(Узято з тексту Біблії. Книга Суддів, 19-21 розділи)
«Аах! Оой!» - почув я біля дверей.
«Що це?» Я зайшов до свого дому. Долі лежала моя жінка. Завбачивши мене, вона обхопила його руками, міцно притисла до себе, стала цілувати.
— Ще! Ще! – казала вона. – Хай буде що-завгодно, тільки не зупиняйся! Ааа! Аааа! Мммоу! Уммм!
Він сперся на лікті і в цей час побачив мене, хотів підвестися, але вона не дала йому опам’ятатися. Рвучко перекинула його на спину і стала гоцати над ним, наче вершник на коні. Груди її нависали, хиталися у повітрі.
— Ти куди? Хіба я не жарка? Чи може тобі не любо?
Її коханець спробував було пручатися, піднявся зі спини на лікті. Але моя жінка таки справді була жарка. Він швидко здався, і став спочатку мацати, а потім і м’яти в руках її великі груди. А вона все шаленіла далі й далі. І сміялася.
«Це чого? До мене?»
Коли б це були сторонні люди, я б пішов. Але ж це було не таїнство єднання двох. Це було осквернення мого ложа. І покарання за це – смерть.
Але як любив я її? Як любив я цілувати ті груди?! Якими солодкими були мені її вуста. А в її лоні я сподівався мати спадкоємців моїх.
Вони голосно застогнали обидвоє. А потім перекотилися так, що він опинився згори. Він встав, узяв свій одяг і пройшов повз мене до виходу. Долі лишилося пишне тіло моєї наложниці, змочене потом, з підмоклим, розкуйовдженим волоссям.
Мені не було до нього діла. Не цікавило, ані як його звати, ані його морда, яку я міг бити. Яка різниця, хто він? Розпусники були до того, як я взяв її собі, були після того, і ще довго будуть, доки Господь не вигубить із землі пристрасть до гріха.
Єдине, до чого було мені діло – це щоб неподобства не було у домі моїм!
Вона привстала, віддихала. Я сидів і дивився на неї. Ця жінка була моєю, але тепер вже не моя. «Ах, навіщо ти так зробила? Навіщо лягала зі мною? Навіщо погодилася бути моєю?»
Вона, хитаючись, підійшла, присіла навпроти мене навпочіпки. Уся пишнота її тіла зараз була перед моїми очима. Вона так і пашіла. Всміхнулася, простягнула свої руки і обійняла моє лице.
Я почував себе так, ніби до мене вчепилася блудниця. Але ж це таки й справді була переді мною блудниця. А те, що вона була моєю наложницею, то від того не було легше. Виходило, що я взяв собі в наложниці блудницю!!?
— У мене вистачить жару і втіхи для тебе, чоловіче мій! – з цими словами вона повалила мене на землю і стала розшарпувати мій одяг.
«О ні! Я ізраїльтянин, левит,» — встиг подумати я, як вона вже нахилила до мене свої пишні груди і торкалася ними мого лиця. Я схопив її за волосся і потягнув убік. Стягнувши хвойду, я встав і вийшов з дому. За мить я повернувся зі своїм пастушим києм.
Вона вдягалася. Я подивився в її великі, колись любі мені очі. Відчув, як мій погляд ніби потемнів чи посірів. Я мав провчити зухвалу перелюбницю. Вона з острахом відступила до стіни, зауваживши мого кия, якого я мав для оборони від вовків. Великим гнівом сповнилося моє серце. Але ж переді мною був не вовк, а моя кохана жінка. Я міг, але не захотів завдавати їй болю. Але щось треба було зробити. Що?
Я кинув того здорового кия їй під ноги. Відчував велике бажання підняти його знову і вдарити її по тих стегнах, по цицьках, по вустах, що вживалися для перелюбу. Не було сили та й права цьому противитися і я заспішив:
— Геть від мене! – крикнув. – Геть з мого дому, шлюхо!!!
Вона схилила голову й пішла. Байдуже куди, аби пішла подалі. Подалі від мене, доки я є загрозою для неї.
Я далі гнівався, але вже не було її поряд, і я не знав, куди пішла вона. Нехай іде, а я побуду наодинці з думками моїми.
