Гріх недбальства, або Гріховні роздуми про "духовну" поезію

Розпочинаючи писати свої роздуми, я планував втиснутися у декілька аркушів, бо не розумію авторів, які «розтікаються мислію по древу», люблю точність та стислість. Але не вийшло. Так багато хочеться сказати на тему, яка болить мені як поетові, редактору і християнину. І не тільки сказати, а логічно обґрунтувати свої думки. Не претендую на стовідсоткову істинність: просто висловлюю свій погляд на тему духовної творчості і перш за все поезії. Ці думки навіяні роздумами над проблемою, яка має місце більше у протестантському середовищі, в якому живу та працюю.

Право на творчість
«І наповнив його Духом Божим, мудрістю, розумуванням, і знанням, і здібністю до всякої роботи на обмислення мистецьке…» (2 М. 35:30-35).

Як ви думаєте, що найскладніше у роботі редактора християнської газети чи журналу? Відповіді можуть бути різними, але для мене, редактора з більш як 15-літнім стажем, найважче пояснювати авторові віршів, «які йому дарував вчора вночі Дух Святий», чому ми не можемо їх надрукувати. І друга складність: пояснити цьому ж авторові, що він, отримуючи поетичні рядки від самого Бога, не тільки має право, але й зобов’язаний їх вдосконалювати, правити та шліфувати. Особливо, коли автор аргументує свою непоступливість тим, що це, мовляв, не його вірш, а Господній, він лише як добросовісний слуга, записав надиктоване згори. І ніхто не має права редагувати те, що сказав Святий Дух.

Так, важко щось пояснювати таким авторам. Але я все ж таки спробую. Тим більше, що я сам, як автор, пройшов через подібну ситуацію. Тим більше, що те, про що буду говорити, підтверджує Біблія.

Поетична душа
«І Бог на Свій Образ людину створив…» (1 М. 1:27).

Рідко можна знайти людину, яка була б байдужою до поезії. Навіть якщо вона не пише віршів, не читає їх. Але і такі люди розуміють поетичний образ і часто підсвідомо користуються ним навіть у буденних розмовах. Зауважте, яка глибина думки, які високі та незвичні образи, яка влучність та поетичність народних приказок, прислів’їв, загадок, пісень, дум! А народжували їх прості, здебільшого неписьменні люди. Поетична душа нам подарована самим Богом, Якого, без перебільшення, можна назвати найпершим та найбільшим Поетом. Бо, власне, поетичний дар дається людині згори. Це добре розуміли в усі часи, називаючи різні джерела такого натхнення: муза, голос Всесвіту, тощо. Для християнина джерелом натхнення є Бог. Показовим є те, що часто люди, які ніколи не цікавилися поезією, після увірування та прийняття Ісуса у своє серце, починають писати вірші. І тут ми підходимо до особливого питання: чи має право людина перероблювати те, що поклав у її серце Бог, те, що в принципі не її?

Так, має!

Бог-Єгова, створивши людину, дав їй особливий дарунок: власну волю. Він створив не просто слухняний автомат чи комп’ютер, що працює згідно закладеної програми, Творець надав людині право приймати рішення, творити. По суті, за задумом Божим, діяльність людини мала бути співпрацею Бога та Його творіння: Господь давав силу, здоров’я для фізичної роботи, почуття прекрасного та натхнення для інтелектуальної діяльності, а людина, використовуючи та вдосконалюючи їх, втілювала ці дарунки у життя. Хорошим прикладом можуть стати біблійні книги, які ми, в повному розумінні цього слова, називаємо богонатхненими, маючи на увазі, що їх автором є Сам Бог. Цікаво, що переважна більшість біблійних текстів написана поетичною мовою, є цілі книги, які з повним правом можна назвати поетичними збірками, пророки на 80-90 відсотків говорили поетичною мовою. Але чи зауважили ви, що стиль мови різних авторів дуже відрізняється? Кожен автор, незважаючи на те, що у всіх одне джерело натхнення, мав власний, неповторний стиль письма. Уважний читач може без особливих труднощів розпізнати мову поета Давида та пророка Єзекіїля, листів апостола Павла та апостола Івана. Про що це говорить? Про те, що натхнення згори, від Бога, проходячи через душу, думки, почуття, серце і навіть виховання та освіченість конкретної людини, народжує неповторний твір, який людина має право називати своїм. Бо, отримавши від Творця «заготовку», опрацювала її, відшліфувала, вклала свою індивідуальність — і народився новий шедевр. Чи зауважували ви, що у Слові Божому (!) книги подаються від імені тих, хто поклав Господні слова на папір: Книга Ісаї, Авакума, Луки, Якова? Адже за логікою, це ж Божі слова, при чому тут згадані люди? А при тому, що вони є «співавторами» написаного. Божі думки, Божі ідеї, але втілені через слова, стиль та індивідуальність конкретних людей.

