До чого я вже докотився? Мені здається, що моє життя не має значення не тому, що я не хочу жити чи мені так вже нестерпно, а просто тому що я нічого особливо не роблю. Ну, от що я роблю. Рано не можу прокинутися, потім снідаю у дванадцятій годині, трохи молюся і потім просто тиняюся до того часу коли зможу заснути десь о другий-третій ночі. Я щось намагаюся писати, читаю та слухаю чи дивлюся. Моє життя не має жодного значення. Я не приношу жодної користі. Ніхто від мене не залежить і якщо мене не стане на цьому світі, то все так само буде текти і нічого не зміниться. Навіть більше, мені здається що коли мене не стане, то іншим буде легше і краще. Не треба буде мене терпіти, кормити, одягати, сприймати мене. Бо окрім того, що їсти, пити і щось одягнути, я ще потребую любові: поговорити з кимось, розповісти — потребую щоб мене хтось послухав. Ось так чином виходить, що я не тільки не приношу ніякої цінності, але і навіть маю негативне значення.
Колись я хтів стати священиком. Мені здавалося, коли люди будуть мене сприймати, шанувати, цілувати мої руки, бо — вони потребуватимуть мене. Я думаю, що буду їздити по селам, проповідувати звершувати Службу. Я хтів би незамінимим. Мені хтілося щось робити справді цінне і потрібне іншим людям. Але нічого цього не сталося. Навпаки я опинився у такий ситуації, коли відчуваю повну протилежність своїм мріям і прагненням.
Сенс десь перестав бути у мені, залежати від моїх рішень і моїх виборів. Я не можу вибрати інше життя. Так я можу закінчити життя самогубством, але хіба це вибір, це скоріше втеча?! Сенс десь поза мною. Моє життя має значення не залежно від мене. Я ніяк не впливаю на сенс свого життя. Те, що відбулося зі мною не є мій вибір або рішення.
Але так само це не залежить від інших людей. Ось, наприклад, моя мама хтіла б зовсім іншої долі. Але це не від неї. Нема на світі тої людини, яка могла взяти відповідальність за моє життя і пояснити для чого це все сталося, через що. Ні, я не беру під увагу усіх цих радників, які знають на все відповіді. Я навіть вважаю їх негідними для того, щоб про їхню позицію тут згадувати. Є лише люди, які співчувають мені, бо люблять мене. Вони ніби беруть частину мого тягаря на себе. Але вони так само не знають чому це зі мною і якій це має сенс.
Отже моє право і моя апеляція є тільки до Нього. Якщо існує таке на перший погляд безсенсовне існування, то має існувати Він, Якій наповнює сенсом те, чому його бракує. Це Він “кличе те, що не існує наче воно існує” і “кличе мертве, наче воно живе”. Сенс, якого я не маю — він має бути у Нього.
Мені б звичайно хтілося мати якесь більше певне значення, якусь опору. Для того, щоб я спокійно прокидався і з радістю біг виконувати якесь призначене мені завдання. А так я прокидаюся і з важкістю сприймаю новий день. Мені б хтілося радості, а замість цього я маю гіркоту. Але, не маючи втіху від якоїсь певності, у усе одно мрію, вірю в те, що існує якась мета для чого я створений, для чого я перебуваю у такому стані і нічого не можу робити. Я думаю, що від того, що я не знаю цієї новини, то все одно вона існує.
Тому і відповідь на питання “до чого я докотився” не має відповіді у моє розумові. Бо я сам нічого не докочувався. Я ніби прямував до чогось зовсім іншого. Я хтів добра, щастя і любові. І я все робив для того, щоб отримати це все. Може я і йшов неправильною дорогою, але усе одно якщо ми приймає Бога як Любов, то не можу визначити, що це вже кінець. Усе одно Він чогось від мене хоче. Якби Він мене хтів погубити і мучити мене, то я мав би визнати що Він є жорстоким суддею, якій не має співчуття і милосердя! А я вірю в Бога, Якій є Любов'ю. Про це свідчить Святе Писання. Воно говорить про Ісуса, Якій був справжнім Чоловіколюбцем!
Отже ця моя внутрішня дилема не може бути вирішена мої власними сила. Для того щоб прийняти себе самого я маю вийти поза самого себе. Не сприймати свою власну цінність в залежності від того, як я її сам сприймаю. Але також вирішення цього питання не може бути перекладене на людське суспільство чи окремих людей. Інша людина не може надати сенсу мого існування. Вона не може пояснити. Адже я не маю ніякої цінності для людського суспільства. Право на існування, сенс має існувати поза людським суспільством, поза особою іншої людини і навіть поза самим собою. Сенс має бути у Самоу Богові. Яким чином? Ось у цьому певна проблема. Я не знаю цього, я не розумію і не відчуваю цього. Мені лише залишається вірити, що існує якісь сенс, сенс мого існування, якесь значення.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Разрешите поделиться с вами некоторыми пережитыми состояниями. Одно из них, когда я побывала в городе с миллионным населением и почувствовала опустошающее одиночество. Простите, осмелюсь напомнить вам из Библии встречу Иисуса Христа с человеком одержимым бесами. В одном из Евангелий написано, что люди боялись проходить возле того места, где он "всегда, ночью и днём, в горах и гробах, кричал он и бился о камни" (Мар. гл.5 ст.5) Страшнее положения как у этого уже человеческого существа и представить себе не возможно. Но Иисус Христос не проходит мимо и не пренебрегает его страданиями. Получив освобождение, этот муж желал следовать за Господом, но Он ему сказал: "...иди домой к своим и расскажи им, что сотворил с тобою Господь и как помиловал тебя", (Мар. гл.5 ст.19) И дальше мы читаем, что тот человек, послушался и исполнил волю Господа. И когда Иисус Христос вернулся снова в эти места, Его уже встречали толпы людей. Я рассказала это к тому, что если, даже такого человека, который уже был отвержен обществом, Господь восстановил, то нас Он также не потеряет. А день и ночь печется о нас, слышит и желает обнять, ободрить, приласкать. Благодарю вас за искренность и не верьте, что нет смысла в жизни. Вы очень ценны для Бога и да наполнит Он вас радостью и верой! Комментарий автора: дякую Вам
