Весняні спогади дитинства

Був теплий весняний ранок. На гілці за вікном сидів жайворонок, виспівуючи гарну весняну мелодію. Слухаючи цей спів птаха я мимоволі згадувала своє безтурботне рожеве дитинство. Раптом переді мною ставала невеличка копанка дідуся Панаса. Навесні, десь підвечір, діти полюбляли збиратися біля цієї хатинки. І ось вже юрба хлопчиків і дівчаток бігають кружка хати, граючи в берка, і десь я там серед них, босоноге біловолосе дівча. А бувало зберемося ми біля ганку і слухаємо дідові розповіді про минулі часи, і перед нашими очима вже постають козаки з довгими шаблюками та на бік загорнутими оселедцями. А то бувало про дівок щось дід розкаже, та вже так гарно їх змалює, що тільки стояти й милуватися тою вродою. А як за панів вже говорив, то було гомону серед хлопців, вони вже й кулаки на готові тримали, тільки но б сунувся отой пан сюди, то показали йому де раки зимують.
Була у діда Панаса і донька Маруся. Вона теж любила дітвору. Якими вже пирогами й калачами пригощала Маруся, то мабуть ні в кого в селі таких не виходило. Любили діти цю хатинку й дідуся з Марією любили. Ось бувало, треба нарубати на зиму дров, дід Панас не здужає, Маруся журиться, та тільки но почує хтось з хлопчаків про це горе, як от тобі біля хати повний віз дров, ще й в дровитню поскладати допоможуть. Дід Панас з хати тільки й хвалить хлоп'ят, які мов молодці ростуть, а Маруся вже й гостинець несе, як наче т-от чекала, що дрова привезуть, і де вона тільки тих гостинців набирала, то ніхто не знав. Дівчата від хлопців теж не відставали, як тільки якесь свято, вони дома роботу пороблять і мерщій до Марусі, допомагати. І їх дівчина не ображала. Зайдуть дівчата в хату, а на столі вже й ціла миска гостинців, спочатку пригостить їх Маруся, а потім вже й роботу робити. І якось гарно йшла та робота, весело.
Раптом спів птаха перервався, повертаючи мене до сьогодення. "Які солодкі спогади" - подумала я і ніби прокинулась від якогось омріяного сну.
- Олено, Олено - хтось кличе, і знову згадується минуле, наче з віків до мене лине цей голос, найсолодший, наймиліший голос матері.
- Олено, Оленко - кликала мати - йди мерщій до хати, батько повернувся.
Зачувши ці слова я стрімголов летіла до хати, наче та птаха, що повертається з далекого вирію в рідну домівку.
Батько рідко бував вдома, все по заробітках, на чужині, тому його повернення для мене було справжнім святом.
Тепер я вже в старій хаті. Біля печі клопочеться мати, готує їжу, так порхає, ніби ластівка біля гнізда. Батько в кутку біля вікна сидить на лаві і милується цим клопотанням. Побачивши мене, прикликує до себе. Я чимдужче розігнавшись вискакую йому на коліна. Примостившись добре, слухаю батькові розповіді. Батько в різних містах бував, то в Карпати їздив, то десь на полісся, а бувало й біля моря був. Різні історії здалеку привозив, то про тамтешній побут розказував, то про вимову. Бувало довго ми з мамою розгадували якесь слово, тільки за батьком і бігаємо.
- Тату, скажіть, що то таке? - питалася я. Мати теж не витримувала:
- Тож скажи вже, що це ти нас мордуєш здогадками.
Батько ніби й не чув наших вмовлянь.
Наступного дня на сніданку скаже:
- Пам'ятаєте, яке я вам вчора слово сказав?
Ми з мамою робимо вигляд, що не пам'ятаємо, а самих так і розбирає, що ж то значить. Тут тільки батько й відповість: "То як ви вже забули, мабуть вам не цікаво знати, що це?" "Ні, цікаво!" - вигукувала я не витримуючи і тоді тільки тато говорив.
