Прочитавши це оповідання, якась ясновельможна й мила пані написала мені листа, що аж кипів від обурення:
«Я вже давно стежу за вами. А радше за тим, що ви напослідили на цьому сайті. То ви дозволили собі оприлюднити якийсь там «Сто первый километр», не соромлячись поважної публіки, то – який жах! – випустили на шпальти сайту оцих «Кошек-мышек».
Ви, бачу, Бога не боїтеся. Ваш Миров – така гидота, такий бридкий, такий винахідливий на тортури, що йому позаздрив би наглядач у Бухенвальді. Майже всі інші персонажі, навіть кіт, змагаються з Мировим у жорстокості. А деякі: Айя і Тая – в аморальності.
Вам що – не дають спокою лаври отих численних телевізійних жахіток? Люди вже, перенаситившись, відвертаються від них. А ви навіть оплески не зірвете.
Одне мене врадувало: що Миров – то потворний плід вашої хворобливої уяви. І не більше.
З неповагою – …»
Ім’я і прізвище цієї пані замінюю трьома крапками: не дай Боже – ще й овацію зірве своєю інвективою. Одначе тон листа й звинувачення на мою адресу, що містяться в ньому, зобов’я зують мене дати цій милій пані відповідь. Гадаю, вона зацікавить усіх, хто читав оповідання «Кошки-мышки».
Перед усього – щодо аморальності. Лише немовлята й святі аморальні. Перші – тому, що не встигли засвоїти жодної моралі. Другі – тому, що місце моралі заступила віра. У «Кошках-мышках» ні перших, ані других нема. А ті, котрі присутні в ньому і, тим паче, дійові – всі моральні. На свій лад. Навіть Рекс, навіть Капітан.
Що ж до майора Мирова, то він не мій: я лишень видавець оповідання, про що писав у передньому слові до «Сто первого километра…» Майор – і не витвір автора оповідання. Миров, він – совєцький, він – продукт того ладу, що й донині гикається нам у різних органах, себто у владі й урядуванні. Миров, він – дияволів, бо, як мовиться в Біблії, переможений є раб переможця (Другий лист ап. Петра, розд. 2, текст 19).
Поділяю обурення вельмишановної пані, навіть її відразу. І тішуся: ця реакція свідчить про те, що автор оповідання досяг естетичної мети, яка стояла перед ним підчас письма. Оповідання не для розчулених, не для слабких серцем, а для сильних духом, з чулими серцями.
Автор не зазіхає на лаври, а позивається до сумління. Що ж до вподобань, то кому – Шаламов, а кому – якийсь там Кіркоров.
Таке враження, що автор свідомо обмежує себе. Таке враження, що образ вельмишановної пані опонентки остерігав його від показу свинцевої мерзоти (М. Горький) совєцького буття.
Люба Ви наша, розчулена, прошу Вас заплющити очі на те, щО я (не автор) покажу зараз не Вам – іншим людям, вразливим, а проте стійким. Мені довелося бачити – краще б таке не бачити і зовсім було б добре, якби не було такого: зек, доведений до відчаю непосильною працею та спонуканням до наднормової роботи, підійшов до циркулярки, що скажено оберталася, зігнув ліву руку, правою стиснув зап’ястя і – під диск. І відтяту – в писок начальникові:
– На, подавися! А я – на санчасть… – І знепритомнів.
Якщо мене не зраджує пам’ять, здається, сам Олександр Ісайович казав, що на території ГУЛАГа могло б розміститися п’ятеро Левів Толстих або сотня Солженіциних. Від себе додам: ще й для цього оповіданнячка – «Кошки-мышки» – знайшлося б місце.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