* * * * *
За чотири місяці потому прийшов я до Вифлеєму Юдейського, до дому батька її. Ноомі! Я благословляв Господа за тебе, дякував йому за ночі наші, радів з пишноти твоєї. Люблю я тебе. Важко й гірко було мені на серці, але все одно я люблю тебе. А як стало з тобою падіння, то я поклав на серце своє не губити життя твоє, а спробувати відбудувати твою душу, відживити твоє серце.
Тесть мій почув про мій прихід і вийшов до нас.
Вона ховала від мене погляд свій, але я підійшов до неї, і сказав, що прийшов забрати її додому. Вона обійняла ноги мої і поцілувала сандалі.
Тесть яким був, таким і є. Він же такою Наомі й виховав. Всадив мене за стіл і ми три дні пирували, ніби це було весілля. Все допитувався мене про господарство, про стадо, про те, як я збираюся жити з його донькою далі. Турбувався про неї. Ет! Де ти був раніше, татуню? Чого раніше своїй доньці чесноти не прищепив? Тепер дуже за неї переживаєш? Раз не віддав її на суд старійшин, дозволив піти від мене, а тепер прийшов забрати її, то вже можеш не переживати.
Втомив мене мій тесть. На четвертий день ми збиралися йти, а він знову зі своєю гостиною. І такий приставучий, що не просто від його опіки відмовитися: почне ображатися на рівному місці, та й не стільки він, як теща стане кривитися. Для неї її кухня, то все, що вона має у своєму житті. Нічого вище вона й не прагне. А якщо не їстимеш, що вона наготувала, то почне буркотіти і тестя проти мене накручувати.
Отже сіли ми знову трапезувати, то знову розмова пішла ні про що. А там вже й день до вечора хилиться. Встав я, щоб іти додому. Тут тесть зі своїм:
— Куди вже ти підеш сьогодні? Он невдовзі ніч надійде. Ночуй вже сьогодні, а взавтра підете з Наомі до намету свого.
— Та бачу, що скоро вечір, але ж вдома робота стоїть.
— Не втече від тебе робота. І чого ти будеш шукати собі нічлігу десь у сторонніх людей? Завтра раненько вийдете і до кінця дня вже будете у своїй оселі. А то як би якої біди вночі не трапилося? Щоб і звірі не напали, та й люди всякі є.
— Та як ми не вийдемо сьогодні, то взавтра те саме буде.
— Ти так кажеш, ніби я не розумію, що таке й господарство, і всілякий домашній клопіт. Відправлю я вас додому – не турбуйся. Не будете увесь час у нас жити.
Тут і Наомі мені:
— Давай вже завтра підемо до нашої оселі, Ахілуде. Все ж у батьків краще, як десь вночі надворі.
— Я не проти того, Ноомі. Але я вже тут четвертий день. Чи завтрашній день не буде схожий на сьогоднішній?
Вона посміхнулася, сказала:
— Будемо надіятися, що не буде. А сьогодні ночуймо ще у батька. Я м’яко постелю, любий.
* * * * *
Наступного дня тесть знову припросив до столу. Бо ж перед далекою дорогою треба добре підкріпитися. Я вже до такого звик. Не сперечався. Сіли ми за стіл. Я думав швидко поїсти. Але хіба це у мого тестя можливо? Він обов’язково знайде про що погомоніти. І… Вечір.
Знову лишайся, знову завтра підете…
Коли ж це скінчиться? Ні. Якщо підемо зараз, то взавтра будемо вдома. А якщо сьогодні не підемо, то невідомо, коли ми додому потрапимо, якщо взагалі коли-небудь нам це вдасться зробити.
Ми вийшли з Вифлеєму і дійшли до Євусу.
— Ходімо, пане мій, до цього євусейського міста, та й переночуймо в ньому, — сказав мій слуга.
Сонце тоді й справді вже хилилося до обрію.
— Навіщо нам, Хананіє, заходити до міста чужинців? У нас мало часу, але поспішаймо й переночуємо в Гів'ї або Рамі.
Сонце зайшло нам при Гів'ї. Тож ми заспішили до брами міста, щоб її не зачинили; зайшли й сіли на майдані: я, Ноомі, і поряд з двома віслюками був слуга наш Хананія. Невдовзі мало вже стемніти, але ніхто не брав нас ночувати. Аж ось старий чоловік іде з поля зі своєї роботи. Забачив він нас і підійшов.
— Куди ти йдеш та звідки приходиш? – запитав.
