Святий Франциск з Асижу

ПЕРЕДМОВА
З дитинства св. Франциск з Асижа став моїм улюбленим святим. Важко не любити того, хто дає добрий приклад, хай навіть і крізь віки. Завдяки італійському святому я зумів по-іншому поглянути на чимало питань щодо життєвих пріоритетів та цінностей і завжди буду вдячним йому за його уроки.
Головний урок Франциска у тому, що святість можлива в будь-яку епоху за будь-яких обставин, і тільки вона одна в змозі здійснювати справді радикальні зміни в людських душах. Франциск один з багатьох людей, які не бажали змиритись зі Злом (як у своїй душі, так і взагалі у світі), але один з небагатьох, котрий перемагав Зло єдиним можливим та єдино євангельським методом – Добром.
Чимало людей різних конфесій чули про Франциска та люблять його. Чимало людей писали про нього наукові роботи та художні книжки. Отже, я не можу претендувати на оригінальність, але сподіваюсь, що ця невеличка робота може спонукати далеку від релігії людину дізнатися більше про християнські ідеали, а для людини віруючої запропонувати коротку біографію відомого святого, життя якого є чудовим прикладом любові до свого Спасителя.
Мета цієї книги – не детальне вивчення життя і вчення св. Франциска, а тільки короткий їх переказ, доступний сучасному читачеві. Як середньовічні літописці, я насамперед хочу запропонувати людям повчальну повість, а не наукову працю. Книзі притаманні історичний аналіз і критика, проте лише в такій мірі, щоб зробити її зрозумілою, але не нудною.
Один з біографів Франциска порівняв його життя з просторим полем, з якого він візьме лише декілька квіток, найзапашніших і найгарніших. Те саме хочу зробити поки що і я, на користь читачеві й на славу Божу. А чи вдасться мені дослідити ціле поле, не лише з квітами, але й з бур’янами й колючками, з таємницями й секретами, що ховаються навіть від найуважнішого спостерігача, покаже майбутнє.

ДОБА СВЯТОГО ФРАНЦИСКА
Суспільний устрій та основні історичні події часів св. Франциска
Для західної Європи XII ст. було часом розквіту феодальних відношень. Загалом Європі того часу властива феодальна роздрібненість, коли політична влада зосереджувалась у руках великих земельних власників – князів, герцогів, графів, – часто лише номінально об’єднаних слабкою владою монарха. Проте Франциск народився в Італії, де існував не типовий для того часу політичний устрій. Це були так звані міста-держави, що найбільше цінували власну свободу та незалежність.
Між цими містами-державами досить часто спалахували воєнні конфлікти. Також нерідко можна було стати свідком таких явищ, як повстання і сутички в середині самих міст. Франциск у молодості брав участь у подібних воєнних діях, а пізніше прославився як людина, яка могла проповіддю та молитвою припинити громадські та міжусобні війни.
Слід зазначити, що важливою особливістю епохи св. Франциска було те, що цей час був періодом, коли могутність римських Пап була у розквіті. Вони зуміли організувати рух хрестоносців, домоглися від багатьох європейських монархів складання васальної клятви. Намагаючись керувати внутрішніми справами християнських держав, вони часто використовували проти непокірних володарів анафему (відлучення від церкви) й інтердикт (заборона брати участь у таїнствах та інших церковних обрядах). Особливо багато для зміцнення позицій Римського престолу зробив сучасник та покровитель святого Франциска Папа Інокентій III.
Крім того, Франциск з Асижа був також сучасником руху хрестоносців, іспанської реконкісти й релігійної війни з єретиками-катарами. На той час, коли він розпочав свою діяльність, хрестоносці створили в Малій Азії свої невеличкі держави, але почали поступово втрачати свої позиції. В Іспанії в ході проведення реконкісти європейські рицарі відвойовували у маврів та арабів усе більше нових територій. Франциск своєрідно поставився до цих рухів, організувавши зі своїми братами мирні хрестові походи, які несли мусульманам не смерть та руйнування, а проповідь слова Божого, про що детальніше йтиме мова нижче.
До альбігойських війн св. Франциск не мав прямого відношення (з цими подіями пов’язане ім’я св. Домініка), але відомо, що він дуже любив Францію та французьку мову, а Домінік був його добрим товаришем.