Отже, Бог не тільки дає нам натхнення для вірша, пісні, проповіді, але й дає право (і обов’язок!) вдосконалювати їх, вкладати в них свою працю, свою душу, свої почуття. І не є гріхом в кінці поставити своє прізвище. Мені доводилося зустрічатися з авторами, які принципово не хочуть підписувати свої вірші, мовляв, це не їхнє, це Боже. На мою думку, така позиція говорить про те, що людина хоче зняти із себе відповідальність за написане, оправдовує небажання працювати над твором, оправдовує власні ляпсуси, це просто гріх недбальства.

Так, я не побоюся назвати подібні речі гріхом. Про нього багато говориться у Біблії, особливо у Старому Заповіті.

Але почнемо із земного.

Діло майстра боїться
«Коли в несправедливім багатстві ви не були вірні, хто вам правдиве довірить?» (Лк. 16:11).

Ні для кого не секрет, що навчання, освіта, кваліфікація мають важливе значення у житті людини. Вік життя людини 70-80 років, і з них ми нерідко 15-20 років віддаємо на навчання. Чи не забагато? Кажуть, що ні. Навпаки: «Вік живи — вік учись». Ми розуміємо, наскільки важливою для нас є освіта. Кваліфіковані працівники більше ціняться і отримують більшу зарплатню. Якщо освіта має настільки важливе значення в земних питаннях, то чи не більш важливою вона є в питаннях духовних? Якщо, виконуючи якусь земну, тимчасову роботу, ми прикладаємо стільки зусиль, чи не варто ще більш наполегливо виконувати роботу духовну? Ні для кого не секрет, що будь-який працівник, що працює абияк, «халтурно», як ми кажемо, ризикує взагалі залишитися без роботи. А до сумлінних, кваліфікованих спеціалістів стоїть черга.

Ми, християни, — працівники у Бога. І саме від нашої сумлінності, нашої «кваліфікації» залежить те, як нас оцінить Господь. Згадаймо знамениту притчу про таланти. Там господар оцінював працівників не за кількість придбаних коштів, а за сумлінність. І останній з них постраждав не за те, що загубив, розтратив, пропив чи прогуляв доручений йому талант. Зовсім ні, він його старанно зберіг! Але НЕ ПРИМНОЖИВ, тобто не вклав у нього СВОГО: свого часу, своєї душі, своєї праці. А, погодьтеся, правильно вкласти гроші, щоб мати прибуток, не так просто. Для цього потрібне хоч якесь знання, уміння, орієнтування в ситуації. Тому якось недоречно виглядають заяви деяких християнських авторів, які не хочуть вчитися, працювати над тим, що дав їм Господь. Тут не підходить Пілатове: «Що написав, то написав». Якщо ми повернемо Господареві те, що Він нам дав, у такому ж вигляді, чи буде Він задоволений? Чи не запитає: «Так, бачу, це Моє, ти його зберіг, а де те, що ТИ примножив? Чи не належало тобі піти (дозвольте, я трішки перефразую притчу) до спеціалістів з поезії, музики, філології, риторики, навчитися у них і правильно, мудро примножити своїми знаннями, своєю працею Мій талант?»

Біблія каже, що ми є світлом для світу. Я розумію, що це світло повинне бути не тільки в розумінні поведінки та святого побожного життя, але й у нашому відношенні до праці, в тому числі й творчої. Християнські вірші, література, музика повинні бути найкращими, зразком для розбещеного світу.

Недбалість у служінні
«Проклятий, хто робить роботу Господню недбало» (Єр. 48:10).

