Україна: втрата і майбутнє

Коли були події пов’язані з Другою річницею Майдану, то мене все-таки зачепили ті пару хвилин, які були присвячені тим, які втратили своїх рідних.
Мені важко описати це. Одна справа ритуальні пам’ятники, а зовсім інша порожнє житло, де нікого не має.
Мене дратує цинічність нашої влади, яка спокійно заробляє гроші живе так, наче не відбувається війна, наче ніхто не загинув. Не знаю, але мені здається, що Майдан не можна називати Революцієї Гідності. Та і що це саме значить? Чи це значить, що ми тепер після смерті Небесної Сотні і Небесної Варти почнемо будувати гарне і добре суспільство в ім’я тих, хто загинув? Чи не це найбільшою насмішкою над тими, хто загинув? Ви померли, а ми тепер будемо жити? Вам не повезло! Як мене дратують ці слова “вони віддали своє життя за Україну”. Так ніби я тепер не маю плати за проїзд, працювати і щось робити, бо там на Майдані хтось помер. Чи не такою є перспектива?
Я вже не говорю про те, як це розуміє наша теперішня влада. Ми можемо красти, бо йде війна. Я можу переводити гроші в офшори, бо тепер “ми почали жити краще”. Ніби тепер вже не треба приховувати те зло, яке я чиню, бо колись за правду хтось помер. Революція стала проблемою для українського суспільства. Вона переплутала усі поняття. Солдати АТО вже не розуміють заради чого їм треба боротися і помирати, адже правда не перемогла. Прийшла смерть і пустка. Нічого доброго. Бог, Якій є Життям опинився десь далеко від нас, що ми не можемо навіть про це і думати.
А втім саме в цій непослідності може початися відродження українського суспільства. Відродження духовне, а не матеріальне. Я ніколи не вважав, що ми живемо погано. В нас найкраща земля. Так, в нас нема нафти і газу настільки, щоб ми могли диктувати іншим наші умови. Але б ми могли спокійно жити, якби наші очільники не крали так безбожно. Саме несправедливість є найбільшою проблемою нашого суспільства. Навіть не корупція. Ми вже всі звикли до того, що коли йдеш до лікаря, то треба щось нести. Що ти не поступиш, якщо не заплатиш. Ми до цього звикли. Ми навіть не розуміємо, що має і може бути інакше. Що інваліди не мають стояти в черзі для того, щоб Держава звернула на них увагу. Що хворі не мають чекати, доки лікарі покурять і поп’ють чаю. Що студенти є сенсом освіти, а не гроші та відпочинок викладачів. Саме духовна переміна має настати.
Що принесло християнство? Воно почало розуміти це життя лише як підготовку, екзамен, шанс для того, щоб потрапити у Царство Вічного Бога. А ми усе намагаємося побудувати гарне життя тут. І саме сумне для мене, що ми намагаємося побудувати його тут на смерті тих, кого вже нема з нами.
Як змаліли ці перші слова “Небесна Сотня”!? Виявилося, що ми і не віримо в Небо. Усі почали рватися до влади. І час після революції став часом, коли можна було вирішити передовсім свої проблеми. Ніхто так і не зрозумів сенсу жертовності. Ті, які вчинили ці вбивства не тільки не були покарані, але і хочуть повернутися до влади, хочуть своєї реабілітації. Ніхто так і не був покараний! Мені здається існує певна залежність покарання вбивці і сенсом жертовності загиблого. Якщо цього не має, то не може бути нормальної логіки правди. Саме тому і Христос помер за наші гріхи, інакше б Його Любов не мала ніякого значення для нас. Він може справді говорити про те, що любить нас після того, як ми Його вбили.
У чому ж полягає на мою думку це духовне відродження українського суспільства? Це передовсім переоцінка мислення. Повернення до справжніх цінностей. Розуміння любові, як головного сенсу людського життя. І того, що справжня любов не можлива без Бога, без Його Особи. І перше, що мені здається має змінитися, це наше святкування і свят та буднів, це наше відзначення часу. Прийняття смерті, як кінцевого варіанту нашого життя тут. Хватить жити в ілюзіях, що ми будемо жити тут вічно! Мене дуже сильно дратують усі ці розмови про Україну, українську націю чи наших героїв. Існує лише одне Вічне Царство і це Царство Ісуса Христа, де не буде ані грека, ані юдея, ані москаля чи українця. Там зовсім інші категорії. А що Він дав нам ласку жити на цій землі, то маємо любити її так, як би виконуючи Волю Того, Хто нас тут поселив. Хто дав нам нашим ближніх. Лише у такому перетворенні ми можемо говорити про те, що Бог збереже Україну. Бо питання зникнення москалів мені здається лише питанням часу. Ще трохи і наші діти будуть вивчати російську літературу, як наслідки хронології.
Звичайно, це не значить, що Бог не може дати покаяння для росіян. От тільки чи скористаються вони цим шансом? І чи скористаємося ми самі ним? Бо Україна так насправді молода Держава; нам певно сучасним не більше двох років.

Україна: втрата і майбутнєПублицистика

Україна: втрата і майбутнє
Публицистика