— Ми переходимо з Вифлеєму Юдейського аж до узбіччя Єфремових гір, — звідти я. — І ходив я аж до Юдиного Вифлеєму, і йду до Господнього дому, та нема нікого, хто взяв би мене до дому. Є й солома, і паша для наших віслюків, є хліб та вино мені й невільниці твоїй та слузі з твоїми рабами: не бракує жодної речі.
— Мир тобі, левите. Я теж з Єфремових гір, хоча живу вже довго у Гів'ї. Не турбуйся про хліб. Нехай уся недостача твоя на мені, тільки на майдані не ночуй. Прошу до мого дому!
Коли ж ми зайшли до дому Матафії, він всипав ячменю для віслюків наших, дав нам води обмити ноги наші, а потому припросив нас до вечері.
— Пізно ж ти вийшов з Вифлеєму, що ніч тебе вже у Гів’ї наздоганяє.
— Так, але інакше не виходило.
— Чого ж не виходило? Чи у Вифлеємі не мав де заночувати?
— Там не те, що ночувати, звідти важко вирватися було?
— А то чого?
— Там живуть батьки моєї наложниці.
— Що? Не хотіли відпускати? – Матафія засміявся.
— Та вже сьогодні другий день з ними прощалися, та ледь-ледь пішли. Могли б і завтра не вибратися.
— То треба цінувати тещу, — далі сміявся Матафія. – Мабуть дбає про те, щоб ти часом не схуднув від далекої дороги?
— Дбає.
У цей час почувся стукіт у двері. Хтось крикнув:
— Вийди, Матафіє!
Господар підвівся й вийшов надвір. Я тепер звернув увагу на гомін, що був надворі, такий, ніби там було не кілька людей, а ціла громада. Я встав, підійшов до дверей і прислухався.
— Виведи нам цього чоловіка, що увійшов до твого дому, щоб ми пізнали його.
— Що ви задумали, браття мої? Нехай не станеться це велике зло по тому, як цей левит увійшов під покрівлю мого дому.
— Зло? Ти про що, Матафіє? Ми просто дамо йому відчути солодощів і насолоди. Де йому ще трапиться така нагода? – почувся глузливий сміх.
— Ні, браття! Нехай не станеться цієї гидоти серед Ізраїля! Ось у мене дочка дівчина. Я вам виведу її та його наложницю, і зробите їм, що вам до вподоби, а тому чоловікові ви не зробите цієї огидної речі!
— Нащо нам баби? Він чоловік? От ми поділимося з ним своєю чоловічою силою, а він нехай поділиться з нами своєю.
— Чоловіча єдність і зв'язок, Матафіє, багато красивіше й сильніше за бабські коси й спідниці.
— Та досить вже базікати. Старий він і не зрозуміє звичаїв нового часу.
— Виводь нам його, бо ми самі зайдемо і заволодіємо ним у твоєму домі.
— Чи може ти хочеш, щоб ми пізнали тебе?
Я зрозумів, що пригода тяжка, і без втрат вона не минеться. І треба було щось робити. Хоч би Матафія не втрапив у халепу.
— Ноомі!
Вона насторожено поглянула на мене. Я схопив її і вивів назовні. Кинув оком на громаду. Якими бридкими видалися мені тоді їхні лиця. Я взяв Матафію за лікоть і швидко увів його до будинку, крикнув:
— Хананіє, зачини двері!
Слуга миттю виконав доручення. Наступної миті хтось сіпонув двері, але вони не відкрилися.
— Ану відчиняй, старий, бо буде тобі тільки гірше!
— А жіночка нічого. Ви лиш подивіться, які у неї цицьки, — почулися голоси.
Матафія вивів з внутрішньої кімнати юну дівчину, повів до дверей. Я перетнув йому дорогу:
— Вистачить! Не треба! Краще не відкривай дверей! Може вони наситяться моєю наложницею, а коли ні, то ця дівчина теж їх на задовольнить!
Матафія відпустив дочку.
— Дайте мені! Я хочу бути першим! – знову почувся перший голос.
— А чого це ти першим? Дістанеться усім по черзі. І тобі буде.
— Дайте її мені, а потім я дістану вам молодчика з дому, що там заховався!
— Доведеться тобі почекати! Її вже зайняли!
Ноомі кричала на все місто.
— Завжди так. Роблю найбільше, а мені дістається вже б/у.
