«Ой радуйся земле…»

Цю історію я проніс у душі крізь усе життя. Вона навіялася мені ще в дитинстві, коли я маленьким хлопчиком віз із дядьком Андрієм вечерю хресним батькам. Минали роки, та чомусь ніяк не виходило її написати. Інші оповідання та казки, ніби самі лягали на папір, а ця – ніяк. Вже й мої діти виросли… Таким далеким, ніби світлий сон, здавалися власні дитячі роки. Та раптом одного разу наважився – сів і почав писати. А як дійшов до слів «Йосип з Марією…», враз несподівано згадав, що моїх хресних саме так і звали – Йосип і Марія. Чому ніколи раніше не ставив їхні імена поряд?! Немає вже моїх хресних батьків на землі, немає кому везти святу вечерю… І тільки світлі спогади теплим подихом зігрівають серце. Христос народився!
* * *
Десь, колись, в якійсь країні, що пером не описати…
— Це ж у нашій Україні! – так і хочеться сказати…
… У простій, сільській хатині, снився сон одній дитині…
— Ні! Не правда! Все не так! Але ж, дядьку, ви чудак!
Зовсім і не так було. Про це знає все село.
Тож Миколка наший був! Він на санях взяв заснув!...
— Добре! Дякую усім! Далі сам вже розповім.
… Стояла надворі лютюща зима, вже тепер таких нема…
— А Миколка наш не змерз?
— Зовсім ні! Він щасливо усміхається у сні.
Ви питаєтесь: «Чому?» — А тому,
Що сниться дивний сон йому…
* * *
…Міцно припавши до шиї коня, Миколка навипередки з вітром, мчався до Вифлиєму. Хлопчик не озирався назад, він і так знав, що погоня близько. Йому у вухах всю дорогу стоїть хропіння коней, цокання копит і дзенькіт зброї. За ним женуться Іродові солдати. Ці черстві душі хотуть мечами убити Йосипа та Марію, а ще безневинне Дитятко Боже — Ісуса.
Миколка цього не допустить, навіть якщо б довелося загинути! Він мусить попередити про небезпеку, яка чекає на святу родину! Попередити про підступні наміри царя Ірода, що хоче смерті Дитятка.
Хлопчик щосили товче босими п'ятами у кінські боки.
— Швидше! Швидше, Каштанчику! — шепоче хлопчик. — Ти зможеш! Ми встигнемо — я знаю. Пробач, що змусив тебе вирушити в таку далеку небезпечну мандрівку, але хто як не ми? Ти ніколи такого раніше не робив. Ти був собі старим татовим конем, який тягнув плуга і ні про що більше не думав, крім сіна у яслах. Та і я раніше ні про що не думав, тільки про ігри з хлопцями на вулиці. Та й на тобі я їхав один тільки раз, і то тато тоді вів тебе за вуздечку. Але тепер я таке дізнався! Не можу ніяк цього допустити! Вже всі вкладаються спати, один лише Ірод не спить. Чорні, лихі думки снують у його голові та серці. Він не хоче дати людям Спасителя, хоче погубити Його ще маленьким, але Ірод не знає, що крім нього ще не сплю я. І я геть зруйную його плани.
Хлопчик тішиться з цієї думки: вони з Каштанчиком урятують Божого Сина від лихого царя! Наче розуміючи хлопчикові думки, старенький кінь летить із останніх сил. Тільки й мелькають обабіч незвичні для Миколчиного ока, дерева, кущі, величезне каміння.
«Зупинитись би... Роздивитись би, яка то вона, земля Ісусова. Хоча я вже й так бачу — не така, як наша: в нас інакше, більше зелених лісів і полів, немає стільки каміння, та й дерева інші, й кущі… Правда тато казав, що вся земля Божа і наша Україна теж. Та все ж хотілось би роздивитись Ісусову батьківщину... Але ж ніколи! А зима? Зима в нас люта-прелюта, як Ірод, не те що тут...»
Миколка мало не впав з коня.
«А як я опинився так далеко від дому? – раптом спохватився він. – Ох і влетить мені завтра від тата — по саму зав'язку влетить, — було злякався хлопчик. — Але ні! – одразу ж заспокоїв він себе. — Коли тато дізнається, що я попередив Йосипа з Марією про лихі наміри Ірода й урятував Боже Дитятко, то не влетить. Жаль, що поряд не має тата! Не хотілося його будити — він так тяжко працює, стомився… Хоча з ним було б набагато легше. Він сам, однією лівою поклав би всіх ворогів! Та доведеться розраховувати тільки на себе й Каштана…»
