя як служіння, як важка боротьба.
Недавно я прочитав слова у своєму молитовнику святого Григорія Назіянського про те, що серед сучасних хворих може приховуватися багато Йовів, бо хвороба часто товаришує святості. Бо страждання теж можна переживати по-різному. З наріканнями і прокльонами. З ненавистю до життя та інших. Прагнучи смерті для самого себе. А можна страждати спокійно, люблячи і вірячи. У хворобі людина теж можна проявити себе по-різному. Показати ким вона є і що для неї є головним. Бо як страждав Йов? Він шукав Божої Волі. Прагнув Його близькості. Для нього Бог був головним, навіть не діти, не майно, не соціальний статус. Ніде не читаємо про те, що він переживав за своє здоров’я чи намагався повернути гроші. Чимось іншим жив Йов. Старий Завіт нічого не знає про страждання з любові. Він ще не розуміє про те, що найбільший вимір любові у тому, щоб віддати життя за іншого, але навіть біль не стає на перепоні його любові до Бога.
І, можна взяти приклади інших. Святого Давида, про постать якого я останньо постійно роздумую. Чи все в нього було аж так добре? Цар Ізраїля. Великі обітниці Бога. Переслідування з Богу Саула. Постійні війни. Смерть найкращого друга. Бунт сина і його загибель. Великий гріх перед Богом за любов до жінки. Щоб зрозуміти чим було наповнене життя Давида варто звернутися до псалмів, щоб відчути рух його душі, щоб проникнутися його почуттями. Чи було це щасливе життя? Ні, щось інше вирізняє Давида серед усього цього. Так само і Авраам. Скільки років він чекав на сина, на виконання обітниці? Скільки йому прийшлося перетерпіти під час цього очікування? Скільки коштувала йому його віра? Про це ми дуже часто забуваємо, особливо деякі.
І ось на фоні цих постатей і вимальовується головна причина для радості у простого християнина. Це зовсім не реалізація наших планів. Це зовсім не марення про щастя. Це впевненість у Богові. Віра полягає в тому, що ми опираємося на Богові, а не на наших бажаннях. Що ми десь відмовляємося від самих себе. Те, що у Святому Письмі називається надіятися проти надії. Але чи не є це психологічним крахом для людини? Ось молода людина планує своє життя, закохується, а тут раптом найкраща жінка у світі не хоче нічого мати спільного з ним. Що робити? Як це пережити? Як взагалі можна жити, надіятися, любити, якщо у цьому світі панує смерть, хвороба і нещастя? Я говорю про загальні речі, які стосуються кожного. Але є ще й мікроболі, які ранять ще більше. Смерть якась безлика. Хвороба невблаганна. Але ось той, кого ти любиш, зрадив тебе. Твої діти не ходять Божими дорогами. Ти не можеш позбавитися якогось гріха, якій принижує тебе. Як тут на щось надіятися? Чого тут просити у Бога? Чи не протирічить тоді якась загальнохристиянська надія нашим сподіванням, які насправді ближчі до серця? Чи не звучить цей ригоризм Христа про те, що про все треба забути і жити лише Ним, як повна негація наших прагнень? А як же наше життя? Як же врешті-решт наша любов до Бога?
Колись я написав таке питання до одного священика: а що робити, коли Бог нам цього не обіцяв? Я ось молюся про зцілення, але знаю, що Бог не збирається його дарувати. А він відписав, що Бог нам дарував і пообіцяв Небо. Ні, я нічого не маю проти зцілення на Небі, але погодьтеся, що смерть і потрапляння на Небо та одужування і повноцінне життя тут десь протирічять одне одному. От і виходить, що те, чого хочу я і те, що обіцяв мені Бог — різні речі. Чи так насправді є? Чи Бог проти нашого життя? І хто нарешті обирає що саме є щастям для нас?
Я знаю багато жінок, які і хочуть стосунків з чоловіками, але і все роблять для того, щоб нічого не сталося. Тут можна говорити про психологічні проблеми, про хвороби сприйняття і розуміння, контролю та відповідальності за своїм життям. І тоді дуже легко перекладати відповідальність на Бога, на інших, на хворобу, на світ.
Тому питання надії, якщо воно стосується нашого особистого життя, також є питанням про нас самих. А чи ми готові віддати усе за те, що хочемо? Чи не говоримо ми лише, а нічого не робимо? Чи не є ці наші бажання лише маренням, яке не має нічого спільного з життям? Тому треба і розрізняти наше життя і Христове Євангеліє, Божу Любов і наші вподобання. Не плутати Божу Волю і наші плани. І ось саме з цієї плутанини мені іноді і починають проблеми. Ми приписуємо Богові те, що Він насправді не казав і не робив. Як колись одна дівчина пояснила мені чого вона не молиться про чоловіка: а раптом Він пошле якогось алкоголіка? І справді після того, що я писав спочатку про Йова, Давида, Йоана Павла ІІ, може справді скластися враження, що наш Бог жорстокий та нелюдяний. Секс — неможна. Нічого не можна. Зсилає хвороби на наших дітей і позбавляє нас роботи. Тоді для чого нам і молитися і чогось сподіватися іншого? Чи не варто тоді тікати від Нього і Його планів на наше життя?
Ми дуже багато говоримо про покору, про послух, про виконання Заповідей. Обіцяємо за це Царство Небесне. А хочеться жити тут і тепер! І не можна зрозуміти чого хтось живе, а когось ти позбавляєш цього права? Хіба не втрачає надія, яку ми приписуємо вірі, свою цінність з огляду на таку хаотичність справедливості Бога? Що толку дійсно надіятися? Так можна дійти і до певного фаталізму: одним все, іншим нічого. І тоді треба не просто не погоджуватися з Богом, але і напряму боротися з Господом! І усі молитви, пости та жертви стають зброєю проти Самого Бога, щоб у Нього щось отримати і якимось чином це у Нього вирвати: те, що я хочу!