— Діставай молодця з дому – будеш першим.
— Е ні. Я хочу на цю красуню спочатку. А потім побачимо.
Я запитав господаря:
— У тебе є яка зброя?
— Ні. Я старий для війни. І синів у мене немає.
— У нас тільки два кинджали: для мене і для Хананії.
— Ви проти них нічого не зробите. Їх багато.
— Ми не зробимо, але як таке зло завелося серед Ізраїля?
— Як завелося – не знаю. Але вже давно воно є. Тепер у Гів’ї вже ведуть інколи мову про те, що злягання чоловіка з чоловіком є таким самим, як злягання чоловіка з жінкою. І що не гоже це вважати гидотою, якщо не вважати гидотою увесь рід людський. Хай і жінки бавляться самі з собою, якщо кому з них так любо. Нехай, мовляв, кожен робить, що тільки йому до вподоби, аби тільки його це влаштовувало.
— За днів отця нашого Авраама Господь знищив дуже багату й успішну в торгівлі країну Содому і Гомори. Знищенню передувало бажання содомлян пізнати двох ангелів, які увійшли до дому Лота в Содомі, так як оце я увійшов до дому твого в цьому місті.
Знадвору доносилися зойки Ноомі.
— Так, левите. Господь знищив країну Содомську, а для Ізраїля вигнав хананеян і багато інших народів із цієї землі. А тепер Ізраїль стає Содомом. Чого ж нам чекати від нашого Бога, Ахілуде, тепер?
— Ми йшли повз Євус. Хананія пропонував заночувати там. Я сказав, що краще нам піти до міст ізраїльських, і не ночувати у місті чужинців.
Знадвору знову донісся зойк Ноомі.
— Чи не треба було виходити з Вифлеєму?
Я опустив голову і обхопив її руками.
* * * * *
Ранок наступного дня. Не пам’ятаю, коли я заснув і чи спав взагалі. Я встав після важкого сну чи забуття, приготував кинджала, відчинив двері. Нікого не було. Я сховав кинджала. Біля входу лежала моя Ноомі.
— Уставай, Ноомі, і підемо з цього міста, — сказав я.
Вона лежала нерухомою лицем до низу. Права рука її була витягнута вперед і лежала на порозі. Ліктем лівої руки вона впиралася об землю, ніби силкуючись доповзти до входу.
«Змучилася, бідна. Коли її відпустили? Відпочити їй треба.»
— Вставай, Ноомі! Та поїдемо подалі від цього злочестивого міста! Відпочинеш, відлежися десь у полі! Звірі милосердніші і кращі за тутешніх мешканців. Тож мерщій ходімо звідси!
Вона надалі лежала, не рухаючись. Я шарпнув її за лікоть. Вона не відповіла. Тоді я перевернув її на спину. Смертельна тінь упала на моє чоло. Її очі були привідкриті. Груди були незапнуті.
— Ноомі!
Я присів біля неї на коліна.
— Ноомі.
Її безвиразні очі нікуди не дивилися. Я прикрив її груди одягом. Тепер спостеріг, що її тіло було вже холодніше за мою руку.
З дому вийшов Матафія. Він приніс покривало, і вкрив ним Ноомі.
Того дня я був у себе вдома. Була зі мною і моя Ноомі, мертва. Ось я повернув свою любов до свого дому. Замість кохання, щастя, дітей, привіз до оселі своєї мертву, збезчещену жінку. Коли б то розбійники на дорозі таке їй заподіяли – то зробили ізраїльтяни-веніяминівці в одному з головних своїх міст.
— Хананіє!
— Слухаю, пане!
— Неси ножа!
Я порізав сплюндроване тіло моєї Ноомі на дванадцять шматків, і на дванадцять шматків порізав рулон тканини, що купив був до її повернення в оселю свою, і позагортав розчленоване тіло її.
— Хананіє! Розішли це тіло по землям усього Ізраїлю! І скрізь розкажи, що нам було у Гів'ї!
Задумався й затужив увесь Ізраїль. І скрізь говорили: «Не було й не бачено такого, як це, від дня виходу Ізраїлевих синів з єгипетського краю аж до цього дня! Зверніть увагу на це, — радьте та говоріть!»
Через декілька тижнів прийшов до мене Матафія. Він був увесь білий-білий.
