Лицар Світла із Краю Білих Лелек (1-3)

Розділ 1.

Старий немічний лелека повертався додому з далеких південних країв. Дорога була неблизькою. Помахи його крил ставали дедалі повільніші, слабші. Поранений у чужім краю птах був змушений довгий час набиратися сил для польоту там, на чужині. Та на схилі літ він все ж таки відважився на свій останній політ додому, до рідного села. Старий лелека знав: якщо не зробить цього зараз, то вже не зробить ніколи. Він хотів ще бодай би одним оком поглянути на свою Батьківщину, на край в якому він народився, на ту землю, яка дала йому крила.
«Зараз, з висоти пташиного льоту, моїм очам відкриється дивовижний краєвид. Моя люба земля з її швидкоплинними ріками, голубими озерами, солов’їними гаями і кучерявими садами», - замріяно подумав лелека і від цього сподівання його крила набули нової сили.
Й ось…
«Нарешті я вдома, - кружляючи над невеличким селом, загубленим посеред лісу радіє бузько. - Але що це? - він раптом стрепенувся. - Що сталося з моїм Краєм? Чому він, мов закутий у кайдани? Чому в жалобі? Чорні похмурі дерева оповили його. Не співають пташки… І навіть нечутно, як вода з джерела дзюркотить. Не видно квітників коло хат. Чи господині забули, що весна? Дерева в садках не біліють квітом, а стоять сумні, похилені… Що за біда?»

Розділ 2.

