А нам у НЕБО... (добірка віршів різних років)

Вибрані вірші (2000-2005)

Сонет розіп’ятому Христу

Мій Боже, я Тебе люблю
Не за обіцяні блаженства;
Тобі завдати біль боюсь
Не через кару незбагненну.

Ти на хресті – в надії я.
Люблю Твої пробиті руки.
Вмираєш Ти – любов моя…
В цю мить нас двох єднають муки.

Живу Тобою кожну мить.
Скажи, що раю теж не має –
Твій гнів мене ще більш страшить.

Я все ж тебе благословляю
Й надіюсь: буду так любить!
Я й без надій Тебе кохаю.

***
Іде перетворення в вічність.
Ось я згоріла. Й у вічі
Зазирнула смерті,
Що є перетворенням в відчай.

Ще трішки надії в душу –
І ми запалили свічі,
Бо в небі місяця вушко
Вогню зачерпнуло з серця.

Ми йдемо тернистим шляхом.
Ввижаються сині квіти.
Ці квіти летять, як птахи,
І небу всміхаються діти.

Всміхаються діти небу.
Це ми – і хіба ж не диво?
У нас за плечима крила,
Немає вогню, а тепло.

***
Думки й слова – дві грані, дві межі.
Які ви схожі – і тим більш далекі!
Як стежки дві: від розуму й душі,
Як два крила злетілого лелеки.
Там тільки правда, де слова думки,
Тоді вони воістину правдиві:
Слова в думках – троянди пелюстки,
Перо у барвах істинних мотивів.
У морі слів, де почуття – це сніг,
Як підібрати правильні, дотепні?
Багато справжніх й правильних є слів,
А де є правда, там і слів не треба.

***
Любов земна. Стежина в полі.
У зорях ночі щастя мить.
Якої ще у Бога долі,
Якої долі ще просить?

Любов моя – життя без краю.
Коли повернешся в мій дім?
Вже гасне сонце понад гаєм,
І ти згоряєш разом з ним…

Але колише вітер трави –
Весни замріяний дзвінок,
Пливе самотньо синім ставом
Із квіту синього вінок.

Пливе моє життя поволі,
Його нічим не зупинить –
Якої ще у Бога долі,
Якої долі ще просить?

Пілігрим

На крилах вранішніх вітрів
Летів я до морів далеких,
Як від гнізда свого лелека
До незнайомих берегів.

Я заблукав посеред скель
В темряві, мороку безмежнім.
Палив мости, фортеці, вежі,
Один у вихорі пустель.

Та Ти й тоді за мною стежив
З небесно-зоряних осель.

В пустелі квіти проросли,
Темряву світло розігнало,
З руїн моє життя постало,
Зі скель джерела полились.

Я встану рано на зорі
Тобі хвалу, Святий, віддати!
Ти вже спішиш мене вітати
Й ласкаво дивишся згори.

Очі

Очі, великі, усміхнені Очі,
Зорями завше були наді мною.
Очі, небесні, проникливі, Отчі
Душу мою увінчали весною.

Падала я, знемагала від болю –
Очі Твої мене знову зціляли.
Отче, я мала спасіння Тобою,
Знову на шлях Твій надійний ставала.

Завжди великі усміхнені Очі
Серце промінчиком світлим торкають.
Шлях ще не пройдено, в полум’ї ночі
Чаша життєва не спита до краю.

Очі зірками зайнялись над світом,
Ті, що навік мене з небом зріднили,
Якось в душі моїй зоряним цвітом
Ясно, мов небо святе, заясніли.

Очі небесні панують серцями.
Небо високе. Світання тріпоче…
Знаю, що завжди світають над нами
Знову і знову проникливі Очі.

***
Дощу і мряки вистачить вповні.
Чекаю сонця, мов світання ранку.
Веселки й світла хочеться мені,
Бо зливи чорні ллють безперестанку.

***
Тебе назву я СОНЦЕ, бо життя в Тобі,
Назву Тебе ЛЮБОВ, бо добро несеш,
ЩАСТЯ, бо Ти – це все,
НІЖНІСТЬ, втішиш мене в журбі,
НЕБО, бо високий Ти,
ЗІРКА, бо ведеш в пітьмі,
СИЛА Ти, як безсилі ми,
СКЕЛЯ, бо в Слові твердий,
ЛІТО, бо тепло Твоє
Серце зігріва ласкавим променем
ВІРНІСТЬ, бо не забуваєш мене,
ВІЧНІСТЬ, бо Ти майбуття моє.

***
Осені бабине літо
З вулиці налетить.
В сад завітають діти,
Будуть айстри цвісти.

Я восени про Бога
Думаю і молюсь,
Дякую за дороги,
Що перейти довелось.