- Олено, Олено, невже ти мене не чуєш? - питає входячи в кімнату Меланя - Я тебе вже з пів години кличу!
- Та чую - відповідаю я - тільки он подивилась за вікно, яка гарна весна настала, та й згадалося дитинство.
- Та годі тобі! Сьогоденням треба жити, а не минулим.
- Ой, Мелане, може й твоя правда - зітхаючи відповідаю я - та тільки, що поробиш, як вриваються ті спогади в мою душу з далеку. От і про батька з матір'ю згадала, які щасливі вони були разом, якби…
І знову згадується. В хаті на припічку сидить мати і так гірко плаче, що аж серце крає. Тато знову збирається в дорогу. Як тільки він її не вмовляв, щоб не плакала, що скоро повернеться, та не хотіло слухати його жіноче серце, ніби щось більше від тих слів знало. Я теж була вся в сльозах, пригорнусь до матері і плачу з нею разом. І так вже гірко мені стане, що й зараз серце болить як згадаю. А він гляне на нас своїми великими сірими очима та обійме міцьно-міцьно.
- Не плачте мої голубоньки, скоро вернусь - тільки й сказав, та ген з хати.
Я за ним біжу кричачи:
- Тато, таточку - підбігаю та хапаюсь за його кремезні ноги, ніби я його втримаю. Батько підняв мене на руки. Потім з хати, як ошпарена вибігає мати, ледь стоячи на ногах підійшла до чоловіка і впала на його груди заливаючись слізьми. Я лише дивилася в сумні, батькові очі з яких котилися справжні чоловічі сльози. Ці очі мені запам'яталися на все життя і як потім жалкувала я, що все ж не настояли ми з мамою що б батько не їхав, та що могли ми вдіяти, така мабуть доля.
- Ходімо вже, Олено, калачі будемо ліпити - знову промовила Меланя і хапаючи мене за руку потягла на кухню.
- Та не тягни вже так - почала витіпуватись я.
- Та як не буду тягти, то так біля того вікна цілий день і простоїш зі своїми спогадами, а я он вже й тісто замісила, треба щось робити бо пропаде. До того ж скоро прийдуть наші товариші, чим пригощатимемо.
- Добре, добре давай вже будемо ліпити.
Ліпимо ми калачі, а я все вглядаюсь в Меланчині очі, та знову згадую мати, а найпаче її лагідні очі. Коли все було добре, весело в матері на серці то й в очах цю веселість видно було. Ставали вони якісь голубі - голубі, ніби небо в погожу весняну днину і здавалось ось - ось з обрію винирне сонце і сяяло все навкруги. А як бувало не слухаюсь матері, то її очі ставали якісь темно сині і ніби гримів в них грім і блискала блискавка. А як сумно в неньки на серці, то й очі сумували. Глянеш тоді в ті очі ніби дощик крапає, і крапав те й дощ, а найпаче крапав, та не то що крапав, лився, після батькового від'їзду. Переживала мати, місця собі не знаходила, а потім все заспокоювалося, наставала тиша. Але тільки но батько повертався, знову весняне небо вилискувало в материних очах. Та після останнього батькового від'їзду не бачила я більше того неба, тільки темно сині хмари. І ось раптом якійсь затишок став в материних очах. Довго не могла я зрозуміти тої зміни, і якось спитала за вечерею:
- Мамо, чи не було від тата вісточки.
Вона довго дивилась на мене, а потім ніби здогадавшись чого я питаю відповіла:
- Ой, Оленко, скоро лелека нам дитинку принесе.
Я не чуючи себе від радості скочила з лави, підбігла до матері й обійняла її сильно-сильно, як мабуть ніколи не обнімала.
- Відпусти, бо задушиш - сказала відхиляючи мене ненька, а потім, ще якось сумно додала - тільки батько про це нічого не знає - і знову з її очей котилися сльози.
