В 1887 році, перебуваючи у Росії, молодий греко – католицький монах Роман-Марія Шептицький (майбутній владика Андрій) у листі до матері пояснював свою затримку у Москві знайомством з дуже цікавою і мудрою людиною, яка справила на нього величезне враження. «Але хто це отой – писав він – задля якого я залишився тут? Це Соловйов. Людина, про яку ще перед двома роками говорилося так багато в дусі католицької Росії. Нині не буду більше писати про нього, та варто було подорожувати до Москви, щоб бодай познайомитися з ним…»
Не дивно, що Шептицький так захопився постаттю відомого російського філософа. Обидва вони присвятили себе безкорисливому служінню Богу та ближньому, обидва боролися проти зла та неправди цього світу, і обидва вірили у можливість подолання великого розколу та об’єднання Православної і Католицької Церков.
Володимир Сергійович Соловйов народився в Москві 16-го січня 1853 року у родині відомого російського історика Сергія Михайловича Соловйова. Для українського читача може стати цікавим той факт, що матір Соловйова – Поліксена Володимирівна – походила з україно – польської родини Коваленських, і вважалася двоюрідною внучкою великого філософа і поета Григорія Сковороди. Вся родина Соловйових відзначалася обдарованістю (двоє братів майбутнього філософа були письменниками, сестра – поетесою, а племінник – священиком, поетом та богословом ) і Володимир не став тут винятком.
Після закінчення з золотою медаллю П’ятої Московської Гімназії юнак, на вимогу батька, поступає на історико-філологічний факультет у Московському Університеті, але незабаром переходить на фізико-математичний факультет. За його власними словами, в юності він пережив бурний період зацікавлення на той час дуже модним матеріалістичним вченням, схилявся до атеїзму, і вірив, що у природничих науках можна знайти відповідь про сенс людського існування.
Звичайно, така позиція нищила в юнакові віру у християнські істини. Але цей його стан тривав недовго, і Володимир раптово зрозумів, що наука не може бути остаточною метою життя, і що вища, істина мета є інша – моральна або релігійна (Можливо, до таких думок підштовхнуло його неодноразове містичне споглядання прекрасної особи, яку він називав Софією – Мудрістю Божою, що веде людей до правди та справжньої радості, що криється у пізнанні Бога). І для досягнення цієї мети наука може бути хіба що одним із засобів. Через подібні роздуми його зацікавленість природничими науками зникає (він, при своїй обдарованості, навіть провалив екзамен на третьому курсі) і майбутній філософ знову повертається до вивчення історії та філології, а протягом 1873-74 років слухає лекції у Московській духовній академії.
У 1874 році Соловйов захищає магістерську дисертацію у Санкт-Петербурзькому Університеті і обирається штатним доцентом філософії в Московському Університеті, а після подорожі до Європи (викликаною необхідністю працювати у Британському Музеї) Соловйова призначили членом Наукового Комітету Міністерства Народної Просвіти, а у 1880 році він отримав ступінь доктора філософії. Але його подальше кар’єрне зростання стало неможливим через політичні причини. Закликаючи імператора Олександра ІІІ не страчувати вбивць батька (він засуджував революціонерів, що вбили Олександра ІІ, але вважав смертну кару для них надто суровою) Соловйов розгнівав можновладця, і через це мусив лишити ті посади, що займав. Надалі він реалізував себе як вільний дослідник і публіцист.
Творча діяльність Соловйова була надзвичайно різноманітною. Він працював як перекладач (перекладав Платона, Вергілія, Шиллера, Канта), прославився як гострий публіцист і літературний критик. Талановитий поет, він поєднував у своїх творах ніжну ліричність і філософську глибину, і згодом його вірші вплинули на розвиток символічної поезії.
Велике враження на сучасників справляла сама постать філософа. Він вів життя бездомного мандрівника (мимоволі згадується його український родич – Сковорода) і відрізнявся великою безкорисливістю. Його друг Л.З. Слонимський свідчить, що «готовність чинити добро доходила у Соловйова до самовідречення; він не тільки не вмів відмовити в чому б то ні було і кому б то ні було, але сам пропонував свої послуги і надавав їх з надзвичайною щирістю». Не володіючи іншими коштами, окрім свого літературного заробітку, він придбав репутацію щедрого добродія.
Якщо говорити про його філософську діяльність, то за думкою багатьох дослідників Соловйов був першим значним незалежним філософом у Росії. Його роль у становленні російської філософії порівнюють з роллю Пушкіна у становленні російської літератури.
