І Заповідь

Старий Завіт згідно з Апостолом Павлом був вчителем до того часу, як прийшов Христос. І може постати питання, то що вже Заповіді неактуальні тепер? Що можна їх не дотримуватися чи навпаки виконання їх усе одно не має ніякого значення, адже Христос нас спас? І виходить таке штучне протиставлення Старого Завіту Новому. Але Закон і до сих пір виконує свою роль. Він веде нас до Христа. Те, що Ісус нас спас і звільнив нас від усіх гріхів, зовсім не значить, що ми можемо це все так просто отримати. Навіть після того, як прийшов Ісус, ми все одно маємо прийти до Нього. Тому Старий Завіт залишається для нас актуальним. Ми маємо виконувати Заповіді, то це єдина дорога до Христа. Наша дорога. Я не говорю про дорогу Христа до нас. Бог приходить і любить нас грішних. Не відкидає нас. Приймає такими, якими ми є. Однак і ми маємо якимось чином любити Бога, а не тільки дозволяти Йому любити нас. У цьому наше щастя. Тому єдина для нас можливість — це виконувати Заповіді. Як казав колись один священик: раніше я відчував потребу в жінках і я знаю, що я люблю Бога, бо я обирав Його, а не їх. А тепер я став старий, тому вже не відчуваю цієї потреби, то і не знаю чи люблю я Бога чи ні. Це наш шлях. Це вираз нашої любові.
І коли хлопець закохується в дівчину, то він починає таскати до неї усякі подарунки, приносити квіти, писати їй якісь романтичні смси, тішитися її видом і радіти з її розмови. Шкода, що це дуже швидко закінчується: в когось в перший рік шлюбу. І можна спитати: для чого це все? Хіба їй справді треба той бур’ян? Чи вона тішиться з якихось дрібниць? Може в неї кам’яне серце і вона не вміє любити? Для чого ж він це все робить? І відповідь дуже проста — він таким чином виражає свою любов. Тому відповіді на питання: для чого Всемогутньому Богові наші зусилля та праця, що Йому додадуть наші вчинки, не існує, адже Він цього всього не потребує. Але ми потребуємо цього — Він вчить нас любити. Це єдина дорога для нас.

Тому я хтів би почати саме з І Заповіді для того, щоб зрозуміти певні моменти Божого Закону. Я мав провадити в неділю катехезу для дітей, але так, як я не спав цілу ніч, то і рано був не в стані для того, щоб відстояти в церкві Літургію і потім бути з дітьми: в голові думки були не під моїм контролем. Але тема для мене не закінчилася. Бо хоча я думав як представити цю тему для дітей, то роздумував і над тим, що саме це значить для мене самого. Як я можу виконати Божу Заповідь?
Життя моє пішло в якось дивному напрямку. Я настільки прихилився до цієї жінки, що не бачу свого життя без неї. Я усе життя був вільним. Намагався вирватися зі свого міста. Бути з Богом. Служити Церкві. Я ніколи ні до чого і ні до кого не прив’язувався. Але ось тепер в тридцять своїх років вважаю себе закінченою людиною. В мене безліч варіантів для того, щоб жити далі, будувати і планувати своє життя, але замість цього я вже другий рік товчу Господа Бога, щоб Він помилував її і мене разом з нею. Я почуваю себе наче герой фільму “Острів”, якій прив’язаний до неї якимись відчуттями сумління та серця і лише Він може мене від цього звільнити.
А ось І Заповідь говорить нам про щось зовсім інше. Що нічого не мати для того, щоб воно було на першому місці. Ані діти, ані любов, ані гроші, ані нічого іншого. Бог дає Мойсеєві ці Заповіді саме тоді, коли вони вийшли з Єгипту, з рабства. Раніше, коли вони перебувати під владою фараона ці Заповіді не мали б ніякого значення: вони були рабами не Бога, а іншої людини. Однак, коли Бог звільнив їх, то від них вже залежало чи будуть вони належати Богові чи знову стануть рабами когось або чогось іншого.

З точку зору психології ми усі є залежними. Ми не можемо жити у вакуумі. Усі ці ідеї про свободу насправді є повною брехнею. Коли ми зайняті справою, то ще якимось чином можемо існувати. Однак, коли залишаємося самі, то на нас нападають думки і ми не знаємо як від них захиститися. Я бачив дуже багато сильних людей, як я їх люблю називати “залізних леді”, які самі виховували дітей, будували кар’єру, заробляли гроші, вирішували проблеми інших, але коли вони залишалися самі, їх покидали діти, влади вони вже не мали, то вони ставали живими розвалинами, які саме найперше втрачали розум; ніхто не є сильний перед смертю. Ніхто не може сперечатися з Богом, Він лише Один Бог.
І навпаки я бачив інших, які усе життя віддавали іншим, які ніколи не думали про себе. Їм не було чого боятися. Вони усе життя і так черпали силу з Бога, тому і поверталися спокійно до свого Джерела, до Тої Любові, Яку усе життя прагнули. Тому з точки зору психології, яка є наукою, а не байками: ми усі є залежними. А з точки зору християнської віри лише тоді, коли ми залежними від Бога, то тоді є вільними.
Ось чому І Заповідь не просто забороняє будь-яке ідолопоклонство, але і утверджує істинне Богопочитання. Вона не є негативною Заповіддю, але несе в собі дуже великим позитивний потенціал: Бог є моїм Богом! Той, Хто мене звільнив — Він мене веде до свободи.

