Вже не один рік йшла виснажлива боротьба. П’ядь за п’яддю відвойовувало Світле Воїнство землі рідного Краю в чорних дерев. Пліч о пліч з Лицарем Світла з підступним ворогом боролись багато славних лицарів. Їхні імена назавжди закарбовані в історії Краю Білих Лелек: це такі відомі богатирі, як Лицар Правди, Світлий Лицар, Лицар Віри, Добрий Лицар, Лицар Світанкової Зорі, Лицар Надії й багато інших сміливих воїнів.
Вони несли Правду своїм землякам. Правду про чорні дерева. Правду про Країну Світла, Короля та його сина, Принца. Несли правдиві такі прості, але забуті закони, що їх дав людям Світлий Король: не вбивай, не кради, не заздри, не бреши, не говори лихого, але будь добрий і щирий, доброзичливий і милосердний, гостинний і привітний, вірний і чесний. Тобто: чини людям, які довкола тебе те, що хочеш, щоб вони тобі чинили. І країна оживала! Відступали чорні дерева! Не сокира й пила перемагали лиховісні хащі, а щира любов у людських серцях. На очах росло військо Світлого Воїнства, все нові й нові люди вливалися в його лави.
Проте й чорні дерева не гаяли марно часу. Вони кидали своє насіння в серця самих світло-вісників. Варто було перестати пильнувати і замість хороброго воїна Короля вже був тяжкопоранений і беззбройний побратим, що потребував опіки й ліків… Знайшлися серед Воїнства Світла й дещиця зрадників. Історія зберегла на своїх скрижалях їхні імена: Гордий-Я, Хитрий Підступ, Зло-Безжальний, Скупий Хапуга, Ледачий Всеодно, Мояхатаскраю, Великий Пліткар і Темний Камінь. Вони з увсіх сил намагались посіяти розбрат серед лицарів Короля. І, ніде правди діти, інколи їм це вдавалося. Тоді чорні дерева знову проростали й густими хащами обступали міста та села.
Та на чолі Воїнства стояв мудрий і далекоглядний провідник - сам Принц Світла. Він руйнував усі підступи чорних дерев. Правда перемагала.
Люди одне за одним починали нове життя: затихали злі чвари, затихали п’яні бійки й сороміцькі співи, на зміну їм линули давні добрі пісні, що славили Короля і світло, рідний край і його красу. Не стояли пер стіною темні хащі. ше літали під хмарами чорні зграї. А знову цвіли садки, чисті хатки пишалися квітниками, сюркотіли в траві коники й весело сміялися діти. Над ними голубіло небо та сяяло сонце – їх не ховали чорні зарості.
З кожною перемогою Край розквітав не тільки садами та квітниками, а й приязними усмішками, любов’ю та привітністю...
Розділ 9.
Ніч темним полотном лежить над світом. Спить село.
Чи то вітер шелестить листям у чорних кронах, чи то чорні дерева підступну раду радять? Ніхто не чує…
- Ще не багато часу мине й нас переможуть, - шепоче чорним віттям Чорнохмур Злючий. – Маємо знищити їхній, так званий «передовий загін», вбити їхнього провідника Світозара, хай не ладен буде, хлопчисько дурноверхе.
- Саме так, - схвально закивали гілками чорні дерева по всьому селу. – Слушно кажеш, маємо вбити Лицаря Світла, а інших налякати, щоб і носа сюди не потикали!
- Лицар Світла! Світло-вісники! Воїнство Світла! Пхе, і чути не хочу! Дурні людська! От би зрадника поміж них посіяти! – зневажливо шелестить невмирущий Чорнохмур Злючий. - Маємо посварити людей із села! - злісно продовжував далі старий.
- Саме так. Слушно радиш, - знову закивали чорні дерева.
- Тож до бою! - замахав грубезним гіллям Чорно хмур Злючий.
- Хай живе темрява! - загукали його поплічники.
Таку раду радили чорні дерева з Чорнохащівки, яка в далекі часи звалася Квітниківкою.
А може, то просто вітер шелестів? Ніхто не чув. Село спало.
Розділ 10.
А в той час окрилений перемогами славний загін Воїнства Світла наближався до рідного села Світозара, наближався до останнього ворожого бастіону. Це вже єдина чорна пляма, що лишилася на карті Краю.
Стіна чорних похмурих дерев зустріла сміливців на підступах до села. Чорне птаство вороже кружляло над їхніми кронами. Та ось над рядами лицарі злетів клич:
- За Світло, за Правду, за Край, за Короля!
Хащі ніби розступилися.