Робити недбало — це абияк, задля годиться, не прикладаючи особливих зусиль і не переживаючи за результат роботи. Недбалих робітників ніколи і ніде не цінували і не цінують. Їм не довіряють відповідальної роботи, їх не поважають. Це в людей. А в Бога тим більше. Богові не потрібні працівники, які ставляться до довіреної роботи будь-як.

Це особливо помітно у старозавітному служінні. Іноді дивуєшся, наскільки вимогливими були тодішні закони. Скажімо, жертви, які приносилися людьми, мали бути найвищої якості, без будь-якої, навіть найменшої вади. Мимоволі виникає запитання: «Невже Бог такий вимогливий, капризний, що Йому подавай тільки найвищої якості?» Звичайно ж, ні, адже все, що є на землі, і так все Його. Ця досконалість потрібна була перш за все самій людині. Своїм жертвоприношенням вона показувала своє ставлення до Бога: «Господи, я Тебе так люблю і шаную, що віддаю Тобі все найліпше, у що я вклав найбільше праці та часу, вклав свою душу та серце».

Якщо такі вимоги існували у старозавітному служінні, яке було «тінню майбутніх благ», тобто подобою чогось більшого та кращого, то у новозавітному служінні цей принцип набуває ще більшої ваги. Тепер замість жертовної тварини, що була лише прикладом, прообразом, ми приносимо Богові самого себе, своє життя, своє служіння, свої таланти та здібності. Чи не підказує проста логіка, що для Господа це мусить бути найкращим? Навіть у недосконалих, егоїстичних людей цей принцип проявляється в житті. Коли приходять гості, то заради поваги до них, господарі готують все найліпше. За прикладом далеко ходити не треба: це наша українська гостинність. На початку 90-х років, коли у магазинах було порожньо і люди не отримували місяцями зарплатні, іноземці, яким доводилося гостювати у когось в домі, дивувалися: як то так, ніде нічого немає, а столи гнуться від їжі. Вони навіть і здогадатися не могли, що отой один стіл, який вони приготували, може коштувати кількох тижнів праці.

А якщо ми хочемо зробити приємне самому Богові, то чи не повинні проявляти ще більшу увагу та старання? Мене дивує такий факт: щоб догодити своїм дітям та гостям, ми декілька місяців готуємося до весілля (нерідко потім ще довго відробляємо борги), витрачаємо гроші та час на гарний та дорогий посаг, а от попрацювати кілька годин, чи, може, днів над вдосконаленням вірша, якого ми присвячуємо Богові, не можемо. Шановні, Бог цінніший, аніж посаг доньці, тому те, що присвячуємо Йому, варте більшої уваги та часу.

Часто можна чути таке заперечення: «Не так важливо, ЯК щось зроблено, головне, щоб було ВІД ЩИРОГО серця». З одного боку, така думка має сенс. Маленька доня, яка ще добре олівця в руках не може тримати, подарувала матусі на день народження малюнок, далекий від досконалості, але від якого у матері на обличчі виступили сльози вдячності. Це є цілком нормальним явищем для маленької дитини, але коли вона і у двадцять років намалює подібне, мати, можливо, і не подасть виду, але в душі буде розчарована не стільки недосконалим малюнком, скільки самою донькою: так нічого і не навчилася, якою була у три роки, такою і залишилася. У такому віці мати має право розраховувати якщо не на геніальність, то в будь-якому разі на той рівень, який притаманний двадцятирічній людині.

І ще одне. Розумна дитина, готуючи подарунок для матусі, буде готувати його тими методами і у такій сфері діяльності, в якій вона досягла найбільших успіхів. Якщо не виходить малюнок, син змайструє поличку на кухню, донька вишиє серветку. ПЕКАР ПОВИНЕН ПЕКТИ ХЛІБ, ПЕРУКАР РОБИТИ ЗАЧІСКИ, А ПОЕТ ПИСАТИ ВІРШІ. Мене іноді дивує той факт, що багато християн, особливо новонавернені, вважають, що свої почуття до Бога можна висловити тільки у віршах, зовсім не зважаючи на той факт, що вони далеко не поети. Невже не можна Господа прославити чимось іншим, тим, що тобі вдається найкраще?