Заповіді не з’являються на порожньому місці. Бог не вибрав Ізраїля, якій собі спокійно жив і нав’язав йому Свої Заповіді. А саме так іноді виглядає катехизація та євангелізація. Людина чи дитина зайшла в храм, а тут вже на неї чекає безліч правил. Туди не ходи, там не стій. Тут такі свічки ставити, там інші. Церква не може бути лише місцем правил, Вона і не має зводитися до Заповідей. А саме цієї моралізаторщини в нас хватає. Усі говорять іншим, як треба жити. Мало того, що ніхто нічого не робить. Але й ще один одного постійно вчимо. Постійно говоримо. І це так насправді обтяжує. Принижує. Ти розумієш, що твоє життя не досконалим, що все так насправді не є добрим. Може ти і не знаєш Заповідей, але це ти своїм нутром відчуваєш. І ось ти приходиш до церкви, а тут тебе починають вчити: і дітей ти не так виховуєш, і це ти не так робиш. Чи захоче така людина ходити до церкви? Чи буде вона у захопленні від цього відвідування?
Але з вибраним народом Бог вчинив інакше. Спершу Він вивів його з рабства. Явив йому Свою милість. А вже потім поставив людей перед фактом: Я ось такий Бог, якщо хочете мені служити, то маєте це робити. Перед усіма Заповідями має бути Бог. Перед усіма приписами і правилами має бути Бог. Перед тим як прийти до церкви має відбутися зустріч з Богом.
Тут я зовсім не заперечую того, що ця зустріч може відбутися в церкві. Я навіть думаю, що для цього і має існувати Церква: щоб знайомити з Богом і вести познайомлених до повного з’єднання. Так само і Заповіді, Святе Письмо і усе сакральне має служити цій же меті. Але я не заперечую цього факту, що для того, щоб зустрітися з Богом потрібна Його благодать. Він має явити Себе. Людина не може побачити Бога сама. Бог може дати їй таку можливість. Так, людина може відкинути і таку можливість і такого Бога, але Бог все одно є Тим, Якій здійснює спасіння; не без нас звичайно, але все одно Він.

Сама подія виходу з Єгипту стала для Отців прообразом нашого Хрещення і звільнення з гріхів, всиновленням. Цю тему розпочав ще Апостол Павло. Але у звичайному розумінні цей образ став більш містагогічним, тобто мова йде про Таїнства. А я хтів би звернути увагу більше на саму психологію цієї події: нашого Хрещення, нашої зустрічі з Богом, відмови від гріха і обрання Господа своїм Богом.
Я не буду говорити про те, що відбулося. Я зустріч за своє життя дуже мало людей, які відверто зрікалися Бога і своєї приналежності до Нього. Більшість у нас все-таки православна, які святять паски на Великдень і вважають себе віруючими. Тому говорити про тих, які перебувають у темряві гріха і невірства мені здаються неактуальними. Папа Йоан Павло ІІ говорив про нову ре-євангелізацію. Тобто ми усі є охрещеними, але не знаємо, ані свої віри, ані того, як саме жити нею. Тому ми усі є не під владою сатани, а у Бога. Проблемою лише, що ми номінально Божі, а насправді безхозні.
Тому я хтів би навести таку аналогію. Я вже рік, як не бачив Надю, а до сих пір у мене в голові думки про неї. Тому зовнішньо я не маю до неї ніякого відношення, але внутрішньо я все ще там, або на Крилова, або у Лікарні. Проблема в моїй голові, а у реальності. Так само і євреї, коли вийшли з Єгипту, то не змогли увійти у вибрану землю, тому що в голові вони все ще одно залишалися у рабстві. І ми, хоча і зреклися гріха, і отримали усиновлення, але так вповні і не стали Божими дітьми. Нас ще чекає завоювання Вибраної Землі. Ми ще маємо увійти у ту спадщину, яку нам здобув Христос — бо силою береться Царство Небесне.