Падає жовте листя…
Господи, слава Тобі!
Клени стоять барвисті,
Рясно в садах плодів.

***
Схиляюсь, Господи, до Тебе,
Я йду до Твого вівтаря,
До зір незайманого неба,
Де світиш Ти, моя Зоря.

Іду… Надламана й розбита,
Не подолати біг життя,
Життя, що ще не пережито,
Неперековані літа

Нехай в Тобі потішу душу!
Нехай забудеться біда!
Тобі, мій Боже не байдуже –
Про біль мій, Господи, згадай…

Візьми мене, прошу, на крила
Й до себе тихо пригорни,
І в серце стомлене, безсиле,
Надію на життя вдихни!

Господу

На тротуарі троянди білі,
Не просто квіти – слова, надії.
Це Ти, мій ніжний Ісусе милий,
Приносиш квіти мені на крилах!

На тротуари дощі упали –
Пелюстки ніжні в пісок втоптали.
Пелюстки плачуть: дощі – не роси…
…Ти знову квіти мені приносиш!

Шумують весни, старіють клени…
Троянди білі летять до мене!..
Життя з дощами, в сльозах, в дилемах,
А я – в трояндах, мов наречена.

***
А дощ все йде і йде…
Нехай іде і не вщухає!
Я все своє життя вмираю.
І оживаю кожен день.
Я все своє життя вмираю,
Я йду до Тебе, Боже мій!
Я умираю й обираю
Від смерті викупом цей біль.
Та дощ ущух, замовкло небо –
Бо впали зливи на поля.
Життя моє! То так вже треба,
Щоб небом тішилась земля!

***
Пориви вітру задувають зблиски неба.
Димлять шляхи у вербах із зірок.
Ми крок за кроком робим перший крок –
І врешті решт приходимо до Тебе.

Пориви вітру обдувають квіти,
Дерева віти підіймають вгору.
Нас кожна хвиля закидає в море –
На березі шукань ми просто діти.

Пориви вітру задувають літо.
Вербовий сум оспівує лелека.
Ми спішимо щодня в шляхи далекі,
А нам у НЕБО, у СВІТАННЯ, в СВІТЛО.

Надія

Буває часом, що вночі зоря
Впаде в долоні вогником блакитним
І не згорить, як вогники згорять, –
Тремтить в долонях, мов троянда квітне.

Тремтить вона, а в ній життя твоє
Прозорим променем весни світає
І щось нове, незвідане встає
У світлі тім трояндовім, безкраїм.

Вогонь отой, ясний, не розгуби,
Неси його в долонях через роки.
Він щастя принесе для тих
Хто йде в тернисту вибиту дорогу.

Бо зацвітуть трояндові сади,
І запашні вітри на них повіють,
А зірка буде знов і знов світить,
Вселять в серця трояндову надію.

***
Я говорю до Тебе – це молитва,
Говориш Ти – я повна каяття.
Ми розмовляємо з Тобою – це життя,
Ми мовчимо з Тобою – в серці битва.
І голос з неба – так, я буду жити!
Ця мить молитви – двох світів злиття,
А без молитви мить – саме гниття.
О, як Тебе я можу не любити!

Дороги

Зорі починаються з дороги.
Як життя з боротьби,
Як мрії з думок,
Як з почуття – кохання,
Як з річок утворюється море,
Як після громів синіє небо,
Так з дороги – зорі.
Хто надію встигнув полюбити,
Хто кохає далечінь дороги,
Що болить і плаче за зірками,
Що серця благословляє жити.
Хай дороги стеляться, віками
Зорі – над чеканням перемоги.

Гімн перемоги

Розбити, але не вбита,
Впала, але жива.
І хоч не рясніють квіти,
Росте ж на землі трава.

Одна, але не одинока –
З Тобою багато нас
У темряві роблю кроки,
Та світло в душі не гасне.

Іду через чортові лази,
Крізь морок, але не в аду.
Я, чуєш, хоч і не зразу,
До Тебе, мій Боже, прийду!

***
В цьому жорстокому світі
Треба мати залізні кігті,
Треба мати сталеві зуби,
А інакше цей світ тебе згубить.
В цьому безглуздому світі
Не буяти квітучому літу,
Не рясніти весняному цвіту,
А негідникам й блазням – жити!

А в мене серце, як небо чисте,
А в мене очі, як сльози іскристі,
А в мене мова – журавлина пісня,
А в мене думка – волошкове літо,
А в душі надія, як та зірка, світить.

Різдвяна молитва

Аж ось благословенний вечір
Повісив ангел над землею,
Зірок хітоном неба плечі
Накрив. І увінчав зорею.