Окрім того, досконалість чи недосконалість подарунка характеризують ставлення того, хто дарує, до людини, якій презентується якась річ. Досконалість потрібна більше тому, хто дарує! У мене є декілька поезій, присвячених дружині. Іноді мені роблять зауваження, що за стільки років їх так мало. Так, мало. Але я не можу дозволити собі щотижня чи щомісяця писати «чергові» вірші просто «задля плану». Я розумію, що кількість не є головним показником. Одного вірша дружині я писав більше, як півроку, відшліфовуючи кожне слово, кожну фразу, кожен образ. Моя дружина не літературний критик і не особливо розуміється в тонкощах високої поезії, тому вона і не помітила б якоїсь недосконалості. А якби і помітила, я впевнений, з любові до мене, не звернула б на те уваги. Але Я не міг дозволити собі подарувати коханій людині недосконалий вірш! Для мене це було б виявом неповаги.

Якщо ми такі вимоги ставимо до подарунків звичайним людям, то наскільки більш високі повинні бути вимоги до того, що присвячується Богові!?

На закінчення думки приведу приклад, який довелося чути в одній проповіді. Промовець навів слова однієї простої жінки-прибиральниці. Вона свідчила: «Коли я була ще невіруючою, то прибирала лише для людей, тобто там, де видно. Але коли стала християнкою, почала старанно прибирати навіть там, де ніхто не бачив. Мені совість не дозволяла інакше робити. Навіть просте прибирання я виконувала, як для Бога».

Кесареві — кесареве, Богові — Боже
«Тож віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Мт. 22:21).

Ще один важливий момент у питанні художньої досконалості християнської поезії. Часто можна почути таку думку: «Не так важливо, ЯК це написано, головне, щоб був ГЛИБОКИЙ ДУХОВНИЙ ЗМІСТ». Дехто оцінює «духовність» вірша так: чим менш вірш відповідає літературним нормам, тим він більш «духовний» і навпаки. Часто виноситься вирок в «недуховності» тільки тому, що написаний вірш «якось вже надто заумно». Як на мене, це проста лінь, коли людина не хоче задуматися над змістом поетичних образів. Світська людина виховується на бульварщині, коли зміст популярних літературних творів, пісень максимально спрощений, іноді до примітивізму, а то й вульгаризму. І це приноситься у церкву. Мені іноді соромно за деякі так звані «духовні» пісні та вірші, бо вони, на мою думку, лише дискредитують християнство, в яких лише набір «правильних» слів, часто без будь-якого змісту, а той із суперечливим змістом. Натомість, любителі подібного мистецтва мліють від якогось «глибокого внутрішнього змісту» цих творів. Але такий підхід просто нелогічний навіть з людської точки зору.

Наведу такий приклад. Ви прийшли в автосалон купувати автомобіль. Менеджер приводить вас до нефарбованої, обшарпаної машини, у якій одне крило підв’язане шнурком, друге поіржавлене, погнуте, в салоні одне крісло рожеве, друге чорне, третє взагалі невідомого відтінку. «Ось, будь-ласка, прекрасний автомобіль!» — «Та ви що, жартуєте, ви тільки подивіться, на що той автомобіль схожий!» — жахаєтеся ви. Але менеджер вас заспокоює: «Ви не звертайте на це уваги, головне, гляньте, який надійний, потужний двигун! Всі ці зовнішні дрібниці не вплинуть на вашу їзду». Скажіть, чи купите ви оту пошарпану машину тільки тому, що в ній потужний двигун? Зауважте, як прискіпливо ми оглядаємо будь-яку річ, що купуємо, звертаємо увагу на колір, фасон, якщо це одяг, дивимося чи не немає якоїсь плями, подряпини і тому подібне. Ми добре розуміємо, що усі ці деталі мають лише зовнішнє, естетичне значення, вони зовсім не впливають на роботу та ефективність товару, але ми і цьому надаємо значення, бо Творець заклав у нас ПОЧУТТЯ ПРЕКРАСНОГО та ЕСТЕТИЧНОГО. І нерозумно зовсім не звертати уваги на те, який вигляд має та чи інша річ. Як і нерозумно змішувати, а тим більше замінювати одне одним. Ми всі добре розуміємо, що потужність двигуна і зовнішній вигляд автомобіля — різні речі. Зрозуміло, що халтурне фарбування чи жахливий дизайн не впливають на швидкість, але, з другого боку, яким би потужним та досконалим не був двигун, це не є доказом досконалості автомобіля в цілому.