СЕРЕДНЬОВІЧНЕ СУСПІЛЬСТВО ЗА ЧАСІВ ФРАНЦИСКА
Розглядаючи XII ст. щодо питання моралі, чеснот і духовності, можна з впевненістю стверджувати, що це був парадоксальний час, в який найвища моральність співіснувала поруч із жахливим падінням гідності й честі, а глибока релігійність – із формальною, номінальною релігійністю. У духовному житті епохи, що розглядається, можна помітити величезні зміни в релігійній свідомості. Деякі дослідники називають цей період періодом внутрішньої християнізації Європи. Якщо раніше християнство у широких масах населення сприймалося переважно як релігія сильного Бога, який у змозі захистити від сил зла й забезпечити земне благополуччя та добробут після смерті, то в XII ст. багато людей різних верств суспільства поринають у пошуки інтимного, індивідуального шляху до Бога, якого розуміють уже насамперед як свого Спасителя.
Моральний стан мирян і священства тих часів загалом був цілком незадовільним. Усюди панували грубість та культ насильства, а рицарство часто було тільки зовні більш благородною формою войовничості, агресивності та бандитизму. Груба чуттєвість поєднувалась з розпустою норовів. Шлюбна невірність і розлучення були частим явищем серед простого народу.
Біограф св. Франциска Тома Челанський так описує моральний стан сучасних йому людей: «...Вони з усією відвертістю поринають у різні види розпуття настільки, що вже вважають дозволеним робити все, що їм заманетьс, і якнайстаранніше прагнуть сорому й безчестя. Так, у добровільнім служінні вони стають рабами гріха, перетворюючи всі свої члени в знаряддя неправди, не виявляючи ніякого сліду християнської віри ні в своєму житті, ні в звичаях, марно втішаючись одним порожнім іменем християнства». Вбачаючи у Франциску з Асижа Господнього посланця для виправлення людей, він пише: «І неможливо було зволікатись далі, оскільки смертельна хвороба поширилася вже всюди й поглинула члени багатьох людей настільки, що, якби вже не поспішав їм на допомогу Лікар, їх життя не перервалося б і дух життя залишив би їх".
Що стосується вищого духовенства, то воно часто вело дуже розкішне життя: отримуючи великі прибутки, замовляло собі багатий вишуканий одяг, піклувалося про багатий стіл, мало багато слуг, найкращих коней і ошатні екіпажі. Досягнувши політичної могутності, Католицька Церква розвалювалася зсередини. Це бачили й самі священики, які намагалися йти за Богом, а не за світом. Але не всюди вони становили більшість.
Небажання змиритися з гріхом у своєму житті, а також відсутність прикладу святості у католицькому духовенстві спричинили те, що багато людей відступали від офіційної церкви, припиняли будь-які відносини та йшли в єресі. І все ж таки серед католиків знаходилися люди, які намагалися боротися за чистоту моралі в церкві. Вони собою показували приклад високоморального життя й саможертовного подвигу смирення. І в католицький церкві, й у суспільстві було багато чесних людей, які присвятили своє життя непомітним та вбогим. До них належав і св. Франциск з Асижа.

ЄРЕТИЧНІ РУХИ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ
Для повного зображення часів св. Франциска необхідно детально розглянути своєрідне середньовічне явище в релігійній сфері – єретичні рухи у Західній Європі. Вище було сказано, що основними факторами, які підштовхували людей покидати офіційну церкву, були: номінальність багатьох представників духовенства, соціальна несправедливість стосовно простих та бідних людей (часто з боку того ж духовенства), а також бажання жити безпосередньо за вченням Біблії, яка в той час починає перекладатися на деякі народні мови. Особливо позацерковні вчення розповсюджувалися у містах, населення яких було більш схильне до різноманітних духовних пошуків.
Найбільшими з таких рухів, що сформувалися у другій половині ХП - ХШ столітті, були рухи вальденсів та катарів. Спочатку вони виникли в містах південної Франції і звідти поширилися по цілій Європі. Основу віровчення катарів становив Новий Заповіт, проте його трактували у гностичному дусі. Катари відкидали будь-яку церковну обрядовість і таїнства і не надавали ніякого значення Старому Заповіту. Що стосується теології, то катари додержувались дуалістичних поглядів і вважали, що Бог як джерело добра не міг створити такої матерії, яка підвладна злу та гріху. Вони вчили, що світ створений дияволом, що матерія гріховна і що світом керує злий дух. Їхній гностицизм виявлявся в судженнях про Христа, який, на їхню думку, не втілився при Своєму земному народженні в таке матеріальне тіло, яке мають інші люди. Католицьку церкву катари оголосили витвором сатани, а Хрест, який шанують католики, вони вважали символом матеріального, злого світу, його страждань і пороків.
Менш радикальних позицій у сфері теології, а також (спочатку) стосовно Римської церкви дотримувалися вальденси. На початку своєї діяльності вони не мали мети виходу з католицької церкви. На відміну від багатьох інших вільнодумців, їхній догматиці не був притаманний гностичний характеру й вона не базувалася на апокрифічних книгах і поглядах. Вони опиралися виключно на Святе Письмо й наполягали на тому, що кожному віруючому необхідно вивчати його рідною мовою. Намагаючись буквально виконувати всі заповіді Спасителя, вальденси відкидали війну, присягу, клятву, самозахист тощо. Про їх високоморальний спосіб життя відгукувались похвально навіть вороги.
Щоб там не було, слід наголосити, що Франциск не мав до єретичних рухів жодного відношення. Можливо, будучи юнаком, він чув заклики вальденсів та катарів дотримуватися бідного та святого життя, але його шлях був принципово іншим. Прагнення Франциска полягало в тому, щоб не виходячи з католицької церкви і не виступаючи проти її керівників, на особистому прикладі показати життя за євангельськими ідеалами, сприйнятими буквально. У «Правилі, не затвердженому буллою» він пише про те, що «"брати повинні бути католиками, жити і міркувати як католики». А в правилі, яке було утверджене Папською буллою в 1223 році, наполягає, щоб наставники, які приймають до ордену нових братів, уважно випробували їх у католицький вірі й таїнствах.