А там, внизу, в старій яскині,
Під знаком ангелів звізди,
Без дому, ніби на чужині,
Рождався вічно світлий Ти.

Ти світлий. Ніч Тобі чувала,
Тебе впізнала вся Земля.
Земля із праху воскресала –
І з нею воскресала я.

На землю, і сліпу, і тлінну,
Пролилось несказанне світло,
Навік засяяло над тінню
В мені… Через далекі літа.

***
У небі зацвіла зоря,
Роса купається у травах…
Невже це знов моя весна
Прийшла з-за обрію над ставом?

Невже ці квіти знов мої?
Невже вбираю їх у коси?
Невже, не віриться мені,
На щастя тихі мої сльози?

Засипав сад вишневий цвіт,
В березах потонули очі…
В суцвітті цих весняних літ
Я Господу вклонитись хочу,

Що світанкову цю весну
Зв’язав мені у зав’язь долі,
Щоб у душі, коли й засну,
Цвіли ці проліски чудові.

***
Чого чекаєш ти? Якої бурі?
Яких вітрів іще ти ждеш?
Поглянь – над нами небо хмуре,
Поглянь – і серце плаче теж…
Здійнялись в серці буревії,
Болючий жаль упав дощем
На очі, сплакані, сумнії
Й зірвав з душі холодний щем.
Ти думаєш – не розумію?
Та ні, повір, я теж така.
Я лиш отримала надію –
І в бурі стихнула ріка.
Ісус промовив вголос лиху:
“Мовчіть, вітри! Дощу, мовчи!
Вітри поснули… Й стало тихо.
І зараз мир в моїй душі.
Ця тиша ясна, мов ті зорі,
Ця тиша вічна, мов світи.
Послухай, Бог тобі говорить:
“Прийди, візьми цю тишу й ти!..
Прийди – й отримаєш надію,
Прийди – і вічно будеш жить!
Прийди, істихнутьбуревії.
Послухай, зупинись на мить…”

***
Летить життя у проміжках доби,
Летить життя у днях, як в сантиметрах.
Що рахувать? Зіб’єшся від лічби:
Умерти – жити, жити – знову вмерти.

Підняти вгору два своїх крила
І бігти полем, щоб таки злетіти!
Набрати в пелену весняного зела
І все життя до болю полюбити!

Летіти полем, щоб не забруднить,
Не розірвати гнівно, не згубити
Весни і квітня, тиху щастя мить,
Не розтоптати білосніжні квіти.

Любити те, що в світі лиш одне –
Кохання, слово, матір, Батьківщину.
Летіти полем у життя земне,
Знайти мету, завдання і причину.

***
ОСІНЬ СКОСА
В МРІЙНЕ СЕРЦЕ
ЛИСТЯ НОСИТЬ
ПЛАЧЕ НЕБО
СИНІ РОСИ
РОЗСИПАЄ
ЗНАЧИТЬ ТРЕБА
ЩОБ ДОЩІ В ДУШІ
БЕЗ КРАЮ
ОСІНЬ

***
А поки ніч.
На тротуарах сніг.
Ми спимо.
Усе, що вічне,
І те, що сниться,
бережемо.
Сон – криниця:
Кохання, сміх,
жура –
піде.
Сніг упаде
На тротуари.
І буде іншим сниться.
І, може, повернеться
В хмари.
Я там була колись
давно
Ми спимо.
Я повернусь,
прокинусь.

В трояндовій країні:
– Широкі крила журавлині,
Ви прилетіли до мого сна!
Біля відкритого вікна.
Тріпочуть вже щосили
Ті самі легкі крила.

***
Я напишу тобі любов.
Я напишу тобі кохання.
Я напишу тобі світання
Ночей закутих у кайдани.

Я нашепчу тобі чекання
Я нашепчу тобі надію,
Я нашепчу тобі зітхання,
Я нашепчу тобі, навію.

Я намалюю, намалюю
Троянди білі у долонях –
Цілунки на змарнілих скронях,
Холодну ніч жаркого дня.

***
Любов тихцем пішла в депо –
Такий фінал тепер типовий.
Вербовий сум. Душа неповна –
На сміх спаплюжена любов.

Признаймось, нас дратує прірва
На аскетичнім згині брів,
Сердець хронічне недокрів’я,
Вразливість квітів й батогів.

Гілки не пальмові – вербові,
Непоцінована любов,
Моя, знекровлена тобою,
Спішить в депо… в депо… в депо…

***
Чому так страшно, як машина починає їхати вбік,
Коли дерева в кришталі, а в скло порошить сніг?
“О Боже, поможи!” –
Волаєш від душі.
І раптом розумієш, що понесло в кювет.
А ти живий. А потім… Глянь сюди:
Край межі зів’ялий вже букет –
Віночок на хресті.