І ось тут би я хтів би звернути увагу на те, що не якісь формальні обітниці, слова чи жести від Бога є причиною нашої надії: це обіцяв, а це не обіцяв; лише Він Сам є наша надія. Так само, як деякі викривляють Святе Писання собі на погибель, так само і обітниці не мають ніякого значення поза Богом. Ми спираємо на Нього, врешті-решт на наших з Ним відносинах, а не якійсь формальності. Ми живемо не у часи Закону, а у час благодаті. Не прописані речі для нас є важливими, а Сам Бог. Якщо хтось хоче, то у цих наших сподіваннях ми шукаємо Його, а не Його дари. Ніби питаємо: чи любиш мене, Господи? Так, як заступався Мойсей за народ: або вони, або я. Чи маємо ми в собі настільки силу віру, щоб чогось вимагати від Господа? Чи любимо ми настільки, щоб отримати те, що маємо?
Ось так поступово, поза випробування життя і надію на майбутнє, ми прийшли до самого головного — любові. Не справа щось отримати від Господа, питання що з ним робити далі. Можна стати священик і бути нещасним від цього. Можна одружитися, добитися її і мучитися цим. Тому тепер так багато людей вирішує ані не одружуватися, ані святитися; особливі ті, які мають відчуття обов’язку — бо це не все життя! Авраам хтів сина не для того, щоб тішитися ним; він потребував нащадка, бо це тоді була єдина надія на продовження життя для самого Авраам. Тому ми часто плутаємо щастя з любов’ю. Не розуміємо, що ось будучи з нею та люблячи її, ти міг би бути щасливим. Що служачи людям і живучи у целібаті, зміг би бути дуже близько Бога. Самі не розуміємо нашого життя. Тому і надіємося на якісь марні речі і просимо того, що не є таким цінним. Через це так сильно і засмучуємося. Бо забуваємо про саме головне.
Мої роздуми щодо надії повернули в сторону любові і я не шкодую цьому. Бо лише любов варта того, щоб її шукати. І тому така є різниця між світськими планами і Божою надією. Через це і є два види суму: один за Богом, тобто за Любов’ю і за світом. Якщо для мене саме головне це гроші чи тілесні задоволення. Якщо я не уявляю свого життя без чогось чи когось, так що ці речі чи ця людина є для мене богом. То я ніколи не зможу відчути цьому смаку любові. Того, що ти віддає себе. Того, що ти любиш. Бо любити це ставити іншу людина, Бога перед себе. Думати про неї більше, ніж про самого себе. І цієї різниці не можна не відчувати і не розуміти. Якщо для мене саме головне щось інше, аніж Любов — Держава, інша людина, здоров’я, статус, гроші — то я неодмінно матиму причини для розпачу. Бо любити можна завжди: і у хворобі, і без грошей, і на відстані, і після смерті. А якщо не любов для мене головне, то тут я не хочу нічого писати. А що саме і це пишу, то лише для того, щоб звертати увагу на головне.
Тому у Христі нема ніякого протиріччя між Небом і землею, між сподіваннями і проханнями. Бо любов єднає нас усіх. Бо любов є метою нашої дії. Хіба мати, яка шукає оздоровлення для своєї хворої дитини колись зупиниться? А Бог каже, що навіть якби і мати так вчинила, то любов так би ніколи не зробила. Хіба я, коли люблю маю зупинятися? Хіба я, коли люблю, маю втрачати надію? І підставою цієї моєї надії не якась зовнішня обставина чи документ, якій я підписав з Богом, а сам любов, яка є в мені; Любов, Яка живе в мені — Святий Дух.
Підводячи маленькі підсумки, хочу сказати про те, що підставою нашої надії є Сам Бог, Якій до того ж не є зовнім щодо нас, Він в нас. Він та Любов, яка штовхає нас до дії. Він те Життя, яким ми живем. Але повернуся до того, на що сподіватися, чого прагнути. Що є метою християнської надії. Невже лише Небо? Невже ми маємо лише чекати доки потрапимо Туди? Невже у нас нема справ тут, на цій грішній землі? Невже нема нам чого сподіватися і чекати тут?
Перші християни настільки були захопленні Євангелієм, що чекали дуже швидкого Приходу Ісуса Христа. Але дуже скоро Церква оговталася і почала займатися земними справами. Чи не це сказали Ангели під час Вознесіння Ісуса?то на що має бути спрямована наша надія тут на землі? На що ми маємо звертати увагу і чого просити в Бога? Що саме має бути метою наших бажань — чи не любов? Чи не про спасіння ми наших ближніх ми маємо думати? Чи не про це просити у Господа? Чи не цим мають бути наповнені усі наші справи та праці?
І надія, саме надія має бути головною метою усіх наших молитов, зусиль і прагнень. Це зовсім не значить, що все буде добре чи нас не чекають труднощі. Я просто хтів відповісти і собі самому : чого я чекаю і заради чого живу. Так, в мене нема ніяких варіантів. В мене зовсім нема нічого тепер. Я все одно надіюся. І на відміну від того літа, коли я дорікав Богові, що Він у мене все забрав, тепер я хочу страждати мовчки, тепер я знаю що Він набагато сильніше мене любить, аніж я сам спроможен розуміти. І від мене лише залежить чи наповню я своє життя любов’ю. Чи бути любити тих, хто є поруч. Чи поженуся за якимись мріями. Чи сам дам себе обікрасти. Від мене залежить чи я дозволю Богові любити в собі.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