ЖИТТЯ СВ. ФРАНЦИСКА. ПОКАЯННЯ
Восени 1181 року, в Асижі, у родині заможного купця Петра Бернардоне, народився й був похрещений хлопчик Іоанн. Проте батько, який щойно повернувся з торгової мандрівки до Франції, захотів, щоб хлопчика назвали Франциском. Так розпочалося життя одного з найбнезвичайніших людей на землі.
Нам небагато відомо про дитинство Франциска. Він здобув початкову освіту і, як його батько, мав стати купцем. Є свідоцтва, що він вивчав словесні науки, і, мабуть, бо Франциск, хоча й не любив світську вченість, справляв враження людини досить освіченої.
Найкритичніший погляд на молодість св. Франциска можна знайти у першому життєписі Томи Челанського. За його словами, до двадцяти п’яти років він просто марнував своє життя у турботах та світських утіхах, і був у цьому успішнішим за своїх однолітків, був ревнителем зла й тим, хто наслідує глупство. Для нього не були чужими розваги і жарти, глузливі й непристойні слова, пісеньки й бажання ходити в багатому та привабливому одязі. Для друзів він був веселим і щедрим приятелем. Займаючись купецтвом, він безсоромно витрачав гроші, за що йому часто докоряли батьки, вказуючи на те, що він – купець, а не син графа або герцога (до речі, отримати дворянський титул було мрією молодого Франциска).
Утім не можна стверджувати, що до покаяння й повного посвячення Франциск не мав позитивних рис. Окрім марнотратства, у ньому жило співчуття до бідних і знедолених, яким завжди залюбки допомагав. Дотого ж, він намагався бути якнайтактовнішим і якнайввічливішим у спілкуванні з людьми і не оминав своєю увагою навіть тих, з ким ніхто не хотів мати справи. Зокрема, він був людиною з досить вольовим характером.
Проте всі ці риси навряд чи зробили би Франциска всесвітньо відомою людиною. Прагнучи слави, подвигів, титулів і шани, він не надбав би їх стільки, скільки отримав після того, коли повністю відмовився від честолюбних намірів.
Навернення Франциска почалося з важкої хвороби. Найімовірніше, повністю знесилений та виснажений фізичними стражданнями, він по-новому почав трактувати питання про сенс людського життя, гріх, смерть і Бога. Є підстави припустити, що саме тоді він про них вперше серйозно замислився.
Проте, одужавши, Франциск знову повернувся до своїх мрій про славу, і коли Готьє де Брієн почав збирати війська для того, щоб завоювати корону Сицилії, молодий Франциск приєднався до нього. Але перед походом він побачив незвичайний сон: немов увесь його дім наповнений військовими лаштунками. І голос уві сні сказав, що все це належить Франциску та його воїнству. Франциск вирішив, що це добра прикмета перед воєнним походом, і вирушив у похід, заявивши своїм знайомим, що повернеться великим вождем. Проте, доїхавши до Сполете, він знову захворів, і раптом нічне видіння отримало для нього інше значення. Відмовившись від думки про воєнні подвиги, він повернувся додому, і з цього моменту життя його змінилось.
Франциск став, на диво, замкнутим та замисленим і часто гуляв за містом, віддаючись усамітненню. Молячись, він каявся у гріхах юності й власній негідності. І все виразніше перед ним вимальовувався героїчний шлях зречення від багатства і служіння людям.
У ньому прокинулось величезне співчуття до бідних (яким він і раніше залюбки допомагав). Біограф повідомляє, що якщо раніше він все-таки більше полюбляв веселитися з друзями, то «тепер у нього в серці були тільки зубожілі: він полюбляв дивитися на них і вислуховувати, щоб роздавати щедру допомогу».
До цього часу Франциск паталогічно боявся прокажених, почуваючи до них непоборну відразу. Проте покаяння так його змінило, що тепер він не боявся приходити до їхніх притулків і, роздаючи їм подання, навіть не боявся цілувати їм руки. Мабуть, служіння прокаженим стало переломним моментом у житті Франциска, бо у своєму заповіті він пише, що «Господь дав мені, брату Франциску, почати своє покаяння так: коли я жив у гріхах, надто гірко для мене було бачити прокажених, але Господь Сам привів мене до них, і я їм слугував. І коли я йшов від них, те, що здавалося мені гірким, стало солодким для моєї душі й тіла. І після того я недовго зволікав і залишив світ».
Франциску недостатньо було того, що він уже робив для бідних, тому наступні події різко змінили його життя. Якось, коли він молився в напівзруйнованій церкві св. Даміана, то почув голос: «Франциску, хіба ти не бачиш, що дім Мій руйнується. Іди ж і полагодь його для Мене". Літописці повідомляють, що Господь велів Франциску відновити Католицьку Церкву, що руйнувалася від гріхів і пороків. Проте юнак зрозумів цей наказ буквально. Він спродав частину батьківських товарів і віддав гроші священику цієї церкви. За це батько жорстоко покарав його і привів на суд до єпископа Асижа. На суді Франциск віддав батькові гроші та знявши з себе одяг, повернув його Петру Бернардоне, кажучи, що тепер його батько – тільки Бог. Мабуть, досить утомлений численними дивацтвами свого сина, Бернардоне був цілком задоволений таким вирішенням справи. А Франциск з цього часу розпочав життя злидаря, присвячуючи всі свої сили догляду за прокаженими та лагодженню старих церков. Це було зимою 1206 року.

