Хтів би продовжити тему про того Бога, Якій мовчить. І хоча деякі почали писати, що Бог не є німим, я зовсім не це мав на увазі. Те, що Бог не говорить зовсім не значить, що Він німий. Мене цікавила причина мовчання Бога. Крім того під голос Бога люди дуже часто вважають якійсь пророцтва та обітниці, а саме це я і хтів підкреслити: усі пророцтва вже сказані і усі обітниці вже промовлені. Так, я не заперечує якихось приватних об’явлень та спілкування, але це зовсім нічого не міняє у загальній картині Євангелія. І ось саме з цього кута зору я хтів би написати. Бог мовчить. Людина може битися, молитися, проситися, плакатися — але нічого не змінюється. Хвора дитина не одужує. Мертвий не воскресає. А та, яку ти любив понад усе на світі, не повертається до тебе. Я хочу говорити про реальний світ, а не про світ фантазій та мрій.
Якщо почитати життя святих, то складається враження, що варто було лише підняти руки до гори і чогось попросити — і ти все отримаєш. Але ми добре знаємо, що такого не існує. Життя не мультфільм і не фантазія. Життя важке. В ньому повно проблем і турбот, страждання і болю. А ось проблемою є як саме поєднати Бога Любові, Яке проголошує Євангеліє і реальне життя. Як поєднати розповіді про зцілення паралізованих і існування людей, які страждають? Тут, або треба відкинути Євангеліє, визнати, що Бога нема або Він зовсім не такий, як ми про Нього думаємо, або треба визнати, що все що ми знаємо, що все що ми думаємо, і все що нам здається на перший погляд, коли ми читаємо навіть Святе Письмо, є невірним. І ось як вірити в Доброго Бога, Якій дозволяє щоб помирали маленькі діти, Якій спокійно дивиться на смерть тих, кого ми любимо — це питання, яке мене турбує найбільше.
Мене не цікавить успішна Церква, Яка буду церкви і тішиться великою кількістю людей. Мене не цікавлять пророцтва та зцілення. Мене цікавить любов і героїзм, за яким вона часто приховується. Мене цікавлять матері, які жертвують своїм життям заради хворих дітей, доглядаючи за ними. Мене цікавлять усі ті, які вміють любити. І то не на словах, коли все добре. А коли ти сам висиш на Хресті, коли ти сам помираєш і тобі дуже боляче.
Для мене герой, це не військовий, якій зі зброєю в руках, вбиває ворога. Для мене герой, навіть не лікар, якій випише пігулку і тобі стане добре. Для мене герой той, якій любить. І байдуже як ця любов виражається. Це може бути і той, хто не знаходить спокою, бо не може погодитися на страждання, своїх ближніх. Це може бути і та, яка вірить, чекає, молиться, надіється.
Але я не хочу займатися обороною Бога. Чому Він все це дозволяє? Чому Він такий? Мене цікавить зовсім інше. Як жити з таким Богом? Як з Ним спілкуватися? Якщо Він мовчить. Дуже просто молитися і знати, що ось прийде час і Він зцілить. Дуже просто звести все спілкування до очікування чергового подарунку від Нього. А ти просто чекає, просиш, а Він дає. Дуже просто звести відносити до якоїсь діяльності. Я щось роблю, а Він мені допомагає.
Відкинути це все. Тотальна пустка. Ти і Бог. Жодних справ. Розмов. Тобі нічого не треба. Тобі не треба нікуди йти. Нема нічого. І тут саме я хтів би підкреслити, що оця “пустка” в деяких рухах містики є найвищим щаблем, куди може потрапити людина. Не якась балаканина, не якісь слова і образи. А зовсім нічого. Ось чому скажімо у протестантизмі треба дуже багато говорити. Люди говорять і відповідно і бог говорить. Не хочу нічого ображати, але мені це здається трохи нереальним. Трохи таким штучним. Бо бог багато говорить, а нічого не робить. Усе обіцяє. Ось Бог Євангеліє не є Богом обіцянок. Він є Богом свободи. Ти маєш сам обрати. Авраама ніхто не примушував, не тиснув на нього постійними обіцянками. Йому була дана обітниця і він пішов гуляти. Ми отримали обіцянку Неба, то для чого всі ці порожні омани? Для цього ця балаканина?