Миколка озирається. Погоня висить на хвості. Ось солдатські голови вже видко над пагорбом, з якого спускається верхи на Каштані хлопчик.
«Їхні коні звичні до такого шаленого бігу, не те що мій Каштан… Він трудяга, як каже тато», — Миколка лагідно шепче в кінське вухо:
— Потерпи ще трохи, Каштанчику. Пробач мені любий конику, ти теж стомився після важкої роботи, а я ще змушую тебе, на старості твоїх літ, бігати навипередки з молодими бойовими конями. Та більше нікому!
Аж раптом світ перевертається в його очах: Каштан за щось перечепившись, зі всього маху падає на коліна, Миколка перелітає йому через голову.
— Все пропало! Не доїхав! Не встиг!— ще майнула в голові розпачлива думка, як перед очима виріс величезний камінь. Миколка летів прямо на нього. Зі страху хлопчик щосили заплющив очі – це кінець: і Дитятко Боже не врятував, і сам пропав… У нього, крізь стиснені повіки проступають гіркі сльози й капають на Ісусову землю.
Та якимось чудом хлопчик пролітає мимо страшної каменюки і падає на м’який пісок. Пересвідчившись, що живий і цілий, розмазуючи по обличчю сльози, він підводиться. А потім, стиснувши кулаки, що аж кісточки побіліли, йде назустріч погоні, назустріч солдатам…
– Не пущу! Не дам! – кричить Миколка крізь сльози. — Пробачте мамо й тату, що загину на чужині. Але я не дам солдатам вбити Дитятко!
Ось він бачить, як здивовані солдати зупиняють коней, показують на нього пальцями і регочуть.
– Не смійтеся, ви, запроданці! — гукає до них Миколка. – Я не боюся вашого Ірода, не боюся ваших мечів! Господь мене врятує, а ви загинете!
Та що це? Чиїсь дужі руки підхоплюють хлопчика з землі й він опиняється разом із дядьком Андрієм у бойовій колісниці.
«Де він тут узявся?» — дивується і не дивується Миколка.
Але роздумувати ніколи, бо дядько Андрій направляє колісницю на переслідувачів. Так і миготять гострі мечі, прикріплені до коліс. Вороги перелякано розлітаються врізнобіч. Та дядько розвертає колісницю і тікає.
«Чого це він? Злякався? – спантеличено думає Миколка, переводячи погляд то на солдатів, що знову згуртувались для погоні, то на дядька. – Але ні! Дядько Андрій не такий, не з боягузів. Він теж хоробрий, як і тато! Ну, може трошки менше…»
– Ніколи воювати! — тим часом кричить дядько. – Потрібно поспішати, щоби попередити Йосипа з Марією!
Хлопчик полегшено зітхає: «Тоді зрозуміло!» Хоч йому так хотілося, як каже не курящий дядько Андрій, «дати прикурити» Іродовим солдатам.
Тепер вони мчать уже на колісниці удвох — Миколка і поряд дядько Андрій. Чи пак, дядько Андрій і поруч Миколка. Тепер вони точно встигнуть!
Аж раптом…
Чому колісниця під ними жалібно заскрипіла, застогнала і на очах стала розвалюватись?..
Миколка тільки й устиг побачити, як одне колесо покотилося ліворуч, інше — праворуч, а вони з дядьком Андрієм полетіли на всюдисуще каміння.
«Тут уже й смерть наша… Не встигли ми! Не встигли…» — заридав хлопчик. І раптом відчув, що чиїсь могутні руки підхопили їх обох із дядьком, і вони вмить опинились аж ген під самими хмарами.
— Не переживай, Микольцю! Я встиг! — заспокоїв його тихий незнайомий голос над вухом.
Хлопчик здивовано підвів очі:
— Ангел Господній!?
У відповідь він побачив ясну усмішку та широкі могутні крила.
А там, внизу, бісяться Іродові солдати: втекли Миколка з дядьком Андрієм, втекла і свята родина. Миколці так і кортить показати їм язика! Та він стримується, і тільки радісна усмішка грає на його губах…