Цей самий принцип стосується і поезії. Внутрішній духовний зміст і зовнішня форма вірша — різні речі, хоча в поезії вони більш тісно взаємопов’язані, аніж двигун та зовнішній вигляд в автомобілі. В поезії внутрішній зміст розкривається значною мірою через засоби художнього вираження, але, разом з тим, ці поняття мають самостійне вираження. Автомобіль може бути з гарним двигуном та хорошими ходовими якостями і жахливим зовнішнім виглядом; і може виглядати гарно та привабливо, але заводитися та їхати з проблемами. Ми ж, вибираючи собі машину чи будь-який інший товар, як правило, звертаємо увагу як на однин так і на другий бік. Так чому ж ми в духовній поезії намагаємося бачити тільки «духовне», не звертаючи уваги, а то й свідомо відкидаючи зовнішню форму? Як на мене, це все одно, що їздити на пошарпаній машині, про яку я згадував, хизуючись, що в ній хороший потужний двигун. Це все одно, що ходити у костюмі невизначеного фасону та відтінку, з рукавами різної довжини та кольору, на кілька розмірів більшому і усім доводити який він теплий і як добре він прикриває голизну.

Внутрішній, духовний зміст та зовнішні форми вірша — поняття, які не суперечать один одному, а доповнюють одне одного! І як немає чогось одного, ми маємо право назвати такий твір калікою, як і маємо право назвати автомобіль з хорошими ходовими якостями, але погано пофарбований, — бракованим. Коли я заходжу в магазин і бачу на полиці негарну, халтурно зроблену річ з явними зовнішніми недоліками, рідко коли запитую про її внутрішні, робочі характеристики, здебільшого проходжу мимо. Як і не маю бажання читати вірші, перед якими автор зауважує (цитую за оригіналом): «Про художність не дбаю, але думка кажеця глибока». Та немає там ніякої думки, шановний, там просте недбальство та небажання працювати над твором!

Кесареві — кесареве, Богові — Боже (частина друга)

У своїх роздумах я буду часто опиратися на слова опонентів. Часто можна чути: «Мене не хвилює, що про мій вірш чи мою пісню скажуть люди, я це роблю для Бога, для Божої слави». Лукавите, шановні, лукавите, вам далеко не байдуже, що скажуть люди. Бо чого ви тоді з цими «шедеврами» ідете до людей? Чому рветеся розказати свої вірші на богослужіннях, надсилаєте в редакції? Таким я відповідаю: «Якщо ви справді це присвячуєте Богові, зачиніться у своїй кімнаті і читайте та співайте це Богові». А ні, хочеться щоб і люди почули, прочитали. І тоді здоровий глузд підказує: якщо я щось виношу до людей, воно повинно відповідати не тільки Божим, але й людським вимогам та стандартам, чи не так? У Бога є свої вимоги до жертвоприношень: все найліпше. У людей в різні часи у різних суспільствах були свої вимоги до літературних творів. Вимоги, стилі, вподобання можуть змінюватися, але вони обов’язково є. І нерозумно нехтувати ними. Воістину, «кесареві — кесареве, Богові — Боже». Кожен публічний твір повинен відповідати двом стандартам: Божим і людським, бо його чують як Господь, так і люди.

З другого боку, якщо вірш чи пісня не відповідають людським вимогам і їх слухають люди, я сумніваюся в тому, що через них може прославитися Господь.