СТВОРЕННЯ ОРДЕНУ
Розмірковуючи про перші дні аскетичного життя святого, можна припустити, що навряд чи мешканці Асижа відразу ставилися добре до Франциска. На їхній погляд, він був молодим божевільним, який спочатку обікрав свого батька, а потім скотився на саме дно соціальної драбини. До того ж Франциск, який збирав як милостиню камені для того, щоб відбудовува церкви, і харчувався об’їдками разом із злидарями, давав їм повне право так про нього думати.
Франциск був ще дуже молодий. Коли він лагодив церкву св. Даміана, він залучав до роботи злидарів, від яких нічим не відрізнявся. Можна сказати, що на той час лише злидарі були його друзями. Проте поступово ставлення людей до Франциска почало змінюватись. Мужність юнака, який не зважав на злидні, та його смирення почали приваблювати людські серця.
Несподівано для самого Франциска, у нього з’явились послідовники. На той час Франциск, якого надзвичайно вразили євангельські слова про те, яким життям повинні жити послідовники Христа, почав проповідувати покаяння. Св. Бонавентура пише, що «його промови не були ні негідними, ні такими, що можуть викликати сміх, а були сповнені силою Духа Святого й проникали глибоко в серця». Першим, хто з повною самовідданістю відгукнувся на ці заклики, був почесний мешканець Асижа Бернард ді Квінтавалле, який роздав усе своє майно бідним і приєднався до Франциска. Після двох років самотності й нерозуміння у Франциска з’явився друг, який повністю поділяв його погляди. Наступним його послідовником став священик Петро Катані, який фактично зрікся духовної влади для того, щоб наслідувати спосіб життя Франциска.
Після того до Франциска почали приходити нові люди, і коли їх кількість досягла дванадцяти, вони вирішили йти в Рим, щоб заснувати новий орден. До цього друзі Франциска (яких він називав міноритами – меншими братами) по двоє ходили по Італії, закликаючи людей до покаяння, і нарешті вирішили отримати благословення папи.
За легендою, коли Франциск уперше став перед Папою, той просто його вигнав. Проте коли Папа детальніше дізнався про прохання Франциска і його спосіб життя, то його ставлення до нього поліпштлося. Кажуть, що цьому сприяв сон, який йому приснився. Він бачив, як Латеранський палац, що символізує Римо-Католицьку Церкву, мав впасти, але тут з’явився маленький бідний монах і втримав його. Тоді Папа сказав про Франциска: «Ця людина й утримає церкву від падіння і подвигом своїм, і вченням Христовим». Багато кардиналів на спеціально скликаній нараді висловили свої сумніви з приводу того, чи не надто сувору долю обирають для себе Франциск і його послідовники, проте друг Франциска кардинал Йоанн ді Сан-Паоло заступився за нього, й Інокентій ІІІ визнав орден, не затвердивши його офіційно.
Отримавши благословення Папи, Франциск і його друзі з новим натхненням почали проповідувати покаяння, і велика кількість людей, від знатних до найбідніших, почали вступати до його ордену. Новим братам Франциск заповідав, що «їм слід жити в чистоті й слухняності, не маючи власності й наслідуючи вчення й приклад Господа нашого Ісуса Христа, який каже: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, спродай майно твоє і роздай бідним... і приходь, і йди за Мною». Людей, які бажали виконати цей заклик буквально, було дуже багато, і до 1219 року в ордені нараховувалось 5000 братів.
Крім того, Франциск заснував жіночий орден Кларисок, названий так на честь св. Клари (яка була першою жінкою, що поділяла погляди Франциска), а також так званий Третій Чин, члени якого, перебуваючи у світі, присвячували себе благочестивим вправам та святому способу життя.