Розглядаючи філософськи погляди Соловйова необхідно відзначити, що він завжди визнавав Новий Заповіт Словом Божим, цілковито відкритим людству через Ісуса Христа, а християнство вважав такою релігією, котра самим безпосереднім способом турбується про людський добробут, цінує людську свободу і, на відміну від інших релігій (наприклад – ісламу) забезпечує активну участь людини в духовному преображенні і відкуплені створеного світу. Його надихало церковне вчення про те, що Сам Христос, через Своє Втілення і жертовну смерть, через перемогу над смертю дійсно відродив образ Божий в грішній людині.
Його становлення як філософа зазнало кілька етапів. В перший період своєї творчості Соловйов приймає греко-православну Церкву за єдину правдиву Вселенську Церкву, критикує католицизм і вірить, що «Свята Русь» та її «народ-богоносець» мають велике месіанське призначення привести весь світ до пізнання Божої Правди. Російські слов’янофіли раді були прийняти у свої ряди молодого філософа, але він, невтомний шукач правди, не зумів залишитись серед них надовго.
Соловйов не міг не помітити, що як світське, так і релігійне життя православної Росії було далеко не ідеальним. Глибока аморальність, жорстокість та бездуховність суспільства, байдужість до цього православного духовенства (що переважно вбачало ідеал християнського життя у виключно монастирським спогляданні, а не в активному служінні страждаючому у світі ближньому) а також факт відділення від офіційної церкви старообрядців змусили філософа замислитися над правдивістю власних поглядів.
Після недовгої, але важкої боротьби з своїми колишніми переконаннями, Соловйов приходить до висновку, що причина численних хвороб Російської Церкви полягає у її відділені від вселенської єдності. За його думкою, прив’язаність до власних особливостей здобула на Сході рокову перемогу над вселенським духом християнства. І саме це відчуття потреби єдності церкви зближує філософа з католицизмом.
Соловйов ставить перед собою нове завдання – об’єднання Сходу та Заходу, Католицької та Православної Церков. Він намагається примирити і поєднати слов’янську церковну традицію з західноєвропейською, переконаний, що тільки Вселенська Церква здатна охопити, поєднати і привести до пізнання Божої правди страждаюче людство. Деякий час він навіть вірить, що подібне об’єднання здатне перемогти усяке зло в цьому світі шляхом створення всесвітньої теократичної держави.
Саме в цей період починають поширюватися чутки про те, що Соловйов офіційно приєднався до Римо-Католицької Церкви. Розглядання цієї події в житті відомого філософа, її правдивість потребує окремого дослідження, оскільки особа Соловйова є надто значною у сучасних міжконфесійних сперечаннях, і кожний радий перетягнути його у свій табір. Відзначу лише, що при житті філософа ситуація була зовсім іншою. Західне духовенство приймало ідеї Соловйова дуже холодно і критично, а в Російській Імперії навіть заборонили друкувати ті його твори, що були присвяченні єдності Церкви.
Ці події привели філософа до наступної довготривалої кризи, в результаті якої він поступово починає розуміти, що його погляди були надто наївними, і що створити теократичну державу у світі, де володарює зло, неможливо. Так Соловйов поступово переходить до апокаліптичного розуміння історії.
Переживаючи важкі хвороби, передчуваючи наближення смерті і розмірковуючи над проблемою світового зла Соловйов поступово стверджується у думці, що головним завданням християнина є не створення «Царства Божого на землі» а у пізнанні Бога, виконанні Його волі в буденному житті і у слідуванні за Христом при будь яких обставинах.