Не в тридев’ятім царстві, і не у чужих далеких краях, жив-був хлопчик. Був він жвавий і допитливий, не по літах меткий на розум… І мав він горде лицарське ім’я Світозар. Та коли він був малесеньким, до цього ймення мама додала ще шматочок слова, а саме маленьке «чик», бо синочок, він же й горобчик, і зайчик, і мамина радість. Тож у дитинстві його інакше й не кликали, як Світозарчик.
Прокинувшись одного ранку малий дуже здивувався:
«І начебто досхочу виспався, мабуть час уже з ліжка вставати, та чомусь не хочеться. Чому б то? - дивується Світозарчик. – Може, тому, що у хаті темно? - хлопчик чухає потилицю. - Хіба на дворі ще день не настав?»
Малий звішує з ліжка ноженята. Сидить, протираючи очі, потягається. Потім, шльопаючи по підлозі босими п’ятками, підходить до вікна. Визирає крізь шибку на вулицю.
«Та що там таке? Ніяк не второпаю! І начебто день, і так темно? А, може, це через он ті чорні дерева, що хату нашу обступили? Чи просто сьогодні на дощ збирається?»
В одній тільки льолі, хлопчик із поспіхом вибігає надвір. А там, глибоко вражений зупиняється коло ґанку. Крутить головою і від здивування його оченята робляться великим, як тарілки. Днина сонячна та погожа, й усе ж у дворі сутінно. Над їхньою хатою, та й навкруг обійстя розпростерли вузлувате гілля чорні, похмурі дерева. Ще вчора вони здається, були далеко – на межі, а сьогодні вже й хату оточили.
У чорних кронах шумить вітер. Чи це дерева про щось змовницьки перешіптуються, та почувши скрип дверей замовкли, принишкли, споглядаючи, хто ж то там вийшов на подвір’я? А забачивши малого хлопчика байдуже гойднули гіллям і відвернули свої патлаті голови і знову повернулись до перерваної розмови і далі щось зловісно нашіптують одне одному, не зважаючи на людське дитинча.
В ту хвилю, як чорні дерева ніби глипнули на Світозарчика, а потім ще й зневажливо-лиховісно гойднули гіллям, йому стало лячно. Хлопчику здалося, що то в них не вузлувате гілля, а чорні пазурі, гострі, як у хижого звіра чи казкового страховища, що на краю землі в чорній прірві живе.
Світозарчик аж очі замружив. Та чорні дерева більше немовби не звертали на нього аніякісінької уваги. Дерева як дерева, звичайнісінькі дерева – стовбур, гілки, листя, тільки й дива, що чорні. Звичайний вітер у кроні шелестить. Чого боятися? Хлопчик роззирнувся довкола. Похмурі дерева були не тільки біля його двору, вони були скрізь…
Раптом над подвір’ям промайнула якась тінь.
Світозарчик задер голову в небо. Воно, здавалося, теж було сумне, як і все навколо. Але там, у вишині, кружляв самітній білий птах.
«Що то за птах такий? - задумався хлопчик. – Чому він не опускається вниз, до нас? - здивувався малий. Та згодом догадався. - Мабуть він налякався зловісного вигляду чорних дерев».
Тоді Світозарчик знову гайнув у хату.
- Мамо!
- Чого тобі мій золотенький? - озивається з кухні мама. – Що це ти в самій сорочечці бігаєш, де штанці, чому не вдягнувся?
- Мамо, а чому у хаті так темно? - одразу ж запитує малий, як тільки переступає поріг.
Чорні дерева, що на різні голоси шуміли за вікном, раптом затихли.
- Та тому, мій рідний, що гілля оцих, - вона показала рукою у вікно, - чорних дерев заступає світло, що мало би падати у вікна.
- А навіщо вони так роблять? - не вгамовується хлопчик.
- Або я знаю!.. Вони ж дерева.
- А навіщо люди садять такі дерева, що світло ховають? Нащо вони нам довкруж хати?
- Та їх тут ніхто й не садовив, самі засіялись і ростуть собі здавна. Скільки себе пам’ятаю, вони завше були. Тільки нині їх побільшало, ох як побільшало… Часом здається мені, що вони ходять, мов люди та все ближче до хат підступають. Кепські наші справи… Надворі весна. Скоро ще й листя на них розпуститься, тоді ще темніше стане. І яблуня ще одна цього річ всохла, і вишня. І квіти під вікнами не посходили, ні біля тину, ні біля криниці… - бідкалася чи собі, чи синові жінка. - Наше село навіть лелеки залишили. Вже десять років не було їх. Останній, той що на наші хаті гніздо мав, колись довго кружляв над подвір’ям, а потім так жалібно скрикнувши, і собі полетів. Та й на весну вже не вернувся…
- Мамо! Це напевне він. Він повернувся! - вигукнув Світозарчик і його очі радісно блиснули.
- Та що ти кажеш? Ти ж лелеки ніколи у вічі не бачив. Не може бути, - засумнівалась мама.
- Мамо! Це той давнішній лелека. Більше нікому. Він зараз кружляє над нашою оселею, - не вгавав хлопчик. – Біжімо подивишся.
Світозарчик стрімголов вилетів із хати. Мама вийшла за ним. Лелеки не було.
- Де ж він, вигаднику?
- Щойно був, а вже не має, - розгубився хлопчик і почав шукати очима птаха. - Мамо! Мамо, дивись! Он де він, - Світозарчик все ж таки запримітив лелеку, що летів у бік невеликого поля край села.
- А й справді, - здивувалась мати.
- А куди він полетів?
- Може, на полі хоче сісти? - припустила.
- О! То я побіжу подивлюсь, - вигукнув хлопчик. – Тільки вдягнуся, й одразу побіжу!