Після тої розмови частенько виглядала я тої лелеки та все питалася:
- Мамо, чи то скоро вже прилетить та лелека з дитинкою?
- Ще трохи та й прилетить - відповідала потріпуючи мене за волосся мати.
Ось так і трималася мати однією тільки втіхою, нами, своїми дітьми, ще не народженою Меланею і мною. Проходили місяці, та я вже й забулася про ту лелеку, як от якось навесні була я на полі, мати не здужала в той день і довелось мені вдвох з Марією йти моркву сіяти. Опівдні бачу біжить до нас Улана, дівка з сусідньої хати та кричить:
- Олено, йди мерщій до хати лелека прилетів! Як зачула я ті слова покидала все й стрімголов побігла в хату.
Вбігла я в сіни, а там жінки з нашого села, та як забачили мене то тільки й всміхаються, а я далі в хату. Бачу лежить на печі мати і на руках в неї якийсь згорточок загорнутий. Побачила мене ненька, лагідно всміхнулась та говорить:
- Прилетів вже лелека та приніс нам дитинку - й показала мені маленьку лялечку.
Я глянула на той згорточок, та так любо стало, така вже гарна лялька була, що й зроду такої не бачила, тільки он трохи гірко, що не бачила як лелека прилетіла та як відлітала. А потім тільки велику метушню пам'ятаю, та ще як плакала та лялька, думала і де в неї такий голос взявся, вже й жалкувала, що лелека до нас її приніс.
Після народження Мелані мати геть якось схудла та й здоров'я в неї погіршилось. Бувало цілий день пролежить, тільки спинеться встати та не може. Дякувати Богу жінки з нашого села заходилися допомагати. Маруся кожного дня в нас, ніби в неї своєї роботи мало, а вона все до нас. Бувало мати їй говорить:
- Йди вже до дому Маріє, в тебе свого клопоту повно, а ти он ще й в нас усю роботу робиш.
А вона тільки й відповість:
- Та нічого, тітко Уляно, в мене такі гарні помічники, що швидко робота робиться, а у вас он маленька дитина та й ви не здужаєте, гріх не допомогти. Мати тільки й подякує.
Не довго прожила мати після Меланчиного народження. Таки не оправилась, та ще й туга її їла з середини, від батька не було вісточки. Було дивлюся на неї, та так гірко вже стане, що сяду в куточку та й плачу тільки так, щоб вона не чула. Десь на весні не стало нені. Тільки пам'ятаю її біле, наче сніг, худе обличчя з впалими скулами і закритими очима. Та й чорну могилу з хрестом. Часто ми ходили туди з Марією, а потім вже втрьох, коли Меланя підросла. Стою я біля могилки тільки сльози від спогадів котяться. Батько таки не повернувся додому, ніхто точно не знає що з ним трапилось. Маруся забрала нас до себе і всю молодість присвятила нашому вихованню, багато хлопців до неї сваталось, та вона не хотіла йти, все переживала як ми самі без неї. Та коли ми підросли, то до неї посватався гарний чоловік з сусіднього села, Степаном зветься, то ми вже вмовили її, що ж не вік їй дівувати. Тепер в них троє маленьких хлоп'ят. Частенько ми до неї в гості приходимо, а вона нам завжди рада, як рідна матір, якою вона таки була для нас довгий час. Та багато вже часу минуло, тільки спогади й залишились. Спогади… Весняні спогади мого дитинства...
- Олено накривай на стіл, он наші гості прийшли, вгощати треба - сказала Меланя, повертаючи мене до реальності.
Не встигла я поставити на стіл калачі, як в кухню вбігла юрба хлопчиків і дівчаток. Обступили вони Меланю, а вона й рада і всіх калачами пригощає. Любила вона дітей, дуже любила і вони їй взаємністю відповідали. А я дивилася і лише милувалася цією картиною. І так мені любо стало ніби то Маруся стоїть і нас, дітей, пригощає калачами.

Весняні спогади дитинстваДраматургия

Весняні спогади дитинства
Драматургия