як же мені болить!

Як же мені болить! Отак ніби крушися увесь день і намагаєшся не думати ні про що, але приходить вечір і знову приходять думки, приходить цей сум за нею. Приходить знову ця уява, яка малює яким би я щасливий був з нею. Душу стискає і ти вже не можеш спокійно дихати, думати та жити. Ти просто не можеш. Як? Як жити, коли цей біль не дає тобі спокою? Так наче твоє ноги вже нема, однак вона усе одно болить. Примарний біль. Біль за щастям, якого так ніколи і не було і якого вже ніколи не буде.

Я не знаю як жити з цим болем. Мені нічого не допомагає. Я не можу втекти від нього. Хоч щоб я не робив — він постійно зі мною. Він переслідує мене. Мені не допомагає віра. Не допомагає молитва. Якесь розуміння сенсовності цих моїх страждань. Я не можу спокійно дивитися у майбутнє. Треба йти на роботу, але в горлі стоїть безжалісне питання: для чого? А розум паралельно малює картини мого щастя.

Мені стає тоді лише легше, коли мрії настільки огортають мене і я вже не можу ним опиратися. Тоді мені здається, що ось вона зі мною. Що я щасливий. Я просто втрачаю тоді розум. Я вже нічого не бачу. Я не перебуваю у реальності. Я увесь у своїх мріях. Лише тоді мені легше. Лише завдяки ще цьому примарному щастю я ще існую. Можу витримати свою долю. Я знаю що це неправильно, але нічого не можу з цим зробити.

А потім я повертаюся до свого звичайного життя. Стан збудження та ейфорії мене покидає і я ніби падаю назад у цей світ. І тоді мене нічого не може втішити. Мені тоді так погано, що я навіть подумую про припинення свого існування. Ці розриви між щастя, хай примарним, та поверненням у реальність мене просто вбивають. Це ще гірше, аніж вже звикнути до того, що її нема зі мною. Примирення з цим станом.

Я ще надіявся. Я ще боровся. Як я молився до Нього, щоб вона повернулася до мене. Я був ладен на все. А потім Він стикнув мене зі своєю знайомою, яка недавно втратила дитину. Він ніби поставив мене поряд з чужим горем. Ніби сказав: ось ти хочеш дива, хочеш зміни свого життя, а як же знаю? Адже її дитина не повернеться до неї. Чому для тебе має бути диво, а для неї ні? Чому вона має прийняти свою долю і страждати, а ти ні? І мені не було чого відповісти. В мене вже не було слів. Перед Жорстоким Суддею я вже нічого не міг сказати.

Усе своє життя я намагався жити праведно. Виконувати Його настанови. Робити людям добро. І ось в один момент я зрозумів, що я нещасний. Що я хочу щастя. Що мені б дуже хтілося, щоб поряд зі мною хтось був, щоб хтось розділив мою самотність, любив мене. І я відкрив своє серце. Я дозволив своє серцю піти шукати щастя. Я перестав берегти його. Я відпустив його у плавання і воно знайшло її. Воно прихилилося до неї. І в ній я побачив щастя для себе. Я побачив, що вона мені люба. Я побачив, що вона така гарна і чарівна. Я захтів любити її. Я захтів її.

І ось тоді Він забрав її у мене. Вона закрила своє серце і не впустила мене у своє життя. І я нічого не зміг зробити з цим. Я бився і боровся. Я використав усі засоби, але вона так і не повернулася до мене. Я залишився сам.

І зараз я зовсім один. Я відкинув Його як Того, Хто увів мене у ці страждання. А вона не зі мною. Це вже не можна назвати існуванням. Це якась безперервна туга, яка переливається з дня на день. Кожного ранку я прокидаюся з біллю, що вона не зі мною. Кожного вечора я намагаюся втекти від пустоти ночі мріями про неї. Лише так я можу заснути, коли уявляю себе поряд з нею. Інакше ніяк.

Життя втратило усі барви. Я загубився у цьому світі. Я не знаю хто я, куди я йду і чого мені треба. Я нічого не хочу. Треба приймати рішення, але я не можу. Треба жити далі, а в мене просто нема сили. Нема сили жити далі. Усе знищив цей біль. Біль від того, що її нема зі мною.

Я стою над порожнечею. Таким є моє життя. І я не знаю як вийти з цього стану. Щось говорить мені, що ще не все втрачено, що треба жити, що треба зберегти свою любов, що я їй потрібен, що я ще можу любити її. Принаймні так. Навіть якщо вона не зі мною це все одно не заважає мені любити її. Це єдине, що тримає мене від згубного кроку, що я ще можу любити її.

як же мені болить!Крик души

як же мені болить!
Крик души