І мамине: «Та, куди ж ти? А поснідати?» - зависло в повітрі, бо перед нею тільки Світозарчикова сорочечка майнула й долетіло лопотіння ніг…
Так вони й летіли до поля, кожен своїм шляхом, один високо у небі, під хмарами, інший стежиною, здіймаючи хмаринку куряви.
Далебі поле було недалеко, Світозарчик жив на краю села, швидко-швидко добіг. Проте, як не старався хлопчик, лелека прилетів першим. Тепер він нарізав круги над полем.
- Роздивляється, де краще приземлитись, - міркував малий, спостерігаючи за птахом. - Але що він задумав? - здивувався Світозарчик, помітивши, як лелека раптом злетів високо-високо і з землі тепер видавався просто маленькою цяточкою.
Цяточка раптом на якусь мить наче застигла, зупинилась. Потім почала швидко збільшуватись. Світозарчик далі здивовано спостерігав за птахом. Ось уже добре видно обриси лелеки…
- Але що це?
В лелеки були складені крила. Він падав. Падав на землю, на поле, як стріла...
- Та ж ти розіб’єшся! - розпачливо закричав хлопчик і раптом замовк. Він все зрозумів: лелека не хотів жити, жити в темряві, серед чорних дерев.
До слуху Світозарчика донісся лелечий клекіт. То була передсмертна пісня гордого птаха. Пісня про світлий рідний край, про волю, про квітучі сади, пісня про світло….
Ще мить і птах упав. Розбився…
Хлопчик кинувся до нього.
Білий лелека вмирав. З його ока повільно витекла одинока сльоза… Вона наче промовляла: «Любіть свій Край і світло більше за життя!»
Раптом сльоза затремтіла і застигла.
Світозарчик, завмерши, стояв над конаючим птахом і щирі дитячі сльози зросили його лице. Він нахилився і підійняв білу пір’їну, що лежала поряд із загиблим…
Додому хлопчик повернувся сумний-пресумний.
- Що з тобою, сину? - запитала стурбовано мама.
Хлопчик мовчки розтулив кулачок. В нього на долоньці лежала біла пір’їна з крила старого лелеки.
- Що трапилось?
- Він загинув. Розбився, - з жалем відповів хлопчик і у нього на очах знову з‘явилися сльози.
- Як це?
- Білий лелека не хотів жити в темряві, - сказав Світозарчик і розповів їй про смерть гордого птаха.
- Не плач, мій маленький, - погладила його по голівці мама. – Лелеки дуже чутливі птахи, вони дуже люблять рідний край. Ось він і не зміг перенести того, що сталось з нашим селом. Він чекав побачити зелень і весняний квіт, от і помер із розпуки…
- Мамо, а чому люди не такі, як лелеки? - запитав Світозарчик.
- Люди? - мама спочатку здивувалась з його запитання, а потім відповіла з гіркотою. - Люди звикли, збайдужіли.
Вона присіла на лавці, зітхнувши, склала руки в пелені й задивилася у вікно на манюній клаптик блакиті, що виднівся пори заслону з чорних гілляк.
- Це лихо вже тягнеться не один рік і ніяк не знаходиться ні одного сміливця серед людей, аби щось змінити. Ще моя мати була дівчинкою, як прийшла біда. А була ж у нас квітуча земля. Наш край славився добрими привітними людьми, під хатами ясніли квіти, росли й щедро родили яблуні, груші, вишні. На них радісно гуділи працьовиті бджілки, над селом лунав дитячий сміх і лилася щаслива пісня хліборобів. А як пташечки щебетали! І біля кожної хати було лелече гніздо… Тоді нас так і називали - люди з Краю Білих Лелек. На гербі нашої країни був намальований Білий Лелека. Та тепер… Давно то все було. Ой давно… Вже й ніхто майже того не пам’ятає. Вже й пасіку на селі ніхто не тримає… Все забулося, - мама замовкла, тиха сльоза скотилася по її щоці й скрапнула на струджену руку. - Тепер… нічого не має. Є лиш чорні дерева і похмурі злі люди, чути сварки, а то й бійки, та ще п’яні пісні під ніч. Люди пристосувались жити серед імли, вважають, що так і було завжди, і має бути… А чорних дерев з року в рік все більше й більше. Вони оточують наше село темним колом, обступають оселі, так дивись і посеред хати стануть рости… Колись сонячне світло вільно лилося з неба, та тепер чорні дерева від нас мало не все небо заслонили, сонце сховали. А як світла не стало, то й темрява окутала село. Тепер нас називають люди з Краю Чорних Тіней.
- І ніхто-ніхто не боровся з чорними деревами, навіть тато? - запитав, до глибини душі вражений, хлопчик.
- Та пробували колись, давно, ще коли дерев не багато було… І тато наш спочатку пробував, та тепер це йому не під силу, старий став, здоров’я вже не те. І сокира звичайна, кажуть, чорні дерева не бере, до них треба особливої. А де ту особливу сокиру шукати?
- Нічого. У вас є син, - розважливо промовив малий Світозарчик. - Я цього так не залишу!
Мама лиш усміхнулась до нього і, потріпавши непокірний чубчик, промовила:
- Ти ще мало каші з’їв. Тож поки що, борцю за світло, рости і набирайся сили, бо ворог у тебе дуже сильний і небезпечний…
Чорні дерева під вікном, тільки зневажливо посміхнулись на ту мову і, похитуючи головами, далі повернулись до своєї, чорнодеревної розмови… Чи, може, то просто вітер шурхотів?
А Світозарчик до тієї розмови з мамою більше й не поверталися – ні того дня, ні наступного.