ДІЯЛЬНІСТЬ ФРАНЦИСКА І МІНОРИТІВ
Отже, Франциск і францисканці, усвідомлюючи себе спілкою тих, хто наслідує Христа, присвятили себе служінню бідним, проповіді Євангелії рідною мовою, допомозі хворим і злидарям. За словами літописця, «...для людей, які втопились у світі цьому, вони стали об’єктом великого подиву й прикладом смирення, що навернув їх до виправлення їхнього шляху життєвого і принесення покаяння за гріхи». Так францисканці підтвердили своє ім’я яке дав їм засновник, – «мінорити», тобто менші брати, – бо підкорялись усім, перебуваючи у смиренні й стані вбогості, виконуючи обов’язки, які іншим здалися б принизливими.
Тома Челанський пише, що «увесь день ті, хто знав яке-небудь ремесло, працювали без відпочинку; приходили вони й до притулків прокажених або в якесь інше місце, щоб усім слугувати з любов’ю та відданістю. Вони відмовлялись лише від такої служби, на якій їх могли очікувати наклеп і сварки, і робили лише святе і праведне, корисне і почесне, і таким способом подавали усім, з ким вони спілкувалися, приклад смирення і терпіння".
Сам Франциск проводив час у постійних мандрівках по італійських містах і селищах, проголошуючи Царство Боже, проповідуючи мир, навчаючи спасінню й покаянню для очищення від гріхів. Багато людей збиралося для того, щоб послухати його проповідь, і щоразу вона вражала їх надзвичайно. Так епоха приниження змінилася для Франциска епохою загального визнання та захоплення.
Проте сам Франциск залишався таким же смиренним і суворим до себе, яким і був. Він їв найгіршу їжу, часто спав на голій землі й дотримувався суворих постів. Однак, незважаючи на все це, він був відомий своєю добротою та веселістю і від своїх послідовників вимагав, щоб вони були веселими й приємними в спілкуванні з усіма.
Із збільшенням кількості членів ордена Франциск створив для нього певну систему управління. Міністри (лат. «слуги») поділялись на генеральних і провінційних, і керували всім орденом або його провінціями, стражі були головами групи помешкань, які ще не складали провінцію, а гвардіани були стражами в помешканнях або групах подорожніх братів. Франциск намагався ставити на посади магістрів найсмиренніших людей, вказуючи на те, що міністри мають служити братам, а не володарювати над ними. Францисканці повинні були щорічно збиратись для обговорення своїх проблем, а також раз у три роки збиратися у свято П’ятидесятниці в церкві святої Марії Порціунколи – серці францисканського руху.
Франциск приділяв велику увагу тому, щоб францисканська ідея поширювалась по цілому європейському світу, і мінорити дійсно були чудовими місіонерами. Незабаром у всіх європейських країнах з’явились бідні монахи, і, якщо спочатку їх вважали єретиками і чинили їм утиски, то згодом орден набув такої ж популярності в Європі, як і в Італії.
Проте у Франциска була ще одна мрія, якій не судилося збутися: він прагнув покласти край хрестовим походам. І зробити це він хотів мирним, духовним шляхом, а саме – навернути мусульман у християнство. Франциск у простоті серця вірив, що набагато ліпше створювати християн, аніж убивати мусульман, і що якби іслам навернули в християнство, світ став би набагато щасливішим і єдиним.
Хронологи життя св. Франциска повідомляють, що спробу досягти Сирії він зробив ще 1211 року, проте вона завершилася невдачею. У 1214 році Франциск попрямував до Іспанії для того, щоб проповідувати мусульманам у Марокко, але цьому завадила хвороба, і йому довелося повернутись у Порціунколу. На генеральному капітулі 5 травня 1217 року до Туніса відправили брата Еґідія, а брата Іллю – до Сирії. Ще через два роки збулася заповітна мрія Франциска, і він сам прибув до Сирії, до табору хрестоносців. Звідти він одразу поспішив до табору султана Мелек-ель-Камела. Перед цим султан видав наказ вбивати кожного християнина, що зустрінеться, але Франциска він прийняв з вишуканою гостинністю. Франциск проповідував перед султаном, проте, не зважаючи на те, що султан йому явно симпатизував і навіть пропонував коштовні подарунки (від яких Франциск, звичайно ж, відмовився), переконати мусульман прийняти християнську віру йому не вдалося, і після нетривалого перебування в Малій Азії він повертається додому. Проте францисканці продовжували займатись місіонерськім служінням у мусульманських та язичницьких країнах. У 1300 році вони організували церкву в Китаї, охрестивши там близько 30 тисяч людей, і саме вони першими почали благовісницьку діяльність на Американському континенті.
Вражаючим є те, що в період релігійної нетерпимості, в епоху хрестових походів, реконкісти й альбігойських війн Франциск з Асижа обрав зовсім інші методи для місіонерської роботи, відмінні від поширеної в його час ідеї про те, що можна приводити людей до Христа силою. Місіонерам, які вирушали до мусульман, Франциск радить обрати наступне правило духовної поведінки: не вступати в ніякі сварки й суперечки, але підкорятись усім людям заради Господа й сповідувати себе християнами. І, якщо вони побачать, що це приємно Господу, нехай провіщають слово Господнє, щоб погани повірили в Господа всемогутнього, і хрестилися б, і ставали християнами. Крім того, усі брати, де б вони не були, повинні пам’ятати, що вони «зреклися себе і залишили тіло своє у володіння Господу нашому Ісусу Христу, і заради любові до Нього їм треба звірити себе владі ворогів».
Можна сказати, що після повернення із Сирії для Франциска почався похмурий період його життя. Він був засмучений тим, що не зміг навернути мусульман у християнську віру. Суворі пости та життя в злиднях надірвали його сили. Ще більше він страждав від того, що в його власному ордені з’явилися ознаки компромісу щодо «святої бідності», і що серед францисканців виникав практичний, а то і політичний дух. До всіх негараздів додалася ще й сліпота. Проте він продовжує проповідувати в центральній та південній Італії й організує разом з братами місію до Англії.
Франциску залишалося жити два роки, коли з ним відбулася подія, у вірогідність якої багато дослідників не вірить. За легендою, у 1224 році, коли Франциск постив і молився на Вернійській горі, у нього на руках і ногах з’явилися стигмати (рани Христові). Оскільки чимало людей були свідками цього дива, що підтверджено документально, автор не бачить причини сумніватися в тому, що трапилося. Щодо Франциска, то він, залишаючись сам собою, старанно приховував ці рани, і побачити їх багатьом вдалося тільки після його смерті.
Прийшла вона скоро, бо після подій на Вернійській горі здоров’я св. Франциска з кожним днем погіршувалось, і 3 жовтня 1220 року Франциск, благословивши братів, помер, лежачи на голій землі. Його поховали в Асижі з великою пошаною. А в 1228 році, 16 липня, Папа Георгій IX врочисто провів канонізацію Франциска з Асижа, зарахувавши його до святих.