* * *
…Миколка, все ще не міг прийти до тями від радості: вдалося, встигли, врятували!
Хлопчик поволі розплющив обважнілі повіки. Теплі, яскраві картинки, які він тільки-но бачив зникли. Миколка потер оченята. Визирнув з-під теплого маминого кожуха, яким був мало не з головою накритий.
Тепер перед його очима постало інше диво: навкруги, скільки сягало око, розкинулось білосніжне поле. Сніг, хоч уже й слабенько, та ще іскрився в проміннях вечірнього сонця, що поволі ховалося за лісом. Ось хлопчику в лице влучила грудочка снігу, що вилетіла з-під кінських копит. Щоб краще роздивитись, Миколка аж шию витягнув. Пара коней, закинувши на бік голови, легко несла їхні сани по затверділому за декілька днів снігу. Розкішні, руді кінські гриви тріпотіли на вітрі, а з-під копит вилітали й вилітали грудочки снігу. Ось знову одна влучила Миколці в груди, інша в плече, третя в лице.
Хлопчик, відмахуючись від них руками, дзвінко засміявся. Дядько Андрій, що до цих пір мовчки правив кіньми, обернувся на цей сміх:
– А-а! Ти вже проснувся, небоже! А я вже думав, до самого села проспиш. Дивись, яка краса навколо! — він повів рукою навкруг. — Це Господь на Своє свято накрив білими обрусами поле, а на похмурий зимовий ліс надів велику білу шапку. Ти ще де-небудь бачив таку красу невимовну? Бачив землю кращу ніж наша!?
Дядько Андрій натягнув віжки. Коні захропівши, зупинились. Тоді дядько — молодий. високий, широкоплечий, як богатир — звівся на повний зріст. Він здійняв з себе шапку-вушанку і, як артист на сцені (якого бачив Миколка вчора у телевізорі), розвівши поперед себе руки раптом заспівав. Він заколядував:
— Ой ра-адуйся, земле-е, Син Божи-ий, народи-ився!»
Коні, сполохавшись дядькових помахів руками, рвонули з місця. Він не втримавшись, на ногах, впав на сидіння.
— Ого—го—го—о—о! – раптом закричав дядько на весь голос.
— Ого—го—го—о—о! — закричав і собі Миколка.
Тоді дядько повернув до нього розпашіле на морозі обличчя й вигукнув:
—А нумо разом зі мною!
Він набрав повні груди повітря:
— Ой радуйся, земле—е... — затягнув гучним басом.
— Син Божи-ий народи-ився! — тоненько підхопив за ним Миколка.
— Різдво! – вигукнув дядько на все поле.
— Різдво! – і собі закричав щасливий Миколка.
— А тепер держи калачі, щоб не повилітали з саней! —гукнув до нього дядько Андрій, — А то не довеземо їх до твоїх хресних. Дядька Йосип і тітка Марія вже й заждалися нас!
Миколка притис до себе два вузлики зі святою вечерею — один для хресного Йосипа, що живе на тому хуторі, а інший – для хрещеної Марії, котра живе ген аж на отому хуторі за лісом.
— Но—о! — загукав дядько до коней і змахнув батогом.
— Но—о! — прикрикнув і собі Миколка.
Коні прискорили біг. Грудочки снігу стали частіше вилітати з-під їхніх копит.
— Ой радуйся, земле-е, Син Божи-ий народи-ився, — знову затягнув дядько, а за ним одразу ж і Миколка. — Застеля-айте столи та все рушниками! Радуйся-а! Ой радуйся, земле, Син Божий народився-а! — лунало над засніженим полем.
Грубий дядьків голос і тонесенький Миколчин голосочок в дуеті перепліталися між собою і злітали високо над полем, над лісом, над хмарами. А десь там у небесній височині разом зі всіма тими, хто в цей день славив народження Сина Божого, лягали до ніг Господніх…
Одним словом: РІЗДВО!!!

* * *

Ось уже й по нашій мові.
Кажемо всім: «Бувайте здорові!
Ми ж, що знали — розказали.
Що ж забули — вибачайте! Про Ісуса пам'ятайте!
Бо сьогодні в Нього свято — гостей буде ой багато.
Тож ходім колядувати, Сина Божого вітати!

20.01.08. Тернопіль

«Ой радуйся земле…»Для детей

«Ой радуйся земле…»
Для детей