— Я вертаюся на свою батьківщину. Не буде тепер добра Гів’ї. Я не хочу разом з ними відповідати за їхні вчинки, — сказав мені він.
І повиходили всі Ізраїлеві сини, і була зібрана вся Ізраїлева громада від Дану аж до Беер-Шеви в Гілеадський край до Господа в Міцпу. І почули Веніяминові сини, що Ізраїлеві сини війшли до Міцпи. І сказали Ізраїлеві сини: «Скажіть, як сталося таке зло?»
Я відповів:
— До Гів’ї, що Веніяминова, увійшов я та наложниця моя, щоб заночувати. І встали на мене господарі Гів’ї, і вночі оточили через мене дім, господар якого прийняв нас. Мене замишляли вбити, а наложницю мою збесчетили – і померла вона. І порізав я наложницю, і послав по всьому полю Ізраїлевого володіння, бо вчинено розпусту та гидоту серед Ізраїля. Ось тепер тут всі Ізраїлеві сини! Радьте раду і скажіть ваше слово!
— Присягнімо Господом, що ніхто з Ізраїлю не дасть Веніяминові свою дочку за жінку!
— Не підемо ніхто до намету свого!
— Не зайдемо ніхто до дому свого!
— Ходімо проти Гів’ї!
— Ходімо проти неї за жеребом!
— Відберімо десятеро людей із сотні!
— Відберімо сотню людей із тисячі!
— Відберімо тисячу людей із десяти тисяч!
— Візьмемо поживи для вибраних і нехай зроблять Гів’ї Веніямина згідно з усією гидотою, що він зробив Ізраїлеві!
По цьому послали Ізраїлеві племена по всіх Веніяминових родах гінців з мовою: «Що це за зло, що сталося між вами? Видайте тих людей, синів розпусти, що в Гів’ї, і ми повбиваємо їх, і вигубимо зло з Ізраїля.» Але не погодилися веніяминівці слухати голосу своїх братів – ізраїлевих синів. І зібралися Веніяминові сини до Гів’ї, щоб боронити її та воювати з Ізраїлем. І було їх 26 тисяч, окрім мешканців Гів’ї.
А ізраїльтян, крім Веніямина, було 400 тисяч, що витягають меча, кожен військовий.
Але нелегка це справа: бити брата свого. Три дні воювали ми з Веніямином. Першого дня зазнали ми поразки від Веніяминових синів. І поклав він поміж нами 22-і тисячі воїнів. І ввійшли ізраїльтяни до Бет-Елу, та й плакали перед Господнім лицем аж до вечора. І питалися ми Господа: «Чи далі піду я на бій із синами Веніямина, мого брата?» І сказав Господь: «Ідіть на нього!»
Другого дня ізраїльтяни знову вийшли до Гів’ї. І Веніямин поклав посеред Ізраїля на землю ще 18 тисяч воїнів. І повернулися ми до Бет-Елу, і плакали, і сиділи там перед Господнім лицем, і постили того дня аж до вечора. І принесли ми цілопалення та мирні жертви перед Господнім лицем. І питали ми Господа — а ковчег Божого заповіту був там. А первосвященик Пінхас стояв тими днями перед Його лицем і питав: «Чи далі піду ще на бій з синами Веніямина, мого брата, чи спинюся?»
Військова поразка засмучувала нас. Нам здавалося, що Бог не дає нам Веніямина в нашу руку. Що йому не вгодна ця війна Ізраїля з Ізраїлем. Падав дух наш і опускалося серце наше. Чому такий малочисельний Веніямин перемагав наше величезне, як супроти нього військо?
Ми мусили вигубити зло з-посеред Ізраїля, допоки Господь не став нищити Ізраїль, як країну Содомську. Ми, народ Божий, мали вигубити власною рукою і власним мечем гидоту, що стала поміж нас проростати. Кожен повинен був докласти рук до тої роботи, щоб якомога довше це зло не поверталося, щоб не скоро Ізраїль чи хто-небудь з нього не замилувався тим злом і не вподобав його.
І сказав Господь: «Ідіть, бо взавтра Я дам його в твою руку.»