Ці роздуми знаходять місце у геніальному есхатологічному творі Соловйова «Краткая повесть об антихристе». Сюжет його наступний. Європа у двадцятому сторіччі, доведена внутрішніми війнами до занепаду, на певний період опиняється під владою азіатів – японців та китайців, об’єднаних ідеєю «панмонголізму». Повстання проти спільного ворога в свою чергу об’єднує європейців, і після того, як володарюванню азіатів приходить кінець, створюються своєрідні «Об’єднані Штати Європи», влада у котрих приходить до рук геніальної людини, що, відкинувши віру у смерть та воскресіння Христа, оголошує себе єдиним божественним імператором. Саме він – той антихрист, прихід котрого був задовго передбачений у Святому Письмі. Початок його правління – дуже ефективний. Антихрист вирішує глобальні економічні та політичні проблеми людства, і за допомогою лжепророка Аполлонія переконує більшість людей у надприродності та божественності власної особи. Але християни спостерігають за його діяльність з певною тривогою, і тоді імператор проголошує собор, на який мають зібратися представники усіх християнських конфесій – православні, католики та протестанти. Більшість з них антихрист схиляє на свою сторону щедрими обіцянками та тимчасовими благами, але лишається невеличка група опозиціонерів, в яку входять римський папа Петро ІІ, протестант Пауль і старець Іоанн, що очолює представників православ’я. Антихрист не може зрозуміти причини їх незадоволення і небажання підкоритися його владі. На питання імператора, зверненого до представників трьох головних конфесій «Що є найдорожчим для вас у християнстві?» (тобто – «Чим я можу вас підкупити?») - старець Іоанн відповідає: «Найдорожчий для нас у християнстві сам Христос, Він Сам, а від Нього все…» і в свою чергу вимагає від антихриста сповідання віри у Христа Ісуса. Лють імператора на цю вимогу виявляє в ньому антихриста, старець Іоанн та папа Петро ІІ гинуть від руки чародія Аполлонія, але влада антихриста є короткотривалою, справжні християни об’єднуються перед обличчям спільної загрози в єдину Церкву (силою Божою папа Петро ІІ і старець Іоанн воскресають) і прихід Христа кладе край існуванню світового зла.
Відповідь старця Іоанна антихристу, з якою згодні всі справжні учні христові, свідчить, що Соловйов не перестав наприкінці життя вірити у єдність християн, але почав вбачати цю єдність у внутрішньому поєднанні представників кожної з конфесій довкола особи Ісуса Христа.
Аналізуючи творчу діяльність Соловйова, треба відзначити, що теоретичні міркування не заважали йому боротися проти реальних злочинів свого часу. Показним є відношення Соловйова до єврейського народу. В ті часи, коли у Російській Імперії поширювалися антисемітичні настрої і проводилися страшні жорстокі погроми він не тільки захищав євреїв у своїх філософських творах, але й напряму боровся проти переслідувань євреїв у Росії. Рішуче виступаючи проти погромів він ніскільки не ідеалізував євреїв, але вважав, що саме жорстоке ставлення християн до сповідників іудаїзму не дає останнім можливості пізнати та полюбити Христа. Факт небувалий – коли Соловйов помер, в синагогах читали молитви про вічний відпочинок для його душі, як за одного з «праведників народів світу» - чим російське єврейство виказало свою пошану до філософа і своє горе з приводу його смерті.
Турбувала його і доля українців – греко-католиків. В одному з своїх листів він критикує царський уряд за рішення силою змусити «400 тисяч руських уніатів, котрі вважають себе католиками» прийняти православ’я. Цю спробу «адміністративно» , (тобто за допомогою багнетів та батогів) перевести людей з одного віросповідання в інше він вважав справою мерзотною і навіть диявольською.
І це лише окремі приклади. Все його життя було прагненням захистити та виправдати перед очима світу християнську віру, прагненням довести - що добро дійсно існує. За словами князя Н. С. Трубецького «справі своїй він віддавався увесь, не знаючи відпочинку, безжальний до себе, поспішаючи виконати те, що вважав своїм покликанням. Його життя було життям подвижника…»
І, звичайно, таке життя не могло бути легким. Постійні пошуки і дослідження, постійна боротьба зі злом в собі самому і в світі надірвали сили філософа. Смерть прийшла до нього 31 липня 1900 року, в селі Узкоє, де він гостював у свого друга князя Трубецького. Йому було всього лише 47 років. Але навіть помираючи Соловйов зберігав чисте серце і душевну бадьорість, те вище джерело радості, в котрій він сам вбачав правдиву ознаку щирого християнина.
Праці Соловйова, не зважаючи на певні недоліки і протиріччя, служили і продовжують служити на користь Церкви. Одному Богу відомо, скільки людей зобов’язано своїм наверненням Соловйову, скількох людей він привів до Церкви своєю творчістю та свідоцтвом життя і скількох ще приведе. І хоча чимало «ортодоксів» називають його єресіархом (особливо ті, котрих дратують його екуменічні заклики) є і таки люди, котрі вважають Володимира Соловйова святим, і звертаються до нього у молитвах.
Хай кожен робить свої висновки, але в будь якому разі автор цього нарису вважає, що для українського читача буде дуже корисно подібно молодому Шептицькому відволіктися від буденних справ і знайти час для більш близького знайомства з творчістю і життям великого філософа-християнина.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : А души праведных... - Valerijus Marinskis Это стихотворение из цикла коротких стихов "Читая Библию". Все они дейтвительно написаны после чтения того или иного раздела Библии. Это - после чтения Псалтири.