Пригадую одну ситуацію. На одному християнському весіллі, де, до речі, було багато невіруючих, один брат заспівав декілька пісень. Хороший брат, зі щирим бажанням послужити Богові, але нікудишній співак. Але його головна проблема була не у відсутності голосу та вокальних здібностей, а в тому, що він не тільки цього не бачив, але й відверто не хотів бачити. Зізнаюся: першу пісню я ще якось витерпів, на другій змушений був вийти з зали. Присутні відверто хихикали та перешіптувалися. Один чоловік мене запитав: «То в нього щось сьогодні не вийшло, чи то він так завжди співає?» Мені було неприємно і соромно перед невіруючими через те, що це мій брат по вірі. Після виступу відводжу брата вбік і роблю зауваження. І у відповідь чую стандартну фразу: «Мене не цікавить, що там люди скажуть, я хочу прославити Бога». Я йому відверто відповів: «Я сумніваюся в тому, що сьогодні через тебе прославився Бог. Швидше навпаки: люди сміялися не тільки з тебе, але й з твого Бога. Чи захочуть вони ще прийти на зібрання, де співаються, за змістом хоча і правильні слова, але в такому нікудишньому виконанні? Ти хороший проповідник, але поганий співак, служи Богові тим, що в тебе гарно виходить».

Рівняння на ідеал
«Яке то солодке слово Твоє для мого піднебіння, солодше від меду воно моїм устам!» (Пс. 118:103).

Ще один аргумент противників літературної досконалості: «Та усі ці літературні вимоги, ті образи, епітети та метафори — то все світське, земне, гріховне. То грішні розбещенні люди придумали все. Богові, а отже і віруючому це непотрібно». Тут я згоден, і то лише частково, тільки з одним: так, це придумали люди. Але чи все, що люди придумали, погане? Все залежить від того, як і де воно використовується. Скажімо, на одному і тому ж заводі, на одних тих самих станках, тими ж працівниками складаються трактори для вирощування хліба і танки для вбивства людей. Якщо мистецькі твори торкаються глибинних, потаємних струн душі, їх можна використати по-різному: для розбещення людини і для збудження прекрасних, високих поривів.

Але для мене найбільш вагомим аргументом на користь використання мистецьких традицій людини є Біблія. Так, саме Біблія, синонімом якої є Слово Боже. Але чи зауважували ви, що Слово Самого Бога одягнуте в людський одяг і виражене людськими словами та людськими засобами? Ми звикли бачити у Святому Писанні лише духовний зміст, а тим не менш це ще і вершина літературної майстерності.

Коли я навчався в радянській школі, одного разу у шкільній бібліотеці натрапив на «Бібліотеку світової літератури» — було таке популярне видання на 200 томів. Яким же було моє здивування, коли в одному з томів я знайшов біблійні книги Йова, Пісню над Піснями, Книгу Рут, Єклезіаста, Йони. Зрозуміло, що в атеїстичне видання ці твори потрапили зовсім не через їхнє богонатхнення. Тоді чому ж? Тому, що навіть світські літературознавці побачили в них високий літературний рівень і з повним правом віднесли їх до вершин світової поезії.

Так, Біблія є найкращим зразком високої духовної поезії, де чудовим способом поєдналися Божі думки з людським мистецтвом. Навіть сучасний пересічний читач, не обізнаний із секретами древнього письменництва, знайде у ній зразки високої поезії. Не можу втриматися, щоб не привести декілька прикладів: «Бо людина народжується на страждання, як іскри, щоб угору летіти...» (Йов 5:7); «На вітер підняв Ти мене, на нього мене посадив…» (Йов 30:22); «Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя» (Пс. 41:2); «Пасовиська пустині спливаються краплями, і радістю підперезались узгір'я! Луги зодягнулись отарами, а долини покрилися збіжжям, гукають вони та співають!» (Пс. 64:13); «…Аж поки не порветься срібний шнурок, і не зломиться кругла посудина з золота, і при джерелі не розіб'ється глек, і не зламається коло, й не руне в криницю» (Ек. 12:6); «Я саронська троянда, я долинна лілея! Як лілея між тереном, так подруга моя поміж дівами! Як та яблуня між лісовими деревами, так мій коханий поміж юнаками, його тіні жадала й сиділа я в ній, і його плід для мого піднебіння солодкий!» (П. П. 2:1-3); «Як самітно сидить колись велелюдне це місто, немов удова воно стало! Могутнє посеред народів, княгиня посеред країн воно стало данницею!... Гірко плаче по ночах вона, і сльози гарячі на щоках у неї... Нема потішителя в неї зо всіх, що кохали її, її зрадили всі її друзі, вони ворогами їй стали!» (Плач 1:1). Цей чудовий список можна продовжувати до безкінечності.