Наступного дня ми зробили засідку біля Гів’ї. І вийшли Веніяминові сини із міста, як перші два дні, щоб воювати з Ізраїлем. І стали ми втікати перед веніяминівцями. Сп’янілі від перемог перших двох днів, Веніяминові сини погналися за нами і далеко відірвалися від Гів’ї. І побили поміж нас мало воїнів. А коли побачили ми з Гів’ї великий дим – знака умовленого зі засідкою — тоді повернулися ми і вдарили Веніямина. І обернувся Веніямин до Гів’ї, і побачив, що його досягло його велике зло. І вийшла засідка з міста, яке підпалила і вигубила всіх його мешканців вістрям меча, аж до худоби. Вийшла засідка з міста назустріч втікаючим захисникам Гів’ї. І побили того дня ми Веніямина великою поразкою. І звернули захисники Гів’ї дорогами до пустелі, але й там їх досягали наші воїни. І всього позосталося з Веніямина шістсот чоловік. А всі міста Веніяминові ми вибили вістрям меча і спалили те, що від них зилишилося.
Верталися воїни до Бет-Елу після перемоги, та не було чого святкувати. Перемогли, бо й майже дощенту вибили брата свого. Вибили того, кому Господь дарував цю землю. Перемогли одного з дванадцяти синів Якова. Перемогли улюбленого сина його, при народженні якого Яків втратив свою улюблену Рахіль. Та кого, кого перемогли? Ізраїль складається з дванадцяти племен. Ізраїль тільки увесь є Ізраїлем, а не по частинах.
Вбивати людей через гріх? Вигублювати цілі народи й племена через гріхопадіння? Хіба людина має задоволення від гріха? Хіба не жалкує вона через скоєний гріх?
І Ноомі тяжко згрішила. Через те й втекла від мене до батька. Міг би я її за це віддати на присуд смерти. Було б справедливо. Але не віддав, а вирішив повернути її до дому свого.
Не один Веніямин мав схильність до гріха. Могли й інші грішити, але не ставали вони від того неізраїльтянами. Зажурився Ізраїль.
Посходилися воїни до Бет-Елу, та й сиділи там аж до вечора перед Божим лицем. І була після перемоги скорбота більша, як у перший та другий день після поразок. І заридав Ізраїль, і плакав плачем великим, говорячи:
— Господи, чому так сталося, щоб сьогодні бракувало з Ізраїля одне плем’я?
Наступного дня повставали ми рано, і збудували жертівника Господеві, і принесли цілопалення та жертви мирні. Стали підводити підсумки війни:
— Хто зо всіх Ізраїлевих племен не ввійшов до зборів до Господа?
На збори до Міцпи перед походом на Веніямина були всі зобов’язані з’явитися, і були всі заприсяжені присягою, у якій говорилося, що буде конче забитий той, хто не прийде на ті збори.
— Сьогодні відрубане з Ізраїля одне плем’я.
Веніяминівців лишилося всього шість сотень. Ніхто вже не думав їх добивати, але всі, що лишилися, то були воїни, яким вдалося втекти, і не вціліла жодна жінка з Веніямина, бо вигубили ізраїльтяни усе, до чого тільки могли дотягнутися вістрям меча.
— Що ми зробимо залишку Веніямина щодо жінок?
— Ми присягнули Господом, що не дамо наших дочок їм за жінок!
— З Явешу Гілеадського ніхто не приходив на збори до Міцпи!
І був переглянутий народ. І не знайшлося там нікого, хто був би з Явешу Гілеадського. І послала громада до Явешу Гілеадського 12 тисяч хоробрих людей, і наказали їм:
— Ідіть, і повбиваєте мешканців Гілеадського Явешу вістрям меча: жінок і дітей. Кожного чоловіка і кожну жінку, що пізнала чоловіка, зробите закляттям.
— А дівчат приведете, і дамо їх позосталим Веніяминовим синам.
Так було залишено Веніяминове плем’я при житті. Крикнув Ізраїль позосталим Веніяминівцям:
—Мир!
Дівчат у Явеші було знайдено 400. Кому не вистачило дівчат з Явешу, тим було дозволено викрасти дівчат із дочок Шіла, з танців під час свята Господнього.
Я повернувся з війни до свого порожнього дому. І послав я послів до Матафії. І просив я у нього, щоб він віддав за мене дочку свою. І віддав за мене Матафія дочку свою. І втішився я після смерті Ноомі та після цієї війни з Веніямином. І наповнився мій дім радістю і дитячим гомоном. І дякували ми з дружиною за мир і за дні наші у нашому домі.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