Я знаю в чий город я кидаю цей камінь, але мене знову таки не це цікавить. Мене цікавить два питання: 1) чим наповнити цю порожнечу, що робити і 2) для чого вона потрібна. І мені здається, що як і у випадку Авраама Бог нам дає повну свободу. Мене ніхто ні до чого не примушує. Я можу робити, що захочу. Можу грішити, можу не грішити. Так, це не спасе від смерті і від Суду Божого, але ж можна в це не вірити. Тому ця порожнеча є необхідною умовою свободи. Якби Бог усім давав так просто небесні насолоди і вічне блаженство тут на землі, то дияволу точно не було чого б робити. Але так не є. Небо для нас приховане. Ми бачимо Його приховано і то вірою. А ось чим наповнювати цю порожнечу теж обирає кожен сам.
І ось саме про молитву перед Богом мовчання я хтів би говорити. Не про діяльність. Як будувати церкву, займатися проповіддю мені все це цілком ясне і просте. Але як молитися до Того, Якій не відповідає. Як шукати Того, Якій віддаляється. Як бути з Тим, Присутність Кого ти не відчуваєш. Ось про це я хтів би говорити. Це мене цікавить.
Дуже легко придумати собі якогось бога в голові і чути його голос. Для цього не треба бути навіть і психічнохворим, тобто виходити поза межі нормальних властивостей розуму. Ми може спокійно заповнювати порожнечу: котиками, вазонами, телевізором, книгами, іграми. Так влаштований наш розум і для того, щоб навіть просто вийти поза ці його властивості і є потрібна благодать і наші зусилля. Коли жінка шукає чоловіка і їй добре від того, що вона з ним спілкується, тут нема нічого дивного: вона так влаштована. Але коли вона залишається сама і при цьому її психіка не руйнується, але навіть більше вона стає мудрою, не прив’язує до себе своїх дітей, сумлінно виконує свою роботу, а не робить з неї сурогату чоловіка, то тут можна говорити про благодать. Тому мовчання Бога так насправді є даром. Даром для того, щоб ми могли розвиватися. Якби Бог увесь час говорив що нам робити, ми б ніколи не відкрили якісь прикрощів цього життя, ми б не пізнали біль і страждання. І хоча Бог у Заповідях все показав, але не нависав над нами Своїми промовами. Бог відпустив нас на гріх і рани. Для чого? Тому, що лише таке життя є можливе. Старший брат з притчі про милосердного отця, так нічого і не зрозумів. Тому, коли мати закриває від своїх дітей усі можливості життя, то вона просто калічить їх. Боже мовчання є можливістю нам самим піднятися так високо, про що ми навіть і не мріяли. Боже мовчання є можливість для нас зростати. Відкидати гріх, обирати добро.
Тому мовчання Бога є передумовою любові, справжньої, а не дитячої, коли “він” ніби боїться відпустити нас, бо ми потрапимо в пекло. Якщо нема такої можливості, нема і свободи, а отже ми раби, приречені на Рай. Богу такого не треба! Тому Він мовчить. Він сказав те, що Він мав сказати, тепер наша справа — жити, боротися, бути вірним. Ніхто нікого не примушує хочеш бути щасливим — будь. Не хочеш, а хочеш жити у своїх ілюзіях та фантазіях — твоя справа. Усі ми будемо нести відповідальність. Від нас лише залежить, куди ми витратимо нашу свободу, як ми використаємо цей час, поки Бог мовчить. Бо прийде час і засурмить сурма і встануть мертві і не буде вже мовчання, а стане Бог усім в усіх чи ми на це тоді будемо спроможні, чи встоїмося?!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