Дослідники древньої поезій стверджують, що багато біблійних місць, навіть цілі книги написанні з дотриманням усіх тогочасних вимог поетичного мистецтва, більше того, біблійні автори самі були нерідко законодавцями літературних законів. Царя Давида і зараз називають одним із великих духовних поетів не лише тому, що він писав про Бога, але перш за все тому, що він це робив оригінально, майстерно та досконало з літературної точки зору. Він підніс духовну поезію та пісню на неймовірну літературну висоту. Біблійні автори не тільки використовували засоби художнього вираження, висловлюючи духовні істини, вони їх одягали у вишукану літературну форму. Скажімо, Книга Плач Єремії написана акровіршем (поазбучно), тобто кожен вірш розпочинався черговою літерою єврейського алфавіту. Тому у кожному розділі цієї книги рівно по 22 вірші — саме стільки літер мала єврейська абетка (розділ 3 має 66 віршів — по три вірша на одну літеру). Подібну форму використано і у деяких псалмах. Окрім того, в оригіналі ці рядки мають чітку структуру, яка використовувалася у тогочасній поезії. Тогочасна поезія характеризувалася перш за все чітким ритмом, у ній широко використовувалися паралелізми. Це стосується майже усіх псалмів і цілих розділів інших поетичних та пророцьких книг.

Як не дивно, але поетичною мовою з використанням художніх образів розмовляє навіть Бог. Ось прекрасний приклад використання поетичних засобів: «Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки» (1 М. 4:11). Тут використано персоніфікацію — літературний прийом, у якому неживим предметам надаються якості живої істоти: «кров взиває, земля розкрила вуста».
Тому ми маємо прекрасний зразок, за яким повинні писати вірші для Бога. Якщо вам не до вподоби так звані «людські, земні» поетичні засоби, почитайте уважно Біблію. Зверніть увагу на вишуканість та незвичність образів, порівнянь, форм, які використовуються авторами-людьми, щоб донести до слухачів-людей Божі слова. Усі біблійні автори, незалежно від виховання та освіти, були дуже чутливими не лише до Господнього голосу, але й до поетичного слова. Літературна досконалість творів пророка-пастуха Амоса не менш висока, аніж прем’єр-міністра Даниїла. Вони були поетами у повному розумінні цього слова. Слово Боже — найліпша антологія поезії!

Для Царя мої твори
«Моє серце бринить добрим словом, проказую я: Для Царя мої твори, мій язик мов перо скорописця!» (Пс. 44:2).

Так, уся наша творчість, як і саме життя, повинні бути присвячені Богові. Він достойний найгучнішої слави, Він достойний найкращих, найдосконаліших віршів, пісень, картин, оповідань і всього іншого, що проситься з нашого серця. Серця, яке саме Він наповнив вдячністю, талантом, почуттями прекрасного та високого.

Хтось може звинуватити мене в однобокості: мовляв, акцентую свою увагу лише на зовнішньому боці, на формі та побудові вірша, нічого не сказавши про головне: про внутрішній, духовний зміст поезії. Я роблю це свідомо, бо, на мою думку, це питання не поезії, а особистих стосунків автора з Богом. Цього не навчишся. Для того, щоб поезія була в повному розумінні духовною, а не просто на релігійну, біблійну чи християнську тематику, автор повинен особисто зустрітися з Богом і бути відродженим християнином в біблійному розумінні цього слова. А це вже питання не поетики, а віри. Віри, яка дозволяє нам чути Творця, розуміти Його голос і отримувати від Господа поетичні таланти. І — віддячувати Йому досконалою хвалою уст наших. Не лінуймося працювати над нашими дарунками для Творця, вдосконалюймо Божий дар, приносьмо Йому все найліпше, без жодної вади. Бо, «проклятий, хто робить роботу Господню недбало» (Єр. 48:10).

Гріх недбальства, або Гріховні роздуми про "духовну" поезіюПоэзия

Гріх недбальства, або Гріховні роздуми про "духовну" поезію

Гріх недбальства, або Гріховні роздуми про "духовну" поезію
Поэзия