ФЕНОМЕН СВЯТОГО ФРАНЦИСКА
СТАВЛЕННЯ ФРАНЦИСКА ДО ЛЮДЕЙ
Франциск з Асижа насамперед уславився своїм людинолюбством. Він став батьком для вбогих і зубожілих, завжди піклувався про них і не жалів для них нічого. Літописці повідомляють нам, що він ділився з бідним своїм одягом, завжди готовий був допомогти їм у їхній нелегкій праці, і дуже засмучувався, коли бачив, як принижують якого-небудь злидаря. Він виявляв велике співчуття до хворих і ніжну увагу до їх потреб. Відомо, що іноді світські люди зі своєї доброти висилали йому ліки для його здоров’я, але він завжди дарував їх іншим хворим, хоча більше потребував їх. Тома Челанський повідомляє, що якось заради того, щоб допомогти бідній старій жінці, Франциск звелів спродати орденський Новий Заповіт, стверджуючи, що «Господу справа милосердя буде більше приємною, ніж читання». Він закликав своїх послідовників бути ввічливими, благав їх, щоб вони завжди любили один одного. І не лише закликав інших, але насправді сам став покірливим слугою для всіх людей, які є в цьому світі. Його ідеалом стала людина, така ж скромна серед тих, хто є підвладний їй, як і серед своїх володарів.
Треба зазначити, що Франциск не вступав у суперечку ні з антицерковною, ні з антиклерикальною пропагандою, ні з хтивістю влади, багатства, шани, яка лютувала в цивільному суспільстві й серед людей церкви. Франциск переміг хибні думки й гординю смиренням та співчуттям. Знаходячи спільну мову і з Папою Римським, і з султаном, і з розбійниками, Франциск кожному з них подавав приклад смирення та святого життя і таким способом відновлював Церкву. Літописці підтверджують це, наводячи безліч прикладів, коли Франциск був добрим і чутливим до людей, яких усі зневажали, до людей знатних та багатих, в однаковій мірі. Якось один із міноритів відмовився дати їжу лісовим розбійникам, за що суворо був відчитаний Франциском, який наказав йому знайти злодіїв і нагодувати їх. Останніх це так вразило, що вони покинули старе життя й вступили до ордену францисканців. Інші літописи повідомляють, що Франциск входив до помешкань знатних і заможних людей, був їхнім другомі і був причиною великих змін у їхньому житті завдяки своїй проповіді, а головне – завдяки своєму способу життя.
Франциск завжди уникав «впливу на маси». Відомо, що з багатолюдним зібранням він міг говорити, як з однією людиною, а з однією людиною – як з багатьма людьми. Мабуть, доцільно навести цитату Г.К. Честертона, яка найточніше змальовує ставлення Франциска до людей: «Для нього людина завжди була людиною й не губилася в густому натовпі, як не загубилася б на рівнині. Він поважав усіх, іншими словами, він не тільки любив, він з повагою ставився до кожного. Своєю винятковою силою він був зобов’язаний тому, що кожен, від Папи до злидаря, від султана в розшитому шатрі до останнього грабіжника у лісі, дивлячись у темні променисті очі, знав і відчував, що Франческо Бернардоне цікавиться саме ним, саме його неповторним життям від колиски й до могили. Кожен вірив, що саме його він приймає в серце, а не вносить у список, політичний або церковний».
Із упевненістю можна сказати, що саме завдяки своїй любові до людей Франциск з Асижа став улюбленим святим, а також зразком справжнього християнина не лише для католиків, але й для представників інших християнських деномінацій.