Каміння

Ні сердець, ні ключів, ні замків.
Рак ілюзій свідомість душить.
Душам хочеться терпкої груші,
Замість млості солодких слів.

Ні води, ні вогню, ні громів –
П’ють самотність німі каміння.
Тихий стогін не-по-розуміння
Сірим вовком по чорній землі.

Ні розмов, ні промов, ні молінь.
Обійшовши все потрясіння,
Не встаючи вночі з колін,
Душі в пошуках спасіння!

Нервові крапки

Космічний гуркіт в єдночассі.
Невільна єдність втрат-дарів.
Свобода крові. Свобода руху.
Кроляча боязнь. Обстріл духу
Від калатань аж до морів.

Космічний гуркіт єдночасся.
Б’є дзвін в планету голубу.
Кривавих лун одводить кроки
Вогонь звело космічне око
На одчайдушну боротьбу.

Нічна течія

Бурхливотекуча річка
В кучерявогустих берегах.
Лілеї горять, як свічки
В дівочих гнучких руках.

Трояндовобронзові води
Лапате латаття несуть.
Розбуджені верби ходять
І літнього ранку ждуть.

***
Вересом й мохом ліс цвіте.
Загули джерельця криницями.
Я іду від вас чужих до мами.
Я іду. Вже скінчилась зима.
Як дерево стою в весні сама
Й обіймаю сонце золоте.

Вересом й мохом ліс цвіте.
Загули джерельця криницями.
Дерево хапається руками
За пранебо… Вітер шум пряде,
Шукаючи прамаму
В просторах…

***
З тих дощів, що
Падали на смітники,
В багнюці клекотали
Підвішені світлячки думки:
Що не треба так, як всі.
Що ці
Обличчя
Отруєні селітрою перетворень.
В їх душах черв (тварюка підла!)
Їсть золоті й медові
Яблука гріха

Раніше

Раніше тут стояв Ангел
Зі смолоскипом в руці,
Яку відбили ті, що впали в склеп,
Який розорили ті, що лягли до могил,
Щоб вистукати картину страшного суду
На гранітній плиті,
На якій стояв Ангел.
Раніше.

Зима?

Ну от Зима…
Вона сумна, вона чудна, вона одна.
У неї очі – синя далина,
Волосся – березнева бистрина,
Й усмішка в неї осяйна.
Сріблястий сніг шовковий – синій цвіт,
Бузковий квітень в нас коло воріт
Зимує, заквітчавшись оксамитом.
І сонце, хоч не гріє, але ж світить!

Ох, ця зима! Яка ж вона чудна!
Прийшла до нас, хоч ми і не просили,
Без дозволу ворота в двір відкрила…
Хіба і досі ще не зрозуміло?!
Зима – це зачарована весна.

***
Просто Ангел підвішений в травні
На власних крилах
Перед скаженою публікою
Серед глумливого сміху
На гойдалці над водоспадом
Дивився в очі мертвому склепу
Звідки тягнуло есенціями літа
Бо втрачена смерть
Реготалась страшними очима
Трава цвіла щоб жити
Але сохли квіти
А дівчинка в вінку любила
Його сріблясті крила
Вона мовчала над прірвою гризот
І обіймала гранітний грот
Де холод

Відкрита душа

Не горда,
Не призвичаєна брехати.
Не вміє жити.
Не практична.
Лізе цілуватись,
Їй обійматись звично.
У неї всі свої:
Заходь, їж, пий,
Веселися навмання!
Дурна, мов кошеня.

***
Весна. Мороз. Сніги.
Душа питає літа,
Їй сняться дивні сни.
Вона ще не зігріта,
Сім сонць таки
Вбирають тіло
Краплями роси.

***
Ось моя любов.
А тут моя гітара,
На якій я часом граю.
І яка в тому гордість?
Це мої друзі –
Покійні поети
І листи у скрипці.
А це моя доля –
На одній нозі,
І щастя в капелюсі.

***
Іду з березами в сережках сонячних,
Збираю верес у дощах,
Іду за квітами, а серцю боляче,
Але й спокійно – це життя.

Шукаю ніжності. І серце світиться,
Берези хиляться під вітру спів –
Це щастя сонячне. Мені не віриться:
Хто серце стомлене теплом зігрів?

Віршами тихими, стежками ранніми
Біжить любов моя, любов моя –
Це щастя сонячне, нехай і зранене,
Несе до вічності моє життя.

А нам у НЕБО... (добірка віршів різних років)Поэзия

А нам у НЕБО... (добірка віршів різних років)

А нам у НЕБО... (добірка віршів різних років)
Поэзия