Розділ 3.

Минув тиждень-другий. І одного дня мама, пораючись по господарству, почула:
- Ж-ж, ж- ж.
«Наче хтось дрова пиляє, – подумала вона. – Чоловіка вдома немає, він у полі… Хто б це міг бути?»
Жінка завернула за ріг хати. Там її син, скинувши з себе светрика і ставши на коліна, пиляв стовбур товстелезного чорного дерева.
- Ти що це робиш? – запитала вона.
Світозарчик тільки відмахнувся від неї рукою, мовляв, не заважай, і ще завзятіше став пиляти. В цей час і тато повернувся.
- А що це в нас тут діється? - запитав здивовано він.
Світозарчик підвівся з колін. Відступив два кроки від чорного дерева і, нахилившись, підійняв з землі невелику сокиру. Так же мовчки знову підійшов до стовбура і вдарив по ньому сокирою.
- Цюк! - і гостре лезо впилось в чорну кору дерева. Хлопчик знову розмахнувся для другого удару…
- Ні! Стривайте! Що тут коїться? – запитав тато ще раз, поглядаючи то на сина, то на дружину.
- Я їм оголосив війну, - промовив захекано син.
І знову сокирою:
- Цюк!
- Кому, мій хоробрий воїне? - запитав тато.
- Темним силам.
- І які ж темні сили напали на наш край- вдавано стурбованим голосом запитав тато.
- Це незліченні полчища чорних дерев.
- Гм…Он воно як… І хто ж верховодить ними?
- Сам темновельможний Чорнохмур Злючий, - відповів хлопчина.
- О! Навіть так? – тато почухав потилицю. - Це небезпечний і дужий противник.
- Тоді посвяти мене в лицарі, - попросив Світозарчик.
- Ну що ж. Боротися зі злом, із темрявою – це свята справа, - цілком серйозно промовив тато. Він поглянув на сина. Підійняв з землі ножівку і мовив:
- Схили коліна!
Тепер вже мама переводила здивований погляд з чоловіка на сина.
Тим часом тато, урочисто доторкнувся ножівкою до правого плеча Світозарчика і врочисто промовив:
- Нарікаю тебе, Світозаре з Квітниківки, Лицарем Світла! Носи це ймення гідно й борись із пітьмою від нині й до кінця віку, будучи готовим і життя покласти за світло й рідний Край.
Мама тільки головою похитала:
- Може б наші воїни мили руки і йшли вже обідати?
- Мамо, немає часу, - відповів радісний Світозарчик. - Тепер перемога або смерть!
Жінка подивилась на чоловіка. Він кивнув їй головою і підійшов до сина:
- Воїн має бути ситий, тим більше лицар. А то в голодного скоро сили не стане, а битва очікується довга та страшна. Так що, Лицарю Світла, війна війною, але обід хай не охолоне. А я, як твій зброєносець, за той час і зброю тобі загострю, - тато підібрав із землі маленьку синову сокиру. - Домовилися?
- Гаразд, - нехотя погодився Світозарчик і пішов за мамою до хати.

Лицар Світла із Краю Білих Лелек (1-3)Для детей

Лицар Світла із Краю Білих Лелек (1-3)

Лицар Світла із Краю Білих Лелек (1-3)
Для детей