ФРАНЦИСК І ПРИРОДА
Відомо, що св. Франциск любив не тільки людей, але й взагалі все, що створив Господь. Літописи про святого переповнені сентиментальними історіями про ніжне ставлення Франциска до звірів, птиць і навіть комах. У «Пісні брату Сонцю" Франциск називає сестрами й братами Сонце, Воду, Місяць, Зірки, Вогонь, Вітер, Землю і дякує за них Господу.
Усіх живих істот він також називав братами та сестрами, проповідував перед ними й закликав прославляти Бога. Кажуть, що якось Франциск проповідував перед цілою зграєю птиць, і птиці не летіли, поки він не завершив проповіді й не відпустив їх. Також він любив відпускати у воду щойно зловлених рибалками риб (якщо рибалки дарували їх святому), підбирав з дороги навіть найменших червів (щоб їх не розчавили) і просив братів давати бджолам мед і вино, щоб вони не загинули від голоду в сувору зиму. За легендами тварини підкорялися св. Франциску. З багатьох випадків автор вважає доцільним навести один, що найбільш повно відбиває характер святого.
Біля міста Губно з’явився величезний вовк, який нападав не тільки на свійських тварин, але й на людей. Франциск, який перебував у цьому місті, пожалів мешканців і вирішив піти й буквально поговорити зі звіром «по-доброму». Коли він зайшов у ліс, то побачив вовка, який із роззявленою пащею йшов йому назустріч. Проте Франциск не злякався звіра, а, осінивши його хресним знаменням, почав йому проповідувати. Звір не кинувся на святого, а почав уважно його слухати і був лагідним, як ягня. Франциск ніжно виговорив йому за те, що він робить багато шкоди, і закликав його до покаяння. Оскільки на очах вовка з’явилися сльози, Франциск вирішив, що ціль досягнута. У знак примирення Франциск потис вовкові лапу, яку той йому протягнув, і вони пішли до мешканців міста. Ті з подивом дивилися на вовка, який став ручним, а Франциск попрохав мешканців, щоб вони не ображали звіра, а навпаки вибачили йому всі образи й годували його. Брат Вовк, як назвав його Франциск, поводився так покірно, що люди повірили в його покаяння. Проживши після цього у місті два роки, вовк тихо помер, і мешканці Губно дуже сумували за ним.
Франциск не любив природу в звичайному розумінні цього слова. Природа не була для нього прекрасним тлом, так само він не сприймав її як пантеїст. Для Франциска природа була творінням Божим, і саме тому віслюки, вовки, ластівки та дерева ставали для нього братами та сестрами, що також прославляють Бога й потребують любові та розуміння.