Ось уже видно батьківську хату. Вона стоїть принишкла, похилена під віттям могутніх чорних дерев, серед яких виділяється і давній Світозарів ворог Чорнохмур Злючий. Його вузлувате коріння, що стирчало над землею, потріскалось, поросло гидким мохом, з поміж нього виглядали сірі отруйні гриби. Від міцного, самовпевненого та гордого чорного дерева залишилась тільки трухлява. Його гілки-руки хоч і були товстелезними, та тепер стали сучкуваті, покручені, сухі, кора на них, місцями обдерта, де-не-де звисала клаптями, а то й поросла мохом. На кінчиках його гілок, схожих на скуйовджену вітром чуприну, ще якимось дивом держалось кілька старих розтріпаних гнізд, залишених чорними птахами. Смоляний, товстелезний, в два обхвати, стовбур зяяв надщербленим дуплом. З одного з них виглянув набурмосений чорний птах. Щурячи підсліпувато очі на появу лицаря, він нехотя змахнула крилами і щез десь серед темних заростей.
В якусь мить Світозару стало навіть жаль цього старого понівеченого дерева, яке всі свої соки віддало темряві. Хтозна, може чорне дерево хотіло б бути медовою липою чи світлою берізкою, а людський гріх посіяв його тут…
Відкриття Правди й таємниці чорних дерев, зробило їхнє панування над Краєм не можливим – люди воліли жити під ясним небом і за законами Короля. Це останні чорні зарості. Скоро й вони зникнуть у безвість навіки.
Лицар Світла не знав, що в селі були люди, які не щиро прийняли закони Короля Світла, проте дотримувались їх про людське око. Саме тому чорні хащі тут ще не зникли, а тримали свою чорну оборону. Світозар легковажно близько підійшов до трухлявого верховоди чорних дерев. Ось він, давній ворог дитинства… «Ми майже перемогли!» - подумав Лицар Світла.
І раптом Чорнохмур Злючий підступно заскреготів гіллям:
- Так загинь же. дурний хлопчиську, баламуте, що хотів перемогти чорні дерева! – й обрушився світло-вісника своєю трухлявою, але ще досить важкою кроною…
Зловіще затріщало патиччя… Роздався страшенний гуркіт. В небо злетіла остання в Краї зграя чорних птахів…
Тільки крик відчаю та біль на обличчях сивих батьків і товаришів по зброї.
Через якийсь час люди вийшли з оціпеніння і залунали зойки, крики, вигуки жаху, жіноче голосіння. Люди заметушились... Всі кинулись рятувати, та Світозар не потребував допомоги… Все, що він зміг зробити для людей, для свого Краю, у славу Короля, він уже зробив.
Поховали Лицаря Світла на клаптику поля, яке таки залишилось незахопленим чорними хащами, поряд того місця, де загинув останній Білий Лелека… Нині там ріс калиновий кущ – з білими, як лелечі пера, квітами навесні, з червоними, ніби кров, кетягами восени. Під Лелечою Калиною і поховали Світозара.
Почесна варта з опущеними стягами віддала герою останні почесті.
Щоб попрощатися з Лицарем Світла з’їхалося багато воїнів-світло-вісників.
Не загинув герой. В боротьбі з темрявою він зложив свою голову...
Та не вмерла душа героя, вона білим птахом злетіла в голубінь і протореною дорогою святих воїнів рушила в далеку невидиму Країну Світла, туди, де не має ні чорних дерев, ні чорних птахів, ані смутку й тривог, аби там постати перед престолом самого Короля й почути:
- Вітаю тебе, мій хоробрий воїне, ти вірно служив мені! Спочинь же нині від трудів своїх – нагорода твоя велика…
Розділ 11.
На тім час важкої боротьби ніби й закінчився…
Наступного дня після похорону Світозара хмара чорних птахів, кружляючи над селом, закрила сонце. На кілька годин село оповила цілковита темрява… Але потім пітьма відступила. Півсела розквітло під ясним небом, інша половина – стояла оточена темними хащами. Як воювати далі воїни не знали. Ніби вже й перемогли! Скільки там тих чорних дерев лишилося – якихось півсела, жменька, дріб’язок!
А чорні дерева хоч і були знекровлені, та не переможені.
«Тепер ми задавимо вас, люди, - шелестіли вони. – Наша буде перемога, наша…»
Вони махали чорними гілляками і хмара дрібних насінинок розвіялись за вітром по рідному селу Світозара, а потім і по всьому Краю.
Чорні дерева знову зловтішно шуміли, похитуючи кронами: «Ми росли й будемо рости, і що той Лицар Світла міг нам вдіяти? Ми завжди будемо ховати небо та красти світло, і ніхто з людей не стане нам на заваді… Король далеко, Правда тяжка, а люди ледачі та слабкі, хе-хе…»
Розділ 12.