Може я ще до кінця не може сформулювати свою думку, бо Отці Церкви теж писали не дуже відповідно одне до одного. Один мав одну концепцію, інший — іншу. А я ще свою не склав: в процесі, а мати знання Отців Церкви настільки, щоб вільно розрізняти ці концепції, то в мене нема. Ось і виходить такій собі каламбур. Але саме головне, що я хочу написати те, що звільнення від гріха продовжується в нас. Христос не звільнив нас від боротьби. Ми мусимо боротися з гріхами, відкидати спокуси. Ми насправді можемо згрішити. А не так, як виходить у деяких протестантів: я вже така свята, така свята, що і Діва Марія така не була; я не можу згрішити — Бог цього не допустить! Тому те, що відбулося Хрещення, те, що ми причащаємося, сповідаємося — може нам нічого і не дати. Євреї теж їли манну у пустелі і перейшли по суходолу Червоним морем, але це не дало їм права увійти в Обіцяну Землю. Лише вірні, Ісус Навин і Калев. Змогли. Навіть сам Мойсей згрішив про водах Мери.
Тому І Заповідь залишається актуальною для нас. Нас можуть торкнутися спокуси замінити Славу Бога на якісь дрібні речі. І це насправді може бути що завгодно. Людина може прив’язуватися до чого завгодно. Так, не тільки інша людина може стати богом, але і якісь матеріальні речі. І це можуть бути речі пов’язані з культом Самому Богові. Так, за переказами пророкові Єремії прийшлося знищити змія, якого зробив ще Мойсей. Бо євреї почали поклонятися йому як богові.
Так само і ця вся церковна завіса може стати для людини віруючої перепоною для зустрічі з Богом. Замість того, щоб виконувати свої обов’язки, вона може тікати у молитву. Замість того, щоб чинити домашню роботу, займатися духовним читанням. Я вже не говорю про елементи ідолопоклонства у відношенні віруючих до реліквій чи пошанування святих. Що і дає привід протестантам нападати на нас і говорити, що ми неправильно віримо. Це теж є проблемою. Коли не Бог для мене є Джерелом життя, а якісь молитви, молитовники чи зустрічі. Коли у всьому цьому я бачу силу, а не Самого Бога.
Чи не так саме чинили ідолопоклонники? Вони бачили силу Бога, але прославляли не Його, а тих, через кого Він являв Свою силу. Цей перекос. Цей неправильно поставлений аспект, перенос уваги з Бога на якусь річ, хоч навіть якби вона і була пов’язана з Богом.
Саме на обороні цього і стоїть І Заповідь. Щоб нічого чи ніхто не став Головним. І Заповідь звільняє простір для Бога. Нікому не поклоняйся окрім Мене. Нікому не служи як Богові, окрім Мене. Лише Я. Я, Той, Хто вивів тебе з Єгипту. Я, Той, Хто звільнив тебе з рабства.

Хочу повернутися до того, що я говорив про те, що ми є звільнені. Мені здається саме в цьому головна сутність християнства. І може я тут пішов у якісь фантазії, але я просто зрозумів, що жити інакше для мене є саме не вірити. Якщо я визнаю, що Христос звільнив мене від гріха, то я маю опиратися усім цим потягам до зла, які існують в мені самому і кличуть мене зі світу і вірити при цьому, що я можу перемогти, бо Ісус є сильнішим за всіх. Так, коли я молюся про зцілення паралізованого, то я не можу сумніватися в тому, що Бог мене не почує. Навіть, якщо це здійснить лише на Небі. Віру не може зупинити ані МРТ, ані КТ.
І тут я не буду приховувати того, що це вже йде у розріз з наукою та нормальним розумінням життя. Ти не Бог — скажуть мені мої друзі. Треба прийняти те, що є — скажуть приятелі. Але я не збираюся. Я не можу спокійно жити, закривати очі на те, як страждають інші. Їздити відпочивати за кордон і тішитися життям, коли у когось болить. Так, я не Бог, але ніхто не забороняє мені молитися і страждати. Ніде Бог не закидав Мойсеєві, що він мав прийняти єгипетське рабство своїх братів. Ісус не сказав Марті, що “треба жити далі”. Бог створив нас для життя, для Вічного життя, то чому я маю погоджуватися з тим, що смерть і зло мають тріумфувати.
Може я ніколи не побачу жодного зцілення. Може я ніколи не побачу нічого такого, щоб справді свідчило про те, що Там добре. Але це не значить, що я маю миритися з тим, що є тут.
Вірити це значить сподіватися більшого. Це визнавати, що добро переможе. Ніколи не опускати ріки. Не допускати розпачу у своє серце. А саме через це ми можемо тішитися життя, навіть, коли страждають інші і все ще існує смерть, бо ми маємо надію. І І Заповідь чітко говорить на Кого нам треба покладати її.

І ЗаповідьПроповеди

І Заповідь
Проповеди