СТАВЛЕННЯ ДО БОГА
Любов св. Франциска до людей і тварин зрозуміла і приємна сучасній людині, проте більшість з тих, хто досліджує його життя, дивуються крайнощам його аскетизму. Це дуже добре, кажуть вони, якщо людина присвячує себе справам милосердя й співчуття, але навіщо доводити себе до краю поганою їжею, постами й неможливими умовами існування?
Усе це неможливо зрозуміти, якщо забути про те, що Франциск вірив у Бога і Бог був центром його життя. Можна з упевненістю стверджувати, що метою всього життя Франциска було бажання слідувати за Христом, якомога більше уподібнитися Йому і присвятити себе Йому цілком. Він був другом малих і скромних, проповідував простоту і смирення, але все це робив лише через те, що любив Бога. Саме Любов’ю до Бога пояснюється аскетизм Франциска з Асижа. Честертон був правий, коли стверджував, що «людина не кинеться в сніг через ідею або тенденцію, не буде голодувати в ім’я абстрактних, нехай навіть найбільш правильних понять. Але вона знесе і голод, і холод з іншої причини. Вона перенесе їх, якщо вона закохана. Франциск був закоханий. Він любив Бога...». Сам Франциск чудово висловив це у своєму «Правилі, не затвердженому буллою». Він писав: «І зараз, коли ми відкинули світ, нам не залишилося більше ніякої справи, окрім як слідувати волі Господній і намагатися йому догодити».
Отже, Франциск не лише писав або говорив про такий спосіб життя. Для нього завжди була прикладом Христова святість, яку мінорит хотів наслідувати від цілого серця. Саме тому він обрав для себе суворий аскетизм, мислячи не так, як мислять звичайні, не охоплені релігійним вогнем люди. Є речі – казав він – перед Господом високі та прекрасні, які люди, проте, вважають низькими та нічого не вартими; а інші, які люди вважають важливими й благородними, є низькими й жалюгідними перед Богом. Тому Франциск міг спокійно доглядати прокажених, утікати з єпископських палаців, усмиряти своє тіло холодом, голодом та іншими незручностями й уникати тих речей, які є дорогими для людей нерелігійних. Бог був для св. Франциска справжньою реальністю, і саме ця реальність визначала його життя.

ПІСЛЯМОВА
Завершуючи свою роботу, автор вважає доцільним навести текст вірша-молитви, яку написав св. Франциск.

Молитва про мир
Господи, використовуй мене як інструмент миру:
Там, де ненависть – сіяти любов,
Там, де образа – сіяти прощення,
Там, де сумніви – сіяти віру,
Там, де безнадія – сіяти сподівання,
Там, де темрява – сіяти світло,
Там, де печаль – сіяти радість.
О мій Господе і Боже,
Допоможи мені не стільки шукати:
Потішання, скільки потішати самому,
Любові, скільки любити самому,
Розуміння, скільки розуміти інших.
Тому що, даючи, ми отримуємо,
Вибачаючи, ми пробачені,
Умираючи, ми відроджуємося
Для вічного життя.

Франциск з Асижа всім своїм життям прагнув до того, про що молився, і зумів довести, що досягнув того, про що просив. Сучасники називали Франциска ранковою зіркою, і це ймення справді пасувало людині, яка в темну епоху Середньовіччя проповідувала Вічну Надію змученим, зневіреним людям.
Наша епоха навряд чи стала світлішою. Тому автор не пожалів часу на те, щоб нагадати людям про приклад справжньої святості, що відображала Христову святість. На згадку про слугу Божого Франциска і для слави Ісуса Христа я завершив. Амінь.

Ігор Сичов

Святий Франциск з АсижуПроза

Святий Франциск з Асижу
Проза