Та не знали вороги, що мине лише кілька років й одного дня поміж людьми знову пошириться заклик до бою: «Темні хащі знову оточують наші оселі, ховаючи від нас небо та сонце. А зло руйнує наші сім’ї й міста. Згадаймо закони Короля! Згадаймо наших героїв! Згадаймо: ми Край Білих Лелек! Чи хочемо й далі бути Краєм Чорних Тіней? Не стало нашого Лицаря й згасла боротьба. Та пам'ять про нього і досі волає до нас: «Встаньте Лицарі Світла!!!»
І вони встали…
Люди прокинулись від сну збайдужіння, щоб стати на вирішальний бій. Чоловіки й жінки, юнаки, дівчата, старі, діти – всі, як один, вийшли проти чорних дерев. З піснями на славу Короля і світла вони постали проти зла. А очолювали їх сини Лицаря Світла… Вони щиро берегли вірність батьковим заповітам, вірність Принцу Світла і його батькові, Королю. Вони самі стали лицарями Воїнства Світла, світло-вісниками.
Але й чорні дерева не хотіли здаватися. Темні зграї чорних птахів кинулися на людей.
Здавалось, що і на цей раз ворог переможе. Та раптом у небі почувся тисячоголосий клекіт. Якась дивовижна біла хмара впала, як сніг, на чорних птахів. Це були білі лелеки. Вони повернулися! Вони прилетіли на допомогу людям, аби разом із ними стати в боротьбі за рідний Край. І за Світло, і за Короля. І за Старого Лелеку…
Лелеки відчули щирий порух людських сердець і повернулися до них, повернулися на батьківщину.
Нарешті було здобуто таку довгожданну перемогу і чорна пляма на мапі Краю назавжди зникла. Відтоді він знову став називатись Краєм Білих Лелек ...
Епілог.
Гай, гай! З тої пори чимало літ минуло… То давня-давня історія, її чув ще від свого діда мій дід, як був малим хлопчиком. Та Край отой цвіте, кажуть, і досі. Начебто й не було ніколи там ні темряви, ні зла. Змінились люди - і не впізнано змінилися села й міста. Чорних дерев, що колись зловісними хащами стояли по всіх усюдах, як не було, адже просвітліли людські душі. Знов яблуні, груші, сливи, вишні, морелі цвітуть у садках по весні. У Краї Білих Лелек мир і злагода панують, бо кожен шанує Короля і його добрі закони, береже Правду й не пускає до серця гріх.
А на могилі Лицаря Світла цвіте барвінок, як світла пам'ять про героя, як символ вічності життя. І досі росте калина.
А замість чорних дерев у Квітниківці, там де був останній бастіон пітьми, з’явилися нові незнані досі дерева. Їх назвали ясени – дерева світла.
А те поле, на якому загинув Старий Лелека і де похований Лицар Світла, назвали Полем Волі. Від тоді й по сьогодні, воно являє диво: то одного року вкриється синіми, як небо, як очі Світозара, волошками, а на другий рік пломеніє червоними маками, як кров лелеки, як кров Лицаря Світла пролиті за Світло, за свій Край, за людей, за Короля. Це поле нагадує людям про тих, хто любив свій Край більше за життя.
Тому-то тепер на новому гербі Краю зображений на небесно синьому полотнищі Білий Лелека, що летить назустріч Сонцю, на зустріч Світлу, під ним криваво-червона квітка та слова:
Любіте Край свій більше за життя!
Любіть народ свій, ви його дитя!
Любіте Світло, що Добро несе!
Король наш є любов, яка понад усе!
Та, кажуть, що, на жаль, ще залишилось багато країн, де люди забули про Світло, забули Короля Світла, його праведні заповіді. Ці землі нидіють у полоні чорних дерев. Там не сюркочуть коники, не гудуть бджоли, не чути ні соловейка, ні жайворонка, не квітнуть сади… Тільки зграї чорних птахів кружляють під хмарами, ховаючи до решти небесну синь. Ті краї досі борсаються, неначе мухи в павутинні, зітканому зі зла й байдужості своїх мешканців. І розносить вітер насінинки чорних дерев, просякнуті людськими гріхами, які, проростаючи, несуть темряву. Ці краї ще чекають на своїх відважних лицарів, світло-вісників, на Воїнство Світла, відданне Королю. Кажуть, що гасло Принца: «Встаньте Лицарі Світла! За Світло, за Правду, за наш Край, за Короля!», лунає й нині, головне – мати щире серце, аби почути його, й відвагу, щоби відгукнутися на нього.
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 4269 раз. Голосов 1. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : 8.10.09 Дорогой сестре - Борисова Виктория Этот стих написан через 6 дней после трагической гибели сестры в Господе, с которой мы были близкими подругами. 4 ноября 2010г ей бы исполнилось 43 года.
